скачать книгу бесплатно
– Народовi, – кажу, – можна!
І державi можна!
Обернувся до Винницi та як гаркну:
– Слава Народовi!!!
І… прокинувся…
* * *
Не спав довго.
Нарештi, задрiмав. Коли знову!!
Нiби вiдчиняються в грубцi дверчата, i вилазить звiдтам здоровенний чортяка, синiй-синiй як печiнка, пiдходить до мене, бере мене за карк, пiдiйма, i ми кудись нiби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матерi твоеi.
Давно вже, каже, ти ii не бачив. Скiльки ти, каже, утискiв приймив, скiльки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочiть! Я й сам, – кажу, – такий нiби до мами вже хочу!..
– Мовчи, – каже. – Лети!
– Лечу, – кажу, – лечу! Тiлько ж не давiть так!
Летимо…
А за нами нiби хури зi збiжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамi на святки. Як раз, думаю, добре.
Летимо…
Аж зирк у бiк! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вследствiе переутомленiя» вирiс здоровенний хвостяка.
І вiн вертить ним «без всяких демократических разсужденiй». Владика його кропить i приказуе:
– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «в?рующий» в мене залишився…
Наблизились. Чую, нiби голос.
– Покайся, Грунський, спiвробiтником «Шляху» будеш…
– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах лiтати, та збирати, краще робить»…
Прокинувся…
Почав хреститися…
* * *
Далi вже щось заплуталось.
Комусь кричав: «Борiтеся – поборете».
З якимось пролетарiем еднався.
І нiби в того пролетарiя кров з брови текла…
Потiм нiби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарiй пiдходив до мене – прохав дозволу проповiдi говорити…
Був нiби у Винницi… Там клянуть Кам’янець i далi на захiд…
Хотiв нiби з кимсь федеруватися, та нiхто не хоче.
Так я плюнув, та заснував украiнсько-польське видавництво, щоб довести всiй «поступовiй iнтелiгенцii», що я е на свiтi i що Украiна не на Фiлiпинських островах, а поруч з Польщою.
Потiм нiби набрався, як самостiйник, i реготався, як ен-ер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отаке верзлося!
– Хай йому!
Павло Грунський
«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»
21 сiчня 1920 р.
Театр Садовського.
Отак проходиш по мiсту i тобi кожнi, принаймнi, три днi кидаеться у вiчi афiша:
– «Запорожець за Дунаем». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.
Думаю собi.
– Дай пiду!
Бачив я цього «Запорожця» разiв мабуть з 30, як не бiльше.
– Може, – думаю, – побачу щось нового.
Нового я не побачив, звичайно, нiчого, а просидiв вечiр з задоволенням.
Сам М. К. Садовський був в доброму гуморi i К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».
А н д р i й – п. Овдiенко i О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.
До того чудово вони його спiвали.
І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не болiли зуби, все було б бiльше, нiж чудово.
А то, розумiете, як спiвае Одарка пiсню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому мiсцi, де ото приспiвуе вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, i п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так нiби сидить у зубного лiкаря на крiслi i вiн iй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшноi роспуки i жагучого болю виходить в неi оте саме «Ой».
А взагалi добре. Єй-Богу добре.
Павло Грунський
ТЕАТР САДОВСЬКОГО
Дай серцевi волю – заведе в неволю
10 лютого 1920 р.
Про п’есу писати не буду, – вона стара i всiм вiдома. Скажу лише кiлька слiв про виконання й тих, що виконують.
Боже мiй! Боже мiй!
Куди ми йдемо, куди ми завертаемо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував i захоплював, примушував плакати й смiятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоiлося? Що його покинули кращi сили? А може й винен?! Не знаю!
Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подiбне до театру i тiльки…
Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцевi волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлiнно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролiв. Зазначу лише, що новим «прем’ерам» п. п. Івановiй, Кривецькiй, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановiй конче треба залишити копiювати попередню прем’ершу, бо невдала копiя з поганенького орiгiналу робить тяжке вражiння.
Ну, гаразд, це актори молодi, не досвiдченi. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помiчаеться.
Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навiть його прiзвища не буду називати) – це цiлковитий сором. Людина очевидно зовсiм забула, що вiн грае в театрi, та ще й в державному. Це – шарж, i шарж не тiлько не дотепний, а навiть не чемний. «Гальорку», звичайно, вiн потiшив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собi до схочу на «пот?ху почтенн?йшей публики». Коли вiн сам не розумiе, що робить, то режисьоровi треба це припинити, ну хоть навiть збройною силою, як так не послухае. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!
Взагалi вражiння вiд виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний i безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, iнтелiгентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нiгде навiть найменьшого натяку на шарж. Спокiйно, витриманно i прекрасно грав вiн i… врятував становище.
Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, вiн рятував i рiдне мистецтво i колишню славу театру Садовського.
Дуже приемне вражiння робить п. Івлiв у невеличкiй ролi парубка.
Павло Грунський
ВІД РЕЦЕНЗЕНТА
13 лютого 1920 р.
Я, ей-Богу, абсолютно не розумiю, на вiщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що вiн хотiв ним довести?
Я ж i сам писав, що актори молодi, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Киiвi? Ну так що-ж?
– Добре, значить, грали, то й похвалили.
– Що нiхто з тих, що покинули трупу, нiколи в цiй п’есi участь не брав?
Ну так що-ж?
Грали, значить, иншi, що були в його трупi тодi.
Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаемо.
Образити, звичайно, я нiкого не хотiв i не хочу.
Я лише констатував факт, пiд котрим М. К. пiдписуеться обома руками. А я зовсiм не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, вiн би зрозумiв, для чого писано.
А то вiн почав «захищати», а вийшло навпаки.
Невже Ви, шановний М. К., вважаете Ваших акторiв за таких нездiбних, що потрiбно цiлих 13 рокiв пiд Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?
Що Ви, хай Бог милуе?
За вiщо це Ви iх так?
Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливi нарiкання в молодi Вашi сили», i то гадаю, що вони у Вас кращi, нiж Ви про iх думаете.
В те, що вони повнi любови до свого рiдного краю й до мистецтва я вiрю i за це годен iм кричати «Славу» без кiнця, а не тiльки добрим словом пiдтримати.
Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.
Коли вони будуть грати добре, хоч це навiть буде ранiш 13 рокiв, будемо пiдтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумiете, шановний М. К., – дякувати.
Павло Грунський
Замiсть фельетона
ОГЛЯД ЗАКОРДОННОЇ ПОЛІТИКИ
17 лютого 1920 р.
– Що я, справдi, гiрший за инших, чи що?
Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрiзь тобi:
– Огляд закордонноi полiтики.
– «Вперед чи назад»?
– «Мирова катастрофа».
– «Свiтова пожежа».
