скачать книгу бесплатно
Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – американський письменник, яскравий представник так званого «втраченого поколiння».
Фiцджеральд був культовою фiгурою свого часу, зразком «американського щастя». Високий рiвень свого життя вiн забезпечував творчiстю – задля гонорарiв вiн писав новели на замовлення фешенебельних журналiв. Серед близько 150 майстерно написаних оповiдань особливо привертають увагу «Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона», «Коштовний камiнь завбiльшки з готель ‘’Рiц’’», «Багатий хлопець», «Крижана фортеця» та iншi, що увiйшли в цю збiрку. Кожна iсторiя мае особливий шарм, настрiй, психологiзм, несподiваний сюжет.
«Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона» з перших рядкiв приголомшуе читача: 1860 року в Балтиморi народилася дитина, яка мае вигляд 70-рiчного чоловiка i може говорити. Коли «хлопчику» виповнюеться 12 рокiв, стае зрозумiлим, що вiн росте «навпаки»…
Френсис Скотт Фицджеральд
Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона
© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона
1.
Давним-давно, ще в 1860 роцi вiдповiдним мiсцем для народження вважали будинок. Зараз же вищi боги медицини постановили, аби перший крик дитини лунав у стерильнiй атмосферi клiнiки – переважно фешенебельноi. Тож юнi мiстер та мiсiс Баттон випередили свою епоху на цiлих п’ятдесят рокiв, вирiшивши, що iхнiй малюк повинен народититися саме в лiкарнi. Чи цей анахронiзм мав якесь значення для дивовижноi iсторii, котру я збираюся оповiсти, назавжди залишиться таемницею.
Я розкажу вам про все, що трапилося, а там – вирiшуйте самi. У довоенну епоху подружжя Баттонiв займало принадне становище в соцiальному та фiнансовому планi. Вони рiднилися як iз «Тою», так iз «Іншою» Сiм’ею, що, як вiдомо кожному пiвденцю, надавало iм високого повноваження входити до кiл багаточисленноi аристократii, якою процвiтала Конфедерацiя. Це був iхнiй перший досвiд iз чарiвною древньою традицiею в народжуваннi немовлят, тому мiстер Баттон був справдi неспокiйний. Вiн сподiвався, що народиться хлопчик, якого вiдправлять на навчання до Єльського коледжу в Коннектикутi, де навчався вiн сам протягом чотирьох рокiв, коли його надiлили тривiальним прiзвиськом – «Чубчик».
Вересневого ранку, освяченого величавою подiею, вiн нервово пiднявся з лiжка о шостiй, вдягнувся, бездоганно зав’язавши краватку, поспiшив до лiкарнi, аби визначити, чи темрява ночi породила квiт нового життя.
Коли ж йому залишалося приблизно сто крокiв до Марiландськоi приватноi клiнiки для ледi та джентельменiв, вiн побачив мiстера Кiна, який був iхнiм сiмейним лiкарем. Той тiльки-но виходив iз головного пiд’iзду, потираючи руки звичним для нього рухом, нiби миючи iх пiд краном так, як роблять iншi лiкарi, що диктуе iм неписаний закон iхньоi професii.
Мiстер Роджер Баттон, голова фiрми «Роджер Баттон та Ко, гуртова торгiвля залiзними виробами» рушив наздоганяти лiкаря Кiна, забувши про велич джентельмена-пiвденця цього мальовничого перiоду.
– Лiкарю Кiне, – вiн вигукнув. – Ох, лiкарю Кiне!
Лiкар його почув, повернувся й став чекати, спантеличений вираз постав на його рiзкому «лiкарняному» обличчi, тiльки-но мiстер Баттон з’явився бiля нього.
– Ну як там? – вимагаючи вiдповiдi й задихаючись, запитав мiстер Баттон. – Що там? Як там? Це хлопчик? Хто це? Що…
– Майте здоровий глузд, – сказав рiзко Доктор Кiн.
Вiн здавався дещо роздратованим.
– Дитина народилася? – благав мiстер Баттон.
Лiкар спохмурнiв.
– Так, я вважаю… проте в дещо видозмiненому станi, – i кинув загадковий погляд на мiстера Баттона.
– З жiнкою все гаразд?
– Так.
– Це дiвчинка чи хлопчик?
– Дайте менi спокiй, – закричав Доктор Кiн в iдеально експресивному роздратуваннi. – Я прошу вас пiти й побачити це все на власнi очi. Гидота! – вiн випалив останне слово единим поштовхом, потiм промимрив: – Чи уявляете такий випадок, котрий допомiг би моiй професiйнiй репутацii? Сталося б таке ще раз, то це б мене зруйнувало. Зруйнувало б кожного.
– Та що ж трапилося? – вражено скрикнув Баттон. – Це трiйнята?
– Як би ж то, – рiзко вiдповiв лiкар. – Пiдiть та подивiться на власнi очi. Знайдiть собi iншого лiкаря. Я приймав вас на свiт, був вашим лiкарем протягом сорока рокiв, та тепер – усе завершено. Не хочу бачити анi вас, анi вашу родину. До побачення!
Потiм вiн рiзко повернувся й без жодного слова залiз до свого фаетону, що чекав на нього бiля тротуару, та вiд’iхав у суворiй мовчанцi. Мiстер Баттон залишився там й стояв, як окам’янiлий – з голови до п’ят. Що за лихо могло статися? Вiн раптом втратив усе бажання йти до Марiландськоi приватноi клiнiки для ледi й джентельменiв, та, трохи повагавшись, все-таки примусив себе пiднятися до головного входу лiкарнi.
Медсестра сидiла за столом у похмурiй напiвтемрявi залу. Червонiючи вiд сорому, Баттон наблизився до неi.
– Доброго ранку, – поблажливо сказала вона, дивлячись на нього.
– Доброго ранку. Я – мiстер Баттон.
Медсестра тихо зойкнула.
– Ох, звiсно, – закричала вона iстерично. – Там нагорi, прямо, можете пiднiматися! – вона вказала напрям, i мiстер Баттон, вмиваючись потом, невпевнено повернувся та пiднявся на другий поверх. У верхньому залi звернувся до iншоi медсестри, що з’явилася перед ним iз мискою в руках.
– Я – мiстер Баттон, – вiн намагався говорити виразно. – Хочу побачити свою…
Дзинь. І миска впала на перший поверх. Медсестра вiдновила контроль над собою та подивилася на Баттона поглядом, повним щирого презирства.
– Добре, – погодилася вона втихомиреним голосом. – Та якби ж ви знали, в якому ми станi були цього ранку. Це навдивовижу гидко! Репутацiя нашоi клiнiки померла назавжди…
– Досить! – прохрипiв вiн плаксиво. Я не можу бiльше це терпiти!
– Ідiть за мною, мiстере Баттоне.
Вiн потягнувся за нею. У кiнцi великого залу вони дiсталися кiмнати, з якоi долинали численнi крики, та яка пiзнiше почала називатися «кiмнатою плачу». Вони зайшли. Стiни були оточенi незбагненною кiлькiстю бiлих колисок, до кожноi з яких був прив’язаний ярличок.
– Ну? – задихаючись, промовив мiстер Баттон. – Де ж мiй?
– Тут, – вказала медсестра.
Очi мiстера Баттона послiдували за вказiвним пальцем, i ось що вiн побачив. Огорнутий об’емною бiлою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидiв старий чоловiк, приблизно сiмдесяти рокiв. Його рiдке волосся було вибiлено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася пiд легким подувом вiтерця, що вiяв з вiкна. Вiн дивився на мiстера Баттона затуманеними, зiв’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.
– Чи я збожеволiв? – випалив мiстер Баттон, жах якого переростав у гнiв. – Це якийсь страшний лiкарняний жарт?
– Нам не до жартiв, – вiдповiла суворо медсестра. – І я не знаю, чи ви зiйшли з розуму, чи не зiйшли, проте це, безперечно, ваша дитина.
Холодний пiт знову з’явився на чолi мiстера Баттона. Вiн закрив своi очi, i, вiдкривши iх знову, поглянув ще раз. Це не помилка – на нього дивився сiмдесятирiчний старець, сiмдесятирiчне немовля, ноги якого звисали з колиски, в якiй вiн лежав.
Старець безтурботно спостерiгав за ними й раптом заговорив хрипучим й древнiм голосом:
– Ви мiй батько? – запитання вимагало вiдповiдi.
Мiстер Баттон та медсестра жорстоко глипнули.
– Бо якщо ти мiй батько, – продовжив старець крикливо, – то я хочу, аби ти забрав мене з цього мiсця, чи, зрештою, змусь iх поставити тут зручне крiсло.
– Заради Бога, звiдки ти прийшов? Хто ти? – у нестямi випалив мiстер Баттон.
– Я не можу сказати точно – хто я, – проскиглив крикливо, – я тiльки нещодавно народився. Але мое прiзвище воiстину Баттон.
– Ти брешеш! Ти самозванець!
Старець втомлено звернувся до медсестри:
– Ось так вiтають новонародженого, – поскаржився слабким голосом. – Чому б вам не сказати йому, що вiн помиляеться?
– Ви помиляетеся, мiстере Баттон, – суворо сказала медсестра. – Це – ваша дитина, i ви повиннi змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо – краще найближчими днями.
– Додому? – перепитав мiстер Баттон недовiрливо.
– Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справдi не можемо, розумiете?
– Радий це чути, – проскиглив старець. – Це смiшне мiсце зовсiм не пiдходить для новонародженого, який звик перебувати в тишi. З цими стогонами й криками я не можу й ока зiмкнути. Я попросив щось поiсти, – тут його голос пiднявся до верескливих ноток протесту, – а вони принесли менi пляшку з молоком!
Мiстер Баттон опустився на крiсло поруч iз сином й прикрив обличчя руками.
– Святi небеса! – пробурмотiв голосом, повного надмiрного жаху. – Що скажуть люди? Що менi робити?
– Ви маете забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!
Гротескна картина з жахливою точнiстю постала в уявi змарнiлого чоловiка – картина того, як вiн проходить переповненими вулицями разом iз такою жахливою iстотою, що волочиться бiля нього.
– Я не можу, я не можу, – простогнав вiн.
Люди його зупинятимуть, i що вiн iм скаже? Вiн мае познайомити iх iз цим старцем:
– Це мiй син, що народився сьогоднi зранку.
І потiм сивий чоловiчок натягне свое покривало на себе, i вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливi крамницi, ринок iз рабами, – на хвильку мiстер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкiшнi будинки-резиденцii, повз будинок для престарiлих…
– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.
– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаете, що я пiду додому в цiй ковдрi, то ви цiлковито помиляетеся.
– Малята завжди окутанi ковдрами.
З навмисним шурхотiнням старець дiстав малу бiлу сорочечку.
– Дивiться, – вiн говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.
– Малята завжди таке носять, – вiдказала буденним тоном медсестра.
– Добре, – сказав старець, – цей малюк постане голим перед вами через двi хвилини. Ця ковдра свербить. Врештi, могли б окутати мене простирадлом.
– Зачекай! Зачекай! – швидко сказав мiстер Баттон. Вiн обернувся до медсестри. – Що менi робити?
– Йдiть у мiсто та купiть вашому синовi якийсь одяг.
Голос сина мiстера Баттона йшов за ним вниз до холу.
– І тростину менi, тату. Я хочу мати тростину.
Мiстер Баттон дико зачинив за собою дверi.
2.
– Доброго ранку, – звернувся нервово мiстер Баттон до клерка унiверсальноi крамницi Чiсапiк. – Я хочу купити одяг для своеi дитини.
– Скiльки iй рокiв, сер?
– Приблизно шiсть годин, – вiдповiв мiстер Баттон без чiткоi впевненостi. – Вбрання для немовлят продаеться напроти.
– Я не впевнений, що це те, що менi потрiбно. Вiн – дитина незвичайно великих розмiрiв. Незвичайно великих.
– У них у наявностi найбiльшi дитячi розмiри.
– Де продаеться одяг для пiдлiткiв? – запитав мiстер Баттон, у вiдчаi змiнюючи основне запитання.
Вiн вiдчув, як клерк, мабуть, здогадуеться про його соромливу таемницю.
– Тут.
– Що ж… – вiн завагався.
Задум одягти свого сина в чоловiчий одяг був огидним. Якби ж то вiн тiльки змiг знайти дуже великий костюм для хлопчика, мiг вiдрiзати цю довгу й остогидлу бороду, перефарбувати бiле волосся в коричневий тон, це б могло приховати найгiрше, повернути частину його самоповаги, не згадуючи вже про репутацiю в Балтиморськiй общинi.
Проте, безумно, оглядаючи вiтрини з хлопчачим одягом, вiн виявив, що жодне вбрання не пiдходить для новонародженого Баттона. Вiн звинувачував крамницi, звiсно, – у таких випадках тiльки iх i звинувачують.
– Так скiльки рокiв вашому синовi, ви казали? – зацiкавлено вимагав вiдповiдi клерк.
– Йому шiстнадцять.
– Ох, я щиро вибачаюся. Гадав, ви сказали шiсть годин. Ви знайдете одяг для пiдлiткiв у наступному залi.
Мiстер Баттон сумно повернувся назад. Потiм – зупинився, осяяний, i вказав пальцем на одягненого манекена у вiтринi крамницi:
– Ось! – вигукнув вiн. – Я вiзьму цей костюм, знiмiть його з манекена.
Клерк витрiщився на нього:
