скачать книгу бесплатно
Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок.
– Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб. Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям.
– Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе?
– Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи.
– Я – нi.
– Певно, що так. Голова у тебе варить добре.
Але Еморi знав, що анi абстракцii, анi теорii, анi узагальнення не переконають Рехiлла, поки вiн сам не почуе конктретний приклад.
– Нi, – наполягав Рехiлл, – усi тут мною користаються, а я нiчого з цього не маю. Я на побiгеньках у своiх друзiв (хай iм грець), я роблю уроки за них, витягую iх iз халеп, iджу до них влiтку в гостi i завжди розважаю iхнiх шмаркатих сестер. Я терплю, коли вони поводять себе як егоiсти, а вони думають, що достатньо проголосувати за мене, щоб вiдшкодувати все це менi, вони кажуть: «вiн великий чоловiк» у Сент-Реджисi. Хочу бути там, де всi займаються своiми справами, i можна, коли що – послати когось куди треба. Я втомився бути «хорошим» з кожним недоумком у нашiй школi.
– Але ти не зализа! – вигукнув Еморi.
– Що?
– Не зализа.
– А що воно таке?
– Ну, це щось… словом, iх багато. Ти – не один iз них, i я теж.
– Ти можеш точнiше пояснити?
Еморi задумався.
– Ну, я гадаю, це таке, коли хтось змочуе волосся i зализуе його назад.
– Як Карстерс?
– Ага, точно. Вiн – зализа…
Два вечори вони займались тим, що вигадували точне визначення. «Зализа» – це хтось, хто добре виглядае або принаймнi охайно, у нього е мiзки (себто соцiальнi мiзки) i вiн використовуе всi засоби, на межi iз чеснiстю, щоб просуватись нагору, бути популярним, щоб ним захоплювались. А ще – вiн нiколи не потрапляе в халепу. Вiн добре одягаеться, дуже прискiпливий до своеi зовнiшностi. У нього коротке волосся i вiн його зализуе на прямий продiл – за останньою модою. Цьогорiчнi зализи усi носять окуляри у черепашачiй оправi – то головний символ iхнього братства, за яким iх можна розпiзнати, тому Еморi й Рехiлл не пропустили нi одного. Зализи чаiлись по всiй школi, завжди трохи меткiшi i трохи кмiтливiшi, нiж iхнi однолiтки, вони завжди очолювали якусь команду i вдало користались своiми здiбностями на вiдмiну вiд решти.
Класифiкацiя зализ була одним iз найцiннiших винаходiв Еморi аж до першого року в коледжi. Там межi виду стали розмитими i нечiткими, довелось вводити бiльш детальну класифiкацiю, i зрештою це стало просто характеристикою. Еморi вважав себе дещо ексцентричним (що не зовсiм вiдповiдало якостям зализи), але в глибинi душi вiн прагнув того, що й вони, i володiв, власне, усiма рисами зализи. Але на додачу – ще й вiдвагою та неабияким розумом.
Це був справжнiй прорив за межi лицемiрства шкiльноi традицii. Зализа володiв усiма характеристиками успiшноi людини (що суттево вiдрiзняло його вiд «шкiльного авторитету»).
«ЗАЛИЗА»
1. Мае гостре вiдчуття суспiльних цiнностей.
2. Добре одягаеться (хоча вдае, що одяг буцiмто не мае значення, але знае, що це не так).
3. Займаеться тим, у чому може вiдзначитись.
4. Поступае в коледж i стае вiдчутно успiшним.
5. Зализане волосся.
«ШКІЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ»
1. Схильний до дурощiв i несвiдомий соцiальних цiнностей.
2. Думае, що одяг – це не важливо, i тому вдягаеться абияк.
3. Займаеться всiм через почуття обов’язку.
4. Вступае до коледжу, але майбутне його доволi проблематичне. Вiдчувае себе загубленим без свого оточення i згадуе шкiльнi роки як найщасливiшi. Регулярно навiдуеться в школу i розповiдае про досягнення учнiв Сент-Реджиса.
5. Волосся не зализане.
Еморi остаточно вибрав Принстон. Вiн вирiшив поступати туди, навiть якщо буде единим iз Сент-Реджиса. Розповiдi про Єль були овiянi гламуром i романтикою, вiн чув iх ще в Мiннеаполiсi i вiд випускникiв Сент-Реджиса, якi застрягли в «Черепi i Костях».[3 - «Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.] Але Принстон приваблював його бiльше – своею яскравою атмосферою, окрiм того репутацiею найприемнiших замiських клубiв Америки. В порiвняннi iз загрозою вступних екзаменiв шкiльнi роки здались Еморi чимось дуже далеким. Коли, багато рокiв потому, вiн повернувся в Сент-Реджис, то, здаеться, зовсiм забув про своi успiхи у старших класах. У своiй уявi вiн поставав знервованим хлопчиськом, який бiгав коридорами школи, рятуючись вiд знущань своiх ровесникiв, що скаженiли вiд надлишку емоцiй.
Роздiл 2
Шпилi й гаргулi
Спочатку Еморi помiтив тiльки густе сонячне промiння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на вiконному склi, пливло довкола верхiвок веж i зубчастих стiн мурiв. Поступово вiн зрозумiв, що справдi йде Унiверситетською вулицею. Йому було нiяково за свою валiзу, тому вiн тренував у собi новий навик – дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кiлька разiв (i вiн мiг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Вiн подумав на мить, що якось не так виглядае (шкода, що вiн не встиг поголитись зранку в поiздi). Вiн почувався дуже скутим i незграбним серед молодикiв у бiлих фланелевих костюмах i з непокритими головами. Судячи iз того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники.
Будинок 12 на Унiверситетськiй вулицi виявився величезним старовинним особняком, i хоча вiн виглядав занедбаним, Еморi знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсникiв. Поспiхом познайомившись iз господинею, вiн вийшов для дослiдження територii. Але, пройшовши лише квартал, iз прикрiстю усвiдомив, що вiн, мабуть, единий тут у капелюсi. Вiн квапливо повернувся у номер 12, скинув свiй котелок i вже з непокритою головою побрiв униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографii спортсменiв у вiтринах, а заразом i великий портрет Алленбi, капiтана футбольноi команди. Над вiкном кондитерськоi вiн побачив вивiску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож вiн зайшов i сiв у високе крiсло.
– Шоколадний сандей, – сказав вiн темношкiрому офiцiанту.
– Ще щось? Булочку iз беконом?
– Гаразд.
Булочки йому засмакували, i вiн ковтнув цiлих чотири, а потiм ще подвiйний шоколадний десерт i аж тодi вiдчув приемне полегшення. Кинувши оком на прапорцi, шкiрянi вимпели i плакати дiвчат, якi рясно вкривали стiни, вiн вийшов i почимчикував далi по Нассау-стрит, заклавши руки в кишенi. Поступово вiн почав розрiзняти старшокурсникiв вiд вступникiв, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понедiлка. Були й такi, хто аж занадто напоказ вдавали тутешнiх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували iз кожним поiздом, iх одразу поглинав натовп у бiлих костюмах, без капелюхiв i навантажений книжками. Здавалося, едина функцiя цiеi юрби – сновигати вгору i вниз вулицею, випускаючи завiси сигаретного диму. Десь до обiду Еморi усвiдомив, що тепер новоприбулi дивляться на нього як на випускника. Вiн вiдчайдушно намагався виглядати загадково-значливим i водночас скептичним: пiсля детального аналiзу довколишнiх облич такий вираз здавався йому найбiльш доречним.
О п’ятiй годинi вiн вiдчув настирливу потребу обмовитись iз кимсь. Вiн завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приiхав. Пiднявся хисткими сходами, потiм ретельно оглянув кiмнату: намагатись причепурити ii якось, окрiм як прапорцями i знiмками дикоi природи, годi було й сподiватися. Хтось постукав у дверi.
– Заходьте!
У дверях з’явилось довгасте обличчя iз сiрими очима i компанiйською посмiшкою.
– Молоток е?
– Нi, вибач. Може, у господинi щось таке е?
Незнайомець зайшов до кiмнати.
– То ти – мешканець цього притулку?
Еморi ствердно кивнув.
– Це страхiтливий хлiв та ще й за такi грошi!
Еморi не мiг не погодитись.
– Я оце думав переiхати до кампусу, – сказав вiн, – але, кажуть, там мало першокурсникiв, i вони якiсь лякливi. Та й що там робити? Хiба що вчитись.
Сiроокий вирiшив зазнайомитись.
– Мене звати Голiдей.
– Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморi посмiхнувся:
– Де ти готувався?
– В Андоверi, а ти?
– У Сент-Реджисi.
– Справдi? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потiм Голiдей сказав, що зустрiчаеться з братом о шостiй, щоб повечеряти.
– Приеднуйся, перекусимо разом.
– Гаразд.
Отак Еморi й познайомився iз Берном Голiдеем (сiроокого звали Керрi) протягом скромного обiду, що складався iз рiдкоi зупи i блiдих овочiв. Вони почали розглядати iнших першокурсникiв (тi сидiли або невеликими групками i виглядали доволi скуто, або бiльшими компанiями i почувались, нiби у себе вдома).
– Кажуть, унiверситетська iдальня препогана, – сказав Еморi.
– Є такi чутки. У всякому разi, однаково треба платити, з’iси ти там щось чи нi.
– Це ж – паскудство!
– Ошуканство!
– У Принстонi доведеться все ковтати на першому курсi. Майже як у школi.
Еморi погодився.
– Але справжне життя таки тут, – наполягав вiн. – Я б не вступив у Єль навiть за мiльйон.
– І я теж.
– Ти вже знаеш, чим будеш займатись? – запитав Еморi в Керрi.
– Я – ще нi. Берн хоче працювати у «Принцi». Знаеш, е така щоденна унiверситетська газета?
– Так, знаю.
– А ти щось для себе обрав?
– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.
– А ти грав у Сент-Реджисi?
– Трохи, – додав Еморi з удаваною скромнiстю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.
– Ти зовсiм не худий.
– Я був доволi моцний минулоi осенi.
– Он як!
Пiсля вечерi вони пiшли в кiно, Еморi iз захопленням прислухався до дотепних коментарiв хлопця, який сидiв попереду, а також до диких вигукiв, що лунали в залi.
– Йуху!
– «Мiй любий – ти такий мiцний i сильний, – але такий нiжний…»
– У клiнч![4 - Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.]
– У клiнч давай, у клiнч!
– Цiлуй, цiлуй ii швидше!
– А-а-а-а!
Якась компанiя почала горлати «Бiля моря», i всi iз запалом iх пiдтримали. І враз усе перетворилось на суцiльну какофонiю пiд тупiт нiг, а далi на безкiнечний недоладний спiв:
О-о-о-о!
Працюе люба на заводi,
Варить мармелад.
І все було б гаразд,
Але мене, кохана, не дури,
бо знае кожен з нас,
Всю нiчку довгу мармелад не вариш ти.
О-о-о-о!
Виходячи iз кiнотеатру в тиснявi натовпу, вони кидали i ловили на собi допитливi погляди. Еморi вирiшив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крiсел, уiдливо i гостро, але водночас iз домiшкою поблажливостi, коментувати фiльм.
– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрi.
– А чом би й нi?
Вони всмак повечеряли i неквапно поплентались додому.
– Чудовий вечiр!
