скачать книгу бесплатно
Щоденник Анни Франк
Анна Франк
«Щоденник Анни Франк» («Щоденник», «Сховище. Щоденник у листах») – записи нiдерландською мовою, якi вела еврейська дiвчинка Анна Франк з 12 червня 1942 по 1 серпня 1944 року в перiод нацистськоi окупацii Нiдерландiв. З початку 1944 року Франк почала лiтературно обробляти своi записи, сподiваючись на публiкацiю щоденника пiсля звiльнення Нiдерландiв, проте ця робота залишилася незавершеною. Останнiй запис у щоденнику датований 1 серпня 1944 року. А через три днi гестапо заарештувало всiх, хто ховались в притулку. Анна Франк померла в концтаборi Берген-Бельзен. Протягом двох рокiв в пiдпiллi Франк писала у своему щоденнику про подii в iхньому «Притулку», а також про власнi почуття i думки. Крiм того, дiвчина почала писала короткi оповiдання а також цитувала уривки прочитаних книг. Дiвчинка мрiяла стати вiдомою журналiсткою або письменницею. Їi батько, единий хто пережив нацистський терор, посприяв публiкацii ii щоденника в липнi 1947 року. Зараз «Щоденник Анни Франк» перекладений на бiльше, нiж 60 мов свiту. Найновiший переклад украiнською Ярослава Мишанича представлено у цьому виданнi.
Анна Франк
Щоденник Анни Франк
Передмова до голландського видання
Можуть запитати, чи потребуе передмови ця книга, що е саме тим, на що вказуе назва – щоденником «нормальноi» дитини, котра за надто незвичних умов прямувала шляхом становлення людини?
У вiсiмдесятих роках минулого [19-го] столiття Париж i весь iнший свiт, який цiкавився французьким культурним життям, збентежив iнший «дитячий» щоденник. Вiн належав росiйськiй дiвчинцi-вундеркiнду Марii Башкирцевiй, котра зростала у неспокiйному великосвiтському середовищi мандрiвного росiйського дворянства, яке у тi часи зазвичай населяло великi готелi Баден-Бадена, Рима, Парижа й Рiв’ери; квiтцi орхiдеi, випещенiй у теплiй оранжереi, дитинi, яка вiд народження була оточена розкошами, снiжнобiлими хутрами, мереживами, шовками й розбалувана увагою i захопленням тих, хто був поруч, хто переймався, яким же буде велике майбуття дiвчинки: спiвачки, художницi, письменницi чи слiпучоi свiтськоi панi. Першi усвiдомленi спогади Марii Башкирцевоi осяянi рожевим свiтлом слави, що сходила перед нею, чи варто було б сказати – променями софiтiв, i вже на дванадцятому роцi свого життя вона з неймовiрною i майже загрозливою стараннiстю фiксуе в щоденнику етапи власного шляху назустрiч славi, все, що наступнi поколiння могли б вiдшукати примiтного в молодих роках уславленоi жiнки. І коли молода, двадцятичотирьохрiчна майбутня художниця стала вiдчувати подих смертi, що наближалася, вона стала поспiшати з виданням свого щоденника.
«До чого брехати чи красуватися? Цiлком зрозумiло, звичайно, що я маю бажання (хоча й не сподiваюся) залишитися на землi щонайдовше, чого б це не вартувало. Якщо не помру рано, то мрiю залишитися у спогадах людей як славетна художниця. Та якщо менi судилося померти молодою, то я хочу, щоб був виданий мiй щоденник, який, можливо, визнають цiкавим… Коли мене вже не буде на цьому свiтi, люди будуть читати про мое життя, яке я сама вважаю досить примiтним… Якщо я помру, то раптово, уражена якоюсь хворобою… Ймовiрно, я не буду нiчого знати про загрозу, що нависла надi мною, i ii будуть вiд мене приховувати. А коли я пiду в засвiти, рiднi стануть копирсатися в шухлядах мого стола, знайдуть щоденник, прочитають, а тодi знищать, i скоро вiд мене зовсiм нiчого не залишиться, нiчого, нiчого. Це завжди жахало мене. Жити такими честолюбними намiрами, страждати, плакати гiркими сльозами, боротися – й пiсля цього лише одне – забуття… забуття, нiби тебе нiколи й не було на свiтi! Якщо навiть я не проживу життя, таке довге для того, щоб прославитися, все одно мiй щоденник зацiкавить… Адже завжди цiкаво дiзнатися про життя жiнки, описане нею самою день за днем, без красування, наче щоденник нi для кого бiльше на свiтi не призначений… а я розповiдаю все, все».
Щоденник Марii Башкирцевоi побачив свiт незабаром пiсля ii трагiчноi смертi, i цiлком зрозумiлий i виправданий той факт, що вiн здобув шалену популярнiсть. Цей щоденник е цiлеспрямованим i самовпевненим проявом iндивiдуалiзму, його можна вважати феноменом, хоча й феноменом, який передае дух свого часу й розкривае честолюбство свого автора, проте, не здатен надовго зосереджувати на собi увагу. Бо чудесам не властива привабливiсть: вони можуть дивувати, приголомшувати, викликати сенсацiю, але iм не вистачае привабливостi, яка властива усьому, що зароджуеться поступово, зростае, розвиваеться й досягае зрiлостi.
А тепер про Анну Франк.
Тих, хто очiкуе вiд ii щоденника на «диво дивне», я змушена вiд самого початку розчарувати. Цей щоденник не е творчiстю вундеркiнда.
«У мене дивне вiдчуття – я буду писати щоденника! І не лише тому, що я нiколи не займалася «писанням». Менi здаеться, що потiм i менi i взагалi всiм не цiкаво буде читати одкровення тринадцятирiчноi школярки…
Я нiкому не збираюся показувати цього зошита з товстим корiнцем пiд велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому друговi чи справжнiй подрузi, iншим це нецiкаво.»
Нiчого незвичного, чи не так? Такi самi, чи майже такi самi слова довiряють щороку своiм щоденникам десятки тринадцяти-чотирнадцятирiчних пiдлiткiв, якi починають усвiдомлювати свое «я», свое вiдособлення серед довкiлля.
Та процитований запис датований 20 червня 1942 року. А 6 липня сiм’я Анни постала перед суворим вибором, доленосним для стiлькох еврейських родин: або з’явитися «за викликом» i стати, наподобi безмовних овець, жертвами, або сховатися. Вони вiддали перевагу останньому й разом iз ще однiею родиною сховалися у замаскованому флiгелi однiеi з будiвель на Прiнсенграхт, де знаходилася фiрма пана Франка, яку той перевiв до Голландii у 1933 роцi, напередоднi втечi сiм’i з Нiмеччини. Отже, перед нами «розлога» iсторiя пiдпiльного iснування. Історiя того, як на вельми обмеженому просторi, в кiлькох кiмнатках i на горищi мусили вживатися двi родини – восьмеро людей, восьмеро в’язнiв, приречених на шепiт i обережнiсть, i позбавлених, якщо не зважати на простi обов’язки в домашньому господарствi, будь-яких занять, окрiм… пошукiв заняття для себе.
Природно, що за таких незвичних обставин у такiй живiй, кмiтливiй, вразливiй дитинi, як Анна Франк, перехiд вiд дiвчини до жiнки, вiд пiдлiтка до дорослоi людини вiдбувався прискореними кроками. Ставлення молодого допитливого iндивiда до зовнiшнього свiту, що за нормальних умов життя характеризуеться бiльш-менш рiзноманiтними й мiнливими стосунками, тут зведене до простоi схеми, яка обумовила розвиток ii допитливого розуму переважно вглиб, нiж ушир. У постiйних проявах своiх симпатiй i антипатiй, у суперечках i сутичках, пiд пильним поглядом семи пар цiкавих очей, немов з великого кiнокадру, буквально година за годиною зростало вмiння дитини розбиратися в людях; зумовлений обставинами самоаналiз, неперервнi сутички самого з собою й внутрiшнiми заборонами неймовiрно швидко розвинули самосвiдомiсть дiвчинки. На наших очах вiдбуваеться перехiд вiд «гри у щоденник» до глибокого аналiзу не лише зовнiшнiх подiй, але також власних мрiй та iлюзiй, нескладноi тактики ii ставлення до оточуючих i до примх долi, а також перегляд ii колишнiх сподiвань – carpe diem[1 - Лови мить (лат.).] – зречення вiд своiх надто гарних для мешканки «притулку» дiвочих мрiй. Анна Франк осягае сувору життеву мудрiсть – будь задоволений тим, що в тебе е.
Чи то замкнутiсть помешкання, чи примарне майбутне зробили цей щоденник блискучим дiалогом автора з самим собою, без думки про читача, що пiдганяе й форсуе, i навiть без найменшого натяку на лейтмотив Марii Башкирцевоi – прагнення подобатися, хай навiть у вищому й чеснiшому його проявi, нiж це зазвичай трапляеться в життi. Буде досить хоч трохи проштудiювати сучасних психологiв, щоб переконатися, що молодi роки спричиняють величезний вплив на все наше ставлення до життя. Та разом з тим багато хто, навiть найвидатнiшi письменники постiйно намагаються окреслити свiй шлях вiд дитинства до зрiлостi на пiдставi ослаблих вiд часу чи просякнутих роздратуванням спогадiв.
Щоденник Анни Франк написаний зовсiм ще не справжньою письменницею, – можливо, вона й могла б стати нею, та наскiльки марно тепер висловлювати такi мiркування! – з такою чистотою, з такою точнiстю й смiливiстю перед будь-ким, або будь-чим вiдображуе пробудження людського духу, яке ми нечасто зустрiчаемо у спогадах навiть славетних письменникiв. У поглядах Анни Франк на зовнiшнiй свiт i, що найпримiтнiше, на саму себе, е, незважаючи на прагнення до самовдосконалення, щось вiд кандiдiвськоi прямодушностi й аморальноi безпристрасностi, з якою дiти з книжки Х’юза «Дужий вiтер на Ямайцi» висловлюють своi найромантичнiшi життевi спостереження.
Та це ще не все, що можна сказати про щоденник Анни Франк. Вiн е документом вiйни, документальним свiдченням жорстокостi, з якою переслiдували евреiв, гiркоi убогостi, на яку вони були приреченi у час гонiнь, свiдченням схильностi людей допомогти ближньому, але також i здiйснити зраду, свiдченням людськоi здатностi пристосовуватися й залишатися непристосованим. Маленькi радощi, великi й дрiбнi негаразди пiдпiльного iснування з безмежною безпосереднiстю, без претензii на лiтературнiсть, i тому здебiльшого щиро змальованi дитиною. І ця дитина мала важливi риси справжнього письменника: Анна вмiла зберегти безпосереднiсть, вона не могла звикнутися з явищами, що ii оточували й через це не втратила здатностi сприймати iх такими, якими вони були.
Разом iз тим, однак, найважливiший для мене у цьому щоденнику не документальний його бiк, що неодноразово був i буде вiдображений у багатьох iнших творах. Анна Франк нагадуе менi молоду рослину, перенесену з умов гiрського клiмату в умови спекотноi долини. Вона цвiте тут буйно й розкiшно, щоб потiм загинути у безчассi, як i Анна Франк, ця маленька вiдважна квiтка, що розцвiла за затемненими вiкнами «притулку». Ось що зворушуе мене у щоденнику.
Аннi Ромейн-Ферсхор.
Щоденник
12 червня 1942 р.
Сподiваюся, що я зможу довiрити тобi, як нiкому дотепер не довiряла, сподiваюся, що ти станеш для мене величезною пiдтримкою.
Недiля, 14 червня 1942 р.
У п’ятницю я прокинулася вже о шостiй ранку. Цiлком зрозумiло – був мiй день народження. Та менi, звiсно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цiкавiсть до за чверть сьома. Але бiльше я не втерпiла й пiшла до iдальнi, там мене зустрiв Маврик, наше кошеня, i став лащитися до мене.
О сьомiй я побiгла до тата з мамою, тодi ми всi пiшли до вiтальнi й там почали розв’язувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мiй щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще менi подарували букет троянд, кактус i зрiзанi пiвонii. Це були першi квiти, згодом принесли ще багато.
Тато i мама накупили менi купу подарункiв, а друзi просто закидали мене дарунками. Я отримала книжку «Камера обскура», настiльну гру, багато солодощiв, головоломку, брошку, «Голландськi казки й легенди» Йозефа Коена i ще дивну книжку – «Дезi iде в гори», а також грошi. Я за них купила «Мiфи Стародавньоi Грецii й Риму» – чудовi!
Тодi по мене прийшла Лiз i ми пiшли до школи. Я пригостила вчителiв i весь свiй клас цукерками, тодi почалися уроки.
Поки що все! Яка я рада, що ти у мене е!
Понедiлок, 15 червня 1942 р.
У суботу пiсля обiду святкували мiй день народження. Ми показали фiльм «Сторож маяка» – з Рiн-Тiн-Тiном. Кiно моiм подругам дуже сподобалося. Ми страшенно бешкетували й веселилися. Було багато хлопчикiв i дiвчаток. Мама завжди запитуе, за кого б я потiм хотiла вийти замiж. Вона, мабуть, дуже б здивувалася, якби взнала, що я хочу вийти за Петера Весселя, тому що, коли вона про нього говорить, я нiяк не реагую. Лiз Госсенс i Санну Хаутман я знаю сто рокiв, дотепер вони були найкращими моiми подругами. Тодi я познайомилася у еврейськiй гiмназii з Йоппi ван дер Ваал. Ми з нею багато часу проводимо разом, i зараз вона моя найкраща подруга. Тепер Лiз бiльше товаришуе з другою дiвчинкою, а Санна навчаеться в iншiй школi, й там у неi своi подруги.
Субота, 20 червня 1942 р.
Кiлька днiв не писала, хотiлося серйозно обмiркувати – для чого взагалi потрiбен щоденник? Маю дивне вiдчуття – я вестиму щоденник! І не лише тому, що я нiколи не займалася «писанням». Менi здаеться, що потiм i менi, i взагалi усiм буде нецiкаво читати одкровення тринадцятирiчноi школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне – хочу висловити все, що в мене на думцi.
«Папiр стерпить все». Так я часто думала сумними днями, коли сидiла, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подiти. То менi хотiлося сидiти вдома, то кудись пiти, i я так i не зрушила з мiсця й усе думала. Так, папiр усе стерпить! Я нiкому не збиралася показувати цього зошита з товстим корiнцем, з велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому друговi чи справжнiй подрузi, iншим це нецiкаво. Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньоi подруги!
Треба пояснити, iнакше нiхто не зрозумiе, чому тринадцятирiчна дiвчинка вiдчувае себе такою самотньою. Звiсно, це не зовсiм так. У мене чудовi, добрi батьки, шiстнадцятирiчна сестра i, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзiв. У мене повно шанувальникiв, вони витрiщаються на мене, а на уроках навiть ловлять у люстерко мою посмiшку.
У мене багато родичiв, чудовi дядьки й тiтки, вдома у нас затишно, власне, у мене е все – крiм подруги! З усiма моiми знайомими можна лише бешкетувати й клеiти дурня, патякати про всiлякi дурницi. Вiдверто поговорити менi немае з ким, i я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, менi варто бути довiрливiшою, але тут нiчого не вдiеш, шкода, що так виходить.
Ось для чого потрiбен щоденник. Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрiю, я не буду записувати до щоденника самi лише голi факти, як роблять усi, я хочу, щоб цей зошит сам став менi подругою – i цю подругу зватимуть Кiттi!
Нiхто нiчого не зрозумiе, якщо раптом нi сiло нi впало почати писати Кiттi, тому я спершу розповiм свою бiографiю, хоча менi це й не дуже цiкаво.
Коли моi батьки одружилися, татовi було 36 рокiв, а мамi – 25. Моя сестра Марго народилася в 1926 роцi у Франкфуртi-на-Майнi, а 12 червня 1929 року з’явилась я. Ми евреi, тому нам довелося у 1933 роцi емiгрувати до Голландii, де мiй батько став одним з директорiв акцiонерного товариства «Травiс». Ця органiзацiя мае стосунок до фiрми «Колен i К
», яка знаходиться у тiй самiй будiвлi.
У нашому життi було багато тривог – як i у всiх: нашi рiднi залишилися в Нiмеччинi й гiтлерiвцi iх переслiдували. Пiсля погромiв 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переiхала до нас. Їй тодi було сiмдесят три роки. Пiсля сорокового року почалося важке життя. Спершу вiйна, тодi капiтуляцiя, тодi нiмецька окупацiя. Так почалися нашi поневiряння. Вводили новi закони, один суворiший за другий, i евреям велося особливо сутужно. Євреi повиннi були носити жовту зiрку, здати велосипеди, евреям заборонялося iздити в трамваi, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьоi до п’ятоi, та ще й у спецiальних еврейських крамницях. Пiсля восьмоi вечора не можна було виходити надвiр i навiть сидiти в саду чи на балконi. Не можна було вiдвiдувати кiно, театр – жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в тенiс, – словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гостi до християн, еврейських дiтей перевели до еврейських шкiл. Обмежень ставало все бiльше й бiльше.
Все наше життя було наповнене страхом. Йоппi завжди каже: «Боюся за щось узятися – а раптом це заборонено?»
У сiчнi цього року померла бабуся. Нiхто не знае, як я ii любила i як менi ii не вистачае.
З 1934 року мене вiддали до дитячого садочка при школi Монтессорi, i я потiм залишилася у цiй школi. В останнiй рiк моею класною вихователькою була наша начальниця панi К. Наприкiнцi року ми з нею зворушливо прощалися й обидвi гiрко плакали. З 1941 року ми з Марго вступили до еврейськоi гiмназii: вона – до четвертого, а я – до першого класу.
Поки що нам учотирьох ведеться непогано. Ось я й пiдiйшла до нинiшнього дня й дати.
Субота, 20 червня 1942 р.
Люба моя Кiттi!
Починаю листа зразу. Зараз усе тихо й спокiйно. Мама з татом пiшли, Марго в подруги грае у пiнг-понг. Я теж останнiм часом граю з задоволенням. Нам, пiнг-понгiстам, завжди страшенно хочеться морозива, особливо влiтку, тому кожна гра зазвичай закiнчуеться походом до якоiсь цукернi, яку можуть вiдвiдувати евреi, – у «Дельфi» чи «Оазис». Ми не переймаемося, чи е у нас грошi, чи нема. Там завжди повно знайомих i серед них неодмiнно знайдеться який-небудь добрий дядечко чи шанувальник, i нам з усiх бокiв пропонують стiльки морозива, що ми за тиждень не з’iмо!
Ти мабуть дивуешся, що я у моему вiцi говорю про шанувальникiв. На жаль, у нашiй школi це – неминуче лихо. Варто комусь iз хлопчикiв запитати, чи можна йому провести мене додому на велосипедi, я знаю наперед, що вищезгаданий молодик закоханий у мене по вуха й не вiдчепиться нiзащо. Помалу вiн холоне, особливо якщо я не звертаю уваги на його закоханi погляди й весело тисну на педалi. Коли вiн менi набридне, я навмисне вивертаю кермо, моя сумка падае й молодик iз чемностi повинен зiскочити й пiдняти ii. Поки вiн довезе до мене сумку, то заспокоiться. Це ще найбезневиннiше, а трапляються й такi, що шлють повiтрянi поцiлунки й узагалi починають чiплятися. Та зась! Я злiзаю з велосипеда й кажу, що менi його товариство не подобаеться, а iнколи роблю вигляд, що образилася й жену його додому.
Ну от, фундамент нашого приятелювання закладений! До завтра, Кiттi!
Анна
Недiля, 21 червня 1942 р.
Люба Кiттi!
Увесь наш клас трясеться вiд страху: скоро педагогiчна рада! Пiвкласу уклало парi – кого переведуть, а хто залишиться на другий рiк. Мiп де Йонг i я аж плачемо вiд реготу з наших сусiдiв, вони просперечалися на усi кишеньковi грошi: чи переведуть – чи нi, залишишся – нi, переведуть… І отак зранку до вечора! Не допомагають анi благальнi погляди Мiп, нi моi енергiйнi виховнi заходи – iх нiяк не напоумити. Якби моя воля, то я б залишила на другий рiк половину класу – такi тут ледарi! Та вчителi – народ примхливий, щоправда, може це нам на користь.
У мене з усiма вчителями й вчительками стосунки гарнi. У нас iх дев’ятеро – семеро чоловiкiв i двi жiнки. Пан Кеплер, наш старий математик, якось на мене злився через те, що я багато балакаю. Вiн читав менi нотацii, а тодi загадав менi роботу у якостi покарання – твiр на тему «Базiка». Гм-гм… «Базiка»… Ну що тут напишеш? Та я не стала сушити голову, поклала зошит iз задачами до сумки й спробувала мовчати. А ввечерi, коли всi уроки були готовi, я згадала про твiр. Гризла ручку й обмiрковувала цю тему. Написати абищо, тiльки б розiгнати рядки ушир – це кожен може. А от вiдшукати незаперечнi докази на користь базiкання – це мистецтво! Я мiркувала, мiркувала – аж раптом мене пройняло; я за один подих списала три загаданi сторiнки й вийшло дуже гарно! Я доводила, що базiкання – жiноча звичка, i що я, звiсно ж, буду намагатися стримуватися, але ж моя мама говорить не менше за мене, а зi спадковiстю, на жаль, змагатися дуже важко.
Пан Кеплер дуже смiявся з моiх пояснень. Та коли я на його уроцi знову стала патякати, вiн загадав менi другий твiр, цього разу вiн мав назву «Невиправне базiкало». Я йому й це написала, i на двох уроках поводилася бездоганно. А на третьому мое патякання знову вивело його з себе; i от Аннi знову загадують твiр: «Кряк-кряк, мамзель Качка»! Весь клас «лежав». Я теж смiялася, хоча бiльше нiчого про базiкання вигадати не могла. Треба було знайти щось нове, оригiнальне. Моя подруга Санна, чудова поетеса, порадила менi написати вiршi й взялася допомагати. Я була в захватi. Нехай Кеплер собi дражниться, я з ним порахуюся, вiн у мене стане посмiховиськом для усього класу!
Вiршi вийшли дивовижнi, успiх надзвичайний! Там було про маму-качку й тата-селезня й про трьох каченят, яких тато заклював насмерть через те, що вони забагато крякали. На щастя, Кеплер зрозумiв жарт i прочитав вiршi у нашому класi й у iнших класах також, та ще й з коментарями. Вiдтодi я можу базiкати скiльки менi заманеться, й жодних штрафних робiт!
Щоправда, Кеплер все одно мене пiддражнюе.
Анна.
Середа, 24 червня 1942 р.
Люба Кiттi!
Неймовiрно спекотно. Всi вiдсапуються, пихтять i потiють у цьому пеклi, а тут ще доводиться бiгати пiшки. Лише зараз я зрозумiла, яка гарна штука – трамвай, особливо вiдкритi вагони. Та це – заборонений плiд для нас, евреiв. Тож лишаеться бiгати своiми двома. Учора менi було треба до зубного лiкаря на Ян-Люкенстраат, протягом перерви на снiданок. Це досить далеко вiд нашоi школи, треба було йти повз мiський сад. Я так втомилася, що на останнiх уроках ледь не заснула. Добре ще, що дорогою менi зустрiлося багато добрих людей i вони самi пропонували менi води. Асистентка зубного лiкаря дуже привiтна й уважна.
Ми можемо користуватися лише перевозом – та й усе. Це – маленький катер, вiн iде вiд Йозефизраелськаде, й перевiзник одразу перевiз нас, щойно ми попросили. Голландцi, безперечно, не виннi, що нам так погано.
Якби лише не ходити до школи! На пасху вкрали мого велосипеда, а маминого тато вiддав знайомим на збереження. На щастя, скоро канiкули, ще тиждень – i стражданням кiнець.
Учора вдень трапилося щось дуже приемне. Коли я проходила повз те мiсце, де зазвичай стояв мiй велосипед, хтось мене гукнув. Я обернулася й побачила дуже гарненького хлопця, з яким познайомилася напередоднi у моеi шкiльноi подруги Єви. Вiн трохи соромився, та назвав свое iм’я: Гаррi Гольдберг. Я здивувалася – не зрозумiло, що йому було треба. Та скоро все з’ясувалося: вiн хотiв провести мене до школи. «Якщо нам по дорозi, то ходiмо» – вiдповiла я, й ми пiшли разом. Гаррi вже 16 рокiв, i вiн дуже мило розповiдае усiлякi iсторii. Вранцi вiн знову чекав на мене, очевидно так буде й далi.
Анна.
Вiвторок, 30 червня 1942 р.
Люба Кiттi!
До сьогоднi менi геть не було коли писати. У четвер я провела цiлий день у знайомих. У п’ятницю до нас прийшли гостi, i так до сьогоднi. За цей тиждень ми з Гаррi потоваришували. Вiн менi багато розповiв про себе. Сюди, в Голландiю, вiн приiхав сам, тут у нього дiдусь i бабуся, а батьки – в Бельгii.
Колись вiн товаришував з дiвчинкою Фаннi. Я ii теж знаю. Вона – взiрець сумирностi й нудьги. Вiдтодi, як Гаррi зi мною познайомився, вiн зрозумiв, що з Фаннi йому страшенно нудно. Я його, бачте, розважаю. Нiколи не знаеш, до чого ти придатна!
У суботу в мене ночувала Йоппi. Але в недiлю вона пiшла до Лiз, i я нудьгувала смертельно. Ввечерi Гаррi мав прийти до мене. О шостiй вiн потелефонував:
– Говорить Гаррi Гольдберг. Чи можна покликати Анну?
– Так, Гаррi, це я.
– Добрий вечiр, Анно. Як твоi справи?
– Дякую, добре.
– На жаль, я сьогоднi не зможу прийти. Але хочу з тобою поговорити. Можеш вийти до мене за десять хвилин?
– Добре, я виходжу.
Я швиденько перевдягнулася й злегка пригладила волосся. Тодi стояла бiля вiкна й хвилювалася. Нарештi вiн прийшов. Диво дивне – я не полетiла стрiмголов сходами, а спокiйно чекала, коли вiн подзвонить. Тодi я спустилася донизу, й вiн одразу почав:
– Чуеш, моя бабуся вважае, що ти для мене надто молода. Вона каже, що менi слiд бувати у Лурсiв. Вона, мабуть, зрозумiла, що я не хочу зустрiчатися з Фаннi.
– А чому, ви хiба посварилися?
– Нi, навпаки, та я сказав Фаннi, що ми рiзнi люди, i через це в мене немае бажання витрачати з нею багато часу. Та нехай вона ходить до нас у гостi, а я буду заходити до них. А потiм я думав, що Фаннi товаришуе з iншими хлопцями. Виявляеться, це неправда, й тепер дядько каже – ти мусиш просити у неi вибачення. А я не хочу. Тому я вирiшив з нею бiльше не зустрiчатися. А бабуся хоче, щоб я ходив до Фаннi, а не до тебе, але я й не збираюся! У старих бувають якiсь застарiлi уявлення. Та менi з ними рахуватися нема чого. Звичайно, я залежний вiд бабусi, але й вона вiд мене де в чому залежить. По середах я вiльний, i дiд з бабусею гадають, що я ходжу на уроки лiплення, а насправдi я буваю на сiонiстських зборах. Ми не сiонiсти, та менi просто цiкаво про них знати. Хоча останнiм часом менi чомусь там не подобаеться, i бiльше я туди ходити не буду. Отже, ми можемо зустрiчатися з тобою щосереди i щосуботи вдень i ввечерi, i в недiлю ввечерi, а ймовiрно, що й частiше.
– Але якщо твоi бабуся й дiд не хочуть, навiщо тобi ходити до мене супроти iхньоi волi?
– Для кохання перепон не iснуе.
Ми зайшли за рiг, що бiля книгарнi – i там стояв Петер Вессель з двома друзями. Я його побачила уперше пiсля канiкул i страшенно зрадiла.
Ми з Гаррi обiйшли весь квартал кiлька разiв i врештi-решт домовилися, що завтра ввечерi, за п’ять хвилин сьома я буду чекати бiля його дому.
Анна.
П’ятниця, 3 липня 1942 р.
Люба Кiттi!
Учора Гаррi прийшов до нас – познайомитися з моiми батьками. Я купила торт, цукерок i кекс. Ми пили чай, та нам з Гаррi стало нудно сидiти вдома. Ми пiшли гуляти, i у десять хвилин по восьмiй вiн провiв мене додому. Батько дуже сердився, що я повернулася так пiзно. Для евреiв дуже небезпечно з’являтися на вулицi пiсля восьмоi вечора, i я пообiцяла завжди повертатися додому за десять восьма.
Назавтра мене запросили до Гаррi. Моя подруга Йоппi постiйно дражниться через нього. Та я зовсiм не закохана в нього. Хiба не можна мати друга? Нема нiчого поганого в тому, що я маю друга чи, як каже мама, кавалера. Єва менi розповiла, що Гаррi нещодавно був у неi й вона його запитала: «Хто тобi бiльше до вподоби – Фаннi чи Анна?» А вiн вiдповiв: «Тебе це не стосуеться!» Бiльше вони про це не розмовляли, а коли вiн iшов геть, то сказав: «Звичайно, Анна, лише ти нiкому не кажи». І зразу ж втiк.
Я помiчаю, що Гаррi страшенно в мене закоханий, i заради рiзноманiтностi менi це навiть подобаеться. Марго сказала про нього: «Гаррi – добрий хлопець». На мою думку, навiть бiльше. Мама вiд нього у захватi. «Гарний хлопчик, дуже милий i добре вихований». Мене тiшить, що Гаррi сподобався всьому нашому сiмейству i вони йому теж дуже подобаються. Лише моi подруги здаються йому цiлковитими дiтьми – тут вiн мае рацiю.
Анна.
Недiля, 5 липня 1942 р.
Рiчний акт у п’ятницю минув добре – нас перевели. Я маю дуже непоганi оцiнки. Лише одне «погано», з алгебри – п’ять, тодi – двi шiстки, а все решта – сiмки й двi вiсiмки[2 - У голландських школах – десятибальна система.]. Вдома всi дуже задоволенi. Моi батьки не схожi у цьому на iнших. Для них неважливо – поганi чи добрi в мене оцiнки, для них важливiше, щоб я «пристойно» поводилася, була здорова й весела. Аби тут все було гаразд, решта додасться. Та менi все ж хотiлося б добре вчитися. Мене, власне, до гiмназii взяли умовно, тому що я не пройшла останнiй клас школи Монтессорi. Але, оскiльки всiм еврейським дiтям треба було переходити до еврейських гiмназiй, то директор узяв мене i Лiз, щоправда, пiсля довгих умовлянь. Я б не хотiла його розчаровувати. Моя сестра Марго теж отримала свiй табель – як завжди, вiдмiнний. Якби давали нагороди, то вона, мабуть, перейшла б з похвальним листом – така розумниця!
Батько останнiм часом багато бувае вдома, йому не можна ходити до контори. Жахливе вiдчуття – раптом виявитися зайвим! Пан Коопхойс прийняв вiд нього «Травiс», а пан Кралер – фiрму «Колен i К
», у котрiй батько теж був компаньйоном.
Днями, коли ми з батьком гуляли, вiн заговорив зi мною про «притулок». Сказав, що нам було б дуже важко жити вiдрiзаними вiд усього свiту. Я запитала, чому вiн про це каже.
– Ти знаеш, – промовив вiн, – що ми вже бiльше року ховаемо у знайомих одяг, меблi й продукти. Ми не хочемо залишити нiмцям наше майно, а ще бiльше – потрапити iм до рук. Тому ми самi пiдемо, не чекаючи, поки нас заберуть.
Менi стало страшно, таким серйозним було його обличчя.
