скачать книгу бесплатно
А Ведмедя, що в вiйську йшов iз самого заду, пiд час переполоху добре-таки Кабани, Сарни та Оленi ратицями попiд ребра потолочили, так що вiн лежав та тiльки охав.
–Іди, дай менi спокiй, – буркнув вiн. – І десятому закажу, щоби з тобою не зачiпався.
– Нi, друже, цього не досить, – мовив Королик. – Ти повинен пiти до мого дупла й попросити пробачення у моiх дiтей, бо iнакше тобi ще гiрше лихо буде.
Мусив Ведмiдь iти й просити в Короленят пробачення. Аж тодi Короленята задовольнилися й почали знов iсти та пити.
Лисичка i Журавель
Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка i кличе Журавля до себе в гостi:
– Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим i вгощу.
Іде Журавель на прошений обiд, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарiлцi та й поставила перед Журавлем.
– Призволяйся, не погордуй. Сама варила.
Журавель стук, стук дзьобом— нiчого не спiймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всiеi не з’iла. А коли кашки не стало, вона й мовить:
– Вибачай, кумочку, бiльше не маю чим угощати.
– Спасибi й за те, – пiсним голосом промовив Журавель. – А ти б, Лисичко, до мене завтра в гостi прийшла.
– Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, – каже Лисичка.
Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурякiв, квасольки, картопельки. Покришив дрiбненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столi перед Лисичкою.
–Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, – припрошуе Журавель.
Нюхае Лисичка— смачно пахне. Встромляе голову в глечик— не йде голова. Пробуе лапкою— не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель iсть собi шматочок за шматочком, поки всього не виiв.
– Вибач, любонько, – каже, випорожнивши глечика, – чим хата багата, тим i рада, а бiльше на цей раз нiчого немае.
Розсердилася Лисичка, навiть не подякувала за гостиннiсть. Вона, бачите, думала, що на цiлий тиждень наiсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спiймавши. Вiдтодi й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.
Лисичка-кума
Жив собi Вовчик-братик i Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хлiб заробляти. Знайшли собi клаптик поля i умовилися посадити на ньому картоплю. Вранцi-рано вибралися обое на роботу— ямки робити та картоплю садити. Дома поснiдали, а щоби в полудень не бiгати додому, взяли з собою обiд i полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву мiж корчами, а самi взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисицi швидко набридла чесна праця. Нiбито копае, а сама думае, як би його побiгти в корчi медком поласувати. Ось у недалекiм болотi помiж тростиною загукав Гук на все горло:
– Гуп-гуп-гуп!
– Зараз, зараз, сватоньку, – скрикнула Лисичка, немовби то ii кликали. І вже кинула мотику та й збираеться йти.
– А куди ти, Лисичко? – питае ii Вовчик-братик.
– Хiба не чуеш, сват Гук мене кличе.
– Та чого?
– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогоднi хрестини, то вiн просить мене за куму.
– А коли так, то йди, тiльки не барися.
– Я зараз вернусь! – мовила Лисичка. – Копай собi свiй загонець, я тебе наздожену.
Побiгла Лисичка в корчi та до горщика, попоiла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася й iде до Вовчика, поводячи хвостом.
– А що, вже вiдбула хрестини? – питае Вовчик.
– Та вже, – мовить Лисичка.
– А що там народилося?
– Хлопчик.
– А як же його охрестили?
– Початочок.
– Ото iм’я! Я ще й не чув такого, – мовив Вовчик. Лисичка нiчого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й двi,– знов Лисичцi захотiлося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
– Зараз, сватуню, зараз!
– То що, Лисичко? – питае Вовчик.
– Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
– Ну що ж, коли просить, то йди, тiльки не барися.
– Я зараз, Вовчику! – мовила вона та й шмигнула у корчi. Зараз до горнятка, наiлася добре меду, паляницею закусила, так що з iх спiльного полуденка вже мало що й лишилося, i вертаеться до Вовчика.
– О, ти вже тут! Уже скiнчилися хрестини?
– А що ж там народилося?
– Та дiвчинка.
– А як ii охрестили?
– Серединка.
– Ото! Я ще й не чував такоi назви, – здивувався Вовчик.
– У Гукiв, Вовчику, все такi незвичайнi назви дають. На те вони голоснi птахи.
Попрацювали знов з годину, i знов Лисицi запах дуже медок, i ледве тiльки Гук загукав iз тростини, а вона кричить:
–Іду, сватоньку, йду!
– Ти куди йдеш, Лисичко?
– Хiба не чуеш, що сват iще раз за куму просить?
– Що за диво, що вiн тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.
– Бо дуже мене любить, Вовчику.
– Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кiнчати.
– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бiйся, я свое зроблю.
Побiгла Лисичка до корча, виiла решту меду з горщика, з’iла решту паляниць, усе поперевертала та й iде до Вовчика.
– А що, вже вiдбула хрестини?
– Та вже.
– А хто ж знову народився?
– Хлопчик.
– А як же ж його охрестили?
– Остаточок.
– Ну, що ж, нехай здоров росте!
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднiв, та все якось соромиться признатися, а далi кинув мотику та й каже:
– Ну, тепер досить. Чи не пора обiдати?
– Звичайно, пора, Вовчику-братику, – Мовить Лисичка, а сама нiбито копае, пильнуе роботи.
– А ти ж не голодна?
– Та нi, йди сам пообiдай, мене там на хрестинах вгостили.
Пiшов Вовчик у корчi, дивиться— ого! Горщик порожнiй, аж вилизаний вiд меду, кошик перевернутий, i паляниць анi кришки нема. Аж тепер зрозумiв, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своiм хресникам такi чудернацькi назви давала.
– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розiрву i на обiд вiзьму.
Почула Лисиця Вовчикiв крик, побачила, який вiн бiжить злючий та недобрий, i не чекала довго. Дала ногам волю та до лiсу, а в лiсi— шусть у першу нору, яку надибала пiд корiнням старого дуба. Думала, що сховаеться зовсiм, але Вовчик таки встиг побачити кiнчик ii хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибiг та й кричить:
– Ага, ти тут? Вилазь менi зараз! Не сховаешся вiд мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норi, анi пари з рота.
– Не обзиваешся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортае. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не оглядiлася Лисичка, а клюка— хап ii за ногу. Нора тiсна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що е сили. От Лисичка, хоч i як iй мурашки поза плечима бiгали, почала реготатися й кричати:
– Ото дурний! Зачепив за дубовий корiнь та й тягне. Думае, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справдi за дубовий корiнь.
– Ай-ай-ай! Моя нiженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радостi так почав тягти, поки аж сам не змучився i клюки не зламав. Тодi плюнув i пiшов геть i зарiкся бiльше з Лисичкою мати справу.
Вiйна мiж Псом i Вовком
Був собi у господаря Пес, що жив у великiй дружбi з Вовком. Зiйдуться, бувало, на краю лiсу пiд старим дубом та й балакають собi то про се, то про те. Пес розповiдае Вовковi, що чувати в селi, а Вовк Псовi розповiдае лiсовi новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
– Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня мае поросяток.
– Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такi гарнi, кругленькi, рожевенькi, аж любо дивитися.
