скачать книгу бесплатно
Третя зiрка
Валерiй Фурса
Гор – звичайний дикун iз Племенi, що проживае у Великiй Долинi. Але вiн – дуже допитливий дикун. Щодня вiн мандруе своею Долиною, вивчаючи ii i вiдкриваючи щось нове, цiкаве чи просто необхiдне для Племенi. Гор любить дивитися на зiрки у небi i мрiе колись пройтись по Небеснiй дорозi Батька-Сонця. Але вiн не любить, коли з неба подають зiрки. Падiння двох перших зiрок Плем’я пережило з величезними втратами. А третьою зiркою виявився iнопланетний корабель З його екiпажем Гор познайомився i подружився. З новими друзями вiн змiг облетiти всю свою планету, побувати у багатьох ii мiсцях, а також вийти на Небесну дорогу Сонця. Побувавши на Торi – планетi прибульцiв, Гор повернувся у свою Велику Долину, де вiн чекае свою дружину та маленького Гора.
Валерiй Фурса
Третя зiрка
Роздiл 1. Гор з Великоi Долини
Гор дуже любив свою Долину. Долину, де проживало його Плем'я, де вiн провiв своi дитячi та юнацькi роки, де йому довелося колись мандрувати i немало страждати, втрачати i дещо знаходити i де вiн був щасливий тепер.
Плем'я поселилося у Великiй Долинi з незапам'ятних часiв. Багато поколiнь його дiтей народжувалось, жило i помирало тут. Вони жили у своiй Долинi, як у якомусь замкненому просторi, i навiть уявлення не мали про те, що ще десь, за ii межами, може iснувати якийсь зовсiм iнший свiт i що там може бути зовсiм iнше життя. Зрештою, це iх зовсiм не цiкавило. Нiколи.
Плем'я давно вважало себе дiтьми Небесного Володаря i Матерi-землi. Воно поклонялося iм, справедливо i небезпiдставно вважаючи, що саме вони, могутнi i всесильнi, дарували життя i самому Племенi, i всьому сущому у оточуючому iх свiтi.
Кожного ранку Плем'я з благоговiнням чекало, коли iз-зi гiр вийде iхнiй Небесний Володар. Очiкувало, щоб поклонитися йому i попросити сприяння у iхнiх нехитрих справах. А сам Небесний Володар велично котив небосхилом свое незбагненне коло и з величезноi висоти уважно спостерiгав i за Матiр'ю, i за своiми дiтьми – дiтьми Племенi. Спостерiгав, щоб щоденно обдаровувати iх за благi справи i щоб суворо питати за непослух.
Велика Долина щедро обдаровувала Гора та iнших дiтей Племенi всiм, що iм було необхiдно для життя. У ii первiсних лiсах було достатньо iстiвних плодiв, трав i корiння. Тому у Племенi нiколи не було жодних проблем iз добуванням iжi. У благодатнiй тiнi дерев завжди можна було сховатися i вiд нестерпноi жари. І вiд пильного погляду Небесного Володаря. Тут можна було спокiйно вистежувати здобич, не наражаючись на жоднi небезпеки.
На широких луках Долини паслися величезнi стада лякливих Гну. Їхне м'ясо було смачним i поживним. Воно дуже подобалось дiтям Племенi. От тiльки полювання на цих швидконогих було досить важкою справою i вимагало чималих зусиль всього Племенi. Крiм Гну на луках також було чимало iстiвних i дуже смачних трав, якими особливо любили ласувати найменшi iз дiтей Племенi.
На схилах численних пагорбiв, у безконечних пiдземних лабiринтах жило дуже багато маленьких звiряток – Крi. Вони були настiльки довiрливими, що iх можна було ловити просто голими руками. А м'ясо у них було навiть набагато смачнiшим, нiж м'ясо невловимих Гну.
Великою Долиною протiкала Рiчка. До неi iз недалеких гiр поспiшало безлiч досить великих струмкiв i маленьких струмочкiв. Усi вони вiддавали Рiчцi всю свою воду, вiд чого вона ставала все бiльш глибокою i широкою. То ж, для Племенi i нiхто з його дiтей не страждав вiд спраги. Крiм того, у цих водах, якi невiдомо куди поспiшали просторами Матерi, було дуже багато риби та iншоi рiчковоi живностi, добування якоi не вимагало особливих зусиль.
Легко i привiльно жилося Племенi у цiй Долинi, в Долинi, яка вiд злих вiтрiв та численних ворогiв зi всiх сторiн була захищена високими горами. Досить довго Плем’я навiть нiчого не знало про страшних чудовиськ, що проживали у зовнiшньому свiтi, десь дуже далеко вiд iхньоi Долини.
Сама ж Велика Долина, що у незапам’ятнi часи прихистила на своiх просторах Плем’я, дiйсно була дуже великою. Дуже й дуже багато днiв i ночей довелося б iти по нiй, щоб пройти ii з кiнця в кiнець. Їi лiси були густими i тiнистими. Луки були обширними, здатними прогодувати величезну кiлькiсть травоiдiв.
Колись дiти Племенi були дуже лiнивими. Такими лiнивими, що окремим з них навiть рухатися не дуже й хотiлося. А навiщо? Адже у них все було пiд руками. І жодних зусиль не вимагалося, щоб наiстися чи втамувати спрагу.
Велику Долину можна було по праву назвати Долиною вiчного лiта. Тут завжди було тепло, i у дiтей Племенi не було жодноi потреби думати про захист свого тiла вiд жалючих подихiв зимових вiтрiв. Адже нi зими, нi осенi там нiколи не було. Нiякого одягу вони нiколи не знали. Всi дiти Племенi спокон вiкiв були справжнiми дiтьми Природи i жили у нiй за законами первiсного стада. Вiд гарячих променiв Небесного Володаря вони знаходили захисток у тiнi дерев, а вiд потокiв небесних вод, що досить часто лилися на землю Долини, ховалися у затишних печерах, яких було дуже багато на схилах гiр. А до всього iншого iм було байдуже. Дорослi дiти Племенi носили лише набедреннi пов’язки iз шкiрок Крi. Але це був не одяг. Вони слугували виключно для захисту вiд колючок деяких кущiв.
Дiти Племенi бiльшу частину свого життя проводили у веселих iгрищах або просто лiниво лежали пiд теплим, пестливим поглядом Небесного Володаря, заколисанi нiжними обiймами Матерi.
Таке безтурботне життя Племенi тривало досить довго. Багато поколiнь його дiтей починали i закiнчували свое життя у суцiльному байдикуваннi на лонi своеi благодатноi Долини. Їм завжди добре жилося, а про пошуки чогось кращого iм навiть не думалось. Зрештою, хто ж вiд добра iнше добро шукае? Принаймнi, не дикуни, якими по сутi своiй завжди були дiти Племенi.
Цiлком можливо, що так i жили б дiти Племенi у свое власне задоволення, вiдрiзанi вiд бiд i незгод зовнiшнього свiту i обласканi теплом Небесного Володаря та щедрiстю Матерi-землi. Як i ранiше, поколiння змiнювались би новими поколiннями i вкрай обледачiле Плем'я, врештi решт, i зовсiм виродилось би, позбавлене необхiдностi ведення постiйноi боротьби за свое iснування.
Та одного разу до них прийшла справжня бiда. Невiдомо звiдки у небi Долини раптом з'явився Крилатий Кар. Це страхiтливе чудовисько, зовсiм не боячись гнiву Небесного Володаря, неквапом ширяло у пiднебессi i звiдти уважно виглядало свою здобич. Гну були занадто прудкими. Їм часто вдавалось втекти вiд цього страшного хижака, що стрiмко падав на них з неба. Крi були занадто маленькими для нього i вiн просто нехтував ними. А от дiти Племенi явно йому сподобались. Вiн всюди хапав iх, стрiмко падаючи з величезноi висоти, безжалiсно пронизуючи гострими кiгтями i вiдносячи нещаснi жертви у свое гнiздо на вершинi однiеi з гiр. Звiдти не повертався нiхто. Всiх iх пожирав страшний Крилатий Кар.
Цей ненаситний хижак з'явився у Долинi ще до народження Гора. Тому до того часу, коли вiн став усвiдомлювати i себе самого, i свое мiсце в оточуючому його свiтi, дiти Племенi вже встигли забути про свою лiнивiсть i навiть навчилися давати вiдсiч Крилатому Кару.
Коли Гор ще був маленьким хлопчиком, дiти Племенi, намагаючись уникнути небезпеки, що вiчно пiдстерiгала iх з неба, перестали поодинцi з'являтися на вiдкритих мiсцях, де iх легко мiг вхопити Крилатий Кар. Зi своiх печер вони виходили лише великими групами. У кожного самця при цьому в руках була велика палиця. Цими палицями вони, при необхiдностi, кидали у Крилатого Кара i таким чином не дозволяли йому здiйснити свое чергове злодiяння. Коли ж дiти Племенi навчились робити списи з гострими наконечниками iз розколотих каменiв або риб'ячих кiсток i коли у тiло Крилатого Кара при черговiй спробi нападу вп'ялось декiлька таких списiв, то вiн i зовсiм перестав цiкавитись цими небезпечними створiннями. Вiдтодi лише поодиноких дiтей Племенi вiн мiг захопити десь зненацька. Але траплялось це не так вже й часто.
Крилатий Кар так довго переслiдував дiтей Племенi, що вони у постiйнiй боротьбi з ним стали бiльш сильними та спритними. Вони зумiли не лише захистити свое життя. Вони навчилися перемагати цього грiзного ворога i проганяти його геть.
Крилатий Кар ще довго лiтав над Долиною, виглядаючи свою чергову жертву. Але дiти Племенi завжди були напоготовi i не дозволяли йому навiть наближатися до них. Прогнати його зовсiм вони ще не могли. Але розбiйничати у Долинi бiльше не давали.
Здавалось, iз цiею бiдою навчилися боротись. Можна було б i далi жити бiльш-менш спокiйно. Та тiльки Плем'я навчилось справлятись з цiею напастю, як до них пiдступила ще бiльша бiда. Прорвавшись якимось чином через скелястi гори, у Долину раптом нагрянув Великий Хар.
Цей грiзний мисливець став справжнiм жахом Великоi Долини. Навiть Крилатий Кар, у порiвняннi з ним, був наче малюк-Крi проти велетня-Гну. Величезний, мов скеля, ненаситний i надзвичайно кровожерливий, Великий Хар посiяв страшенну панiку серед всiх мешканцiв Великоi Долини. При його появi навiть риба ховалася на глибинi. Тiльки б забратися якнайдалi вiд його невмолимих кiгтiв i потужного хвоста, яким вiн майстерно глушив все живе у водi. Побачивши його, в одну едину мить зi своiх пасовищ зникали лякливi Гну. Навiть дурненькi та довiрливi Крi зi всiх лап втiкали у своi нори. Вони подовгу не виходили на поверхню, очiкуючи, коли Великий Хар забереться геть iз Долини. Переляканi до смертi дiти Племенi спiшно втiкали до своiх печер або забивались у розщелини скель. Там вони тремтiли там вiд страху за свое життя, боячись покинути своi криiвки навiть пiсля того, як злiсне ревiння хижака стихало у далечiнi.
Удари важких довбень не були страшнi Великому Хару. Гострi списи вiдскакували вiд його кiстяноi бронi, а iхнi гострi наконечники безжалiсно затуплювались вiд ударiв. Здавалось, що Великий Хар навiть не вiдчував нi ударiв довбень, нi уколiв списiв.
О-о! Гор добре пам'ятав Великого Хара. Пам'ятав його гострi iкла, що перемелювали тiла нещасних дiтей Племенi, наче травинки. Пам'ятав його жахливе ревiння, вiд якого здригалися гори i обсипалося листя з дерев.
Як тiльки Великий Хар заставав когось з дiтей Племенi на вiдкритiй мiсцевостi, вiн з надзвичайною для такого велета швидкiстю наздоганяв його i безжалiсно вбивав блискавичним ударом своiх жахливих лап. Пiсля того вiн одразу ж розривав свою нещасну жертву i пожирав ii. Та поки зуби пережовували здобич, його червонi вiд постiйноi лютi очi уважно поглядали на всi боки у пошуках новоi жертви. Горе було тому, хто потрапляв у поле його зору. Порятунку для такого вже не було. Великий Хар не заспокоювався доти, поки не наiдався досхочу. А декiлькох нещасних, розтерзаних мешканцiв Долини вiн завжди забирав iз собою.
Але давно вже не було у Долинi Великого Хара. З часу його загибелi Гор встиг вирости i стати дорослим самцем. Вiн був одним з найсильнiших серед дiтей Племенi. Цiлком можливо, що й найсильнiшим. По праву сильного вiн мiг би стати вождем. Але нiколи до того не прагнув. Тому жодного разу й не бився з iншими претендентами на це мiсце.
Гор завжди поблажливо ставився до тих, хто, що б там не було, намагався досягти зверхностi над iншими дiтьми Племенi своiми кулаками. Навiщо йому це? Адже плодiв у Долинi вистачало для всiх – i для маленьких дiтей, i для зелених юнакiв, i навiть для древнiх старцiв, якi пам'ятали ще тi часи, коли Мати була молодою i коли все довкола було зовсiм iншим. Риби у струмках та в Рiчцi для Гора також було бiльше нiж досить. Лише тикни списом, i вона затрiпочеться на його вiстрi. Без особливих зусиль можна було спiймати декiлька Крi i, засмаживши iх на вогнищi, наiстися досхочу. То навiщо ж Гору воювати зi своiми одноплемiнниками за право бути головним над ними? Вiн i так робив лише те, що хотiв, i жодним наказам нiколи не пiдкорявся.
Одного разу Бiр, що тодi був вождем Племенi, хотiв було змусити його зробити щось, чого Горовi робити зовсiм не хотiлося. Тодi Гор, розiзлившись, так вiдлупцював його, що бiдний вождь змушений був кiлька днiв вiдлежуватись у своiй печерi, перебуваючи на межi життя i вiчного сну. З тих пiр нiхто у Племенi не смiв навiть намагатися так чи iнакше вплинути на Гора. Вiн завжди прислуховувався до прохань, але не терпiв наказiв.
Так i жив Гор у своiй Долинi та у своему Племенi. І нiхто не смiв непокоiти його. Жив так, як йому хотiлося. Втiм, вiн жив так, як жила переважна бiльшiсть дiтей Племенi. Йому не дошкуляв холод, так як холодiв у цiй Долинi просто нiколи не було. Інодi йому набридала жара. Але вiд неi вiн завжди мiг сховатися у тiнi дерев, у сутiнковiй прохолодi будь-якоi з печер або в заспокiйливих хвилях Рiчки, що вiн любив бiльше за все на свiтi.
Гор був високим, з потужним торсом самцем, з кучерявим свiтлим волоссям на головi i з таким самим, але бiльш коротким, волоссям на всiх iнших частинах тiла. З-пiд його кошлатоi бороди виглядав лише великий нiс i сiро-синi допитливi очi. Всi iншi його дiти Племенi були такими самими. Тому нiчим особливим Гор вiд них i не вiдрiзнявся. Хiба що, своею незалежнiстю.
Гор любив блукати Долиною, намагаючись у кожному своему походi дiзнатися про щось нове i цiкаве. Але пiд час цих своiх мандрiв вiн завжди був насторожi. Хоча останнiм часом у нього й не було рiвних по силi супротивникiв, але Гор чудово пам'ятав часи, коли Великий Хар наводив неймовiрний жах на всiх мешканцiв Долини i коли все живе ховалося вiд нього, але нiде не знаходило порятунку. Хоча й досить смутно, але вiн пам'ятав i тi часи, коли Крилатий Кар стрiмко падав з неба i вiдносив чергову жертву до свого гнiзда на вершинi гори. Тому й ходив вiн по своiй Долинi, насторожено поглядаючи на всi боки i не забуваючи при цьому уважно дивитися на небо. Пам'ятаючи про страшних i незборимих ворогiв, Гор весь час намагався подорожувати то у тiнi великих дерев, то поблизу скель, серед яких завжди можна було знайти достатньо надiйне мiсце, щоб заховатися вiд бiльш сильного ворога.
Коли у Племенi з'являлись маленькi дiти, всi турботи по iх вихованню приймали на себе самки. Самцi значно пiзнiше, коли дiти вже трохи пiдростали, переймали естафету виховання i вчили iх нехитрiй майстерностi полювання та рибноi ловлi. Гор до цього часу ще не мав свого вихованця. Швидше за все, вiн ще не досяг того вiку, коли у людини з'являеться необхiднiсть подiлитися з якимось малюком накопиченим життевим досвiдом. Тому й бродив Гор по просторам своеi Долини сам, тiшачись своею незалежнiстю i красою свiту, що вiдкривався перед ним.
Інодi Горовi, як i iншим дiтям Племенi, доводилось по кiлька днiв ховатися у своiй печерi вiд гнiву Небесного Володаря. Це траплялось не так вже й часто. Та, все ж, iнодi Володар сердився за щось на своiх дiтей, а, може, на саму Матiр. Коли це траплялось, вiн у страшному гнiвi загортав свiй свiтлий лик у чорну пелену хмар i в дикiй злобi метав у тiло Матерi своi невмолимi небеснi вогнi. Вiд цих вогнiв нiде не було порятунку. Вiн все спопеляв на своему шляху.
Коли цей нищiвний вогонь летiв до тiла Матерi, жахливий гуркiт стояв над Долиною. Все, що жило у нiй, ховалось тодi по своiх норах, печерах i щiлинах, лише б якомога надiйнiше заховатися i не потрапити пiд гарячу руку Небесного Володаря. Лише Мати-земля нiде не могла заховатися. Вона тихо стогнала пiд безперервними струменями небесних вод i невiдворотними ударами невмолимого вогню.
Страшним був Небесний Володар у своему гнiвi. Тому навiть гордий i незалежний Гор пiд час цих проявiв його лютi тремтiв вiд жаху в своiй печерi нарiвнi зi всiма, нiчим не вiдрiзняючись вiд iнших дiтей Племенi. І голодував разом зi всiма, так як не мiг у такi днi нi за плодами пiти, нi на рибу чи Крi пополювати.
Коли наставала нiч i Небесний Володар, стомившись вiд своiх земних турбот, прямував на вiдпочинок у свою неприступну печеру, Гор любив спостерiгати, як у небi з'являються першi зiрки. Вiн добре знав, що вони не самi з’являлися там. Це молодша сестра Небесного Володаря – красуня Лу запалюе нiчнi вогнi, щоб вони до самого свiтанку освiчували для повелителя його дорогу в небо. Горовi дуже хотiлось дiзнатись, якими ж саме дорогами ходить Небесний Володар. Йому хотiлось побачити цi дороги, щоб колись i самому спробувати пройти по них. Ну, хоча б уночi, коли Володар не бачить…
Це була дуже дерзновенна мрiя. Гор чудово розумiв це. Вiн боявся прогнiвити Небесного Володаря. Але звiдки вiн мiг би дiзнатись про цю Горову мрiю?…
А красуня Лу тим часом запалювала все новi i новi вогнi. Їхне тремтливе свiтiння з часом присипляло Гора, i вiн засинав мiцним, здоровим сном. Засипав, щоб наступного ранку, з першим поглядом Небесного Володаря знову пiти у черговий похiд по своiй улюбленiй Долинi.
Небесний Володар гнiвався не дуже часто. Тому його дiтям у Долинi жилось досить добре. От i Гор майже завжди був задоволений своiм життям. Вiн любив свою Долину, любив свое Плем'я, любив все, що оточувало його i чим вiн мiг милуватися щоденно. Одного лише не любив Гор. Вiн не любив, коли з неба падали зiрки…
Роздiл 2. Перша зiрка
Гор не любив, коли з неба падали зiрки…
Нi! Не тi, що майже непомiтними iскринками, прокресливши невеличку дугу по небосхилу i не залишивши пiсля себе нi слiду, нi спогаду, без единого звуку гасли у нiчнiй тишi. Цi були цiлком безпечними. А якщо таких зiрочок-iскорок, що летять з високостi нiчного неба, було багато, то це було навiть гарно. Тодi на небi був такий зарепад, що ним можна було тiльки захоплюватись i радити такому чудовому видовищу.
Те, що якась iз зiрочок раптом зiрветься з неба й вiдразу ж погасне, Гора не надто й хвилювало. Подумаеш! Погас один iз небесних свiтлячкiв. Лу новий засвiтить. На те вона й поставлена Небесним Володарем, щоб засвiчувати шляховi вогнi i весь час слiдкувати за тим, щоб вони вправно освiчували небесну дорогу Володаря.
Зовсiм iншi, що падали з неба, зiрки страшили Гора. Тi, якi стрiмко летiли до тiла Матерi. Якi безжалiсними ударами рвали ii тiло на шматки. Тi, якi вбивали нi в чому не винних дiтей Племенi. Як це робили Крилатий Кар чи Великий Хар. Але зiрки, що падають з неба, були набагато страшнiшими навiть вiд Великого Хара. Вiд них нiде не можна було сховатись. Навiть у найглибших печерах Долини.
Гор пам'ятав лише двi такi зiрки. Але для нього цього було навiть занадто багато. Бiльше за все на свiтi вiн боявся побачити ще хоча б одну. Навiть гнiву Небесного Володаря та його всесильного вогню вiн боявся значно менше, нiж жахаючого падiння ще одного iз небесних свiтильникiв.
Гор був маленьким хлопчиком, коли перша у його життi зiрка впала з неба. Вiн не знав цього достеменно, але вiрив, вiдчував усiм серцем, що це не був гнiв Небесного Володаря. Що це було щось значно жахливiше i настiльки невiдворотне, що нi сам Володар, нi Мати не змогли протистояти цьому злу i не мали жодноi можливостi захистити вiд нього своiх дiтей.
Скiльки себе пам'ятав Гор, вiн завжди любив дивитись, як красуня Лу засвiчуе небеснi вогнi. Вона велично пливла по небосхилу, i за ii мовчазним велiнням у небi, то тут, то там, засвiчувались зiрки. І не було нi кiнця, нi краю цим дивним небесним вогням. І рахунку iм теж не було. Хто ж мiг порахувати iх, якщо дiтям Племенi рахунок був не вiдомим? Але те, що iх було набагато бiльше нiж листя у лiсi, у тому Гор був впевненим.
Горовi дуже хотiлося мати хоча б одну iз цих зiрочок. Нехай навiть – найменшу… Адже он скiльки iх на нiчному небi! Багато з них були вiддалiк вiд зоряноi дороги Володаря. Вiн повiсив би ii у своiй печерi i постiйно милувався б нею. Навiть вдень. Адже у печерi завжди було достатньо темно, i власна зiрочка могла б освiтлювати Горове житло. З нею йому було б значно затишнiше у його похмурiй печерi. І набагато веселiше…
Гор не знав, чому саме цi небеснi вогнi називались зiрками. Але назва ця йому подобалась, i цього було цiлком достатньо для нього.
Але досягнути до цього небесного вогню Гор нiяк не мiг. Навiть найдовшою палицею, яку лише вiн мiг знайти, вiн не мiг до них дотягнутися. Гор i навшпиньки ставав, i вгору пiдскакував, але у нього так нiчого й не вийшло. Вiн навiть палицею своею кидав – думав збити хоча б одну… Але занадто вже високо у небi ходила красуня Лу i надто ретельно охороняла вона своi небеснi вогнi. А подарувати Горовi хоча б один зi своiх небесних вогнiв Лу так i не здогадалася. А, може, вона просто не чула його прохання?…
«От стану великим i сильним, – не раз думав Гор, мрiючи про свою зiрочку, – i обов'язково дiстану собi одну з них. А, може, й не одну…»
Вiн так часто подумки твердив цю фразу, що сам себе зумiв переконати у можливостi здiйснення такоi неймовiрноi мрii. Потрiбно лише почекати. І треба бути дуже обережним, щоб не потрапити в зуби Великого Хара i уникнути гострих кiгтiв Крилатого Кара. А то можна й не дочекатись своеi власноi зiрочки.
Так майже кожний вечiр Гор дивився у небо, i йому здавалось, що мрiя його з кожним днем стае все ближчою. Лише зрiдка, коли розгнiваний Небесний Володар закривав небо чорними кошлатими хмарами, Гор не мiг займатися своею улюбленою справою. Тодi вiн ображався на Володаря i йшов спати у найвiддаленiший куточок своеi печери.
Тiеi пам'ятноi ночi Гор, як завжди, уважно вглядався у небо. Невтомна Лу вже пройшла бiльшу частину свого одвiчного шляху. Все небо, вiд краю й до краю, було густо всiяне зiрками. Тiеi ночi iх було так багато, що Гор навiть розгубився. Вiн не знав, на якiй iз них зосередити свою увагу. Адже вони всi йому дуже подобались. Однi зiрки були дуже великими i так яскраво свiтили! Здавалось, вони зовсiм поряд. Лише руку простягни – i дiстанеш… Але Гор не такий дурний! Вiн уже знае, що так просто iх не дiстати. Вже намагався. Та, нiчого! От пiдросте ще трiшки – i обов'язково дiстане!
Горовi захотiлося спати. Важко зiтхнувши, вiн встав i збирався вже направлятись у свое затишне гнiздечко у глибинi печери. Та раптом одна iз зiрок привернула його увагу. Щось дивне здалось Горовi у ii поведiнцi. Але що? Тривало це всього якусь мить. Якби Гор не дивився саме на цю дiлянку неба, то вiн, швидше за все, нiчого й не помiтив би. Це була одна з його улюблених зiрок. Одна з тих, яку вiн бажав би мати у своiй печерi. Гор часто милувався нею i думав при цьому, що вона i е найголовнiшим лiхтариком на небеснiй дорозi Володаря.
Зiрка якось дивно i незрозумiло заморгала. Бувало, що й iншi зiрки час вiд часу мерехтiли у високостi. Гор добре знав про це. Та цього разу мерехтiння було зовсiм iншим. Якимось дивним, i навiть хворобливим, чи що? Тому Гор i вирiшив залишитись i ще трохи поспостерiгати за своею улюбленицею. Щось йому не подобалось у цьому пульсуючому свiтiннi. Маленьке серденько Гора якось незрозумiло занило i стиснулось. Наче вiдчуваючи якусь непоправну i невiдворотну бiду.
Зiрка тим часом, трохи померехтiвши, раптом почала збiльшуватись у розмiрi просто на очах. При цьому сильно збiльшилась i ii яскравiсть. Тепер це дiйсно була найбiльша i найяскравiша зiрка нiчного неба.
А ще через якусь мить зiрка раптом… зникла. Лише багато-багато маленьких iскорок почали швидко-швидко розлiтатись на всi боки вiд того мiсця, де лиш мить тому сяяла у всiй своiй красi красуня-зiрка.
Все це трапилось так швидко, що Гор i оком змигнути не встиг. Вiн так i залишився стояти бiля своеi печери з широко розкритим ротом i великими здивованими очима. Гор був впевнений у тому, що Лу швиденько наведе порядок у своему небесному господарствi i знову запалить небесний вогонь у мiсцi, де так несподiвано погасла найголовнiша зiрка. Вiн вiрив, що Лу швидко все виправить, i що його зiрочка, як i ранiше, буде знову сяяти на небеснiй дорозi Володаря. Адже саме цю зiрочку йому чомусь було особливо шкода.
Гор, звичайно ж, не мiг здогадатись про те, що ж насправдi трапилось з його улюбленою зiркою. Звiдки йому, печернiй людинi, було знати про тi гiгантськi космiчнi катаклiзми, якi у тi далекi часи розiрвали цю зiрку на шматки i зi страшною силою розметали ii уламки на всi боки? Звiдки йому було знати про те, що зiрка, що вибухнула так зненацька, була одним iз синiв Небесного Володаря i рiдним братом Матерi-землi?
Наступного ранку Гор прокинувся вiд крикiв жаху, що лунали неподалiк вiд його печери. Виявляеться, це Великий Хар знову вийшов на чергове полювання. Хитрiсть i пiдступнiсть цього хижака були невичерпними. Вiн i ранiше часто застосовував рiзноманiтнi хитрi витiвки, що допомагали йому вдало пополювати на дiтей Племенi. Йому нiчого не варта було тiсно притулитись до будь-якоi скелi i пильно спостерiгати за всiм, що вiдбуваеться у Долинi. Його власний колiр був подiбним до кольору скель, i не лише дiти Племенi, а навiть лякливi Гну частенько по своiх справах пiдходили достатньо близько до цiеi скелi i внаслiдок своеi необережностi потрапляли на обiд чи вечерю Великого Хара.
Цей свiй трюк вiн повторював декiлька разiв. Але, навченi гiрким досвiдом, дiти Племенi почали обходити стороною будь-якi скелi. Пiсля того полювання хижака стало не таким вдалим.
Тодi Великий Хар почав пiдбиратися до дiтей Племенi рiчкою. Вiн тихо крокував ii дном, а на поверхнi води залишалися лише його очi i нiс. Щоб мати можливiсть вiльно дихати i бачити все, що вiдбуваеться на берегах. Але пiсля двох нападiв Великого Хара з-пiд води дiти Племенi й до рiчки наближатися перестали. Добре, хоч струмкiв у Долинi було достатньо. А у них Великий Хар сховатися вже не мiг. Надто мiлкими вони були для того.
Внаслiдок постiйних переслiдувань Великим Харом дiти Племенi вперше за всi часи свого iснування почали робити собi запаси iжi, щоб можна було вiдсидiтись у печерах, поки безжалiсний мисливець буде знаходитись поблизу. Але надовго запасiв не зробиш… І плоди, i м'ясо швидко псувались. Все зiпсоване потрiбно було викидати, а запаси поновлювати знову й знову.
А за межами печер iх часто пiдстерiгав Великий Хар… Тому iм постiйно доводилось проявляти i кмiтливiсть, i вмiння. Щоб i iжу роздобути, i самим на зуби мисливця не потрапити.
Таким чином, дiти Племенi почали вчитися думати. Принаймнi – деякi з них. А якщо людина задумуеться, то вона перестае бути дикою i хоча б чимось починае вiдрiзнятись вiд оточуючого ii тваринного свiту.
Того пам'ятного для Гора ранку ненажерливий хижак знову перехитрив усiх. Глибокоi ночi вiн тихо-тихо пiдкрався до житла дiтей Племенi i у позi очiкування завмер на скелi, що нависала над входами до печер. Першi, хто вийшов з них вранцi, одразу ж i потрапили у пазурi Великого Хара. Пiсля настiльки вдалого полювання i швидкого наповнення шлунку вiн лiниво поплiвся у тiнь ближньоi скелi i влiгся пiд нею, щоб спокiйно перетравити iжу. З Долини вiн поки що йти не збирався.
Наляканi у черговий раз, дiти Племенi зi страху позалазили у найвiддаленiшi куточки своiх печер. Голоднi та спраглi, вони боялися й носа висунути звiдти. Зi страху вони навiть подумати не могли про те, що поки Великий Хар вiдпочивае, то iм можна було б i самим хоча б плодiв назбирати i зробити запас води. Та проявляти свою нерозсудливу хоробрiсть на очах у грiзного мисливця нiкому не хотiлося. Краще вже померти своею власною смертю, нехай навiть вiд голоду i спраги, нiж стати iжею для Великого Хара.
За всiма цими неподобствами байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але вiн чомусь нiколи не карав Великого Хара за його розбоi в Долинi. Вiн не метав у нього свiй небесний вогонь. И навiть не намагався спопелити його своiми променями. Тому дiти Племенi дуже ображалися на нього за це. Хiба вони не шанували його? Хiба не вважали його своiм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар. Не було у нього вiдповiдей на мовчазнi запитання дiтей Племенi. Байдужим залишався вiн до iхнiх молитов та заклинань.
Одна лише Мати iнодi тихо стогнала пiд ногами Великого Хара. Але що вона могла вдiяти йому, коли навiть Небесний Володар не вважав за доцiльне втручатися у те, що творилось у Долинi?
Але, що не кажи, а Великий Хар також був сином Небесного Володаря та Матерi. Навряд чи, улюбленим, та все ж таки сином… А, може, дiти Племенi й даремно ображалися на Володаря та на Матiр? Адже вони й самi полювали на Гну та на Крi. Вони вбивали рибу i поiдали ii. Може й цi мешканцi Долини також були невдоволенi таким станом речей? Може й вони, кожен по-своему, жалiлися на дiтей Племенi Небесному Володарю та Матерi?…
Того дня у Долинi стояла надзвичайна тиша. Прудконогi Гну, не надто сподiваючись на швидкiсть свого бiгу, завжди намагались бути якомога далi вiд мiсць полювання Великого Хара. При його появi вони втiкали так далеко, що вiн, навiть з висоти свого велетенського зросту, i роздивитися iх не мiг. А смачноi трави у Долинi всюди було доволi, тому Гну й голодувати не доводилось нiколи. І вологу вони могли знайти у будь-якому мiсцi, i пiд деревами вiд полуденноi спеки сховатись будь-де могли. Крi, лиш вчувши наближення Великого Хара, також ховались пiд землею. І нiщо не могло iх виманити звiдти на протязi декiлькох днiв. Можливо, вони протягом цього часу харчувалися корiнням якихось рослин? Принаймнi, коли вони знову з'являлися на поверхнi землi, худими iх назвати нiхто б не наважився.
Однi лиш дiти Племенi виявились непристосованими до тривалого вiдсиджування у своiх печерах у тi днi, коли Великий Хар ставав володарем Долини. Тодi вони неймовiрно страждали вiд голоду та спраги. Але страх неминучоi загибелi був настiльки сильним, що вони вважали за краще померти вiд голоду та спраги, лише б не потрапити у зуби цього чудовиська.
Ця надзвичайна тиша стояла над Долиною майже цiлий день. Небесний Володар вже схилив свiтлий лик до своеi таемничоi печери, де на нього очiкував нiчний спочинок. Ситий Великий Хар все ще мирно дрiмав у тiнi велетенськоi скелi. А дiти Племенi й далi тремтiли вiд жаху, вiдсиджуючись у найглибших щiлинах своiх печер.
Але у будь-якому заселеному свiтi тиша завжди бувае лише вiдносною. Адже цiлий день над Долиною, як i напередоднi, стояв нестихаючий дзвiн цикад. Мiрiади iнших комах також лiтали, повзали i скакали по землi, по травi i по деревах, видаючи при цьому цiлу гаму найрiзноманiтнiших звукiв. Так само тихо жебонiли у берегах чистi струменi рiчковоi води. Легенький вiтерець про щось тихо шепотiвся з зеленим листям дерев. У гiлках iнодi перекликались дрiбнi птахи. Ще десятки i сотнi рiзних звукiв урiзноманiтнювали цю вiдносну тишу Долини. Так що цю тишу лише умовно можна було б назвати повною. Але, все ж, це була тиша… Тиша, яка раптом вибухнула неймовiрним завиванням зiрки. Зiрки, що падала з неба.
Вона неслась до землi i, здавалось, що само небо роздираеться на шматочки, зi всiх сил намагаючись стримати або хоча б пригасити силу потужного удару. Та зробити цього i воно не могло…
Неймовiрноi сили пронизливий звук розбудив Великого Хара. Вiн з подивом скочив на своi могутнi лапи i заревiв на всю силу своеi ненаситноi утроби. Як? Хтось насмiлився потривожити його сон? Де вiн, цей невiдомий супротивник? Адже рiвного йому по силi не iснуе! Хто вiн, що насмiлився посягнути на його територiю? Хто потривожив його сон?
Великий Хар стурбовано крутив на всi боки своею велетенською головою. Його величезнi його очi наливалися неймовiрним гнiвом. Але позбавлений розуму мозок так i не змiг виявити винуватця неспокою. Тому вiн продовжував люто крутити головою, готовий будь-якоi митi кинутись на невидимого ворога. При цьому вiн з неймовiрною силою та люттю молотив землю своiм хвостом, перетворюючи на тирсу i траву, i кущi, i невеличке камiння.
Дiти Племенi теж були надзвичайно наляканi цим незрозумiлим звуком. Вони навiть подумали, що це Небесний Володар, сприйнявши iхнi молитви, направив на Великого Хара всю силу свого гнiву i вразив його небесним вогнем. Вони швидко повискакували зi своiх нiрок i зi всiх нiг кинулись до виходiв з печер. Багатьох з них саме це i врятувало вiд неминучоi загибелi пiд завалами скель.
Вони з надзвичайним здивуванням i страхом дивилися на свою Долину, намагаючись зрозумiти причину такого несподiваного громоподiбного звуку. Але у самiй Долинi вони не побачили нiчого, на що можна було б звернути увагу. І лише один маленький хлопчик, а це був Гор, звернувши свiй погляд до неба, побачив зiрку, що падала на них.
– Зiрка! Зiрка падае з неба! – закричав Гор, показуючи пальцем на небосхил.
Але мало кому з дiтей Племенi довелось побачити зiрку, що падае. Вона швидко прокреслила величезну дугу по небу i зникла за обрiем. Але вже наступноi митi тiло Матерi здибилось у них пiд ногами, i звук згасаючого вибуху струсонув все довкола. Руйнувалися гори, хоронячи все живе пiд своiми уламками. Ураганний вiтер, який раптом зiрвався невiдомо звiдки, наче невагомi травинки, пригинав до самоi землi велетенськi дерева, а деякi з них виривав просто з корiнням i заносив невiдомо куди. Вiд грому, викликаного падiнням зiрки, дiти Племенi поглухли, i до багатьох з них пiсля цього слух так нiколи й не повернувся.
Встояти на ногах у цьому жахаючому завиваннi шалених стихiй не було жодноi можливостi. Тi, що не встигли вибiгти з печер, майже всi були навiки похованi пiд завалами камiння. А тих, хто вибiг з печер, незагнузданi сили стихii кидали на землю i сама Мати, постiйно здригаючись i тремтячи вiд жаху, продовжувала з неймовiрною силою кидати iх на всi боки, калiчачи та вбиваючи iх. Навiть вождь Племенi, могутнiй Тар, якого навiть найбiльшою довбнею нiхто не мiг збити з нiг, покотився зi схилу, як билинка, позбавлений змоги схопитися за щось своiми могутнiми руками. Так i загинув вiн, не переможений нiким iз людей, вiд спалаху гнiву невiдомих до цього часу сил природи.
Хмари пилу, що пiднялися до самого Небесного Володаря, кiлька разiв з неймовiрною силою налiтали на все живе у Долинi. Ще багатьох дiтей Племенi вони понесли вони з собою, безжалiсно кидаючи iх на дерева та скелi. Тi з них, що встигли попадали на землю, вiд неймовiрного страху закривали голови руками i без опору вiддавались на волю розбурханоi стихii. Анi боротись з незримим ворогом, анi навiть кричати, молячи про порятунок, у них вже просто не було сил.
Довго ще тремтiла збита й зранена Мати-земля. Кiлька разiв ураганнi вiтри пролiтали над Долиною, поки весь цей жах вiдступив геть. Лише незначна частина людей вцiлiла тодi з колись чисельного Племенi. Та всi вони були настiльки наляканi, що пiсля пережитого жаху навiть розбiйний напад Великого Хара тепер не здався б iм таким страшним. Лише через кiлька днiв Плем'я дещо прийшло до тями, i дiти його почали потроху займатися своiми щоденними справами.
Пiсля катастрофи життя у Долинi дуже змiнилося. На перших порах дiти Племенi могли харчуватися м'ясом загиблих тварин. Але вистачило його ненадовго. Хоча над Долиною продовжувала висiти непрониклива мла пилу, що пiднявся високо в небо, Небесний Володар, як i ранiше, ходив своiм незмiнним шляхом. Хоча його жар став не таким сильним, але тушi загиблих тварин почали швидко псуватися. Над Долиною навис задушливий сморiд. Довго ще дiтям Племенi доводилось спалювати своiх одноплемiнникiв та тушi тварин, поки гнилiсний сморiд остаточно не зник з Долини.
Найважче було спалити тiло Великого Хара. Так, так! І цей мисливець, досi нiким не переможений, став звичайною жертвою шаленства розбурханих стихii. Навiть вiн не змiг уникнути своеi сумноi участi. Скеля, що обвалилася на нього пiд час падiння зiрки, навiк вiдбила у нього будь-яке бажання полювати на iнших. Його могутне тiло ще кiлька днiв пiсля катастрофи продовжувало боротися, намагаючись скинути з себе навалене на нього камiння. Але й вiн був безсилим проти злоi долi i змушений був скоритися iй. Довго ще дiти Племенi боялись пiдiйти до свого загиблого ворога. Але запах гнилизни, що йшов вiд нього, змусив таки iх подолати свою вiдразу. Вони кiлька днiв тягали до нього сухе палiччя i все палили й палили те, що вiд нього залишилося.
Голодно жилось племенi пiсля падiння зiрки. Уцiлiло лише кiлька Гну i дуже незначна частина Крi. Але Гну стали ще бiльш лякливими. Пiдступити до них стало зовсiм неможливо. Крi також перестали бути такими довiрливими, якими вони були до цього страшного дня. Риби у рiчцi стало зовсiм мало. Значна частина веселих струмочкiв тепер були назавжди захованi пiд розсипами камiння. Бiльша частина дерев у лiсах також була повнiстю винищена. А на тих, що вцiлiли, iстiвних плодiв не залишилось зовсiм. Всi вони були зiрванi вiтром i занесенi ним невiдомо куди. Доводилось i корiння iсти, i траву… Якби у Племенi не залишилось так мало людей, то воно й вижити не змогло б.
Пройшло чимало часу вiд дня падiння зiрки. Та тiльки тодi, коли вже Гор пiдрiс i з дитини став молодим самцем, коли почав вiдчувати справжню силу у своiх руках, небо над Долиною почало поволi звiльнятися вiд пилу, пiднятого пiсля небувалого землетрусу. І лише тодi дiти Племенi знову змогли побачити Небесного Володаря, який, наче нiчого й не сталося, як i колись, тихо котився по небосхилу своiм незмiнним шляхом. Хоча незмiнним цей шлях назвати було б важко. Щось i у ньому змiнилося. Але що саме?…
До того часу встигли вирости новi дерева, i на них з'явились новi плоди. Спустошена колонiя Крi також розплодилась неймовiрно, i дiти Племенi знову змогли вiдчути смак справжньоi iжi. Навiть декiлькох Гну вдалося вполювати. Плем'я знову ожило i стало бiльш чисельним.
Не так швидко, як би цього хотiлося Племенi, але повертались старi добрi часи. Часи, коли Мати ще була молодою i коли Небесний Володар бережно пестив Плем'я у своiх теплих обiймах. Але тi, хто пережив падiння зiрки, тепер добре розумiли, що будь-якоi митi у Велику Долину знову може прийти бiда i що iм потрiбно навчитися протистояти iй.
Гор до того часу став сильним самцем. У нього вже давно зникло бажання дiстати собi зiрку з неба. Та й самих зiрок через хмари пилу вiн вже так давно не бачив, що навiть встиг забути про них. Але мати власну зiрку йому тепер не хотiлося не тому, що зiрки йому перестали подобатись. Це зовсiм не так. Просто, за час пережитих Племенем лихолiть вiн добре зрозумiв, що таке падiння зiрки. Вiн не бажав бiльше переживати щось подiбне.
Як i ранiше, вiн тепер часто вглядався у нiчне небо. Але кожного разу, як тiльки якась зiрочка раптом зривалась зi свого мiсця i яскравою iскоркою летiла по небосхилу, Гор зi страхом втягав голову в плечi i озирався на всi боки у пошуках схованки. Вiн, звичайно, розумiв, що далеко не кожна така зiрка може знову впасти на Долину. Адже вiн i ранiше бачив багато зiрок, що падали. Але пережитi ним бiди залишилися у його пам'ятi назавжди.
А от небесна дорога Володаря, як i ранiше, владно притягала Гора до себе. Та вiн нiяк не мiг зрозумiти, де ж вона починаеться. Адже коли Небесний Володар виходив на неi, зiрок, цих небесних вогнiв, вже не було видно. Тому вiн нiяк не мiг зорiентуватися, де саме починаеться ця дорога. А самому знайти ii у високих горах Горовi нiяк не вдавалось.
Вiн не раз намагався це зробити. Але так i не зумiв навiть до вершини гори дiстатися. Чим вище вiн пiдiймався, тим бiльше вiн вiдчував холод. Ранiше вiн взагалi не знав, що таке холод. Хiба що, у тi часи, коли Небесного Володаря не було видно крiзь пиловi хмари. Тодi у Долинi було значно холоднiше, нiж у старi добрi часи. Але не настiльки, як у горах…
