скачать книгу бесплатно
Перехреснi стежки
Іван Франко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Перехреснi стежки» Івана Франка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi просвiти селян, проблемi iнтелiгенцii***. . Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Олiвець», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.
Іван ФРАНКО
ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ[1 - Роман уперше надруковано 1900 р. у журналi «Лiтературно-науковий вiсник».]
Повiсть
І
– А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тiшитися наше мiсто, що дiстало такого блискучого оборонця. О, такоi оборони наш трибунал давно не чув!
Се було на вулицi, перед будинком карного суду, в однiм iз бiльших провiнцiональних мiст. Власне вибила перша, карна розправа скiнчилася, i з суду виходили купами свiдки – селяни, жиди, якiсь ремiсники, полiцiйнi стражники. Адвокат д-р Євгенiй Рафалович вийшов також, вирвавшися з-помiж своiх клiентiв, цiлоi купи селян, що були оскарженi за аграрний бунт i тепер, дякуючи його блискучiй i вмiлiй оборонi, не тiльки увiльненi трибуналом, але надто мали надiю в дорозi цивiльного процесу виграти те фатальне пасовисько, iз-за котрого знялась була буча. Вони з слiзьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув iх коротко, навчив, що мають робити далi, i вийшов iз темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холоднiше, нiж у залi розправ, але проте стояла курява вiд давно не метеноi долiвки, було брудно i тiсно. Вiн пiшов на вулицю, глибоко вiдiтхнув розiгрiтим, але хоч трохи свiжiшим повiтрям i, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тiльки вийти з-посеред тоi купи людей, у котрiй – вiн знав i чув се – всi звертали на нього очi, всi шептали про нього. Се ж нинi був його перший адвокатський виступ у сьому мiстi, куди вiн отсе тiльки що перенiсся. Вiд нинiшньоi оборони мало залежати його дальше поводження на новiм грунтi, i вiн чув се, що нинiшнiй виступ удався йому дуже добре. Вiн був дуже задоволений, але, держачися старого правила «аеquam servare mentem»[2 - Зберiгати рiвновагу духу (лат.). – Ред.], мав вид не то байдужно-спокiйний, не то занятий чимсь i йшов не озираючись, не спiшачись i не звертаючи уваги нi на що посторонне.
Оклик, що залунав iз другого краю вулицi, вивiв його з тоi рiвноваги. Вiн озирнувся i побачив, як пiвперек вулицi, кланяючись капелюхом i весело балакаючи, наближався до нього середнього росту пiдстаркуватий панок з коротко остриженим рiденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око i добру пам’ять, але не мiг пригадати собi, щоб де-небудь i коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.
– Що, не пiзнають мене пан меценас? – говорив вiн радiсно i дуже голосно, немов бажав, щоб i прохожi чули його слова. – А, не диво, не диво! Давнi часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися менi добре, прошу пригадати собi, га, га, га!..
Вiн стояв на тротуарi всмiхнений, спотiлий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обi руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обiйми.
Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвiкер на нiс, придивлявся панковi, всмiхався, покашлював, а далi сказав:
– Даруйте, пане, не можу пригадати.
– Валерiан Стальський! – з трiумфом скрикнув панок i знов зробив рух руками, мовби хотiв кинутися в обiйми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження i надаремне шукання в закамарках споминiв.
– Стальський… Стальський, – повторяв вiн механiчно. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкавi, допоможiть моiй пам’ятi! Їй-богу, стидно менi, але нiяк не можу…
Та нараз вiн ударив себе долонею в чоло.
– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мiй домашнiй iнструктор у третiй… нi, рагdon, у другiй гiмназiальнiй класi!
– Так, так, так! – притакував Стальський i руками, i головою, i всiм тiлом. – Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашнiй iнструктор… неправильнi латинськi verba[3 - Дiеслова (лат.). – Ред.], пам’ятаете?
– Га, га, га! Партиципiальнi конструкцii, аblativus absolutus![4 - Орудний незалежний (лат.). – Ред.] Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?
Меценас узяв подаванi йому вiддавна обi руки Стальського i, стиснувши iх у своiх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, iшов обiк нього.
– Дякую, дякую! От жию, аби жити.
– Маете тут яку посаду?
– Авжеж, авжеж! Я в судi. Пан меценас ще тут незнайомi… Я тут офiцiал при помiчнiм урядi, маю пiд собою регiстратуру. О, я служу вже п’ятнадцять лiт!
– Але ж ви, здаеться, були в вiйську?
– Так. Власне тодi, як я пана меценаса вчив, мене з шестоi класи вiдiбрали до вiйська. Дурний чоловiк був. Було шануватися, зiстати офiцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаете, у вiйську мусить бути субординацiя. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять лiт, я пiшов i дiстав мiсце канцелiста при судi. За п’ять лiт чоловiк авансував, – ось вам i вся моя кар’ера.
Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залiзницi. Липневе сонце стояло майже над головами i пекло немилосердно, а довкола вулицi були самi мури i стiни, нiде анi садка, анi дерева. Духота. Меценас iзняв капелюх i, мов вахлярем, холодив ним спiтнiле лице, обтерши перед тим краплистий пiт iз чола хустиною.
– Але ж то пражить! – промовив вiн.
– Пан меценас, певно, на дворець iдуть? – запитав Стальський.
– Нi.
– А чого пан меценас iдуть сею вулицею? Маете тут дiло до кого?
– Борони Боже! Я властиво хотiв iти на обiд.
– На обiд? Тут пан меценас у когось обiдають?
– Нi. Хочу пошукати якоiсь реставрацii. Вчора i позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати i обiдав у готелi.
– Так, то пан меценас до готелю заiхали?
– Так. «Пiд Чорного орла». Знаете, я тут чужий. Маю кiлькох знайомих урядникiв i професорiв гiмназiальних, але всi вони на урльопах, на вакацiях, пороз’iздилися. То я заiхав до готелю i там сиджу, поки знайду собi помешкання. Але iда там не смакуе менi.
– Ну, певно! Прошу, я пану меценасовi покажу дуже добру реставрацiю. Прошу от сюди!
І Стальський зiгнув у бокову вуличку i йшов обiк Рафаловича, не перестаючи говорити.
– Ах, так! То пан меценас у готелi! Ще не маете помешкання! Ну, в такiм разi, надiюсь, не вiдкинете моеi послуги. Позволите, щоб я допомiг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!
– Але i овшiм, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим бiльше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бiгати по мiстi, шукаючи хати.
– О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволенi. А де ж ваша фамiлiя? Також у готелi?
– Фамiлiя? У мене жадноi фамiлii нема. Я сам-самiсiнький.
– Як то? Пан меценас нежонатi?
– Нi, пане.
– А, так! На кавалерськiй стопi! Ну, так, то що iнше! Так же менi й говорiть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обiдати в спiльнiй столовiй, чи, може, окремо?
– Та менi байдуже, – мовив адвокат. – От хiба якби ви були такi добрi обiдати зо мною, то можна б замовити окремий покоiк.
– Я такий рад, що здибав пана меценаса…
– Ну, як так, то добре, обiдаемо разом! Замовляйте покоiк! – мовив меценас, i оба ввiйшли до реставрацii.
II
Поки Стальський бiгав та балакав з кельнером, потiм iз старшим кельнером, далi з самим шефом реставрацii, д-р Рафалович стояв на вузенькiй верандi перед реставрацiею, вiддiленiй вiд вулицi залiзними штахетами i обставленiй великими олеандрами в дерев’яних шапликах. На верандi стояло кiлька дерев’яних столикiв, круглих i обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармуровi. Веранда виходила на пiвдень i пеклася на сонцi, то при столиках не було нiкого, та й iз нутра реставрацii не чути було такого шуму, який свiдчив би про велику купу гостей. Мiсто жило ще переважно патрiархальним життям; найбiльша часть людей iз тих, що могли позволити собi на порядний обiд, столувалися дома, в сiм’ях. До того ж се було лiто, пора вакацiй; заможнiшi, що бували тут звичайними гiстьми, повибиралися на село, на купелi або й так у гори, i в реставрацii було досить пусто.
Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаючи по верандi, поки там для нього готовили окремий покiй i поки Стальський третiй раз розповiдав, якого-то незвичайного гостя мае реставрацiя i як близько вiн з ним знайомий, меценас силкувався вiдсвiжити в своiй пам’ятi образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам’ять допомогла йому по кiлькох хвилинах напруженого шукання вiднайти його назву, розпiзнати фiзiономiю Стальського, хоча вiд часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять i п’ять лiт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцi тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприемне чуття, i тiльки ненастанне балакання Стальського не дае тим споминам виплисти наверх i дiйти до повноi свiдомостi. Та тепер, коли Стальський вiддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам’ять, i давнi спомини звiльна почали виринати в душi.
Ах так! Стальський був поганим iнструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого i зовсiм дорослого парубка. І мав причину боятися. Знаючи, що хлопчина сирота i мае тiльки опiкуна, сiльського священика, Стальський держав хлопчика остро, не стiльки вчив, скiльки бив, штуркав i всякими способами карав його. Облесний супротив його опiкуна, вiн був брутальний супроти нього, нiколи не заговорив щиро, а все або з гнiвом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов вiд наглого подуву холодного вiтру, коли пригадав собi той настрiй вiчного страху, суму i отупiння, в якiм находилася його дитяча душа цiлого пiвтора року, поки Стальський був його iнструктором. Йому живо стала в пам’ятi та дика безтямна радiсть, з якою вiн повiтав вiдомiсть про те, що його iнструктора вiдiбрали до вiйська i що вiн уже не буде пiд ним.
І ще одно пригадалося д-ру Рафаловичу, одна дрiбниця, що не мала зв’язку з його шкiльною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнiше вбилася в його дитячу пам’ять i довгi лiта мулила його, мучила i болiла, мов тернина, вбита в живе м’ясо. Факт був такий. Стальський жив на однiй кватирi з малим Рафаловичем. Опiкун привозив малому харчi з села i одного разу перед святами привiз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подiлив собi ту ковбасу на рiвнi порцii так, щоб вистачила йому на два тижнi, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, – на кватирi жило ще кiлька школярiв, – сховав ii десь у скриток, звiсний тiльки йому самому. Мудро вимiркував вiн той скриток: жаден школяр не мiг знайти його. Кiлька день усе було добре, та одного разу Стальський влетiв до комнати весь червоний, лютий i накинувся на першого-лiпшого школяра, що попав йому пiд руку:
– Де моя ковбаса?
– А хiба я сторож вiд твоеi ковбаси? – вiдповiв сей напiв зо страхом, а напiв зо смiхом.
– Ти мусиш знати! А во, смiешся! – кричав Стальський, попадаючи щораз у бiльшу лютiсть. На щастя, школяр, до якого вiн причепився, був iз одноi класи з ним i, хоч молодший, та проте сильний i вiдважний. На меншого був би Стальський зараз кинувся з кулаками, на нього не смiв.
– Смiюся, бо менi смiшно, – вiдповiв сей.
– Чого смiшно?
– Того, що ховаешся з тою смердячою ковбасою, мовби ми всi тут тiлько й чигали на неi, а проте таки наскочив на якогось злодiя.
– Певно, кiт занюхав! – докинув, мов знехотя, iнший школяр, що сидiв при столi i робив задачу.
Стальський став раптом, мов облитий водою. Справдi! Вiн i не подумав про се! Не що, тiльки кiт! Бо коли би людина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розiрвало бiбулу, якою вона була обвинена, i витягло тiльки один кусник. Вiн постановив собi допильнувати, зловити злодiя. Пiвдня ходив вiн у глибокiй задумi, вимiрковуючи, як би се зробити. Врештi видумав хитре сильце, наставив його в своiй криiвцi i пiзно вночi ляг спати. Десь коло пiвночi всiх у хатi збудив страшенний м’явкiт на стриху. Стальський зiскочив зi своеi постелi, немов i досi не спав i тiльки й ждав сього.
– Ага, маю злодiя! Маю злодiя! – шептав вiн, затираючи руки. Засвiтив свiчку i встромив ii у лiхтарню, а потiм, узявши мiшок, подався на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками. Кiт, видно розумiючи, що йому грозить, хоч у сильцi, боронився завзято. Але Стальський мав його в мiшку, потрясав ним, бив до одвiркiв, копав ногами, а потiм, зав’язавши добре, замкнув до своеi скриньки i ляг спати.
Те, що було потiм, чотири чи п’ять день, Рафалович згадуе, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота найрiзнiшими способами: бив його в мiшку наослiп, вiшав за шию, прищемивши хвiст розколеним з одного кiнця полiном, виривав пазури, випiкав очi, колов шилом, напихав у нiс товченого перцю i скла. М’явкiт, жалiбний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив своi катiвськi операцii в садiвницькiй будцi, що стояла серед широкого саду, далеко вiд людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собi, як вiн усi тi ночi, чуючи далеко той м’явкiт, не мiг заснути i як одного вечора зо сльозами цiлував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котовi. Але його просьба була даремна. По п’ятьох днях кiт таки здох; здаеться, його доконав сильний мороз. Але малому Геневi ще довгий час щоночi причувалося жалiбне м’явкання i котячий писк, мов плач малоi дитини, вiн кидався крiзь сон, кричав i плакав, а рано вставав змучений, з болем голови i закислими очима.
Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по верандi. Колишнiй страх перед сим чоловiком змiнився на обридження i глибоку антипатiю.
«Чого се вiн признаеться до мене? – думав Рафалович. – Чого тiшиться i заскакуе, мовби ми були Бог зна якими приятелями?»
На сi питання вiн не знаходив вiдповiдi. Вiн не був забобонний i не вiрив у стрiчi, але його думка зi староi традицiйноi привички зложила ще одно питання: «Що воно значить, що на вступi в нове життя менi перебiгае дорогу отся скотина в людськiй подобi?..»
III
– Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарився, – скрикнув Стальський, вибiгаючи на веранду. – Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голоднi. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, вiд снiдання дотепер бути натще!..
– О нi, я пiд час паузи ходив на перекуску, – спокiйно промовив Рафалович, iдучи обiк Стальського тiсними i брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, тепер зовсiм порожне, зложене з трьох покоiв i зали для танцiв. У бiльярднiм стояв уже заставлений на двi особи столик, а при нiм кельнер з реестром страв i серветою пiд пахою.
– Прошу, чим можу служити пану меценасовi? – промовив вiн, кланяючися Рафаловичу.
Сей замовив обiд на двi особи. Перед обiдом випили по чарцi старки «на вiдновлення староi знайомостi», як мовив Стальський. Рафалович справдi був голоден, а вiдновленi перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офiцiалом. Зате Стальський, i п’ючи, i iдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.
– Го, го! Я то знав, що з пана Євгенiя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то нiби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гнiватися… я вже тодi був парубок пiд вусом. Що правда, то правда. Та й потiм я не перестав iнтересуватися… О, яка то була радiсть, коли я прочитав у «Народiвцi»[5 - «Народiвка» – газета «Народна часопись», додаток до «Газети львiвськоi», урядово-адмiнiстративного видання в Галичинi. Виходила у 1890–1914 рр.], що мiй елев, пан Євгенiй Рафалович, одержав на Львiвськiм унiверситетi степень доктора прав. Прошу вiрити!.. Ну, що, адже пан анi брат менi, анi сват… а вже таке дурне серце в чоловiка, тiшиться чужим щастям, сумуе чужим смутком так, як своiм власним.
Євгенiю, не знати чому, в тiй хвилi причулося жалiбне м’явкотання катованого кота. Вiн поклав ложку i з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.
– Що пан меценас побачили на менi? – запитав сей, перериваючи балакання i озираючись по собi.
– Нiчого, – вiдповiв Євгенiй. – Прошу, пане, iджте!
– Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частiше – позволять пан меценас говорити собi «ви»?
– Прошу, прошу!
– Се краще! Якось бiльше вiд серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополi?
– Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.
– О, знаю, знаю! Я докладно слiдив за кождим кроком пана меценаса на публiчнiй, так сказати, аренi. Особливо вiдколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаете, пане, скажу вам без комплiментiв… я чув тiлько одну, нинiшню вашу оборону, але читав справоздання з кiлькох процесiв, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.
– Прошу, пане Стальський, будьте ласкавi, обiдайте! Бачите, я iм за двох i не думаю бути ситим вашими ласкавими комплiментами.
– О, що те, то нi! Борони Боже! Жаднi комплiменти, – живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброеними одна в нiж, друга в вилку. – Се навiть не моя думка. Се загальна думка в тутешнiм судi. Сам пан президент – ви завважили, як пильно вiн прислухувався вашiй оборонi, як iшов за вашими слiдами в своiм резюме? – отже, сам президент по розправi, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем – то приемно провадити розправу». А прокуратор йому на се: «О так, се одна з найяснiших голов у галицькiй адвокатурi. Шкода, що не пiшов на судiю, мiг би був зробити карiеру». О так, пан меценас приносять iз собою до нас найлiпшу славу.
Щоби звернути розмову на iншу тему, Рафалович попросив Стальського оповiсти йому дещо про вiдносини в тутешнiм судi, що, може, могло би бути йому придале в дальшiй дiяльностi. Стальський i овшiм! І з уст, що тiльки що так i бризкали симпатiею та комплiментами, полилися потоки неймовiрного бруду, сплiток i поганi. Президент був колись здiбний суддя, але тепер стуманiв, дома ним командуе кухарка, проста погана баба, а в судi – його канцелiст, хитрий жид i страшенний хабарник. У судi правило, що з жидом нiхто не виграе справи. Дехто не хоче вiрити, щоби президент брав половину хабарiв, якi одержуе його канцелiст, але вiн, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець i бездiтний, але мае цiлу купу своякiв по братовi, неробiв та марнотратникiв, що ссуть його, мов п’явки. А совiтник Н. i зроду був вiсiмнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печенiжинi, засудив сам якогось хлопа на смерть i зараз же написав до Голомуца[6 - Голомуц – Оломоуц, тепер мiсто в Чехii.] по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львовi, чи мае iхати до Печенiжина, довiдалися вищi властi про сей незвичайний засуд i взяли його вiдтам. Про око його зробили хорим на умi, якийсь час продержали у Кульпарковi[7 - Кульпаркiв – у ХІХ ст. село поруч зi Львовом, де була психiатрична лiкарня. Тепер – у межах мiста. «На Кульпарковi» – у психлiкарнi.], а потiм вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильнi плечi, протекцiя. Іншого були би спенсiонували, йому позволяють дослугувати до повноi пенсii, але самостiйно вiн нiяких справ не веде, тiльки все сидить у трибуналi, заробляе на пенсiю, як кажуть, не головою, – а гм, гм… Зате совiтник М. – картяр. До канцелярii прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, вiн тiльки перегляне, попiдписуе, що треба, та й далi до кав’ярнi. Там уже жде на нього партiя, в кождiй порi дня iнша. Жiнку мае язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’емом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знае, де його шукати. Пан совiтник скоро перечуе, що вона пошукуе за ним, зараз дае драпка, бо як магнiфiка зловить, то не питае, що то пан – совiтник i що народ збiгаеться, а бере пана радцю за боже пошиття i тягне додому, а ще приговорюе по дорозi, та так приговорюе, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашiм судi ii найгiрше бояться всi. Навiть пан президент трепещить перед нею. Знаете, раз була iсторiя…
Скiнчили обiд, позакурювали цигара. Євгенiй велiв принести чорну каву. Стальський усе ще оповiдав мiськi сплiтки i судовi скандали: про третього совiтника, про ад’юнктiв, далi перейшов на полiтичну власть, перемив кiстки пану старостi, панi старостинi, панам комiсарам i лагодився перескочити до податкового iнспектора, коли Євгенiй, випивши каву, зирнув на годинник.
– Ну, пане Стальський, – мовив вiн устаючи, – дуже менi приемно в вашiм товариствi, але пора менi до мойого готелю.
– Ай, ай! – мовив Стальський, зирнувши також на годинник. – Ото я забалакався, а то вже далi третя. У мене в канцелярii також троха рестанцiй. Не буду заходити додому, а пiду просто.
Євгенiй подзвонив, заплатив i вийшов. Йому хотiлося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообiднiй гумор, але Стальського не так легко було спекатися.
– Пане меценас! – мовив вiн зворушеним голосом. – Позвольте менi вiддячитися вам за вашу добрiсть i за нинiшне угощення!
– Але ж, пане, нема за що. Менi самому… все-таки краще удвох, нiж самому обiдати.
Вони були на вулицi перед реставрацiею, вiдки iх провели кельнери з низькими уклонами.
– Ви куди тепер? – спитав Євгенiй.
– О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярii ще маю пару мiнут вiльного часу.
– Але я не хотiв би забирати вам час.
– Але ж прошу! Що менi з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярiя не втече.
– Значить, i ви кавалер, коли вас не тягне додому? – з усмiхом промовив Євгенiй.
– О, не вгадали! – мовив Стальський. – Я жонатий, уже десять лiт. Але моя жiнка – ге-ге-ге – уцивiлiзована настiлько, що не скаже менi нiчого.
– Нiчого не скаже? Коли ви не прийшли на обiд?
– Так, пане, не скаже нiчого.
– То, певно, ii тут нема, виiхала десь на село?
– Нi, пане, сидить дома.
