скачать книгу бесплатно
– А коли?
– Про це не думай, дитино. Настане час – дiзнаешся. А поки можна – насолоджуйся свободою.
І все. Ах, якби цей день був далеко-далеко!
Анна.
Середа, 8 липня 1942 р.
Люба Кiттi!
Мiж недiльним ранком i нинiшнiм днем нiбито проминули цiлi роки. Так багато всього сталося, наче земля перекинулася! Але, Кiттi, як бачиш, я ще живу, а це, за словами тата, – найголовнiше.
Так, я живу, лише не питай, як i де. Мабуть, ти мене сьогоднi геть не розумiеш. Доведеться спершу розповiсти тобi все, що сталося з недiлi.
О третiй – Гаррi щойно пiшов i хотiв скоро повернутися – раптом почувся дзвiнок. Я нiчого не чула, зручно лежала в качалцi на верандi й читала. Раптом у дверях з’явилася перелякана Марго.
– Анна, батьковi прислали повiстку з гестапо, – пошепки мовила вона. – Мама вже побiгла до ван Даана. (Ван Даан – гарний батькiв знайомий i його спiвробiтник).
Я страшенно перелякалася. Повiстка… всi знають, що це означае: концтабiр… Передi мною промайнули камери у в’язницi – невже ми дозволимо забрати батька!
– Не можна його вiдпускати! – рiшуче мовила Марго.
Ми сидiли з нею у вiтальнi й чекали на маму. Мама пiшла до ван Даанiв, треба було вирiшувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж пiдуть з нами – нас буде семеро. Ми сидiли мовчки, говорити нi про що не могли. Думка про батька, який нiчого не пiдозрюючи пiшов вiдвiдати своiх пiдопiчних у еврейськiй богадiльнi, очiкування, спека, страх – нам зовсiм вiдiбрало мову.
Раптом дзвiнок.
– Це Гаррi! – вигукнула я.
– Не вiдчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррi.
Тодi вiн пiшов, а вони увiйшли в дiм i зачинили за собою дверi. Пiсля кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирiшили нiкого iншого не впускати.
Нас попросили з кiмнати. Ван Даан хотiв поговорити з мамою наодинцi. Коли ми сидiли в нашiй кiмнатi, Марго менi сказала, що повiстка прийшла не татовi, а iй. Я ще дужче перелякалася й стала гiрко плакати. Марго лише шiстнадцять рокiв. Невже вони хочуть висилати таких дiвчаток без батькiв? Та на щастя, вона вiд нас не пiде. Так сказала мама, i, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповiдав про криiвку.
А яка криiвка? Де ми сховаемося? У мiстi, в селi, у якомусь будинку, в хатi – коли, як, де? Не можна було ставити цi питання, та вони весь час крутилися в головi.
Ми з Марго почали складати все найнеобхiднiше до наших шкiльних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тодi що трапиться: бiгудi, носовички, пiдручники, гребiнку, старi листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всiлякий непотрiб. Та менi не шкода: спогади цiннiшi, нiж плаття.
О п’ятiй нарештi повернувся батько. Вiн потелефонував пановi Коопхойсу й попросив зайти увечерi. Пан ван Даан пiшов по Мiп. Мiп працюе в конторi у батька з 1933 року, вона стала нашим вiрним другом, i ii чоловiк Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи бiлизни й панчiх до валiзи й пообiцяла ввечерi знову зайти. Нарештi у нас стало тихо. Їсти нiхто не мiг. Досi було спекотно i взагалi якось дивно й незвично.
Горiшню кiмнату в нас винаймае такий собi пан Гоудсмiт, вiн розлучений з дружиною, йому рокiв тридцять. Здаеться, цiеi недiлi йому не було чого робити й вiн сидiв у нас до десятоi й нiяк не вдавалося його випхати.
Об одинадцятiй прийшли Мiп i Хенк ван Сантени. У валiзi Мiп i в глибоких кишенях ii чоловiка знову почали щезати панчохи, черевики, книги й бiлизна. О пiв на дванадцяту вони пiшли, згинаючись пiд вагою речей. Я страшенно втомилася, i, хоча й знала, що сплю востанне на своему лiжку, одразу ж заснула. О пiв на шосту ранку мене розбудила мама. На щастя, було вже не так спекотно, як у недiлю. Цiлий день накрапав теплий дощик. Ми всi вчотирьох стiльки на себе вдягли теплого, нiби збиралися ночувати в холодильнику. Але нам треба було взяти з собою якомога бiльше одягу. У нашому становищi нiхто б не зважився йти вулицею з важкою валiзою. На менi було двi сорочки, двi пари панчiх, три пари трико й плаття, а згори – спiдниця, жакет, лiтне пальто, а ще моi найкращi туфлi, ботики, хустка, шапка й ще всiлякi хустки й шарфи. Я вже вдома ледь не задихнулася, та усiм було не до цього.
Марго напхала сумку пiдручниками, сiла на велосипед i поiхала по Мiп у невiдому менi далечiнь. Я ще не знала, в якому таемничому мiсцi ми заховаемося… О сьомiй годинi тридцять хвилин ми зачинили за собою дверi. Єдина iстота, з якою я попрощалася, був Маврик, мое улюблене кошеня, його мали взяти до себе сусiди. Про це ми залишили записку пановi Гоудсмiту. На столi в кухнi лежав фунт м’яса для кота, у iдальнi не прибрали зi столу, лiжка ми також не прибрали. Все справляло враження, нiби ми втекли стрiмголов. Та нам було байдуже, що скажуть люди. Ми хотiли лише пiти й спокiйно дiстатися до мiсця. Завтра напишу ще!
Анна.
Четвер, 9 липня 1942 р.
Люба Кiттi!
Так ми бiгли пiд рясним дощем: батько, мама i я, у кожного портфель i господарська торбина, забитi пiд зав’язку чим завгодно.
Робiтники, якi рано йшли на роботу, дивилися на нас спiвчутливо. З iхнiх облич можна було побачити, що вони засмученi через нас i iм нас шкода, тому що ми мусимо тягнути таку вагу власноруч, а сiсти в трамвай не можемо. Всi бачили жовту зiрку i цього було достатньо.
Дорогою батьки менi докладно розповiли, як з’явився план втечi. Вже багато мiсяцiв вони переносили в безпечне мiсце частину нашоi обстановки й одягу. Все було пiдготовано, а шiстнадцятого липня ми повиннi були зникнути. Та повiстка надiйшла за десять днiв до того, й треба було змиритися з тим, що примiщення ще не зовсiм пiдготовлене. Притулок знаходився у батьковiй конторi. Стороннiм це зрозумiти складно. Доведеться пояснити докладнiше. Батько завжди тримав небагато службовцiв: пан Кралер, пан Коопхойс, Мiп i Еллi Воссен, двадцятитрьохрiчна стенографiстка. Усi вони знають, де ми будемо. Не посвячений лише пан Воссен, батько Еллi, який працюе на складi, i двое його помiчникiв.
План дому такий: на першому поверсi – великий склад, вiн же експедицiя. Поруч з дверима до складу – вхiднi дверi, подвiйнi, якi ведуть на невеличкi схiдцi. Якщо ними пiднятися, то опинишся перед дверима з матовим склом, на них чорними лiтерами написано: «Контора». Це i е головна контора, дуже велика, дуже свiтла, де багато народу. Вдень там працюють Мiп, Еллi й пан Коопхойс. Крiзь прохiдну кiмнату, де стоiть багато шаф, великий буфет i сейф, потрапляеш до темнуватого кабiнету, де колись сидiли пан Кралер i пан ван Даан, а зараз лишився тiльки пан Кралер. З коридору теж е вхiд просто до цього кабiнету, крiзь склянi дверi, якi можна вiдчинити зсередини, а ззовнi не можна.
З кабiнету Кралера коридором пiдiймаешся на чотири сходинки й входиш до найкращоi кiмнати в конторi – кабiнету директора. Там тьмянi важкi меблi, лiнолеум вкритий килимом, стоiть радiоприймач, гарнi святковi лампи, словом, розкiшно! Поруч – велика за площею кухня з «титаном» i двома газовими конфорками. Далi – вбиральня. Це все на першому поверсi.
З довгого коридора дерев’янi схiдцi йдуть нагору до передпокою, що переходить у коридор. Праворуч i лiворуч – дверi. Тi, що злiва ведуть на склад i до комор, з мансардою й горищем, – це примiщення займае передню частину будiвлi. З другого боку будинку е ще довгi, страшенно крутi, справжнi голландськi схiдцi, вони ведуть до другого виходу на вулицю.
За першими дверима – наш притулок. Нiхто б не подумав, що за цими простими сiрими дверима стiльки примiщень. При дверях – сходинка, i ви там. Зразу ж навпроти цього входу – крутi схiдцi. Лiворуч – маленький передпокiй веде до кiмнати, що мае слугувати за iдальню й спальню родинi Франк, а поруч е ще одна кiмнатка: це спальня й класна кiмната сестричок Франк. Праворуч вiд сходiв – темна кiмнатка з умивальником i окремою вбиральнею. З кiмнатки е дверi до нашоi спальнi – Марго i моеi. Коли пiдiймаешся сходами й вiдчиняеш дверi нагору, то просто дивуешся, що в заднiй частинi такого старого дому раптом виявляеться велика, свiтла й гарна кiмната. У цiй кiмнатi стоiть газова плита й стiл для миття посуду – тут дотепер була лабораторiя фiрми. А тепер тут буде кухня i, крiм того, iдальня, спальня й кабiнет подружжя ван Даан. Крихiтна прохiдна кiмнатка буде царством Петера ван Даана. Там ще е горище й мансарда, як i в переднiй частинi дому. Бачиш, тепер я змалювала тобi наш дивовижний притулок!
Анна.
П’ятниця, 10 липня 1942 р.
Люба Кiттi!
Можливо, я тобi страшенно набридла довгими описами нашого помешкання. Та повинна ж ти знати, де я приземлилася! Пишу далi, бо я ще не все тобi розповiла. Коли ми прийшли на Прiнсенграхт, Мiп одразу ж вiдвела нас нагору, до помешкання. Вона зачинила за нами усi дверi – й ми залишилися самi. Марго приiхала на велосипедi ранiше за нас i вже чекала там. Наша кiмната, та й усi iншi були схожi на комору лахмiтника – неможливо розповiсти, що там робилося! Усi коробки й валiзи, котрi мiсяцями перетягували сюди, були скиданi абияк. Маленька кiмната була до стелi закладена лiжками й постелями. Треба було миттю братися до прибирання, якщо ми хочемо ввечерi лягти спати в застеленi лiжка. Мама й Марго не могли й пальцем поворухнути. Вони лежали на сiнниках у жахливому станi. А ми з татом, головнi «прибиральники» в сiм’i, одразу ж взялися до роботи. Ми все розпакували, прибрали, вибили, вимили й до вечора, ледь живi вiд утоми, лягли в чистi постелi. Цiлий день ми не iли нiчого гарячого. Втiм, це було зайве. Мама i Марго надто нервували, iм не хотiлося iсти, а нам з татом не було коли. У вiвторок зранку знову взялися до справи. Еллi й Мiп купили дещо за нашими картками, батько налагодив затемнення, тодi вiдмивали пiдлогу на кухнi, словом, всi працювали з ранку до вечора. До середи менi взагалi не було коли навiть подумати про величезний переворот, що стався у моему життi. Й лише в середу – вперше пiсля нашого приходу до притулку – я змогла обмiркувати все й написати тобi, що вiдбулося i що ще з нами може статися.
Субота, 11 липня 1942 р.
Люба Кiттi!
Батько, мама й Марго нiяк не можуть звикнути до лункого дзвону з Вестертума – вiн дзвонить кожних чверть години. А менi навiть подобаеться, дуже гарно, особливо вночi, це мене якось заспокоюе. Мабуть, тобi дуже б хотiлося знати, чи до вподоби менi наше помешкання. Вiдверто кажучи, сама не знаю. Менi здаеться, що тут я нiколи не буду почуватися як вдома. Я не хочу сказати, що тут моторошно чи похмуро. Інодi менi здаеться, що я потрапила до якогось дуже дивного пансiону. Дивовижне уявлення про таемничий сховок, як ти вважаеш? Власне, наша половина дому – iдеальний притулок. Не бiда, що тут волого й стелi нерiвнi, зрештою, у всьому Амстердамi, та й, мабуть, у всiй Голландii зручнiшоi схованки не знайдеш.
Спочатку наша кiмната була зовсiм порожня. На щастя, тато захопив усю мою колекцiю кiнозiрок i пейзажiв, i я за допомогою клею й пензлика всю стiну обклеiла картинками! Тепер у нас зовсiм весело. Коли прийдуть ван Даани, ми зробимо з дощок, якi е на горищi, шафки на стiну й iншi потрiбнi речi.
Марго й мама почуваються краще. Вчора мама вперше вирiшила приготувати обiд. Гороховий суп! Але вона так забалакалася внизу, що суп весь згорiв, горох перетворився на вугiлля i його не можна було вiддерти вiд каструлi. Шкода, що цього не можна розповiсти нашому вчителю Кеплеру! Ось вона, спадковiсть!
Вчора ввечерi ми всi спустилися в кабiнет щоб послухати англiйську радiопередачу. Я страшенно боялася, що хтось iз сусiдiв помiтить, i просто благала тата повернутися зi мною нагору. Мама зрозумiла мене й пiднялася зi мною. Взагалi ми дуже хвилюемося – щоб нас не почули й не побачили. Першого ж дня ми пошили завiси на вiкна. Власне кажучи, це просто шмати рiзного кольору й форми, якi ми з татом абияк зшили докупи. Цi розкiшнi гардини прибитi цвяхами до вiконних рам, i, поки ми тут, знiмати iх не будуть.
Праворуч вiд нашого дому – велика контора, лiворуч – меблева майстерня. У цих примiщеннях пiсля робочого дня немае анi душi, однак шум все ж може туди долинути. Тому ми заборонили Марго навiть кашляти вночi – вона страшенно застуджена. Бiдолашнiй доводиться ковтати кодеiн.
Дуже рада, що у вiвторок прийдуть ван Даани. Буде затишнiше й не так тихо. Вiд тишi я страшенно нервую, особливо вечорами й уночi, я б вiддала все, що завгодно, тiльки б у нас ночував хтось iз наших захисникiв. Менi все здаеться, що ми звiдси нiколи не вийдемо i що нас знайдуть i розстрiляють. Ця думка мене страшенно пригнiчуе. Вдень теж треба дотримуватися тишi, не можна голосно тупати й треба розмовляти майже пошепки, щоб унизу на складi нас не почули. Мене гукають!
Анна.
П’ятниця, 14 серпня 1942 р.
Люба Кiттi!
Я покинула тебе аж на мiсяць. Та не щодня стаеться щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що нiмцi цими днями викликали все бiльше й бiльше евреiв i взагалi було дуже неспокiйно, вони вирiшили за краще прийти днем ранiше, нiж днем пiзнiше. Вранцi, о пiв на десяту – ми ще снiдали – з’явився Петер ван Даан, доволi нудний i сором’язливий хлопчина рокiв шiстнадцяти. Вiн принiс за пазухою кошеня, якого звати Мушi. Знаю, що менi з ним буде нецiкаво. За пiвгодини з’явилося подружжя ван Даанiв, вона, на наше всезагальне задоволення – з нiчним горщиком у коробцi вiд капелюха. «Не можу жити без горщика!» – пояснила вона, i мiстка посудина негайно ж була захована пiд лiжком. Чоловiк не принiс горщика, зате притягнув пiд пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сидiли всi разом, i за три днi в нас з’явилося таке вiдчуття, нiби ми завжди жили однiею великою родиною.
Того тижня, коли ван Даани пiсля нас залишалися помiж людьми, вони, звiсно ж, багато чого пережили i все нам розповiли. Особливо нас зацiкавило, що сталося з нашою квартирою й паном Гоудсмiтом.
І ван Даан нам розповiв: «У понедiлок о дев’ятiй годинi ранку Гоудсмiт потелефонував менi й попрохав прийти. Вiн показав записку, яку ви залишили (щодо кицьки й кому ii вiддати). Вiн страшенно боявся обшуку i ми прибрали зi столу i взагалi скрiзь навели лад. Раптом я побачив на настiльному календарi у панi Франк якийсь запис – це була адреса в Маастрiхтi. Я, звiсно, зразу зрозумiв, що це навмисна «необережнiсть», та прикинувся здивованим i переляканим, i став просити пана Гоудсмiта спалити цей нещасний аркуш. Весь час я твердив, що нiчого не знав про ваше рiшення втекти. Аж раптом мене нiби пройняло. «Пане Гоудсмiт, – кажу я йому, – я раптом збагнув, що це за адреса. Приблизно пiвроку тому до нас в контору приходив поважний нiмецький офiцер, дитячий друг пана Франка. Вiн обiцяв допомогти, якщо тут стане небезпечно жити. Цей офiцер служить у Маастрiхтi. Напевно, вiд дотримав слова й переправив Франкiв до Бельгii, а звiдти – до iх родичiв у Швейцарiю. Усiм добрим знайомим Франкiв, якi будуть у вас про них запитувати, ви можете спокiйно про це сказати, тiльки, прошу, не згадуйте Маастрiхт». Пiсля цього я пiшов. Тепер бiльшiсть знайомих про це знае i менi вже переказували цю версiю неодноразово».
Ми були у захватi вiд цiеi iсторii й реготали, аж за животи хапалися – чого лише люди собi не вигадають! Так, одна сiм’я переконувала, що бачила, як ми всi рано вранцi iхали на велосипедах. Інша панi стверджувала, що сама бачила, як нас уночi забирала вiйськова машина.
Анна.
П’ятниця, 21 серпня 1942 р.
Люба Кiттi!
Наше помешкання стало справжньою криiвкою. У пана Кралера з’явилася блискуча думка – закрити наглухо вхiд до нас сюди, до задньоi частини будинку через те, що зараз багато обшукiв – шукають велосипеди. Виконав цей план пан Воссен. Вiн зробив пересувну книжкову полицю, що вiдчиняеться у один бiк, наче дверi. Звичайно, його довелося «поставити до вiдома», й тепер вiн готовий допомагати нам у всьому. Тепер, коли спускаешся донизу, треба спочатку зiгнутися, а тодi стрибнути, бо сходинку прибрали. За три днi ми всi понабивали страшних гуль на лобi, бо забули зiгнутися й стукалися головою об низькi дверi. Тепер там прибитий валик, наповнений тирсою. Не знаю, чи це допоможе!
Читаю я мало. Поки що я перезабула багато що з того, чому нас навчали в школi. Життя тут одноманiтне. Ми з паном ван Дааном часто сваримося. Звiсно, Марго йому видаеться набагато милiшою. Мама поводиться зi мною як з маленькою, а я цього не витримую. Петер теж не став приемнiшим. Вiн нудний, цiлий день вилежуеться в лiжку, iнодi щось майструе, а тодi знову спить. Такий вайло!
Погода тепла, й ми розкошуемо в шезлонгах на горищi.
Анна.
Середа, 2 вересня 1942 р.
