скачать книгу бесплатно
– Усiм байдуже…
Майра мить вагалась.
– Але менi не байдуже…
Щось сколихнулось всерединi Еморi.
– Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають.
Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки.
– Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).
– Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!
Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi.
– Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць.
– Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово…
Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях.
– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.
– Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво.
– Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн?
– Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi.
Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку…
Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною.
– А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому.
Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював).
Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi.
– Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Майра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече.
Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi.
– Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини.
– Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос.
Драматична пауза.
– Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн.
Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв.
– Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною!
– Що? – затнувся Еморi.
– Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти.
Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався.
Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет.
– Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi?
Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось. Лють зiйшла з ii обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокiйний, як лiтне озеро.
– Ой, ми пiзно виiхали, мамо, i я подумала, що…
Вiн почув дзвiнкий смiх десь iзнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду i тiстечок. Вiн мовчки потупляв униз за матiр’ю i донькою. Звуки грамофона змiшувались iз щебетанням компанii i спiвом, слабке мерехтiння виникло нiзвiдки i наче розтеклось по ньому…
Кейсi Джонс – залiз у фургон,
Кейсi Джонс покинув все негайно.
Кейсi Джонс – залiз у свiй фургон
І вирушив в обитовану землю, в подорож останню…
Моментальнi свiтлини юного егоiста
Еморi провiв майже два роки в Мiннеаполiсi. Першу зиму вiн носив мокасини, якi колись були жовтими, але пiсля численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого вiдтiнку; вiн носив куртку в шотландську клiтинку i червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував ii, i дядько подарував йому iншу, сiру, що постiйно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пiв обличчя, i дихати доводилось крiзь неi, i одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Вiн тер щоку снiгом, але вона однак посинiла.)
Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пiзнiше пес чомусь ошалiв i помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стiчних канавах, i безповоротно зник iз життя Еморi. Хлопець плакав у себе в лiжку.
– Бiдний маленький Граф! – хлипав вiн. – О, бiдний маленький Граф…
Через кiлька мiсяцiв вiн запiдозрив, що Граф лише дуже ефектно iнсценував свое безумство.
Еморi i Фроггi Паркер надибали найвидатнiший рядок з усiеi свiтовоi лiтератури – уривок iз ІІІ дii «Арсена Люпена». Вони сидiли в першому ряду на денних сеансах щосереди i щосуботи. І цитували цей рядок:
«Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, – це видатним злочинцем».
Еморi на тоi час закохався i написав вiрша:
Мерилiн i Саллi —
Дуже гарнi кралi.
Хоча любов свою вiддам
Мерилiновим вустам.
Правда, його бiльше цiкавило, яке Мак Говерн з Мiннесоти посяде мiсце у всеамериканському рейтингу спортсменiв. А ще – як навчитись робити фокуси з картами i з монетами, як дiстати краватку «хамелеон», його цiкавило також, як народжуються дiти i чи Трипалий Браун справдi кращий пiтчер, нiж Крiстi Метьюсон.
Серед книг, якi вiн прочитав, були: «За честь школи», «Маленькi жiнки» (двiчi), «Загальне право», «Сапфо», «Несамовитий Ден Макгрю», «Безмежна дорога» (тричi), «Падiння дому Ашерiв», «Три тижнi», «Мерi Вер, подруга малого полковника», «Ганга Дiн», «Полiцейська газета» i журнали «Jim-Jam Jems».[1 - «Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.]
Щодо iсторii – тут вiн був прихильником Гентi,[2 - Гентi Джордж Альфред (1832–1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.] але особливо його захоплювали всiлякi iсторii з убивствами з книжок Мерi Робертс Рейнгарт.
Вiн колекцiонував пасма волосся дiвчаток. Деякi давали йому поносити своi перстеники, але потiм кинули це робити, оскiльки в нього була нервова звичка покусювати iх, тримаючи палець бiля губ, а це зазвичай провокувало ревнивi пiдозри у наступних щасливчикiв.
Упродовж лiта Еморi i Фроггi Паркер кожного тижня вiдвiдували театральнi вистави. Затим замрiяно брели додому вздовж Геннепiн i Нiколетт-авеню крiзь безтурботний натовп, вдихаючи духмяне повiтря серпневоi ночi. Еморi дивувався, чому це люди не помiчають, що вiн – хлопець, створений для слави? І коли з людського потоку виокремлювались обличчя, якi кидали на нього побiжнi погляди, вiн прибирав такого романтичного вигляду, нiби ступав повiтряними подушками, якi встеляли асфальт для нього, чотирнадцятилiтнього…
Коли вiн лягав спати, йому вчувались голоси – незрозумiлi, гаснучi, чарiвливi – нiби десь за вiкном, i перед тим як заснути, вiн мрiяв… Про те, як стане видатним пiвзахисником, або про те, як йому присвоять генеральський чин пiсля японськоi навали i вiн стане наймолодшим iз усiх вiдомих генералiв. І завжди вiн думав про те, як зробиться кимось, а не про те, чим вiн був. Це теж дуже влучно характеризувало Еморi.
Кодекс юного егоiста
До того, як його було вiдiслано до Лейк-Дженева, вiн уже примiряв своi першi довгi штани (збентежений, але внутрiшньо трiумфуючи). До комплекту додались: пурпурова гофрована краватка i комiрець «Бельмонт» (його кiнцi щiльно сходились докупи), пурпуровi шкарпетки i хустинка з пурпуровою облямiвкою, що визирала з його нагрудноi кишенi. Але, що найважливiше, – вiн вивiв свою першу фiлософiю, кодекс, за яким йому судилось жити (найточнiше його було б назвати аристократичним егоiзмом).
Вiн усвiдомив, що його значливi iнтереси ховаються у свiдомостi певноi особи – мiнливоi i непостiйноi. І щоб якимось чином пов’язати цю особу зi своiм минулим, сприймав ii як Еморi Блейн. Еморi вважав себе удачливим, здатним безмежно розвиватись як у хороший, так i в поганий бiк. Вiн не вважав, що мае сильний характер, але покладався на своi природнi здiбностi (вiн швидко вчиться) та на своi розумовi переваги (прочитав багато серйозних книжок). Вiн усвiдомлював, що нiколи не стане генiем якихось точних чи гуманiтарних наук. Натомiсть всi iншi висоти вiн цiлком мiг пiдкорити.
Щодо природних даних, Еморi вважав себе дуже вродливим. (І це справдi було так.) Вiн бачив себе згодом вправним спортсменом i талановитим танцюристом.
Щодо суспiльства, тут його шанси були, мабуть, найбiльш хисткi. Хоча вiн однозначно вважав себе особистiстю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домiнувати над своiми ровесниками та приворожити будь-яке жiноче серце.
Щодо розуму, тут вiн вважав, що був, однозначно i без питань, вищий за всiх.
Але тут треба зробити уточнення: Еморi мав майже пуританську совiсть. Не те щоб вiн дуже ii наслухав (з часом вiн повнiстю знищив ii голос), але у п’ятнадцять рокiв ця совiсть ще твердила йому, що вiн значно гiрший за iнших хлопцiв… безпринципнiсть… бажання впливати на людей майже у всьому, навiть у найгiршому… безсумнiвна холоднiсть i вiдсутнiсть спiвчуття, що граничили часом iз жорстокiстю… пливке вiдчуття честi… грiховний егоiзм… тривожний прихований iнтерес до всього, що стосувалось питань статi.
Було в ньому якесь натужне вiдчуття слабкостi, що проступало крiзь його зовнiшню оболонку… Одна груба фраза з уст старшого хлопця (а старшi хлопцi зазвичай його зневажали) запросто могла вибити його з рiвноваги й увiгнати в похмуру чутливiсть, або боязку дурiсть… Вiн був рабом власних настроiв i вiдчував, що хоча й здатен на певну безшабашнiсть та зухвалiсть, але в ньому немае анi iстинноi хоробростi, анi самоповаги.
Марнославство, стримуване лише вiдчуттям недовiри до самого себе, чи то пак, знанням самого себе, вiдчуття, що люди автоматично пiдкоряються його волi, бажання випередити якомога бiльше хлопцiв по дорозi на якусь примарну вершину – з таким набутком Еморi поплив у юнацькi лiта.
На шляху до великоi пригоди
Лiтнього млосного дня поiзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморi угледiв свою матiр, що чекала на нього у власному електромобiлi на засипаному гравiем шляху. Це було старе авто iз перших моделей, сiрого кольору. Те, як вона сидiла – грацiйно прямо, вираз ii обличчя, де злились воедино гiднiсть i краса, те, як воно ледь потеплiло давно забутою усмiшкою – сповнило його вiдчуттям гордостi за неi.
Вона роззирнулась обабiч i обережно рушила зi швидкiстю десь двi милi за годину, щомитi благаючи Еморi стежити за дорогою. І на одному залюдненому пререхрестi вона змусила його вийти з машини i бiгти попереду, як регулювальник (Беатрiс була, так би мовити, обачним водiем).
– Ти вирiс! Але ти досi дуже гарний, здаеться, ти проскочив той незграбний вiк, себто коли вiн починаеться? У шiстнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постiйно забуваю, але ти його проскочив – це точно.
– Не сором мене… – пробурмотiв Еморi.
– Але, мiй любий хлопчику, який на тобi дивний одяг! Усе дiбране, як один комплект, – це так задумано? А бiлизна – теж пурпурова?
Еморi не надто ввiчливо щось буркнув.
– Ти мусиш поiхати до Брукса i замовити кiлька пристойних костюмiв. Окрiм того, нам потрiбно поговорити сьогоднi ввечерi або завтра. Я хочу докладно знати про твое здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсiм занедбав серце i сам про це не здогадуешся.
Еморi подумав: яким поверховим було нашарування його власного поколiння. Окрiм миттевого вiдчуття сором’язливостi, вiн усвiдомив, що його давнiй дитячий зв’язок з матiр’ю не переривався анi на хвилину. (Хоча першi декiлька днiв вiн вештався садом та вздовж берега в станi покинутоi самотностi, знаходячи якусь апатичну вiдраду у викурюваннi сигарет «Bull» у гаражi в компанii одного iз шоферiв.)
Шiстдесят акрiв маетку були поцяткованi старими i новими альтанками, фонтанами i бiлими лавами, якi виринали подекуди iз гущавини; там також кублилось постiйно зростаюче сiмейство бiлих котiв, вони блукали мiж клумбами i вимальовувались уночi на фонi чорних силуетiв дерев. На однiй iз таких тiнистих стежин Беатрiс врештi зловила Еморi, пiсля того, як мiстер Блейн усамiтнився за звичкою на весь вечiр у своiй бiблiотецi.
Дорiкнувши йому, що вiн ii уникае, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при мiсячному сяйвi. Їi краса захоплювала його – вiн знаходив у собi стiльки ii рис, – яка витончена ii бiла шия i плечi, грацiйнiсть заможноi трицятилiтньоi жiнки.
– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лiкарi сказали менi (ii голос перейшов на довiрливi нотки): якби хоч один чоловiк так затято пив, як я, вiн би вже давно знищив себе ущент, мiй любий, i вже зiйшов би в могилу…
Еморi скривився i подумав: цiкаво, як би цi слова сприйняв Фроггi Паркер.
– Знаеш, – трагiчно продовжувала Беатрiс, – у мене були сни – дивовижнi видiння. – Вона притиснула долонi до очей. – Я бачила бронзовi рiки, iхнi хвилi омивали мармуровi береги, i велетенськi птахи ширяли повiтрям – строкатi iз райдужним пiр’ям. Я чула дивну музику i наростаючий гул варварських труб… Ти що?
Еморi пирснув.
– Що таке, Еморi?
– Не зважай, продовжуй, Беатрiс.
– Отой сон повторювався i повторювався: сади, що пишнiли барвами, проти яких наш сад – просто нiщо, мiсяць, що безупинно гойдався, не блiдий, як узимку, а золотiший за мiсяцi лiтньоi ночi.
– А зараз ти як почуваешся, Беатрiс?
– Загалом – краще, нiж будь-коли. Але нiхто не розумiе, Еморi! Я знаю, що не можу пояснити це тобi, але це так…
Еморi був зворушений. Вiн обiйняв матiр i легенько потерся об ii плече.
– Бiдолашна Беатрiс, бiдна моя Беатрiс…
– Але ж розкажи менi про себе, Еморi! У тебе, мабуть, були жахливi два роки?
Еморi спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як е.
– Нi, Беатрiс. Я цiкаво провiв час. Я пристосувався до смакiв довкiлля, став буденним (вiн сам себе здивував цими словами, i уявив, як би витрiщився Фроггi).
– Беатрiс! – раптово вигукнув вiн. – Знаеш, хочу поiхати вчитись в iншу школу. Всi в Мiннеаполiсi iдуть вчитись десь-iнде.
На обличчi Беатрiс з’явилось занепокоення.
– Але ж тобi лише п’ятнадцять!
– Так, але всi iдуть кудись у п’ятнадцять, i я хочу, Беатрiс.
Беатрiс запропонувала вiдкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його вiдповiддю:
– Еморi, я гадаю, що ти маеш вирiшувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш iхати.
– Справдi?
– Скажiмо, у Сент-Реджис у Коннектикутi.
