скачать книгу бесплатно
Остап Вишня. Невеселе життя
Сергiй Анастасiйович Гальченко
Великий науковий проект
Ця книга – справжнiй лiтопис невеселого життя найпопулярнiшого й донинi в Украiнi гумориста Остапа Вишнi (1889–1956), який вiдбував сталiнську «десятирiчку» в концтаборах. Їi упорядник, автор вступноi статтi й примiток, вiдомий лiтературознавець i архiвiст Сергiй Гальченко ще в 1989 роцi обстежив архiви Ухтпечлагу тодiшньоi Комi АРСР i зiбрав матерiали, якi вперше друкуються в такому повному обсязi.
Основою працi стали документи слiдчоi справи за 1933–1934 роки та комплекс архiвних матерiалiв iз двотомноi справи-формуляра на Остапа Вишню, в якiй зiбранi донесення понад пiвсотнi секретних агентiв спецорганiв за 1922–1955 роки. В процесi слiдства, яке велося методами фiзичного i психологiчного натиску, Остап Вишня визнав «провину»: нiбито вiн мав особисто вбити партiйного лiдера республiки П. П. Постишева, за що був покараний десятирiчним ув’язненням у таборах особливого режиму.
У книзi в хронологiчнiй послiдовностi подаються записи iз унiкального документа тiеi епохи – табiрного щоденника Остапа Вишнi – та його листи iз концтаборiв, де довелося перебувати письменнику. Це своерiднi шедеври лiтературноi творчостi, часто наповненi не традицiйним украiнським, а чорним гумором страждальця-гумориста.
Публiкуються i деякi лiтературнi твори Остапа Вишнi, якi викликали шквал вульгарно-соцiологiчноi критики iз звинуваченнями письменника у буржуазному нацiоналiзмi й навiть у фашизмi, а також листи та спогади його рiдних i тих людей, з якими гуморист сидiв в однiй камерi чи перебував в одному концтаборi.
Ця книга, що творилася упродовж тридцяти рокiв, е свiдченням боротьби системи iз митцями, найталановитiшi з яких зазнавали репресiй i знищення.
Остап Вишня. Невеселе життя
© С. А. Гальченко, упорядкування, вступна стаття, примiтки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Присвячуеться
свiтлiй пам’ятi дружини Остапа Вишнi —
артистки Варвари Олексiiвни Губенко-Маслюченко
i ii доньки Марii Михайлiвни Євтушенко
Сергiй Гальченко
С. Гальченко. Сумний лiтопис життя великого смiхотворця
Видатний украiнський гуморист ХХ столiття Остап Вишня належить до тих письменникiв, про яких не скажеш, що iхне життя вiдображене (хоча б частково) у iхнiх творах, тому бiографам доводиться вишукувати факти для життепису серед iнших джерел, насамперед, iз архiвних фондiв, якi ще донедавна були закритими. Весь довоенний архiв письменника загинув повнiстю, адже пiсля арешту чоловiка Варвару Олексiiвну Губенко-Маслюченко iз ii десятирiчною донечкою Машею каральнi органи викинули iз власноi кооперативноi квартири в харкiвському будинку «Слово». У тих екстремальних умовах жiнка подбала про збереження архiву i перевезла його до тiтки Юлii Йосипiвни Новиковоi на вул. Пермську, 13.
На жаль, переляканi родичi, очевидно, знищили цей архiв одразу ж пiсля виiзду Варвари Олексiiвни з Харкова у 1935 р. У 1985-му я як працiвник вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка Академii наук УРСР, одержавши вiд доньки Остапа Вишнi Марii Михайлiвни Євтушенко повноваження на пошуки архiву, поiхав до Харкова, але вже нiчого не знайшов у тому приватному будинку. Спадкоемцi Ю. Й. Новиковоi стверджували, що архiв знищено в роки нiмецькоi окупацii в 1941–1943 рр., у що повiрити було важко: невже для окупантiв могло бути таким страшним i ненависним iм’я репресованого радянською владою Остапа Вишнi?
Власники будинку проговорилися, що в них був навiть бюст письменника Остапа Вишнi, але його розбили тодi ж у днi вiйни i закопали десь у сараi. Я готовий був провести археологiчнi розкопки, але лiтнiй хворий чоловiк Микола Новиков згодився вiддати менi двi меморiальнi речi – рiзьблену дерев’яну книжкову поличку i настiльну лампу, якi колись належали Остапу Вишнi. Я привiз iх до Киева, де вони тепер експонуються в Нацiональному музеi лiтератури Украiни. Я фiзично не змiг прихопити з собою ще одну поличку i просив забрати ii тодiшнього керiвника Харкiвського лiтературного музею Анатолiя Перерву.
* * *
Лiтературна й життева долi Остапа Вишнi тiсно взаемозв’язанi. Його фейлетони, надрукованi 1919–1920 рр. в газетах «Трудова громада» i «Народна воля» пiд псевдонiмом Павла Грунського в Кам’янцi-Подiльському – тодiшнiй столицi Украiнськоi Народноi Республiки, стали вже в 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довiв деяким членам тодiшнього уряду, що цi твори не ворожi до радянськоi влади, П. М. Губенко стае спочатку перекладачем у газетi «Вiстi» й вiдповiдальним секретарем «Селянськоi правди», а потiм i письменником-фейлетонiстом Остапом Вишнею.
Для лiквiдацii неписьменностi села «усмiшки» Остапа Вишнi зробили не менше, нiж лiкнепи, а мiський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здiйснення процесу украiнiзацii, яка проводилася у двадцятих роках.
Про величезну популярнiсть творiв Остапа Вишнi у двадцятi роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республiцi найбiльшими пiсля Тараса Шевченка тиражами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збiрникiв i збiрничкiв його творiв переважно в серii дешевоi бiблiотеки, розрахованоi на сiльського читача.
Цiлком негативно оцiнювали творчiсть Остапа Вишнi лише вульгарнi тлумачi лiтератури й донощики, чiпляючи письменниковi один за одним ярлики, борючись так за «iдейнiсть» (псевдоiдейнiсть!) лiтератури.
Арешту Остапа Вишнi передували публiкацii, якi важко назвати статтями. Це були, по сутi, полiтичнi ордери на арешт письменника. Поява подiбних статей, спрямованих проти того чи того митця, означала, що над ним уже навис дамоклiв меч репресiй i кожноi митi митець може бути заарештований.
Лiтературний побратим Остапа Вишнi Б. Вiрний (Антоненко-Давидович), констатуючи факт величезноi популярностi й успiху серед читачiв «Вишневих усмiшок», водночас пророкував, що «недалеке майбутне несе забуття» iх авторовi. О. Полторацький, названий у лiтературних колах Полторадурацьким, у своiй ганебнiй геростратiвськiй статтi «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюцiонер, нахабно халтурячи, насмiлився у зашифрованiй формi протаскувати в лiтературу куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо “гумориста”». Але й цього було замало теоретиковi авангардизму, i вiн називае «короля украiнського гумору»… «фашистом i контрреволюцiонером» i закликае «трактори нашоi сучасностi» пройти по садках вишневих усмiшок. А пiсля арешту Остапа Вишнi цей самий лiтературнокритичний версифiкатор iз якоюсь патологiчною зловтiхою зiзнавався: «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де похована «творчiсть» Остапа Вишнi»[1 - Полторацький О. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература. —1934. —№ 4. – С. 179.].
Розвiнчували i цькували не одного Остапа Вишню, але найгострiшi та найотруйнiшi стрiли летiли у працiвникiв гумористичного цеху: смiятися в роки грандiозних успiхiв на колективiзованiй нивi чи в iндустрiалiзованiй промисловостi було не те що не модно, а й небезпечно. Усмiшку могли сприйняти як насмiшку. Але цех гумористiв не мiг зрадити своему основному покликанню – писати для людей i про людей веселi твори, а тому його повнiстю лiквiдували (репресували) «не iндустрiалiзованим»: одного за одним було не лише викинуто з лiтератури сатирикiв й «фейлетонiстiв-вишнiянцiв», а й знищено фiзично майже всiх украiнських письменникiв-гумористiв, зосiбна й рiдного брата Остапа Вишнi Василя Чечвянського.
Першим серед гумористiв постраждав Остап Вишня, однак упродовж кiлькох рокiв цькування вiн не втрачав оптимiзму i свого «вишневого» гумору, гiркi нотки якого звучали навiть у слiдчому iзоляторi по вулицi Чернишевськiй в Харковi.
Трагiчнiй «десятирiчцi» Остапа Вишнi передувала злива критичних «антивишнiвських» наскокiв, починаючи з 1927 р. У хорi критичного осуду найгучнiше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав «показати всiм трудящим контрреволюцiйну суть i бездарнiсть фашистiв» – Ялового, Досвiтнього, Вишнi, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козорiса, Бобинського…), І. Кулика. Навiть партiйнi лiдери республiки П. Постишев, С. Косiор i М. Попов викривали «нацiоналiстичних проводирiв» Остапа Вишню i М. Хвильового. І критикованi, а згодом i критикани ставали жертвами сталiнськоi репресивноi машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацiй у творчих, полiтичних (зокрема, в органах ДПУ – ОДПУ – НКВС – МДБ) та iнших суспiльних сферах. Атмосфера суцiльного психозу пошукiв «ворогiв народу» породжувала i iхнiх шукачiв, котрi через свое безталання й полiтичну слiпоту вiрили у псевдопатрiотичнi iдеологiчнi гасла й дуже легко могли розправитися або принаймнi зламати навiть генiя. Протистояти ордi нездар могла тiльки така мужня особистiсть, як Микола Хвильовий, який дав належну вiдповiдь О. Полторацькому у памфлетi «Остап Вишня в свiтлi “лiвоi” балабайки, або…» (Пролiтфронт. – 1930. – № 4). Письменник на повний голос заявив: «Усмiшки Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi i водночас глибоко-трагiчнi…»
Що ж iнкримiнувалося Остаповi Вишнi i як було сфабриковано його справу?
Якщо антивишнiвськi статтi з брудними полiтичними ярликами друкувалися в перiодицi починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника було пiдписано 7 грудня 1933 р. Саме вiдтодi почався вiдлiк днiв печальноi «десятирiчки», про що свiдчить облiкова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi), доступ для ознайомлення з якою був дуже складним (цей документ зберiгався в Ухтинському архiвi Мiнiстерства внутрiшнiх справ Комi АРСР, дозвiл на його копiювання було надано менi 1989 р.). 7 грудня заарештували В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волi», хоча на вулицi його супроводжували типи в чорних пальтах iз пiднятими хутряними комiрами. Одного дня вiн отримав телеграму вiд знайомого егеря iз запрошенням приiхати на полювання й зiбрався туди iз Григорiем Епiком, але, просидiвши пiвдоби на вокзалi, мусив повернутися додому: через велику хуртовину не ходили поiзди. Уже пiсля арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: егер, який запрошував на полювання, нi сном нi духом про таемничий виклик не знав.
25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якiй стверджувалося, що «перебування письменника на волi – небезпечне» i що необхiдно вжити запобiжних заходiв – «тримання пiд вартою». У тiй самiй постановi, якою вiдкриваеться справа № 737, що зберiгалася в Комiтетi державноi безпеки Украiнськоi РСР (тепер у Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни), письменниковi iнкримiнуеться: «Остап Вишня звинувачуеться у злочинах по ст. 54–11 К[арного] к[одексу] УРСР, якi знайшли прояв у тому, що вiн належить до украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»
26 грудня мiж сьомою й восьмою годинами вечора у квартирi Остапа Вишнi з’явився спiвробiтник ДПУ Шерстов з ордером. У присутностi двiрника Я. Питимка й Варвари Олексiiвни було проведено обшук. Письменника заарештували.
Уже на схилi лiт Варвара Олексiiвна описала у своему щоденнику той вечiр. І ми тепер маемо повну картину того, як вiдбувся арешт Остапа Вишнi.
«Вони прийшли рано – годинi о восьмiй. На дзвоник дверi вiдчинила Соня (домробiтниця – еврейка, як i завжди знедолена, що знайшла притулок в нашiй родинi). Павлуша кiнчав переклад п’еси Шкваркiна «Чужой ребенок» i цокав на машинцi у кiмнатi Мурочки (доньки Варвари Олексiiвни. – С. Г.).
Я читала, сидячи в iдальнi. Ще не встигла зреагувати на дзвоник, як через iдальню впевнено пройшли двое вдягнених чоловiкiв i зайшли до кiмнати дочки. Серце шалено закалаталось вiд передчуття. Я зайшла до кiмнати… Павлуша стояв мiж двох незнайомцiв, держав у руках папiрець, читаючи його. Подивився на мене й сказав:
– Ось прийшли товаришi по мене. Збирай мене, Варю.
Ми перейшли в кабiнет. Один з пришельцiв роздягнувся i сiв за письмовий стiл Павлушi. Це був вiйськовий – форма ГПУ на ньому. Павлуша стояв перед столом. Вiн був блiдий, але тримався спокiйно. Попросив мене:
– Дай менi свiжу нижню сорочку одягти.
Я принесла сорочку, i Павлуша перевдягнувся. Поки я ходила за сорочкою, вони про щось говорили «отвлеченное».
На моi запитання про те, що можна дати з собою Павлушi, вiдповiдав схвально.
Я нагрузила портплед: подушкою, якоюсь книжкою, бiлизною. Дома було лише 40 кар. грошей, якi я дала Павлушi. Це були останнi грошi. Мали одержати за переклад п’еси. Незакiнчений переклад останньоi дii «Чужоi дитини» дозволили взяти Павлушi з собою, аби мав його у них закiнчити, не пiдводити театр… Наiвнiсть!
Вiн був чемний, на всi запитання про дозвiл щось взяти з собою погоджувався.
Ми почали прощатися. Перед тим, як одягти пальто, Павлуша зайшов у туалет, причинивши за собою дверi. Один з трьох кинувся за ним i, рвонувши дверi, став за ним… Одяглись, портплед понiс один з конвоiрiв. Старший залишився сидiти за столом в кабiнетi.
Наша Соня, наiвна, трохи з придур’ю людина, почала кричати: «Куда вы забираете хозяина?» Павлуша ii втихомирював, попрощався з нею. За короткий час приiхали ще 6 чи 7 чоловiк i почався обшук».
Наступного дня слiдчий Бордон пiд розписку оголосив Остаповi Вишнi постанову й пояснив, що арешт не е непорозумiнням, у що наiвно вiрив письменник, i висунув звинувачення, що вiн буцiмто належить до терористичноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) i нiбито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слiдчий уперто домагався свого, удаючись до фiзичних i психiчних тортур, мотивуючи тим, що це «необхiдно для народу i для бiльшовицькоi партii». Приголомшений Остап Вишня навiть запропонував свою версiю, мовляв, у 1928 р. вiн лiкував виразку шлунка в Нiмеччинi в санаторii бiля Берлiна, i його можна звинувачувати в тому, що вiн мiг стати зрадником батькiвщини чи агентом нiмецькоi контррозвiдки. Але Бордон домагався свого, бо сценарiй планованого нового полiтичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими владними iнстанцiями, а тому жодних вiдхилень не передбачалося.
У «Споминах» видатного украiнського актора-березiльця Йосипа Йосиповича Гiрняка (1895–1989), якому довелося разом iз Остапом Вишнею пити гiрку чашу i в Харкiвському «домзаку» в загальнiй камерi № 47, i у далекому Заполяр’i в мiстi Чиб’ю, наведено страшнi факти iсторii самого слiдства над письменником: «Кiлька днiв не могли ми наговоритись про тi цинiчнi прийоми слiдства, якими ГПУ добивалось признань вини вiд своеi жертви»[2 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: (уривки зiспогадiв) // Украiна. —1989. —№ 41 (жовт.). —С. 17.].
«Я розповiв Вишнi, як то слiдчий пiдсунув менi його заяву до Колегii ГПУ, в якiй вiн признавався до приналежностi до УВО i т. iн. Остап Вишня, гiрко всмiхнувшись, сказав, що такi заяви i йому показували – Пилипенка, Ялового i Слiсаренка»[3 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: продовження // Украiна. —1989. —№ 42 (жовт.). —С. 16.].
А ось «свiдчення» самого Остапа Вишнi, «здобутi» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом:
«В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й проводив я свою контрреволюцiйну роботу.
В чому вона полягала? Насамперед в дискредитацii, в обезцiненнi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.
Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компромiтувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах, i в широких читацьких масах.
Натомiсть вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.
Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв, брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище».
«Свiдчення», вибитi 21 сiчня 1934 р., ще страшнiшi:
«Органiзацiя провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового i т. д. – все це ознаки, що органiзацii вже нема, що позалишалися поодинокi ii члени, якi також чекали на викриття й на арешти – треба було довести i членам органiзацii, i владi, що, мовляв, хоч органiзацiя i провалилась, та все ж таки – ми ще в силi, ми ще маемо i силу, i можливiсть «грюкнути» дверима» востанне, подаючи тим самим надiю, що ще не все загинуло. <…>
Правду казавши, я ходив увесь час тодi в якомусь туманi, байдужий до всього i до всiх, з повсякчасними головними болями, з незовсiм координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своiх i в лiкарiв, що мене лiкували, побоювання за мiй психiчний стан.
Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим i на пропозицii членiв органiзацii (Озерський, Досвiтнiй, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев мае невдовзi прийняти (балачка вiдбувалася в жовтнi м-цi) делегацiю письменникiв i в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стрiляти, як стрiляти – у цi деталi я не вдавався, i чи були цi деталi розробленi, я не пам’ятаю. Револьвера в мене нiколи не було, хто мав менi дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалi ж, – я кажу, – в той час ота сама психiчна депресiя позбавляла мене можливостi пригадати зараз усi деталi.
Коли б менi хтось нагадав тi часи, нагадав подробицi тих балачок, мiркувань i т. i., що тодi проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальнiше.
Із осiб, яких iще називали тодi, як об’ектiв атентатiв нашоi органiзацii, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на [В. А. Б.] (В. А. Балицького – закреслено. – С. Г.) В. Я. Чубаря мав заподiяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Мiсцем для цих атентатiв було обрано майдан iм. Дзержинського пiд час святкування Жовтневоi Революцii».
Пiд протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднiм, росiйською мовою, стоiть пiдпис Остапа Вишнi, що «записано правильно», з його слiв, але що ж це за зiзнання i в якому станi був тодi арештований?
«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?
Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.
Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?
Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.
Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?
Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального террора в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. <…> Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.
Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.
Я согласился.
Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил. Подробные показания дам дополнительно. Протокол читал записано правильно с моих слов
Остап Вишня
Допросил Бордон».
Слiдчим-фальсифiкатором, який теж згодом опинився на Пiвночi серед своiх учорашнiх жертв, було доведено iснування неiснуючоi терористичноi органiзацii та виявлено одного з ii «учасникiв», Остапа Вишню, якого необхiдно було знешкодити. Справа передаеться на розгляд судовоi трiйки колегii ДПУ УРСР iз клопотанням про застосування до письменника-«терориста» «вищоi мiри соцiального захисту» – розстрiлу. Обвинувальний висновок затвердив заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй:
«ГУБЕНКО он же Остап ВИШНЯ мною допрошен. Подтвердил все свои показания.
Обвинительное заключение подтверждаю. Предлагаю – РАССТРЕЛ.
ЗАМ ПРОКУРОРА ГПУ УССР (Крайний)
23. II.34 года».
Вiд 23 лютого, коли було оформлено обвинувальний висновок, до 3 березня Остап Вишня сидiв у загальнiй камерi, очевидно, не знаючи того, яке очiкуе на нього покарання. Із подальшого листування з дружиною видно, що вони сподiвалися лише на 5 рокiв таборiв несуворого режиму, а тому вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був для них приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХII.33 г.». Москва замiнила розстрiл «десятирiчкою».
У книзi наказiв по особовому складу Котласького перевалочного пункту за 1934 р. (ii копiя зберiгаеться в мiстi Ухтi в архiвi об’еднання «Коминефть») менi пощастило 1989 р. вiдшукати такий документ:
«Приказ по Котласскому перевалочному пункту
Ухтпечлага ОГПУ 11 апреля 1934 года № 99 гор. Котлас 4
Прибывшего из Харьковского домзака для отбывания меры социальной защиты з/к Губенко Павла Михайловича зачислить в списки перпункта с сего числа.
Основание: С[лужебная] записка У[четно-] Р[аспределительной] Ч[асти]».
Як розповiдала Варвара Олексiiвна, iз Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагонi аж три конвоiри як особливо небезпечного полiтичного злочинця. А далi був пiший етап до столицi Ухтпечлагу мiста Чиб’ю. Як свiдчить запис в облiковiй картцi Ухтинського архiву Республiки Комi, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не мiсто Чиб’ю, бо вiдстань мiж ним i Котласом дорiвнювала 600 км. Невiдомо, якого числа письменник вирушив у свiй перший етап, що, як видно з листiв В. О. Маслюченко, викликало цiлком природнi асоцiацii з етапом Чернишевського та iнших царських каторжникiв, бо у книзi наказiв за квiтень-травень 1934 р. зазначено лише кiлькiсть етапованих по певних числах.
Із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р. Остап Вишня перебував у мiстi Чиб’ю, де працював у редакцii табiрноi газети «Северный горняк», на якiй поряд iз силуетами Ленiна – Сталiна мiстилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» i попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакцii цiеi газети найкраще розповiдають записи табiрного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварi Олексiiвнi передав Павло Михайлович у вереснi 1935 р. пiд час iхньоi розлуки в Кедровому Шорi.
Остаповi Вишнi волею трагiчних обставин судилося стати лiтописцем першоi (ювiлейноi) п’ятирiчки Ухтпечлагу. На початку лiта 1934 р., коли вiн опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечорських таборiв Якова Мойсейовича Мороза (справжне прiзвище – Іосема), виникла iдея увiчнити героiзм освоення Пiвночi окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тiльки в таборах мiста Чиб’ю перебували, крiм Остапа Вишнi, узбецький поет i колишнiй нарком освiти республiки Манон Абдулайович Рамзi та росiйський поет i журналiст Євгенiй Лiдiн (справжне прiзвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування i щоденника Остапа Вишнi, було пiдготовлено, i перший ii примiрник надiслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нiбито мала вийти в Москвi. Доля надiсланого у столицю примiрника невiдома, але в Центральному державному архiвi Республiки Комi в Сиктивкарi мною було виявлено пiдготовчi матерiали до цiеi книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисiв Остапа Вишнi, про що варто сказати докладнiше.
Книжка називалася «5 лет борьбы за недра тайги и тундры» й мала складатися з чотирьох частин. У вступнiй частинi передбачалося подати передмови вiд редакцii та Я. М. Мороза або кого-небудь iз керiвникiв областi. До другоi частини Остап Вишня мав написати такi нариси: «Ухтинская целебная вода» (5 с.), «Промысел № 4» (10 с.), «Чибью» (14 с.), «Промысел № 3 (Ярега)» (4 с.), «Печора» (обсяг не вказано), «Север огородный, север полеводческий» (24 с.). Друга частина книжки називалася «Из рассказов старых ухтинцев», i Вишнi належало написати нариси «Поход на Воркуту» (19 с.), «Mens sana in corpore sano» (5 с.).
До другого пiдроздiлу третьоi частини книжки, що мав назву «Через труд к возрождению», було написано нариси про передовикiв Ухтпечлагу: «П. М. Лямин» (10 с.), «Хомяков» (5 с.), «Торопов» (6 с.), «Максимович» (6 с.), «А. Ф. Морозов» (6 с.), «Романенко» (11 с.), «Бригерман» (4 с.), «Седойкин» (викреслено. – С. Г.), «Расстрелин» (3 с.).
Частина четверта складалася з нарисiв, присвячених керiвникам Ухтпечлагу, i називалася «Организаторы побед»: «Я. М. Мороз» (15 с.), «И. И. Косолапкин» (9 с.), «Д. И. Кузьмин» (10 с.), «Соколов» (7 с.), «Макаров» (5 с.), «Бочаров» (2 с.).
Отже, за попереднiм планом Остап Вишня мав написати 26 нарисiв, а серед матерiалiв редакцii мiжтабiрноi газети «Северный горняк» менi пощастило вiдшукати 21 текст, здебiльшого у виглядi автографiв i машинописiв з авторською правкою та з правками невiдомоi особи (можливо, когось iз табiрного начальства), яка позначила, що саме необхiдно вилучити з нарисiв. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № 11 имени ОГПУ)» рядки:
«Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики «в роботу», заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль, и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.
Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».
А далi письменник засвiдчуе численне зростання «населення» на цьому промислi – вiд сорока осiб у 1930 р. до кiлькох сотень у 1931-му i до кiлькох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радiоактивне зараження ув’язнених цiею «цiлющою» водою тодi мова не йшла, зате щодо видобутку радiю завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге мiсце у свiтi.
Не дiйшла справа до публiкацii й нарису Остапа Вишнi «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будiвництву баракiв для ув’язнених:
«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»
А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:
”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».
У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».
