скачать книгу бесплатно
Виховання почуттiв
Гюстав Флобер
Роман «Виховання почуттiв» – найскладнiший за стилем, iдеями, проблематикою iз усього написаного Гюставом Флобером. Це багатоплановий твiр, в якому у новому, несподiваному ракурсi поеднанi iсторiя Францii, iсторiя поколiння, iсторiя героя. У свiдоме життя герой роману юний Фредерiк Моро вступае з перебiльшеним уявленням про себе i своi можливостi, з певнiстю, що йому судилася незвичайна доля. Вiн вирiшуе стати письменником i пише роман, але не завершуе його, компонуе вальси, вивчае китайську мову, пробуе своi сили в живописi, але нi в чому не знаходить свого покликання, всi його молодi амбiцii зазнають поразки. Врештi-решт, вiн нi в чому не проявив себе, його прекрасне кохання залишилося мрiею, а високi пориви виявилися нiкчемними справами. Цим i завершилося виховання почуттiв.
Гюстав Флобер
Виховання почуттiв
Історiя молодоi людини, або виховання почуттiв
«Флобера странное наследство —
Education sentimentale…»
(А. Блок)
«Вашого старого трубадура нечувано топчуть ногами. Люди, що одержали вiд мене примiрник мого роману, бояться зi мною про нього говорити з остраху скомпрометувати себе або жалiючи мене», – так у груднi 1869 року писав у листi до своеi вiдомоi подруги, французькоi письменницi Жорж Санд автор нинi славетного роману «Виховання почуттiв» Гюстав Флобер.
Сьогоднi Флобер – класик свiтовоi лiтератури, один iз великоi трiйки: Бальзак – Стендаль – Флобер. Цi трое доклали найбiльше зусиль до створення i становлення реалiстичного мистецтва Францii XIX столiття. При цьому у кожного з них своя художня неповторнiсть i своя життева iсторiя.
Доля Гюстава Флобера – i як письменника, i як людини свого часу – водночас своерiдна i драматична. За життя вiн не набув тiеi широкоi слави, що виходила б за межi Францii, яку мав Бальзак. Але вiн не зазнав i негараздiв творця «Людськоi комедii»: його не гнiтила участь «лiтературного негра», який повинен будь-що-будь виконати роботу в належний термiн. Флобер нерiдко нарiкае на муки творчостi, але вiн мав змогу шлiфувати свiй – як його пiзнiше визначать – неперевершений стиль. Хоча йому i не притаманна тужлива iнтонацiя самотностi непiзнаного, неоцiненого сучасниками таланту, яка пануе в мужнiх та гiрких зiзнаннях Стендаля, але й Флоберу вiдомi нерозумiння i неправедний суд над його книгами – суд не тiльки в переносному, але i в прямому значеннi цього слова. За роман «Панi Боварi» Флобера було звинувачено в аморальностi й притягнуто до судовоi вiдповiдальностi. З гiркою iронiею прокоментував письменник рiшення суду: «Про що ж можна писати, якщо таке невинне створiння, якщо бiдну мою панi Боварi схопили за волосся i, мов гулящу, вiдправили до виправноi полiцii?!» На щастя, завжди поруч були тi, хто розумiв мiру й природу хисту митця. Перш за все, це дивний друг i талановитий читач Жорж Санд та «любий москвич», як називав Івана Тургенева Флобер.
Мабуть, нiколи не застарiе афоризм древнього римлянина: «Habent sua fata libelli». Книжки мають свою долю…
Починаючи з поколiння Марселя Пруста, який був у захватi вiд флоберiвського стилю, слава Флобера все зростае, а «Панi Боварi» та «Виховання почуттiв», свого часу так суворо зустрiтi критикою, сьогоднi найвiдомiшi твори письменника.
«Виховання почуттiв» – третiй пiсля «Панi Боварi» та «Саламбо» завершений роман Флобера. Порiвняно з його попередником Бальзаком, творчiсть якого письменник особливо шанував, хоча у своiх книжках на рiвних вступав з ним в полемiчний дiалог, Флобер написав незрiвнянно менше. При цьому художнiй обсяг, художнiй простiр його романiв не поступаеться бальзакiвському. Є i в нього «сцени провiнцiйного життя» в «Панi Боварi», i «паризькi сцени» у «Вихованнi почуттiв». Тi самi проблеми – «iсторiя молодоi людини», «втраченi iлюзii» – хвилюють його. Як молодший сучасник, як спадкоемець Флобер органiчно поеднуе, узагальнюючи, набутки своiх попередникiв – романтикiв i реалiстiв, але виступае як неповторна особистiсть, створюючи свiй стиль, свого героя, свiй художнiй свiт. Вiн вiдiйде вiд романтичноi вiри в можливiсть для героя уникнути принизливого, пошлого впливу суспiльства, «натовпу», в можливiсть благословенноi романтичноi самотностi. На вiдмiну вiд романтикiв, на вiдмiну вiд Бальзака, Флобер звертае увагу на iгноровану ними пересiчну людину, на банальнi, а не «ексклюзивнi» ситуацii, в яких висвiчуеться i драматичне, а то й трагiчне, i трагiкомiчне, «боварiстське» в його персонажах, коли вони не хочуть (або не можуть) бачити себе й iнших, життевi колiзii та обставини такими, якими вони е.
Роман «Виховання почуттiв» – найскладнiший за стилем, iдеями, проблематикою iз всього написаного майстром. Визначний французький лiтературознавець Морiс Бардеш стверджуе, що в цьому творi Флобер винайшов «романну формулу XX столiття». Це багатоплановий за змiстом роман, у якому в новому, несподiваному ракурсi поеднанi iсторiя Францii, iсторiя поколiння, iсторiя героя. Можливо, це найневтiшнiша з книг Гюстава Флобера.
Безпосередню флоберiвське починаеться вже з назви роману[1 - Флобер довго шукав назву для свого твору. До остаточного варiанту письменник пропонував iншi: «Зiв'ялi плоди», «Невдахи».]. Французький заголовок «Education sentimentale» приховуе в собi вихiдну неоднозначнiсть. Переклад «виховання почуттiв» дещо звужуе сенс, приглушуе особливу флоберiвську iронiю. З французькоi можна було б перекласти як «сентиментальне (навiть «сантиментальне») виховання».
Ця назва сприймаеться як сумний фразеологiзм, спiвзвучний бальзакiвським «втраченим iлюзiям». Проте крiзь сум пробиваеться авторська скептична посмiшка: «сентиментальне виховання» за часiв зовсiм не сентиментальноi, розбещеноi Липневоi монархii, що йде до своеi загибелi – революцii 1848 року.
«Історiя молодоi людини» – це пiдзаголовок флоберiвського роману. Генеральна сюжетна лiнiя пов'язана з життевим шляхом Фредерiка Моро, що починаеться о шостiй ранку 15 вересня 1840 р. на палубi корабля, а завершуеться, хоч життя ще тривае, на початку зими 1868 р. бiля камiна у своему домi. Флобер скрупульозний хронiкер, i його цифри теж складаються в iсторiю «виховання почуттiв». Плодюча осiнь перейшла в холодну зиму. Вранцi вперше побачить Фредерiк на пароплавi Марiю Арну, жiнку, що на десятилiття стане сенсом його життя, центром його почуттiв. Через 27 рокiв пiд вечiр березневого дня вона востанне з'явиться перед ним. Нiщо не зайве, жодна деталь – на полотнi майстра. Якщо, схвильований красою панi Арну, ще не знайомий з нею, Фредерiк звертае увагу на ii чорне блискуче волосся, то i в сценi останньоi зустрiчi Флобер вдаеться до обiгрування цiеi деталi: завершуючи сюжетний мотив, дар коханки, що коханкою не була, – пасмо, вже сивого, волосся.
Створюючи картину паризького життя, Флобер буквально переповнюе подробицями текст: тут i назви вулиць, точнi адреси та вивiски кафе, ресторанiв, клубiв, достовiрнi пейзажi, iнтер'ери будинкiв рiзних верств тощо. Навiть те, скiльки коштуе снiданок Фредерiка в ресторанi, повiдомляе автор. Що ж до одержання Фредерiком вiд багатого дядька очiкуваноi спадщини, то тут iнформацiя подаеться з нотарiальною точнiстю: 12 грудня 1845 року.
Лiтературна критика 1869 р. була глухою до художнiх принципiв майстра та нещадною в зауваженнях. Докоряли «переповненням дрiбницями», «жанровою невизначенiстю». Особливо ущипливим був талановитий, але недобрий i несправедливий, пристрасний у своiх судженнях Барбе д'Оревiллi: «Це тiльки два томи, – насмiшкувато пише вiн, – але iх могло б бути й десять, бо вульгарнi й дурнуватi пригоди Фредерiка Моро можна продовжувати безкiнечно».
Та «дрiбниць» i «жанровоi невизначеностi» у Флобера не було. Було намагання передати життеву конкретику, прозу буття, крiзь яку так нелегко пробитися до «сантиментальностi», до лiричного струмочка молодих надiй, поезii молодих сподiвань, планiв, до поезii не спотвореного пошлiстю, бездуховною прагматикою життя. Гi де Мопассан в однiй iз своiх статей, присвячених авторовi «Виховання почуттiв», пише, що роман Флобера – це «досконало виконана картина того, що коiться кожного дня, точний запис життя». Водночас Мопассан акцентуе «жагу лiризму», «владний вплив романтизму» протягом усього життя письменника, який так старанно, так чесно i мужньо вивчав неприкрашену дiйснiсть. Цей сплав об'ективного «запису життя» i романтичноi рефлексii визначили iндивiдуальний стиль майстра. Флоберовi вдалось синтезувати романтичне й антиромантичне, поезiю й прозу, полiтику i приватне життя. За словами Андре Моруа, у «Вихованнi почуттiв» Флобер поеднуе в собi й учня Гюго, i наставника Мопассана. Це зумовило тип флоберiвського героя. У ньому легко розпiзнати риси його романтичних попередникiв – здатнiсть до високого кохання, вiрноi дружби. Його перший портрет у книзi – «молода людина рокiв вiсiмнадцяти», «з довгим волоссям», яка «нерухомо стоiть бiля штурвалу», «з альбомом пiд пахвою» – доносить знайому естетику молодостi, артистизму, самотностi, блукань. Та романтизм уже помiтно розбавлений – перш за все, бальзакiвського-флоберiвською темою грошей, якi у випадку Фредерiка Моро визначають не тiльки його самовiдчуття, але й мiсце його проживання. Романтична любов до панi Арну зрештою не завадить йому приеднатися до череди коханцiв куртизанки Рози Брон, примiрюватись до вигiдного шлюбу з багатою нареченою Луiзою Рокка або з удовою панi Дамбрез, позбавившись вiд лiтературних претензiй, спокушатися привiлеями полiтичноi чи будь-якоi iншоi кар'ери. Виховання почуттiв мае чiткий вектор та алгоритм. Його, виховання, незламний хiд демонструеться багато разiв. Історiя молодоi людини, персонiфiкована перш за все долею Фредерiка Моро, але пiдтверджена життевими шляхами всiх молодих персонажiв роману, чиi молодi амбiцii, плани стихають, перемагаються персональною посереднiстю та загальною пересiчнiстю «свiту кольору плiсняви».
Тема «виховання почуттiв» пов'язана не тiльки з приватними долями героiв, що рiзняться соцiальним походженням, характерами, особистими планами. Вона, ця тема, ввiбрала в себе i бурхливу французьку iсторiю – революцiю 1848 року.
Марксистська критика XX столiття часто-густо писала про однобiчнiсть вiдображення у романi революцii 1848 року. Можливо, якоюсь мiрою зауваження слушне. Флобер на вiдмiну вiд Гюго не зосереджуеться на героiцi революцiйних подiй. Але натомiсть вiн вiдтворив те, чого нема нi у Гюго, нi в «Сценах полiтичного життя» Бальзака. Бальзак генiально створюе образи стратегiв полiтичноi iнтриги, але не цiкавиться тим, що стане головним для Флобера. Автор «Виховання почуттiв» демонструе, як «iдея оволодiвае масами», спрощуючись, вульгаризуючись в корегуваннi як «лiвими», так i «правими», як в численних революцiйних «Клубах Розуму» зникае навiть тiнь останнього, доводяться до абсурду i бунтарськi й державнi iдеi. Письменник безжально викривае як реакцiонерiв-буржуа, так i революцiонерiв-робiтникiв, змальовуючи внутрiшню еднiсть iх ментальностi. Однi хочуть зберегти багатство i владу, другi хочуть iх забрати i присвоiти. «Фанатизм наживи не поступався шаленостям злиднiв». Флобер майже документально, з журналiстською прискiпливiстю вiдображуе хронiку революцiйних днiв – у датах i обличчях. Але i тут «роман без героя»: численнi рядженi, перевтiлення буржуа в демократа, революцiонера в консерватора, соцiалiста Сенекаля в полiцейського, буржуазного дiлка Дамбреза в ентузiаста нових iдей… Єдиний щирий шанувальник республiки Дюсардье вимушений з болем констатувати: «Коли прийшла революцiя, я думав, що ми будемо щасливi. (…) Але тепер ще гiрше, нiж ранiше».
Виховання почуттiв охопило i соцiальне i приватне життя, i полiтику, i мистецтво, що огидно комерцiалiзуеться. Флобер висвiчуе, окрiм iсторii головного героя, бiльш нiж десятеро бiографiй, i всi вони при рiзноманiтностi сходяться в одному: в таненнi людяностi, духовностi, в спiльному русi до пошлоi пересiчностi.
У фiналi цей сумний висновок пiдтвердять i Фредерiк Моро та його друг Шарль Делор'е – не тiльки визнанням свого життевого фiаско, поразки надiй та планiв усiх своiх товаришiв, але й признанням кращим за все, що було в iх життi, невдалоi спроби пiдлiткiв вiдвiдати публiчний дiм. Цим i завершуеться виховання почуттiв.
Інтонацiйне багатство роману – вiд безпристрасностi до жагучоi печалi, вiд скептичноi iронii до сатири – не заважае, а сприяе створенню цiлiсноi художньоi картини, багатобiчному визначенню проблеми, що навряд чи коли-небудь втратить актуальнiсть.
Л. А. Мироненко
Виховання почуттiв
Частина перша
І
15 вересня 1840 року, близько шостоi години ранку, пароплав «Мiсто Монтеро», лаштуючись одчалити вiд набережноi Святого Бернара, випускав великi клуби диму.
Поспiшали захеканi люди; бочки, кодоли, корзини з бiлизною захаращували проходи; матроси нiкому не вiдповiдали; всi штовхалися; мiж двома машинними кожухами височiла купа тюкiв; людський гамiр поглинало сичання пари, що, вириваючись крiзь отвори в залiзнiй обшивцi труб, оповивала все бiлястою заслоною, а на баку безперестану калатав дзвiн.
Нарештi судно вiдiйшло, й обидва береги, забудованi складами, корабельнями й заводами, звiльна потяглися, нiби, розмотуючись, двi широкi стрiчки.
Юнак рокiв вiсiмнадцяти з довгим волоссям непорушно стояв неподалiк стерна, тримаючи пiд пахвою альбом. Крiзь легкий туман вiн розглядав далекi дзвiницi, якiсь не вiдомi йому будiвлi; тодi востанне обвiв поглядом острiв Святого Людовiка, стару частину мiста, собор Богоматерi; незабаром Париж зник iз очей, i юнак важко зiтхнув.
Фредерiк Моро, недавно отримавши диплом бакалавра, вертався в Ножан-на-Сенi, де вiн мав нудьгувати два мiсяцi перед тим, як поiхати вивчати право. Мати, давши синовi необхiдну суму, вiдправила його до Гавра, щоб навiдав дядька, котрий, як вона сподiвалася, мiг вiдписати небожевi спадщину; Фредерiк прибув звiдтiля напередоднi i, не маючи змоги затриматись у столицi, винагороджував себе тим, що вертався в провiнцiю найдальшою дорогою.
Метушня вляглася; всi розташувалися по своiх мiсцях; дехто грiвся, стоячи бiля машини; труба з повiльним ритмiчним хрипом викидала султани чорного диму; мiднi деталi судна сльозилися краплинами роси; палуба тремтiла вiд легкого внутрiшнього двиготiння, а колеса, швидко обертаючись, били по водi.
Рiчку облямовували пласкi пiщанi береги. Назустрiч траплялися то плоти, що починали хитатися на хвилях од пароплава, то якийсь безвiтрильний човен iз чоловiком, котрий ловив рибу; невдовзi хисткий туман розсiявся, вигулькнуло сонце, пагорок, що височiв на правiм березi Сени, став мало-помалу нижчати, а на протилежному березi, ближче до рiчки, з'являвся другий.
Його увiнчували дерева, з-помiж яких манячiли низенькi будиночки з iталiйськими дахами у виглядi терас. Бiля них виднiли пообгороджуванi новенькими парканами й залiзними штахетами садки, що спускалися схилом, газони, теплицi, герань у вазах, симетрично розставлених по перилах, на якi можна було зiпертися. Не одному з тих, хто милувався на чепурненькi, такi затишнi притулки, хотiлось би стати iхнiм господарем, щоб прожити тут до кiнця днiв своiх iз хорошим бiльярдом, човником та подругою чи якимось iншим об'ектом заповiтних мрiй. Задоволення, що вiдчували люди вiд своеi першоi мандрiвки по водi, схиляло до вияву сердечних почуттiв. Витiвники почали жартувати. Залунали пiснi. Було весело. Подекуди задзвенiли чарки.
Фредерiк думав про кiмнату, в якiй вiн житиме, про план драми, про сюжети картин, про майбутнi любовнi захоплення. Вiн гадав, що щастя, на яке заслуговувала досконалiсть його душi, бариться. Вiн подумки декламував сумовитi вiршi; нетерпляче походжав по палубi; дiйшов до ii кiнця, де висiв дзвiн, i там, серед пасажирiв та матросiв, помiтив пана, котрий залицявся до якоiсь селянки; говорячи iй комплiменти, вiн крутив у руках золотого хрестика, що висiв у неi на грудях. То був рокiв сорока кучерявий веселун. Його могутню постать щiльно облягала чорна оксамитова куртка, два смарагди ряхтiли на манжетах батистовоi сорочки, а широкi бiлi панталони звисали на якiсь незвичайнi червонi юхтовi чоботи iз синiми вiзерунками.
Його не бентежила Фредерiкова присутнiсть. Вiн кiлька разiв повертався до нього й пiдморгував, нiби закликаючи до розмови; потiм почастував сигарами всiх, що стояли довкола. Проте, видно, нудьгуючи в тiй компанii, вiн одiйшов. Фредерiк попрямував слiдом за ним.
Спершу розмова точилася про рiзнi Гатунки тютюну, а далi цiлком природно перейшла на жiнок. Добродiй у червоних чоботях дав молодиковi кiлька порад; вiн висловлював рiзнi теорii, розповiдав анекдоти, покликався на власний досвiд i всю ту розтлiнну мову провадив батькiвським тоном, воднораз i простодушним, i забавним.
Вiн видавав себе за республiканця; багато мандрував, був знайомий iз закулiсним життям театрiв, ресторанiв, газет i всiма знаменитими артистами, яких фамiльярно називав на iм'я; Фредерiк невдовзi подiлився з ним своiми планами; вiн схвалив iх.
Але зненацька ввiрвав розмову, задивився на пароплавну трубу i, швидко бурмочучи, заходився вираховувати, «скiльки вийде, якщо поршень зробить за хвилину стiльки-от тактiв» i т. iн. А коли цифра була визначена, почав палко захоплюватися краевидом. Вiн казав, що вважае себе щасливим, бо звiльнився вiд усiляких справ.
Фредерiк вiдчував до нього певну пошану i не встояв проти бажання довiдатись, як його зовуть. Незнайомець вiдповiв одним духом:
– Жак Арну, власник «Художнього промислу» на бульварi Монмартр.
Слуга в картузi з золотим галуном пiдiйшов до нього й сказав:
– Чи не зiйдете, пане, донизу? Мадмуазель плаче.
Вiн зник.
«Художнiй промисел» – змiшане пiдприемство, де були об'еднанi газета, присвячена малярству, та крамниця, в якiй торгували картинами. Фредерiковi не раз траплялося читати цю назву в рiдному мiстi на величезних оголошеннях у книгарнi, де на виднотi красувалося iм'я Жака Арну.
Сонце кидало прямовисне промiння, пiд яким блищали залiзнi скрiпи щогл, металева обшивка, поверхня води; ii розтинав нiс пароплава, i вiд нього розходилися двi борозни, що тяглися аж до окрайки лугiв. З кожним вигином рiчки вiдкривалися такi самi ряди срiблястих тополь. Мiсцина була безлюдна. В небi непорушно стояли бiлi хмарини, i нудьга, невиразно розлита довкола, здавалось, уповiльнювала рух пароплава й надавала подорожнiм iще непоказнiшого вигляду.
За винятком кiлькох буржуа, пасажирiв першого класу, все це були робiтники, крамарi, iхнi жiнки та дiти. А що за тих часiв був звичай одягатися в дорогу простiше, то трохи не всi були в якихось старих шапках чи полинялих капелюхах, в замизканих чорних мундирах, витертих за канцелярськими столами, або в сюртуках, що так довго слугували прикажчикам крамниць, аж матерiя на гудзиках геть порозлазилась; у декого з-пiд жилета з вилогами виднiлася перкалева сорочка, заплямлена кавою; краватки, що вже скидалися на ганчiрку, були застебнутi шпильками з накладного золота; полотнянi туфлi трималися на штрипках. Кiлька непевних типiв iз бамбуковими цiпками на шкiряних петельках скоса шастали поглядом, а батьки родин витрiщали очi й про все розпитували. Вони розмовляли стоячи або присiвши на свою поклажу; iншi куняли по кутках; дехто пiдживлявся iжею. Палуба була геть засмiчена, повсюди валялися горiховi шкаралупи, недокурки сигар, лушпайки груш, загорненi в папiр ковбаснi обрiзки; три столяри-червонодеревники в блузах стовбичили перед буфетом; арфiст у лахмiттi спочивав, зiпершись лiктем на свiй iнструмент; час од часу було чути, як у топку пiдкидають вугiлля, лунали вигуки, смiх; а капiтан усе ходив мостиком вiд одного машинного кожуха до другого. Простуючи до свого мiсця, Фредерiк штовхнув дверi в перший клас i потривожив двох мисливцiв iз собаками.
Перед ним постало нiби видiння.
Вона сидiла посерединi лави сама-одна; в усякому разi Фредерiк, заслiплений ii поглядом, не помiтив нiкого. Коли вiн проходив повз неi, вона пiдвела голову; вiн мимохiть нахилився i, сiвши трохи поодаль з того самого боку, де й вона, почав дивитися на неi.
На нiй був крислатий солом'яний капелюх iз рожевими стрiчками, що маяли на вiтрi за ii спиною. Чорне зашпилене волосся спускалося досить низько, торкаючись кiнчикiв довгих брiв, i, здавалося, любовно обнiмало овал ii лиця. Поцяткована чорними крапками свiтла муслiнова сукня лежала рясними складками. Незнайомка була поглинена якимось вишиванням; ii рiвний нiс, пiдборiддя, вся ii постать чiтко окреслювались на тлi блакитного неба.
Поки вона залишалася в тiй самiй позi, вiн кiлька разiв пройшовся палубою, вдаючи цiлковиту байдужiсть, потiм зупинився бiля ii парасольки, прихиленоi до лави, i прикинувся, нiби стежить за човном на рiчцi.
Нiколи вiн не бачив такоi прекрасноi смаглявоi шкiри, такого звабливого стану, таких тонких пальцiв, що просвiчувалися наскрiзь. Вiн дивився на ii робочий кошик iз таким зачаруванням, немов це було щось незвичайне. Як ii звуть, де вона живе, яке ii минуле? Йому хотiлося знати обставу ii кiмнати, всi ii сукнi, якi вона одягала, людей, котрi в неi бувають; i навiть бажання володiти нею зникало перед бажанням набагато глибшим, перед болiсною безмiрною цiкавiстю.
З'явилася негритянка з косинкою на головi, ведучи за руку вже величеньку дiвчинку. Дитина щойно прокинулась, i по щоках у неi котилися сльози. Вона посадила дитину собi на колiна. «Дiвчина вередуе, а iй ось-ось уже сiм рокiв; мама бiльше не любитиме ii; надто часто прощають iй примхи». І Фредерiк радiсно слухав, нiби все те було для нього вiдкриттям, набутком якихось нових знань.
Певно, вона родом андалуска або креолка; чи не з островiв привезла вона з собою i цю негритянку?
Довга шаль iз лiловими смугами лежала у неi за спиною на мiднiй обшивцi борта. Мабуть, не раз на морi вологими вечорами вона загорталася цiею шаллю, вкривала ноги, закутавшись у нiй, спала! Важкi торочки тягнули шаль донизу, вона мало-помалу сповзала i вже падала на воду. Фредерiк метнувся й пiдхопив ii. Жiнка сказала:
– Дякую вам, добродiю.
Їхнi очi зустрiлися.
– Ти готова, дружинонько? – гукнув пан Арну, появляючись на схiдцях.
Мадмуазель Марта кинулась до нього i, обхопивши батьковi шию, почала смикати його за вуса. Долинули звуки арфи, дiвчинцi захотiлося «побачити» музику, i незабаром арфiст, якого вела негритянка, зайшов до першого класу. Арну впiзнав у ньому колишнього натурника i, на подив присутнiх, звернувся до нього на «ти». Нарештi арфiст, вiдкинувши назад довге волосся, витягнув руки й заграв.
То був схiдний романс, де мовилося про кинджали, квiти i зорi. Чоловiк у лахмiттi спiвав про все те пронизливим голосом; гуркiт машини вривався в мелодiю й порушував такт; арфiст сильнiше бив по струнах; вони бринiли, i в iхнiх металевих звуках нiби вчувалося ридання й стогiн гордоi, хоч i переможеноi любовi. Дерева обабiч рiчки схилялися до самоi води; линув свiженький легiт; панi Арну неуважливо дивилася в далечiнь. Коли музика стихла, вона кiлька разiв зiмкнула й розiмкнула повiки, нiби прокидаючись зi сну.
Арфiст уклiнно наблизився до них. Поки Арну шукав дрiбних грошей, Фредерiк простягнув до музикантового картуза руку i, сором'язливо ii розтуливши, впустив туди луiдор. Не марнославство спонукало його подати цю милостиню в неi на очах, а благословенна думка, майже побожний порив душi, до якого вiн приеднував i ii.
Арну, поступаючись дорогою Фредерiковi, став по-дружньому вмовляти його зiйти з ним донизу. Фредерiк запевняв, що вiн оце тiльки поснiдав; насправдi вiн помирав iз голоду, а в його гаманцi не лишилося й сантима.
Але зараз же вiн подумав, що, як i всякий, мае право перебувати в каютi.
За круглими столами вже iли кiлька буржуа, мiж них сновигав офiцiант; пан i панi Арну розташувалися в глибинi праворуч; Фредерiк сiв на довгий, обтягнений оксамитом диван, прийнявши звiдти газету.
В Монтеро подружжя мало пересiсти в шалонський дилiжанс. Їхня подорож по Швейцарii розрахована на мiсяць. Панi Арну кинула докiр чоловiковi за те, що вiн попускае дитинi пустощi. Вiн щось шепнув дружинi на вухо, мабуть, якусь люб'язнiсть, бо вона всмiхнулася. Потiм вiн устав, щоб запнути фiранку на вiкнi у неi за спиною.
Низька бiла стеля надто яскраво вiдбивала свiтло. Фредерiк, що сидiв проти панi Арну, виразно бачив тiнь од ii вiй. Вона торкалася губами склянки, двома пальцями вiдламувала шматочки хлiба; лазуровий медальйон, прикрiплений до браслета на золотiм ланцюжку, час од часу дзенькав об тарiлку. А тi, хто там був, нiби не помiчали ii.
Часом крiзь iлюмiнатор було видно борт човна, що причалював до судна, щоб прийняти або висадити пасажирiв. Люди, що сидiли за столами, нахилялися до вiконця й називали прибережну мiсцевiсть.
Арну нарiкав на кухаря, а коли подали рахунок, обурився, вимагаючи зменшення його. Потiм вiн повiв юнака на бак, щоб випити грогу. Але Фредерiк швидко вернувся пiд тент, куди знову прийшла й панi Арну. Вона читала якусь тоненьку книжечку в сiрiй обкладинцi. Куточки ii вуст iнколи пiднiмалися, i проблиск задоволення осявав ii лице. Вiн позаздрив тому, хто вигадав усi тi речi, якi видимо тiшили ii. Що бiльше вiн милувався нею, то яснiше вiдчував, як мiж ними пролягае безодня. Вiн думав, що незабаром треба буде розстатися з нею безповоротно, не залишивши навiть спомину про себе.
Праворуч тяглася рiвнина; з лiвого боку буяли пасовиська на схилi пагорка, де виднiлися виноградники, лiщина, млин посеред зеленi, а ген далi, високо, по бiлiй скелi, що сягала крайнеба, в'юнко звивалися стежини. Яке то щастя, обнявши ii стан, плiч-о-плiч виходити разом iз нею на горб, – тим часом як сукня ii торкатиметься пожовклого листя, – прямувати в сяйвi цих очей i слухати любий голос! Пароплав мiг би зупинитись, i iм залишилося б лише зiйти на берег, однак усе це, таке просте, не легше було здiйснити, нiж повернути сонце!
Трохи далi вiдкрився замок iз стрiлчатим дахом i чотирикутними вежками. Перед його фасадом стелилися квiтники; липовi алеi, ведучи в гущавину парку, скидалися на високi темнi склепiнчастi тунелi. Вiн уявив собi, як вона проходить дорiжкою, обсадженою грабинами. В цю хвилину на ганок, де стояли дiжки з померанцевими деревами, зiйшли молода жiнка i юнак. Потiм усе зникло.
Бiля Фредерiка гралася дiвчинка. Вiн хотiв ii поцiлувати. Вона сховалася за няньку; мати покартала доньку за те, що вона не люб'язна з паном, який урятував мамину шаль. Чи не натяк це, щоб почати розмову?
«Може, вона тепер заговорить зi мною?» – запитував вiн себе.
Часу залишалося все менше. Як домогтися запрошення до Арну? І Фредерiк не вигадав нiчого лiпшого, як звернути його увагу на осiннi барви, додавши:
– Незабаром уже й зима, пора балiв та званих обiдiв!
Але Арну був заклопотаний своiм багажем. Уже показався сюрвiльський берег, наближалися обидва мости; ось поминули канатну фабрику, потiм низку приземкуватих будинкiв; на березi пiд казанами зi смолою палили дрова, на пiску вперекидь гралися дiти; Фредерiк упiзнав чоловiка в куртцi i гукнув до нього:
– Швидше!
Нарештi причалили. Вiн ледве одшукав у юрбi пасажирiв Арну, – i той, тиснучи йому руку, сказав:
– На все добре, шановний.
Вийшовши на набережну, Фредерiк оглянувся. Вона стояла поблизу стерна. Вiн кинув на неi погляд, у який хотiв укласти всю свою душу; вона не ворухнулася, так наче нiчого й не сталося. Тодi, не вiдповiдаючи на вiтання слуги, Фредерiк накинувся на нього:
– Чому ти не подав екiпаж ближче?
Слуга попросив вибачення.
– Ото ще бовдур! Дай-но менi грошей.
І Фредерiк пiшов до шинку перекусити.
За чверть години йому захотiлося нiби мимохiдь зазирнути на поштовий двiр: чи не побачить вiн ii ще раз?
«А навiщо?» – спитав сам себе.
І, сiвши в американку, поiхав додому. З двох коней тiльки один належав матерi. Другого вона позичила до супряги у збирача податкiв, пана Шамбрiона. Ісiдор, виiхавши напередоднi, до вечора перепочивав у Бре, а ночував у Монтеро, – отже, конi вистоялись i тепер бiгли жваво.
Без кiнця-краю тягнулися скошенi ниви. Два ряди дерев облямовували дорогу, одна за одною миготiли купи камiння; i Вiльнев-Сен-Жорж, Аблон, Шатiйон, Корбей та iншi населенi пункти, як, зрештою, вся мандрiвка, так виразно постали в пам'ятi Фредерiка, що вiн i зараз бачив перед собою новi, iнтимнiшi подробицi; з-пiд нижньоi оборки ii сукнi виступала нiжка в шовковiй вузенькiй туфельцi каштанового кольору; тиковий тент здiймався над ii головою широким балдахiном, i червонi кульки його торочок невпинно коливалися пiд легеньким вiтерцем.
Вона була подiбна до жiнок iз творiв романтикiв. Йому не хотiлося б нiчого додати до ii образу й нiчого вiдняти од нього. Свiт раптом розширився. Вона була променистою точкою, в якiй зосередилось геть усе, i, заколисаний погойдуванням екiпажа, втупивши погляд у хмари, вiн примружив очi й поринув у радощi мрiйливi, нескiнченнi.
В Бре, не чекавши, поки зададуть коням оброку, вiн сам-один рушив дорогою вперед… Арну звав ii «Марiя»! Фредерiк голосно вигукнув: «Марiе!» І голос його завмер у повiтрi.
На заходi широким пурпуровим полум'ям палало небо. Великi стоги жита вiдкидали велетенськi тiнi. Десь далеко, на якiйсь фермi, загавкав собака. Фредерiк здригнувся, охоплений безпричинною тривогою.
Коли Ісiдор наздогнав його, вiн сiв на передку, щоб правити кiньми. Невпевненiсть минула. Вiн твердо поклав собi, хоч би там як, увiйти в дiм родини Арну й завести з нею близьке знайомство. У них повинно бути весело, та й сам Арну Фредерiковi подобався. А там – хто знае? І кров ударила йому в лице, у скронях зашумiло, вiн ляснув батогом, смикнув за вiжки, i конi так помчали, що старий кучер тiльки повторював:
– Тихше, ну тихше! Ви ж iх геть позаганяете.
Фредерiк помалу заспокоiвся, вiн слухав, що розповiдае слуга.
Панича очiкують з великим нетерпiнням. Мадмуазель Луiза аж у сльози вдарилась, пориваючись i собi в екiпаж.
– Яка мадмуазель Луiза?
– Таж родичка пана Рока. Ви ж знаете.
