скачать книгу бесплатно
– Як же так, – запротестував вiн, – це ж не дитячий одяг. Зрештою, якщо й дитячий, то лише для манекена.
– Загорнiть це, – наполягав покупець нервово. – Це саме те, що я хочу.
Вражений клерк пiдкорився такiй волi.
Повернувшись у клiнiку, мiстер Баттон зайшов у палату й ледь не жбурнув пакетом у сина:
– Тут твiй одяг, – вiдрiзав вiн.
Старець розкрив пакета й сумнiвно оглянув вмiст.
– Це виглядае доволi смiшно, – поскаржився вiн, – я не хочу вбиратися, як шимпанзе.
– Ти зробив шимпанзе з мене! – шалено вигукнув мiстер Баттон. – Немае значення, як смiшно ти виглядаеш. Одягни це, або ж я… або ж я тебе вiдлупцюю! – вiн неспокiйно проковтнув останне слово, проте вiдчув, що це саме те, що потрiбно сказати.
– Ну добре, тату, – сказав вiн, гротескно вдаючи синiвську повагу. – Ти жив бiльше, ти знаеш краще. Я покiрний твоему слову.
Пiсля слова «Тату» мiстер Баттон почав вiдчувати напруження.
– І поквапся.
– Я намагаюся, тату.
Коли його син одягнувся, мiстер Баттон похмуро оглянув його. Костюм складався зi шкарпеток у крапочку, рожевих штанiв та блузи з бiлим комiрцем. Покриваючи ii майже до поясу, довгими хвилями вилася бiлувата борода. Враження було не з найкращих.
– Зачекай-но!
Мiстер Баттон схопив хiрургiчнi ножицi й трьома гострими рухами вiдрiзав великий шматок бороди. Та навiть пiсля такоi iмпровiзацii ансамблевi бракувало звучання. Густа щетина на пiдборiддi, сумнi очi, старi зуби на фонi хлопчачого костюма виглядали досить дивно.
Та мiстер Баттон, проте, був незворушним i простягнув свою руку:
– Ходiмо! – сказав вiн суворо.
Його син довiрливо за неi вхопився.
– Як ти збираешся мене назвати, татку? – запитав вiн, як тiльки-но вийшли з палати, – допоки ти не придумаеш кращого iменi, я буду просто «немовля»?
Мiстер Баттон пробурчав:
– Я не знаю, – вiдказав рiзко. – Гадаю, ми назвемо тебе Мефуселай.
3.
Навiть пiсля того, як новому дитятi з сiм’i Баттонiв пiдрiзали й перефарбували волосся в ненатуральний коричневий, як його пiдборiддя побрили до блиску й одягли в маленький хлопчачий костюм, зшитий на замовлення кравцем, який не мiг прийти до тями, Баттону все ж довелося визнати, що його син був помилкою для родини. Попри свiй похилий вiк Бенджамiн Баттон – так його назвали, вiдмовившись вiд слушного, проте такого зухвалого iменi Мефуселай – мав п’ять футiв вiсiм дюймiв росту. Його одяг цього не приховував так, як i коротке волосся й пофарбованi брови не маскували зiв’ялих, сумних та втомлених очей. Няня, котру найняли ще ранiше, побачивши таку дитину, покинула дiм у станi цiлковитого обурення.
Та мiстер Баттон був непохитний у своему переконаннi. Бенджамiн – немовля, немовлям i залишиться. Перш за все вiн проголосив, якщо Бенджамiн не питиме теплого молока, вiн не отримае нiчого, та зрештою його вмовили дозволити синовi iсти хлiб iз маслом, навiть вiвсянку. Якось вiн принiс додому брязкальце й дав його Бенджамiну, наполягаючи, що той повинен бавитися ним, а старець час вiд часу слухняно собi дзеленчав, не приховуючи нудьги.
Сумнiву не було, що брязкальце йому надокучило, i той знайшов iншi, бiльш заспокiйливi захоплення, коли залишався на самотi. Наприклад, одного дня мiстер Баттон виявив, що минулого тижня викурив сигар бiльше, анiж завжди, та через кiлька днiв такий феномен був розвiяний, оскiльки, неочiкувано зайшовши до дитячоi кiмнати, мiстер Баттон зустрiв там легкий голубоватий дим та Бенджамiна, що з виразом провини на обличчi намагався сховати бичок темноi гавайськоi сигари. Це, звiсно, змушувало його вдатися до суворого покарання, та мiстер Баттон зрозумiв, що не здатний керувати цим. Вiн лише попередив сина, що курiння зможе затримати його рiст.
Якби там не було, Баттон не змiнював своеi стратегii виховання. Вiн купив олов’яних солдатикiв, iграшкового потяга, величезних звiрiв, наповнених ватою, i, для цiлковитоi iлюзii, створеноi власним розумом, пристрасно запитував продавця iграшок про те, чи не злiзе фарба з рожевоi качки, якщо дитина засуне ii до рота. Але, всупереч батьковим старанням, Бенджамiновi не було цiкаво. Вiн волiв таемно спускатися чорними сходами вниз й повертатися до дитячоi з вкраденим томом Британськоi енциклопедii, котру зосереджено студiював протягом ранку, допоки ватнi корови та Ноiв ковчег безпомiчно валялися на пiдлозi. Проти такоi затятостi мiстер Баттон був безсилий.
Народження такоi дитини для Балтимора було дивом. Нiхто не знае, якоi б халепи зазнали Баттони та iхня рiдня, якби не почалася громадянська вiйна, що вiдвернула увагу мiста до iнших речей. Декотрi, незмiнно близькi люди, ламали мозок, аби давати ввiчливi комплiменти батькам, i, зрештою, знайшли генiальний пiдхiд, проголосивши, що малюк нагадуе свого дiдуся, оскiльки, внаслiдок старечого слабоумства, iм важко чомусь перечити. Мiстер та мiсiс Баттони були не зовсiм задоволенi, а дiдусь Бенджамiна – жахливо ображений.
Бенджамiн, покинувши лiкарню, приймав життя таким, яким його бачив. Декiлькох малих хлопцiв привели до нього, i вiн попри всi складнощi провiв iз ними весь вечiр, намагаючись гратися вовчиками й шарадами; йому навiть зовсiм випадково вдалося розбити вiкно на кухнi каменем з рогатки – подвиг, який глибоко в душi тiшив батька.
Пiсля цього Бенджамiн зрозумiв, що мае розбивати щось щодня, та цi речi вiн робив лише тому, що iх вiд нього очiкували, i тому, що вiд природи був чемним.
Коли дiд перестав вiдчувати неприязнь до нього, Бенджамiн та цей джентльмен почали вiднаходити неймовiрне задоволення в спiлкуваннi один з одним. Вони сидiли годинами, цi двое, з великою рiзницею у вiцi та досвiдi, як щирi товаришi, втомлено й монотонно обговорювали мiзернi подii дня. Бенджамiновi було з ним легше, анiж iз батьками, котрi, здавалося б, вiдчували страх перед ним i, незважаючи на свiй авторитет, часто величали його мiстером.
Вiн i сам дивувався, що вiдрiзнявся вiд iнших своею мудрiстю й тiлом при народженнi та намагався щось знайти в медичних газетах, проте вияснив, що такi випадки науцi не вiдомi. Слухаючи батька, вiн дiйсно пробував гратися з iншими хлопчиками й часто обирав спокiйнi iгри – футбол надто лякав його, вiн боявся, що, якщо йому переламають його старечi кiстки, то вони вже нiколи не вiдновляться.
Коли йому виповнилося п’ять рокiв, його вiдправили в дитячий садочок, де Бенджамiн присвятив себе мистецтву наклеювання зеленого папiрця на оранжевий, плетiнню розмальованих вiзерункiв та виготовленню безкiнечних картонних прикрас. Бувало, що вiн поринав у сон пiд час таких завдань, i ця звичка дратувала й лякала молоду виховательку. На його щастя, вона поскаржилася батькам, i тi забрали його зi школи. Роджер Баттон розповiдав своiм друзям, що вони зрозумiли, що iхнiй син недостатньо зрiлий для цього.
На дванадцятий рiк пiсля його народження батьки як-не-як призвичаiлися до нього. Воiстину, такою мiцною е сила звички, що вони вже не бачили рiзницi мiж ним та iншими дiтьми, хiба що деколи якась аномалiя нагадувала iм про це. Проте, коли минуло кiлька тижнiв пiсля його дванадцятого дня народження, одного дня Бенджамiн, дивлячись на свiй вiдбиток у джеркалi, здiйснив, або ж подумав що здiйснив приголомшливе вiдкриття. Чи його обманювали власнi очi, чи його сиве волосся, замасковане фарбою, перетворилося на темно-сiре? Невже сiтка зморшок на його обличчi ставала меншою? Хiба шкiра дiйсно набула здорового й пружного вигляду, i навiть блiдi щоки порум’янiли? Так багато запитань. Зате вiн запевнився, що бiльше не сутулиться, i з того часу, як народився, його фiзичне здоров’я покращилося.
– Чи може це стати… – подумав, чи, радше, ледь наважився подумати Бенджамiн.
Вiн пiшов до батька:
– Я вирiс, – рiшуче проголосив вiн. – Я хочу носити довгi штани.
Батько задумався.
– Ну, – врештi, сказав той, – я не знаю. Чотирнадцять – вiк, коли носять довгi штани, а тобi тiльки дванадцять.
– Але ти мусиш визнати, – запротестував Бенджамiн, – що я надто старий для свого вiку.
Батько невизначено глянув на нього.
– Я не настiльки впевнений у цьому, – сказав. – Я був такого самого росту, як i ти, коли менi виповнилося дванадцять.
Вiн його обманював – Роджер Баттон вже давно уклав угоду iз совiстю, аби слiпо вiрити в те, що його син – звичайна дитина.
Зрештою, вони уклали компромiс. Бенджамiну прийдеться фарбувати свое волосся. Вiн буде краще гратися з хлопцями свого вiку. Вiн не одягатиме своi окуляри й не ходитиме з тростиною по вулицi. І внаслiдок виконання цих вимог йому таки куплять перший костюм iз довгими штанами.
4.
Я не збираюся пересичувати розповiдь деталями, описуючи життя Бенджамiна Баттона вiком вiд дванадцяти до двадцяти одного року. Достатньо зазначити, що за цей перiод вiн став молодшим. Коли йому виповнилося вiсiмнадцять, вiн перестав сутулитися i виглядав як чоловiк рокiв п’ятдесяти. Волосся його стало густiшим й ледь потемнiло, хода була впевненою, голос позбувся надломленого тремтiння й перетворився на здоровий баритон. Тож батько надiслав його до Коннектикуту з метою складання iспитiв та вступу в Єльський коледж. Бенджамiн здав усе, i його зарахували на перший курс.
Через три днi вiн отримав повiдомлення з канцелярii коледжу вiд мiстера Харта. Йому пропонували з’явитися до офiсу для узгодження навчального плану. Бенджамiн, глянувши в дзеркало, вирiшив, що йому потрiбно пофарбувати волосся, проте, тривожно переглядаючи вмiст у шухлядцi письмового столу, зрозумiв, що фарби там немае. Потiм згадав, що вона закiнчилася, i вiн викинув ii геть.
У нього не було вибору. Вiн повинен з’явитися до канцелярii через п’ять хвилин. Здавалося, на це немае ради, йому залишаеться iти в такому виглядi. І вiн пiшов.
– Доброго ранку, – сказав ввiчливо мiстер Харт. – Ви, мабуть, прийшли запитати про вашого сина?
– До вашого вiдома, мое прiзвище – Баттон, – почав було говорити Бенджамiн, та той одразу ж перебив його.
– Я надзвичайно радий нашiй зустрiчi, мiстере Баттон. Я чекаю на вашого сина в будь-який час.
– Це ж я! – випалив з лютi Бенджамiн. – Я – першокурсник.
– Що?
– Я – першокурсник.
– Ви, мабуть, жартуете.
– Не зовсiм.
Мiстер Харт спохмурнiв й глянув на картку перед ним.
– Тут вказано, що вам вiсiмнадцять.
– Так i е, – запевнив Бенджамiн, ледь заливаючись рум’янцем.
Мiстер дивився на нього байдужими очима.
– Невже ви очiкуете, що я вам повiрю?
Бенджамiн теж байдуже всмiхнувся.
– Менi вiсiмнадцять, – повторив вiн.
Мiстер Харт суворо вказав на дверi:
– Забирайтеся, – сказав. – Забирайтеся з коледжу та покиньте мiсто, ви – небезпечний безумець.
– Менi вiсiмнадцять.
Мiстер Харт вiдчинив дверi.
– Та невже! – вiн прокричав. – Чоловiк у такому вiцi намагаеться вступити сюди як першокурсник. Вам вiсiмнадцять, кажете? Тодi я даю вам вiсiмнадцять хвилин, аби зникнути з мiста.
Бенджамiн Баттон покинув кiмнату з гiднiстю, а з пiвдюжини старшокурсникiв, що очiкували в залi, переслiдували його зацiкавленим поглядом. Трохи вiдiйшовши, вiн повернувся й глянув на ошалiлого клерка, котрий продовжував стояти бiля дверей, та повторив суворим тоном:
– Менi завжди вiсiмнадцять.
Зграйка старшокурсникiв заливалася смiхом, коли Бенджамiн покидав канцелярiю.
Та доля не хотiла вiдпускати його так легко. Меланхолiйно направляючись до залiзничного вокзалу, вiн зрозумiв, що його переслiдуе група, потiм – рiй, зрештою – величезна маса старшокурсникiв. Навколо лунали плiтки, що безумець склав та пройшов вступнi випробування до Єлю й спробував видати себе за вiсiмнадцятирiчного юнака. Коледж тонув у гарячковiй пропасницi. Студенти вибiгали на вулицю, забуваючи своi капелюхи, футбольна команда покинула гру й приедналася до юрби, жiнки-професори, зi бриликами, що з’iхали на одне вухо, та турнюрами, що змiстилися на iнший бiк, гучними криками переслiдували процесiю, а навколо послiдовно чулися насмiшки, що потрапляли в найчутливiше мiсце Бенджамiна Баттона.
– Вiн, мабуть, заблуканий еврей!
– Вiн мае готуватися до урокiв, у його то вiцi!
– Ви тiльки-но гляньте на молодого й обдарованого!
– Вiн думав, що це будинок людей похилого вiку.
– Їдь до Гарварду!
Бенджамiн пришвидшився й незабаром почав бiгти. Вiн iм покаже! Вiн поiде до Гарварду, i потiм вони шкодуватимуть про необачнi насмiшки!
Безпечно ховаючись у вагонi потяга до Балтимора, вiн висунув свою голову з вiкна.
– Ви всi пошкодуете! – прокричав вiн.
– Ха-ха! – старшокурсники вибухнули смiхом. – Ха-ха-ха!
У цей день Єльський коледж припустився найфатальнiшоi помилки.
5.
У 1880 Бенджамiновi Баттону стукнуло двадцять, i його день народження був особливий тим, що вiн приеднався до батьковоi фiрми «Роджер Баттон i Ко, гуртова торгiвля залiзними виробами». Це був рiк «виходу у свiт», бо батько наполiг на тому, аби вони вiдвiдали деякi свiтськi заходи. Зараз Роджеровi Баттону було п’ятдесят, i вони все бiльше й бiльше пiдходили одне одному – дiйсно, вiдтодi, як Бенджамiн перестав фарбувати волосся (котре все ще, де-не-де, покривалося сивиною) вони виглядали ровесниками й стали схожими один на одного.
Однiеi вересневоi ночi вони сiли в карету, одягненi у своi фраки, i поiхали на бал до замiськоi садиби Шевлiнiв, неподалiк вiд Балтимора. Ця нiч була чарiвною. Повний мiсяць заливав дорогу яскравим срiблястим сяевом, пiзнi осiннi квiти наповнювали нерухоме повiтря блаженним ароматом, нiби пронизуючи його ледь чутним смiхом. Вiдкритi поля, вкритi яскравою пшеницею, були напiвосвiтленi, неначе пiд покровом дня. Здавалося, що нiхто не зможе залишатися байдужим до чистоi краси небес, здавалося…
– Велике майбутне в торгiвлi залiзними виробами, – казав Роджер Баттон.
Вiн не був людиною високоi натури, його естетичнi чуття були на зародковому етапi.
– Старому парубку пiзно вчитися новим трюкам, – зауважив глибоко вiн. – За вами – молодими, енергiйними, сповненими життедайнiстю – грандiозне майбутне.
Вогнi Шевлiнськоi садиби замайорiли на горизонтi, i швидко наполегливi звуки зiтхання пiдкралися до них – це могли б бути вишуканi плачi скрипок або ж шелестiння пшеницi пiд срiбним мiсяцем.
Вони зупинилися бiля чарiвного екiпажа, пасажири якого почали виходити. Спочатку – ледi, потiм – старший джентльмен, за ними – iнша юна ледi, прекрасна, як грiх. Бенджамiн не мiг вiдвести очей, хiмiчна реакцiя, здавалося, розчиняе й видозмiнюе елементи його тiла. Вiн закляк, кров прилила до його щiк та чола, йому чулися бряжчання молоткiв у вухах. Це була перша любов.
Дiвчина – тендiтна й струнка, iз попелястим волоссям, що вилискувало пiд мiсяцем, а на верандi пiд свiтлом гасових ламп забарвилося в колiр медовоi мiдi. Плечi ii були закутанi в iспанську мантилью золотистого вiдблиску й iнтригували темним шовком, розкiшнi ноги виглядали з-пiд краю яскравоi сукнi.
Роджер Баттон прошепотiв сину:
– Це, – сказав вiн, – юна Хiльдегарда Монкреф, донька генерала Монкрефа.
Бенджамiн холодно кивнув.
– Доволi приваблива, – сказав вiн байдуже. Та коли темношкiрий хлопець вiдвiв коней, вiн додав: – Тату, ти б не мiг нас представити?
Вони наблизилися до групи людей, якi оточували мiс Монкреф. Пiдтримуючи давню традицiю, вона зробила низький реверанс перед Бенджамiном. Так, вiн мiг запросити ii на танець. Вiн подякував iй та вiдiйшов, хода його була нестiйкою.
Час, допоки вiн чекав на танець, проходив у обтяжливих для нього муках. Вiн стояв близько до стiни – мовчазний, невидимий, вбивчим поглядом споглядаючи тiла балтиморських юнакiв, що з чутливим обожненням всiляко упадали перед Хiльдегардою Монкреф. Якими жахливими здавалися вони Бенджамiну, якими молодими вони були. Їхнi закрученi коричневi вусики викликали в нього вiдчуття, подiбнi до процесiв неперетравленоi iжi в шлунку.
Та коли прийшла його черга, i вiн закружляв з нею на дзеркальному паркетi пiд музику сучасного паризького вальсу, його заздрiсть та тривоги розтанули, як весняний снiг. Ослiплений та зачарований, вiн вiдчув, що життя тiльки-но починаеться.
– Ви з вашим братом прибули сюди одразу ж пiсля нас, чи не так? – запитала Хiльдегарда, дивлячись на нього яскраво-голубими, небесними очима.
Бенджамiн не знав, що вiдповiсти. Якщо вона думала, що вiн – брат свого батька, то чи варто було розповiдати правду? Вiн згадав свою пригоду в Єлi, тож вирiшив не робити давнiх помилок. Було б неввiчливо суперечити ледi, було б кримiнальним затьмарювати таку витончену подiю гротескною iсторiею свого народження. Пiзнiше, мабуть. Тож вiн кивав, посмiхався, слухав ii та був просто щасливим.
– Менi подобаються чоловiки вашого вiку, – сказала йому Хiльдегарда. – Юнi хлопцi такi нерозумнi. Вони розповiдають про те, скiльки шампанського випили в коледжi та скiльки грошей втратили, граючи в карти. Чоловiки вашого вiку вмiють цiнувати жiнок.
