скачать книгу бесплатно
Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробiгти декiлька крокiв, як пси наздогнали його й роздерли.
Заець i Ведмiдь
Був собi в одному лiсi дужий та лютий Ведмiдь. Пiде було по лiсi й душить та роздирае все, що потрапить: одного з’iсть, а десятеро й так покине, тiльки дарма життя збавить. Лiс був великий, i звiрини в нiм було багато, та проте страх напав на всiх. Адже ж так i року не мине, а в цiлiм лiсi душi живоi не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду i присудили звiрi так. Вислали до Ведмедя посланцiв i звелiли йому сказати:
– Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаешся? Одного з’iси, а десятьох зi злостi роздереш i покинеш? Адже так за рiк то й душi живоi в лiсi не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собi спокiйно в своему барлозi, а ми тобi будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з’iв.
Вислухав це Ведмiдь та й каже:
– Добре! Але пам’ятайте собi, як мене хоч одного дня обдурите, то я вас усiх пороздираю.
Вiд того дня почали звiрi день у день посилати Ведмедевi одного з-помiж себе на обiд. Почали кидати жереб: кому випаде, той мусить iти до Ведмедя i датися йому з’iсти.
Одного дня випало йти Зайцевi. Перелякався бiдний Заець, та що було робити? І не заперечував, тiльки випросив собi годинку часу, щоб з жiнкою й дiточками попрощатися. Та поки там жiнку знайшов, поки всю сiм’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобiймалися, то вже сонце з полудня звернуло. Врештi прийшлося Зайцевi рушати в дорогу. Йде бiдолаха до Ведмежого барлогу. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що бiжить вiтровi наздогiн! Гай, гай, тепер бiдному Зайцевi не до скокiв. Іде, нога поза ногу, та все ряснi сльози втирае, та зiтхае так, що аж лiсом луна йде. Аж ось бачить, серед лiсу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибоко. Став Заець над цямриною, заглядае вниз, а в нього сльози тiльки кап-кап у воду. Та побачивши в водi свое обличчя, став придивлятися уважно i враз повеселiв, аж пiдскочив з радостi. В його головi блиснула щаслива думка, як би йому й самому вiд смертi врятуватися i всiх звiрiв позбавити вiд цього лютого та безумного Ведмедя. І, вже не плачучи й не зiтхаючи, а щодуху бiжачи, вiн поспiшив до Ведмежого барлогу.
Було вже надвечiр. Ведмiдь весь день сидiв у своему барлозi та ждав, коли звiрi пришлють йому когось на обiд. Ждав i не мiг нiкого дiждатися. Голод почав йому докучати, й разом з голодом почала злiсть пiдступати пiд серце.
– Що ж це значить! – ревiв Ведмiдь. – Що вони собi думають? Чи забули про мене, чи, може, iм здаеться, що одною Вороною я маю бути два днi ситий? О проклятi звiрi! Коли менi за хвилину не прийде вiд них страва, то клянуся, що завтра чуть свiт вирушу до лiсу й повидушую все, що в нiм е живого, й одного хвоста не лишу!
Та минала хвилина за хвилиною, година за годиною, а страва не йшла. Надвечiр уже Ведмiдь не знав, що з собою зробити з голоду й лютостi.
В такiм настроi застав його Заець.
– Що ти собi думаеш, що так пiзно приходиш? Що я через тебе, такого комара, повинен цiлий день голодувати? – закричав на нього Ведмiдь.
Затремтiв Заець, почувши Ведмежий крик i лютi Ведмежi слова, та за хвилину отямився i, ставши на заднi лапки перед Ведмедем, промовив як мiг найчемнiше:
– Вельможний пане! Не моя в тiм вина, що так пiзно приходжу. І звiрi не виннi. Нинi, в день твоiх iменин, вони, ще вдосвiта зiбравшися, вибрали для тебе нас чотирьох, i ми всi вiтром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нинi добрий обiд.
– Ну i що ж? Чому ж так пiзно приходиш i де останнi трое? – запитав Ведмiдь.
– Трапилася нам дуже погана пригода, – промовив Заець. – Гадаючи, що в лiсi нема iншого пана, крiм тебе, йдемо собi спокiйнiсiнько стежкою, коли враз iз укрiпленого кам’яного замку вискочив величезний Ведмiдь та й до нас.
«Стiйте!»– кричить. Ми стали.
«Куди йдете?» Ми розповiли по правдi.
«Го, го! – крикнув вiн. – Нiчого з того не буде. Це мiй лiс, i я не дозволю, щоб ви своiм м’ясом годували якогось приблуду. Ви моi, i я беру вас собi на обiд».
Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нинi твоi iменини, що дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обiду, та де тобi, й слухати не хоче.
«Я тут пан! – кричить. – І я один маю на вас право, i нiхто менi тут не смiе заперечувати».
І взяв нас усiх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний Ведмедю, сам помiркуй, чи ми виннi в тому, що ти сьогоднi голодував, i що тобi далi робити.
Почувши це оповiдання, Ведмiдь всю злiсть обернув на того нового суперника, що так несподiвано став йому на дорозi.
– Це що за якийсь волоцюга непотрiбний посмiв сюди вдертися? – ревiв вiн, дряпаючи землю пазурами. – Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, я його розiрву на дрiбнi шматочки!
– Вельможний пане, – мовив Заець, – це дуже могутнiй пан, страшний такий…
– Що? Ти думаеш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.
– Вельможний пане, але вiн живе у кам’яному замку…
– Е, що там менi його замок! Веди мене до нього, вже я його дiстану, хоч би вiн сховався на вершок найвищоi сосни.
Провiв Заець Ведмедя до криницi та й каже:
– Вельможний пане! Велика твоя сила! Дивись, твiй ворог, як тiльки побачив, що ти наближаешся, зараз утiк i сховався у своему замку.
– Де вiн? Де вiн? – кричав Ведмiдь, оглядаючись навколо й не бачачи нiчого.
–Іди й заглянь ось сюди! – мовив Заець i пiдвiв Ведмедя до криницi. Став Ведмiдь над цямриною, глянув униз, аж там i справдi Ведмiдь.
– Бачиш свого ворога, – мовив Заець, – як виглядае iз свого укрiплення?
– Я не я буду, коли його звiдти не дiстану! – мовив Ведмiдь i як ревне на все Ведмеже горло вниз у криницю. А з криницi як вiдiб’еться його голос, ще удвое сильнiше, мов з величезноi труби.
– А так! – скрикнув Ведмiдь. – Ти менi ще загрожуеш? Чекай же, я тобi покажу!
Та й з цим словом Ведмiдь бабах у криницю та там i втопився.
А Заець стояв бiля цямрини i дивився, поки звiрячий ворог зовсiм не потоне, а тодi скочив щодуху до звiрiв i розповiв iм, яким то способом примудрився вiн позбутися Ведмедя i визволити iх усiх вiд тяжкого нещастя. Чи треба вам казати, яка радiсть запанувала у всьому лiсi i як усi дякували Зайцевi за його вчинок.
Ворона i Гадюка
На дупластiй, головастiй вербi над рiчкою звила собi Ворона гнiздо. Не сподiваючись нiякого лиха, нанесла яець, висидiла, а коли повикльовувалися з яець Вороненята, стара Ворона полетiла шукати для них поживи.
Та в дуплi тiеi верби загнiздилася чорна Гадюка. Вона тiльки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, i як тiльки стара вилетiла з гнiзда, зараз Гадюка вилiзла зi своеi нори, вповзла до гнiзда, вхопила одно Вороненя i понесла собi на обiд. Прилетiла Ворона, бачить, що однiеi дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глядь: уже й другоi дитини нема; минув тиждень, а Воронинi дiти, ще й не опiрившись, усi пощезали. Що вже кракала та нарiкала стара Ворона— нiщо не помогло. Прийшлося нести ще раз яйця i висиджувати iх знов. Та ба, i за другим разом сталося таке саме лихо. Як тiльки Вороненята повикльовувалися i мати полетiла шукати для них поживи, Гадюка день у день вилазила на вербу i брала собi одно Вороненя за другим.
Та ось раз пiдгледiла Ворона, хто ii ворог тяжкий. Побачила Гадюку, коли та брала ii останне Вороненятко. То-то крику було на все поле! Та що з того!
Хоч Ворона, стоячи бiля входу до Гадючиноi нори, надривала собi горло, лаючи та проклинаючи погану розбiйницю, Гадюка в норi хрупала собi ii дитинятко i почувала себе безпечно, знаючи, що Ворона iй не може нiчого зробити.
Помiркувала й сама Ворона, що крик i плач нi до чого не доведуть, i пiшла до куми Лисички, що недалеко в крутому березi мала свою домiвку, просити поради.
– Ой, кумонько, – мовила Ворона, – порадь менi, що маю робити з поганою сусiдкою, чорною Гадюкою? Живе в тiй самiй вербi, що й я, та на мое лихо! Два рази вже я висидiла дiточок, i обидва рази ота злодiйка повитягала менi iх з гнiзда i пожерла! А я нiяк не можу дiстати ii в тiй норi.
Подумала Лисичка, головою похитала, хвостиком помахала та й каже:
– Тут, кумонько, силою нiчого не зробиш, тут треба пуститися на хитрощi.
– Та я те й сама бачу, – мовила Ворона, – коли-бо собi на лихо нiякоi хитростi не можу придумати.
– Я тобi, кумо, ось що скажу. Ось тут до рiки часто царська дочка приходить купатися. Пiдстережи ти ii, а коли царiвна положить на березi золотий ланцюжок або iншу яку блискучу рiч, то ти вхопи ту рiч i лети з нею, але так, аби царськi слуги бачили тебе. Вони будуть кричати i бiгти за тобою, а ти лети просто до верби i кинь ту рiч у Гадючине дупло, а сама лети геть. Побачиш тодi, що з того буде.
Послухала Ворона Лисиччиноi ради. Як тiльки царiвна прийшла купатися i роздяглася на березi та положила на пiску свiй блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетiла та й хап той ланцюжок у дзьоб i давай тiкати. Побачили царськi слуги, з криком кинулися за Вороною, а та простiсiнько до своеi верби, кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама сiла собi на iншiм деревi поблизу та й дивиться, що з того буде.
Прибiгли слуги до верби. Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко вiд землi, а потiм пiдлетiла вже без ланцюжка. Значить, десь тут його випустила! Почали шукати, аж далi один, угледiвши дупло, зазирнув до нього i побачив, що ланцюжок блищить усерединi. Зараз вони розкопали нору, аж бачать, у норi, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадiжцi зовсiм не винна, витягли ii з нори i вбили, а ланцюжок забрали.
А Ворона дуже врадувалася, побачивши смерть свого ворога, i з того часу жила собi спокiйно.
Королик i Ведмiдь
Ішов Ведмiдь з Вовком по лiсi, аж ось зацвiрiнькала якась пташка у корчах. Пiдiйшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гiлках та цвiрiнькае.
– Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно спiвае? – запитав Ведмiдь.
– Цить, Ведмедю, це Королик! – шепнув Вовк.
– Королик? – прошепотiв i собi переляканий Ведмiдь. – Ой, то в такiм разi треба йому поклонитися?
– Авжеж, – каже Вовк, i обое поклонилися Короликовi аж до самоi землi. А Королик навiть не дивиться на них, скаче собi з гiлки на гiлку, цвiрiнькае та все задертим хвостом махае.
– Чи бач, яке мале, а яке горде! – бурчить Ведмiдь. – Навiть не гляне на нас! Цiкаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палатi.
– Не знаю, як воно буде, – мовив Вовк. – Я хоч i знаю, де його палата, але заглядати до неi нiколи не посмiв.
– А що, страшно хiба?
– Страшно не страшно, а так якось не випадало.
– Ну, ходiм, я загляну! – промовив Ведмiдь. Прийшли до дупла, де було Короликове гнiздо, та тiльки що Ведмiдь хотiв заглянути досередини, аж тут Вовк— сiп його за полу.
– Ведмедю, – прошепотiв, – стiй!
– А що там таке?
– Не бачиш, он Королик прилетiв! А от i його Королева. Незручно нам заглядати при них.
Ведмiдь вiдiйшов з Вовком у кущi, а Королик i його дружина влетiли до свого дупла, щоб нагодувати малят. Коли вони повилiтали, до дупла наблизився Ведмiдь i заглянув досередини. В дуплi було, як у дуплi: прогниле дерево, трохи пiр’я настелено, а на пiр’i п’ятеро маленьких Короленят.
– Ну, хiба це королiвська палата! – скрикнув Ведмiдь. – Та це якась нора! А цi писклята хiба королiвськi дiти? Тьху, та й поганi ж, приблуди!
І, сплюнувши сильно, Ведмiдь хотiв iти собi геть, аж тут маленькi Королики як запищать у гнiздi:
– Го, го, пане Ведмедю! То ти на нас плюеш? За цю образу ти мусиш нам тяжко вiдповiсти.
Ведмедевi аж мороз пiшов поза шкiрою вiд цього крику. Вiн як мiг швидше побiг вiд того поганого дупла, забiг у свою яму, сiв там та й сидить. А малi Королики в гнiздi як розкричалися, то вже кричали не вгаваючи, поки батько й мати не прилетiли.
– Що тут таке? Що сталося? – питають старi й подають дiтям то мушку, то хробачка, що хто назбирав.
– Не хочемо мушок! Не хочем хробачкiв!
– Та що вам таке сталось? – допитують старi.
– Був тут Ведмiдь i назвав нас приблудами ще й наплював у наше гнiздо, – кажуть малi Королики.
– Невже! – крикнув старий Королик i, не довго думаючи, знявся та й полетiв до Ведмежого житла.
– Ти, старий Бурмило, – мовив вiн, сiвши на гiлляцi над Ведмедевою головою, – що ти собi думаеш? З якоi причини ти моiх дiтей приблудами прозиваеш ще й у мое гнiздо плюеш? Будеш менi за це вiдповiдати! Завтра вдосвiта ставай зо мною до кривавоi вiйни.
Що мав Ведмiдь робити? Вiйна то вiйна. Пiшов кликати собi всiх звiрiв на пiдмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Сарну, Зайця— всiх, хто тiльки бiгае по лiсi на чотирьох ногах. А Королик i собi поскликав усю пташню, а ще бiльше лiсовоi дрiбноти: Мух, Чмелiв, Шершнiв, Комарiв— i наказав iм лагодитися на завтра до великоi вiйни.
– Слухайте, – каже Королик, – треба нам когось послати на розвiдку до ворожого табору, щоб ми знали, хто в них генерал i який в них бойовий клич.
Рада ухвалила вислати Комара, бо вiн найменший i найхитрiший.
Полетiв Комар до Ведмежого табору, а там саме нарада розпочинаеться.
– Що нам починати? – говорить Ведмiдь. – Ти, Лисе, найхитрiший мiж усiма звiрами, ти нам будь за генерала.
– Добре, – говорить Лис. – Бачите, якби то зi звiрами була справа, то нам би найлiпше мати Ведмедя за генерала, але цим разом нам треба мати дiло з тiею крилатою дрiбнотою, то, може, я вам тут бiльше допоможу. Бо тут головна рiч— око бистре i розум хитрий. Слухайте ж, який у мене план. Вороже вiйсько буде лiтати в повiтрi. Але нам про нього байдуже. Ходiмо просто до Короликового гнiзда й заберемо у неволю його дiтей. Як тiльки iх будемо мати в руках, то присилуемо старого Королика, щоб закiнчив вiйну i пiддався нам, i тодi ми виграемо.
– Добре, добре! – закричали всi звiрi.
– Значить, – говорить далi Лис, – треба нам iти густою лавою, держатися купи, бо там у ворога е й Орли, i Шулiки, i всяка птиця: як будемо йти врозбрiд, вони готовi нам очi повикльовувати. А разом буде безпечнiше.
– Правда, правда, – крикнув Заець, у якого вiд самоi згадки про Орлiв аж ноги затрусилися.
– Я буду йти попереду, а ви всi за мною, – каже далi Лис. – Бачите мiй хвiст— це буде у нас бойовий прапор. Усi пильно дивiться на мiй хвiст. Поки я його буду держати просто догори, то, значить, можна йти смiливо. Як я запримiчу якусь засiдку, то зараз схилю хвоста трохи нижче; то знак для вас, що треба йти трохи помалiше й обережнiше. А коли вже зовсiм бiда буде, тодi пiдiбгаю хвiст мiж ноги, а ви всi тодi втiкайте щодуху.
– Славно, славно! – закричали всi звiрi й дуже вихваляли Лисову розсудливiсть. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетiв до Королика i розповiв йому все докладно.
На другий день чуть свiт зiбралися звiрi в похiд. Земля дрижить, гiлля трiщить, рев, крик та писк по лiсi, аж страх пробирае. А з другого боку птахи почали злiтатися: повiтря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамiр, крякання. Густою лавою йдуть звiрi просто до Короликового гнiзда; густою хмарою лiтае понад ними пташня, але не може iх спинити. Та старий Королик про це не дбае. Побачивши Лиса, як вiн гордо маршируе попереду вiйська з хвостом, мов свiчка, пiднятим угору, вiн гукнув Шершня й каже до нього:
– Слухай, небоже! Бачиш ти он того Лиса? Це ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живiт i жали, що маеш сили.
Шершень полетiв— та й просто Лисовi на живiт. Почув Лис, що щось там лазить у нього по животi; от-от би хвостом одiгнав, але нi, його хвiст зараз— бойовий прапор, не можна! Аж тут Шершень як шпигне Лиса в саме болюче мiсце!
– Ой лишенько! – скрикнув Лис i спустив хвiст наполовину.
– Що там? Що там? – загомонiли звiрi.
– Мабуть, якась… засiдка, – пробубонiв Лис, а сам аж зуби зцiпив з болю.
– Засiдка, засiдка! – пiшов голос помiж звiрами. – Обережно, бо засiдка.
Але в цей час Шершень як вжалить Лиса щосили! Лис як завие з болю, як пiдскочить угору, пiдiбгав хвiст помiж ноги та ходу! А звiрi вже не питали, що там сталося, а з переполоху кинулися тiкати, куди хто мiг, однi через других. А Птахи, Оси, Комарi, Шершнi за ними, на них, б’ють згори, клюють, рвуть, кусають. Страшний був бiй! Звiрi, якi не загинули, порозбiгалися й поховалися по ямах, а Королик зi своiми птахами та комахами одержав велику перемогу. Радiсно прилiтае Королик до свого гнiзда й говорить до дiтей:
– Ну, дiти, тепер можете iсти, бо ми одержали знамениту перемогу над звiрами.
– Нi,– говорять Короленята, – не будемо iсти, поки Ведмiдь не прийде сюди й не попрохае пробачення.
Що було робити? Полетiв Королик до Ведмедевоi ями, сiв на гiлляцi над його головою й говорить:
– Ну, Бурмило, а будеш воювати з Короликом, га?
