скачать книгу бесплатно
– Богу дякувати, живемо не в пивницi i вуха нам не позакладало, то й чуемо, що нам скажуть добрi люди, – з перекором мовив Стальський.
– Ну, ну, але се вже вам набрехали тi добрi люди, буцiмто я оминаю вас.
– Сього менi нiхто не говорив. Се я сам собi мiркую.
– І без причини. От i тепер, бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навiть прошу з собою.
– Куди?
– Та до мене. Тут на вулицi нiяково балакати.
Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий i пiдносить голос, i йому справдi нiяково було балакати з ним на вулицi i звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський оперся, як буйвол.
– Нi, се менi не до шмиги! Чого я пiду до вас? Нудота у вас. Не люблю балакати насухо.
– Знайдеться i у мене дещо мокре.
– Так? А то що iнше. Ну, так allons, enfants de la patrie![12 - Вперед, дiти батькiвщини (франц.). – Ред. Першi слова «Марсельези», нацiонального гiмну Францii.]
І вiн без церемонii вхопив руку д-ра Рафаловича i, зiгнувши ii так, як згинае кавалер, ведучи даму, сам узяв своею дужою долонею його рам’я, i так пiшли оба вулицею. Рафалович дуже не рад був тiй стрiчi i тому парадуванню з полуп’яним чоловiком, але не мав способу позбутися його. Добре, що його помешкання було недалеко i що по дорозi iх не здибав нiхто з мiських матадорiв. Стальський був дуже веселий i раз у раз балакав.
– Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собi! Чи бач, знайшов iнстанцiю, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажiть, будьте ласкавi, пане меценас, як вам се видалося?
– Дивно.
– Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нiбито збиткуюся над своею жiнкою! Ах, Боже мiй! Та я ii не то що – пальцем не ткнув нiколи! Я десять лiт, вiдколи ми побралися, навiть слова не сказав до неi. Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю – нi… Знаете, i мiж святими бувае рай i пекло. Але ми жиемо ще краще, так, як коли б обiк себе лежали двi колоди. Ну, скажiть, чи то совiсно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?
Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальського до свого покою, бо вiн говорив чимраз голоснiше, немов хотiв умисне звертати на себе загальну увагу. Євгенiй отворив хвiртку, що вела на подвiр’я його помешкання, i пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увiйти сам i замкнути хвiртку, вже Стальський успiв викликати авантюру.
На подвiр’i щось там робив сторож дому, високий, понурий i мовчазний чоловiк, з блiдим лицем, з чорною стрепiхатою бородою i дико блискучими очима. Євгенiй видав його щодня, але нiколи досi не чув вiд нього слова. Йому здавалося, що сторож якось ховаеться вiд людей, але досi вiн не мав часу анi нагоди розвiдати про нього дещо ближче. Стальський, побачивши його, з резолютнiстю п’яного наблизився до нього i, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з п’яним смiхом:
– Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповiдж пану меценасовi, як ти втопив свою жiнку. Еге, сей не завагався. Терпiв, терпiв, а далi взяв за коси, зв’язав руки й ноги та й з моста в рiку! Іди ракiв годувати. І що думаете? Що йому за се було? Адже бачите, не повiсили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповiдж пану меценасовi, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-богу, гарна!
Євгенiй задеревiв на мiсцi, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п’яний, таки, мабуть, помiркував, що перебрав мiру, бо замовк i поступив крок узад. Але вже було запiзно. Баранове лице посатанiло. Затисненi зуби заскреготали, очi до половини виперлися з ямок, iз закушених губ бризнула кров, i вiн з несвiтським, горляним криком як ошалiлий, кинувся на Стальського. Мов свiчку здмухнути, так бiдний офiцiал опинився на землi; нездужав навiть крикнути, коли Барановi залiзнi руки здавили його горло. Вiн нагнувся над лицем знесиленоi своеi жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тiй хвилi його лице посинiло, очi стали на мiрi, на устах виступила пiна, i вiн, пустивши горло Стальського, повалився на землю i страшенно почав бити собою в епiлептичних корчах.
– Так тобi треба, дияволе! – воркотiв Стальський, видобуваючи своi костомахи з-пiд сторожевого одубiлого тiла. – Чи бач, дiдько, як розлютився! Був би мiг вiку збавити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кiлько хочеш!
І вiн, обтрiпуючися вiд пороху, копнув безтямного хорого кiлька разiв то пiд ребра, то в груди, а потiм обернувся до Євгенiя, що з перестрахом i обридженням дивився на сю сцену:
– Ходiть, нема на що дивитися. Нiчого йому, собацi, не буде. Потреплеться отак, послухае чмелiв i встане, мов нiчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нiчогiсiнько, що було безпосередньо перед нападом. Щаслива бестiя! Представте собi, отакий самий напад увiльнив його вiд шибеницi. То була голосна справа. Його жiнку знайшли в рiцi втоплену, зi знаками душення на шиi, зi зв’язаними руками. Слово по словi, слiд за слiдом – мiй Баран, нарештi, признався, що гарненько спрятав ii зо свiту. За що? Вiн сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити – ну, там уже плiв, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розiбрали чистенько, свiдки позiзнавали, протоколи повiдчитували, прокуратор гримить, домагаеться найтяжчоi кари; адвокат, визначений з уряду, промимрив щось там собi пiд нiс, пан президент устругнув резюме таке, що й на двох прокураторiв могло б вистати, – присяглi по чвертьгодиннiй нарадi всiми голосами: на перше головне питання – винен. Прокуратор жадае шибеницi, трибунал виходить i за чверть години виносить присуд: смерть через повiшення. І що ж ви скажете: тiлько що пан президент проголосив тi слова, а мiй Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у судi. Що? Як? Вiдколи? На розправi був якийсь лiкар зi Львова, оглянув його й каже: епiлептик, часами доходить до божевiлля. Тодi мiй суд, як непишний, вiдсилае акти до апеляцii, Барана шлють до шпиталю на обсервацiю, а по шiстьох мiсяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступi епiлептичного божевiлля.
– І мало що й з вами не повторив сеi операцii, – мовив Євгенiй, отямившися пiсля страшноi сцени на подвiр’i. Вiн виглянув вiкном зi свого покою на подвiр’я i побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвiр’я без руху, мов неживий.
– Полежить ще з пiвгодини i встане, немов i нiчого не було, – мовив Стальський.
Щоби хоч трохи затерти страшне вражiння, Євгенiй виняв iз шафи бутельку вишняку i два келишки i поставив на стiл.
– Отсе добре! – поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачiпати тоi бестii. Адже справдi мiг задушити, i навiть пес би не гавкнув! Бо що, епiлептичне божевiлля, що йому зробиш! Пийте здоровi!
Випили по лампочцi. Стальський сiв на софi, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животi. Євгенiй усе ще почував дрож у нервах.
– А все через жiнок! – мовив Стальський, помаленьку смакуючи другу лампку вишняку. – То так легко сказати: чоловiк тиранить жiнку, – то так гуманно, так модерно добиватися для жiнки Бог зна яких широких прав!.. А коби-то тi пани еманципатори знали, яка безодня глупоти, фальшивостi, тупоi злостi, зрадливостi таiться в тiм жiночiм серцi, таiться пiд тим солодким виразом жiночих очей, сичить до нас iз чарiвного усмiху жiночих уст! Коби-то вони знали, кiлько чоловiк мусить вiд них i через них натерпiтися, то би покинули своi гуманнi фрази, а подумали би радше про способи поборювання жiноцтва, так, як думають про способи поборювання чуми. Адже ж вiзьмiть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбiйцею? Чи треба було бути епiлептиком? Адже його батько не мав тоi слабостi, мати не мала, вiн сам парубком був здоровiсiнький, служив у вiйську, в моiй компанii був, – вiдтодi ще ми знайомi з ним. Аж оженився – i пропав хлописько. Представте собi: закохався, але то так без пам’ятi, що я й не бачив. Попросту млiв коло неi. Може, се й був початок його хороби, але тодi нiхто про се й не думав. Побралися – мiй Баран щасливий, як у раю! Думае, що Бога за ноги зловив. А тим часом жiночка – то собi, знаете, мiське зiллячко, але то найгiршого гатунку. Як змiркувала, що вiн гине за нею, ну, тодi вона давай собi гуляти. Бувало всякого… Я сам, грiшний чоловiк, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А вiн усе бачив i нiколи анi слова. Зразу очам своiм не вiрив, потiм мовчав мов остовпiлий, плакав по ночах, пальцi своi гриз, а далi почав дiставати напади тоi слабостi. Крився з тим, бiдолаха, не говорив нiкому, а як чув, що зближаеться напад, то тiкав вiд людей, ховався десь у кут i там розщибався досхочу. Та се було ще гiрше. І ось у його хорiй головi зародилася думка – вбити жiнку. Вiн довго носився з сею думкою, аж раз, заставши ii вночi п’яною в хатi, та ще й не саму, вхопив ii на руки, як помело – силач страшенний! – обвинув коцом, щоб не змерзла, винiс за мiсто, там соннiй зв’язав руки, здушив горло, а потiм кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом i заснув.
VIII
Євгенiй знов почув нервову дрож при тiм оповiданнi. Якось мимоволi вiн зирнув у вiкно – Барана вже не було на подвiр’i.
– Ну, скажiть, хiба не через жiнку? Хiба не фаталiзм? І яка тут можлива рада? Як запобiгти таким випадкам? Адже ж i зо мною не лiпше, i мое життя знищене, затроене! Ви колись-то здивувалися, коли я обiдав з вами, а ви дiзналися, що у мене е жiнка. Та хiба ж мене щось тягне до неi? Хiба менi йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неi i в кождiй хвилi мушу думати: се мiй ворог, мiй найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тiлько думае, одного тiлько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на мiсцi! Людина, для котроi моя смерть була би найбiльшою радiстю, найбiльшим щастям! Жити з сею людиною пiд одним дахом, сидiти при однiм столi – се ж пекло, найтяжче, яке тiлько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловiка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нiж до такоi сiмейноi пристанi!
Євгенiй, сидячи при столi, у нiмiм зачудуваннi дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського. Сей вибух дикоi ненавистi до жiнок – вiн чув се добре – був радше випливом власноi жорстокостi сього чоловiка, нiж яких-небудь сумних досвiдiв його з жiнками. У Євгенiя мороз пробiгав поза плечима при самiй думцi про долю нещасноi жiнки, що дiсталася в руки такого чоловiка. А Стальський, наливши собi третю лапмку вишняку i смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:
– Вона жалуеться, що тираню ii, що знiвечив ii життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собi свiт i був змушений довiку закуватися в отсю канцелярiйну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало менi анi хвилини вдоволення, анi дня радостi, нiчого, що робить цiнним наше життя, – коли погадаю те все i гляну на ii пiсну мiну, на ii скривленi вуста, на ii холоднi гадючi очi, то, здаеться, рвав би ii на кавалки, микав би за коси, волочив би по землi, топтав би ногами! Нiякоi муки не ощадив би iй, нiякоi ганьби, нiякого пониження, нiякого упiдлення! Я не знаю, як я ще досi не одурiв, наповняючись день у день вiд десятьох лiт такою ненавистю i таким огiрченням!
– А е у вас дiти? – запитав Євгенiй, ледве переводячи дух.
– Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дiти для неi було би найбiльшим добродiйством, найбiльшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли iй так дуже хочеться дiтей, я iй не бороню…
– Даруйте, – перебив його Євгенiй, – одного я не розумiю в вашiм оповiданнi. Говорите, що не зазнали з нею анi хвилини вдоволення, що вiд самого, так сказати, шлюбу побачили в нiй ворога. Як се могло статися? І пощо ви брали ii? Чи ви числили на маеток, на протекцiю, чи женилися з любовi i ошукалися на нiй? Як узагалi се могло вийти мiж вами, що ви вiдразу по шлюбi стали отак на ножi?
– Гай, гай, молодий чоловiче, – мовив Стальський, хитаючи головою i впираючи в Євгенiя своi посоловiлi очi. – Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповiдати насухо. А се справа така, що треба ii оповiсти докладно, бо iнакше ваш адвокатський розум готов мене зрозумiти фальшиво.
Вiн хотiв випити трохи вишняку, але, мабуть, iз привички перехилив чарку так, що випорожнив ii вiдразу. Обтерши хусткою вуси i розсiвшися вигiдно на софi, вiн говорив далi:
– Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо досвiдного чоловiка. Коли будете женитися, борони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечнiший, найфальшивiший i найбiльше егоiстичний гатунок жiночого звiра. Блондинка в душi холодна, без темпераменту, без огню, сама не грiе, але хоче, щоб ii грiти, склонна до меланхолii, котра в домашнiм життi смакуе так само, як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тiлько бавитися, а властиво, щоб ви бавили ii. Сама ж пасивна, iнертна, i коли думае про що, то тiлько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрiсть, а нiколи про те, як би зробити приемнiсть вам i собi. Вона склонна бiльше до слiз, нiж до смiху, не тямить добра, яке ви зробили iй, але чудово тямить усе зло i навiть плекае його в своiй душi, як огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неi виростае здоровий гарбуз, величезний буряк, i вона нiколи не втомиться кидати вам ним на голову. Вона чекае тiлько нагоди, коли ви в добрiм настрою, щоб затроiти вам його; вона, як той ворог у засiдцi, вибирае для атаки хвилю, коли ви найменше того надiетеся. Коли ви, голоднi i втомленi, сiдаете до обiду, вона своiми докорами вiдбере вам апетит; коли ви збираетесь до якогось важного дiла, до працi, що вимагае скуплення духу, вона накинеться на вас за найпустiшу дрiбницю, своiми словами отуманить вашу голову, своiми сльозами переверне вашу душу i зробить вас на три днi нездiбним до працi. І не забувайте нiколи: у неi тiлько шкура тонка, м’яка i прозiрчаста, але нерви грубi i тупi. Вона тут плаче i, мовляв, розриваеться, а там пiде до кухнi i преспокiйно балакае з кухаркою про мiськi новини, тим часом коли ви обезсиленi i розстроенi на цiлий день i спомин того дня будете носити в душi довгi роки.
