скачать книгу бесплатно
Великий Гетсбi. З iлюстрацiями
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Благословенна Америка початку 20-х… Ще чутно вiдгомiн щойно вiдгримiлоi першоi свiтовоi, а вже не за горами новий колапс – насуваеться Велика Депресiя… Та нинi краiна, що отримала короткий перепочинок, з насолодою викидае на смiтник iсторii вiджилу вiкторiанську мораль i пускаеться у всi тяжкi. «Епоха джазу», «ревiння 20-х», «столiття процвiтання» або «просперiтi» – оновлена Америка задае своi етичнi та моральнi шаблони свiтовi: людству доведеться пережити ще одну грандiозну мiстифiкацiю – велику американську мрiю. Культовий роман американського класика Ф. С. Фiцджеральда «Великий Гетсбi» у новому перекладi – дзеркало епохи американського суспiльства того часу. Часу надiй, великих сподiвань, очманiлих розгульних веселощiв i водночас розчарувань, краху iлюзiй легковажного «столiття джазу».
Френсiс Скотт Фiцджеральд
ВЕЛИКИЙ ГЕТСБІ
ГЛАВА 1
У моi молодшi i бiльш чутливi лiта мiй батько дав менi одну пораду, яка вiдтодi не йде у мене з голови.
– Щойно ти вiдчуеш бажання засудити когось, – сказав вiн менi, – просто згадай, що нiхто на цьому свiтi не мав тих переваг, якi були у тебе.
Бiльше вiн нiчого не сказав, але ми завжди були надзвичайно промовистi в нашому небагатослiв’i, i я збагнув, що вiн мав на увазi значно бiльше, нiж промовив. Внаслiдок цього я схильний стримувати всi своi судження, i ця звичка обрушила на мене вiдвертiсть багатьох дивацьких душ, а також прирекла стати жертвою сили-силенноi професiйних скиглiiв. Людина, яка не вiдае про норми пристойностi, швидко розпiзнае i прив'язуеться до цiеi властивостi, коли така проступае в нормальнiй людинi, i тому сталося так, що в коледжi мене несправедливо звинувачували в iнтриганствi через те, що я був посвячений у таемнi драми якихось абсолютно випадкових, незнайомих менi людей. Бiльшiсть цих одкровень були непроханими: часто я вдавав, що хочу спати, що дуже зайнятий або зображував вiдсторонену легковажнiсть, коли визначав за якоюсь безпомилкового ознакою, що далi на мене чекало чергове довiрче одкровення, оскiльки довiрчi одкровення молодих людей, або, в усякому разi, тi слова i фрази, за допомогою яких вони вiдкривають своi секрети – здебiльшого шаблоннi i грiшать очевидною недомовленiстю. Бути стриманим в судженнях – означае мати нескiнченну надiю. Я досi ще боюся втратити щось iз довiреного моiм вухам, якщо забуваю, як казав мiй батько-сноб, i я як сноб повторюю, що почуття елементарноi пристойностi вiдпускаеться кожному при народженнi неоднаково.
Отже, похвалившись таким чином своею терпимiстю, я схиляюся до припущення, що i вона мае свою межу. Вчинки людини можуть мати залiзобетоннi пiдстави або тонути в багнистих болотах, однак на якомусь етапi менi стае вже нецiкаво знати, на чому вони заснованi. Коли я повернувся зi Сходу минулоi осенi, я ладен був одягнути весь свiт у таку собi моральну унiформу i дати йому неперервну команду «струнко!»; я вже втомився вiд усiх цих неприборканих екскурсiй в людське серце з ексклюзивним правом огляду визначних пам'яток. І тiльки Гетсбi, – людина, iм'ям якоi названа ця книга, не викликав у мене такоi реакцii; Гетсбi, який був уособленням всього, до чого я вiдчував щире презирство. Якщо особистiсть – це безперервна низка жестiв, розрахованих на зовнiшнiй ефект i досягнення своеi мети, тодi в нiй було щось неординарне, якась пiдвищена чутливiсть до обiцянок життя, нiби вiн мав зв'язок з одним iз тих хитромудрих пристроiв, якi рееструють землетруси на вiдстанi десяти тисяч миль. Ця чутливiсть не мала нiчого спiльного з тiею млявою вразливiстю, удостоеною назви «творчий темперамент»; це був незвичайний дар здатностi до надii, романтичноi готовностi до успiху, якого я жодного разу не зустрiчав у жоднiй людинi i, напевно, нiколи вже не зустрiну. Нi, Гетсбi виявився гiдним цього дару у фiналi; просто той шлейф, який тягнувся за Гетсбi, весь той брудний пил, який вiн здiйняв у повiтря, йдучи за своiми мрiями, – все це тимчасово знищило мiй iнтерес до безплiдних смуткiв та скороминущих людських захоплень.
Моi близькi – вiдомi заможнi люди, котрi вже у третьому поколiннi живуть у цьому мiстi на Середньому Заходi. Сiмейство Каррауей являе собою щось на зразок клану з власною родинною легендою, яка свiдчить, що ми походимо вiд герцогiв Бакклi, однак фактичним засновником мого родоводу був брат мого дiда, який прибув сюди у п'ятдесят першому, послав на Громадянську Вiйну замiсть себе заступника i заснував компанiю з оптовоi торгiвлi залiзними виробами «J», яку сьогоднi продовжуе очолювати мiй батько.
Я жодного разу не бачив цього мого двоюрiдного дiда, але я, мабуть, був схожий на нього, особливо якщо поглянути на портрет того досить крутого хлопця у кабiнетi мого батька. Я закiнчив Нью-Хейвен у 1915-му, рiвно через чверть столiття пiсля мого батька, а ще через короткий час взяв участь в тому запiзнiлому тевтонському переселеннi, вiдомому як Перша свiтова вiйна. Менi настiльки сподобалося ходити в контратаки, що пiсля повернення додому я почувався нiяково. Середнiй Захiд, що перестав бути затишним центром свiту, тепер скидався на пошарпаний край всесвiту, тому я вирiшив вирушити на Схiд, щоб навчитися торгувати облiгацiями. Всi, кого я знав, займалися торгiвлею облiгацiями, i я подумав, що це заняття цiлком могло б забезпечити ще одного холостяка. Всi моi тiтоньки i дядечка обговорювали мiж собою це так детально, неначе добирали для мене пiдготовчу школу i, нарештi, дали свое «добро», промовивши: «Нехай вже спробуе, якщо йому хочеться» з дуже серйозними, сповненими скепсису обличчями. Батько погодився заплатити за один рiк мого навчання, i пiсля вiдтермiнувань з рiзних питань я прибув на Схiд, як я вважав, на постiйне мешкання навеснi двадцять другого року.
Ще треба було знайти у мiстi кiмнати для винаймання, але пора року було тепла, i я не так давно прибув iз сiльськоi мiсцевостi з ii широкими газонами i гiллястими деревами, тож коли один молодий хлопець з офiсу запропонував менi орендувати будинок на двох у передмiстi, ця iдея менi здалася прекрасною. Вiн знайшов такий будинок – пошарпаний бунгало з гiпсокартону за вiсiмдесят на мiсяць, але буквально в останню мить фiрма вiдрядила його до Вашингтона, i я вирушив у передмiстя один. У мене були: пес – в усякому разi, кiлька днiв, поки не втiк, а також старенький «Додж» i одна фiнка, яка прала менi постiльну бiлизну i готувала снiданки, а також бурчала собi попiд нiс щось по-фiнськи, коли поралася з електричною плитою.
Моя самотнiсть тривала приблизно з день, може, трохи бiльше, доти, поки одного ранку мене не зупинила на дорозi одна людина, яка прибула в цю мiсцевiсть трохи пiзнiше за мене.
– Як дiстатися до селища Вест-Егг? – безпорадно запитав вiн.
Я пояснив йому. І з тiеi хвилини мiй шлях перестав бути самотнiм. Я був уже провiдником, керманичем, мiсцевим мешканцем. Вiн ненавмисне дав менi вiдчути все дивовижне привiлля цiеi мiсцевостi.
І ось уже сяйво сонячного свiтла i листя на деревах, що розпускаеться швидко, як у швидкiй кiнострiчцi, повернули менi те вже знайоме переконання, що з настанням лiта життя починаеться заново.
Насамперед менi потрiбно було дуже багато прочитати i почерпнути дуже багато здоров'я з цього животворного повiтря, що пульсувало юним життям. Я купив десяток книг з банкiвськоi справи, кредиту i iнвестицiйних цiнних паперiв, i вони стояли у мене на полицi рiвним рядком – з червоними корiнцями i позолотою, наче щойно вiддрукованi новi банкноти, що обiцяли розкрити передi мною видатнi секрети, про якi знали лише Мiдас, Морган i Меценат. І у мене був твердий намiр прочитати ще багато iнших книг, крiм цих. У коледжi мене вважали людиною неабияких лiтературних здiбностей; одного разу я написав серiю банальних, проте якi вiдповiдали всiм правилам жанру, передовиць для «Новин Йейля», i тепер збирався повернути все це у свое життя i знову стати найнiкчемнiшим з усiх фахiвцiв, тобто, «всебiчно освiченою людиною». І це не лише гострота: насправдi життя набагато успiшнiше пiддаеться опису, якщо спостерiгати за ним з одного вiкна.
Цiлком випадково я найняв будинок в одному з найбiльш незвичайних i дивних населених пунктiв у Пiвнiчнiй Америцi. Вiн стояв на тому вузькому i багатому на рослиннiсть островi, який простягаеться на схiд вiд Нью-Йорка i який в з-помiж iнших природних пам'яток мае двi дiлянки сушi незвичноi форми, що видаються у водну поверхню. На вiдстанi двадцяти миль вiд мiста пара величезних яйцеподiбних фрагментiв сушi, однакових за формою i вiдокремлених один вiд одного лише однiею бухтою, яку можна вважати умовнiстю, виступае в самiсiньку внутрiшню частину океану в Захiднiй пiвкулi, – у великий морський смiтник, яким е протока Лонг – Айленд. Це не iдеальнi овали, як у яйця в iсторii з Колумбом, – обидва вони сплющенi з боку контакту, – однак iхня фiзична схожiсть, мабуть, е причиною вiчноi плутанини для чайок, якi лiтали над ними. А для безкрилих бiльш привабливим феноменом е iхня несхожiсть у всьому, крiм форми i розмiрiв.
Я жив на Уест-Еггу – найменш фешенебельному з двох цих яйцеподiбних виступiв, хоча слова «найменш фешенебельний» – не точна характеристика i вельми поверхнево передае неприродний i досить зловiсний контраст мiж ними. Мiй будинок стояв на самiсiнькiй на вершинi «яйця», лише за п'ятдесят ярдiв вiд берега протоки, затиснутий мiж двома величезними маетками, якi здавалися в оренду за дванадцять або навiть п'ятнадцять тисяч за сезон. Маеток праворуч вiд мене був воiстину колосальним за всiма мiрками, це була справжня копiя якогось Hotel de Ville в Нормандii – з вежею на однiй сторонi, що сяяла новизною оздоблення з-пiд негустоi борiдки плюща, i басейном з мармуру, а також з газонами i садом на бiльш як сорока акрах землi. Це був особняк Гетсбi або ж, оскiльки я ще не знав мiстера Гетсбi, особняк, де жив чоловiк, що носив це iм'я. Будинок, в якому мешкав я, був потворним об'ектом, але це була невеличка потвора, а отже його просто не помiчали, в результатi чого я милувався видом на протоку, частково – на газон мого сусiда i мав втiшне сусiдство з мiльйонерами, i все це за вiсiмдесят доларiв на мiсяць.
На другому боцi умовноi бухти вздовж берега виблискували слiпучо-бiлi палаци фешенебельного Іст-Егга. Історiя подiй цього лiта насправдi бере початок з того вечора, коли я поiхав туди, щоб пообiдати з сiмейством Тома Б'юкенена. Дейзi була моею троюрiдною сестрою, а з Томом ми познайомилися в коледжi. І вiдразу пiсля вiйни я провiв з ними два днi в Чикаго.
Серед рiзноманiтних спортивних досягнень ii чоловiка видiлялося одне: вiн був одним з найсильнiших флангових гравцiв, що колись грали в футбол у Нью-Хейвенi, – свого роду нацiональний герой, один з тих, хто в своi двадцять з гаком сягають такоi вершини успiху, що всi подальшi досягнення вiддають гiрким присмаком розчарування. Сiм'я його була непомiрно багата, тож навiть у коледжi його часто сварили за надто вiльне поводження з грошима; потiм вiн раптом узяв i переiхав з Чикаго на Схiд, але якщо розповiсти вам в подробицях, як саме вiн переiхав, у вас перехопить дух; вiн, наприклад, привiз з собою з Лейк Фореста всiх своiх понi для кiнного поло. Важко було уявити собi, щоб людина мого вiку могла бути настiльки багатою!
З якоi причини вони приiхали на Схiд, я не знаю. Вони поiхали до Францii без будь-якоi особливоi мети i прожили там рiк, пiсля чого кочували з мiсця на мiсце, зупиняючись ненадовго там, де збиралися багатi люди i грали в гру для багатих – кiнне поло. Цей переiзд був останнiм, як сказала менi Дейзi по телефону, але я iй не повiрив; я не мiг проникнути в серце Дейзi, але я вiдчував, що Том буде кочувати i далi з деяким жалем i вiчним прагненням внести в свое життя драматичну напруженiсть якогось матчу зi свого футбольного минулого.
І ось одного вечора, в теплу вiтряну погоду, я сiв у машину i вiдправився до Іст-Егга – до двох старих друзiв, про яких я майже нiчого не знав. Вони жили в будинку, який, як з’ясувалося, був навiть бiльш вишуканим, нiж я очiкував; це був особняк в георгiанському колонiальному стилi, витриманий у веселих червоно-бiлих тонах, з видом на бухту. Газон починався бiля пляжу i тягнувся на чверть милi в бiк парадних дверей, потiм, перескочивши через сонячний годинник i викладенi цеглою алеi i сади, що палахкотiли рiзнобарв’ям, i добiгши, нарештi, до будинку, продовжував пiднiматися вгору по його стiнi вже у виглядi гарних виноградних лоз, немов за iнерцiею вiд свого швидкого бiгу. Фасад був порiзаний виструнченими в ряд французькими вiкнами, що палали у цей час вiддзеркаленим сяйвом золота i були вiдкритi навстiж для теплого вечiрнього вiтерця; на передньому ганку, широко розставивши ноги, стояв Том Б'юкенен в одязi для верховоi iзди.
Вiн змiнився у порiвняннi з тим Томом, якого я знав в Нью-Хейвенi. Тепер передi мною стояв кремезний чоловiк тридцяти рокiв з солом'яного кольору волоссям, трохи випнутим пiдборiддям i гордовитою манерою тримати себе. Пара блискучих самовпевнених очей надавала його обличчю агресивного виду. Навiть жiночний стиль його одягу не мiг приховати всiеi мiцi його статури: ноги його, взутi в начищенi до блиску черевики, розпирали iх так, що натягалися шнурки, i можна було бачити, як пiд тонким плащем грала величезна маса м'язiв, коли вiн поводив плечем. Це було тiло, яке могло зрушувати гори; словом, по-варварськи дуже тiло.
Його голос – грубий, хрипкий тенор, – посилював враження вiд нього як вiд людини дратiвливоi, про це свiдчив увесь його зовнiшнiй вигляд. У ньому вiдчувалася нотка патерналiстського презирства, причому навiть до тих, хто був йому до вподоби, i в Нью-Хейвенi були тi, якi його на дух не виносили.
«Не думайте, що мое слово завжди останне, – здавалося, говорив вiн, – лише через те, що я сильнiший i бiльше схожий на чоловiка, нiж ви». Ми всi були студентами старшого курсу, i хоча ми нiколи не були з ним близькими друзями, у менi завжди жило вiдчуття, що вiн ставився до мене позитивно i хотiв привернути мене до себе якимось своiм грубим, зухвалим жалем.
Кiлька хвилин ми стояли i розмовляли на залитому сонцем ганку.
– Мiсце у мене чудове, – сказав вiн, поводячи навколо блискучими очима.
Вiн розвернув мене однiею рукою, провiв широкою плоскою долонею вздовж чудовоi панорами, яка вiдкривалася з ганку i охоплювала iталiйський сад, що потопав у ii глибинi, пiвакра темних колючих троянд i моторний човен з загнутим носом, що на хвилях бився об причал.
– Це все належало Демейну, нафтопромисловцевi. – Потiм вiн знову розвернув мене, ввiчливо i рiзко. – Запрошую в дiм.
Ми пройшли крiзь передпокiй з високою стелею – простiр у яскраво-рожевих тонах, невиразно окреслений по обидва боки i вписаний в ансамбль будинку французькими вiкнами. Вiкна цi були прочиненi i слiпучо бiлiли на тлi яскраво-зеленоi трави, яка, здавалося, пробралася навiть трохи в будинок. Морський вiтер вривався в кiмнату, надував штори, нiби блiдi прапори, всередину на однiй сторонi i назовнi – на другiй, пiдкидав кiнцi iхнi до ступiнчастоi, схожоi на весiльний торт, матовоi стелi, проносився над вишневим килимом, здиблював на ньому ворс i залишав темний слiд, нiби над морем.
Єдиним абсолютно нерухомим предметом в кiмнатi був величезних розмiрiв диван, на якому, здавалося, летiли, як на прив'язаному аеростатi, двi молодi жiнки. Обидвi вони були в бiлому, i сукнi iхнi грали м'якими складками i трiпотiли на них, неначе iх щойно занесло сюди вiтром пiсля короткого польоту по просторах будинку. Я простояв, мабуть, зовсiм нетривалий час, слухаючи цей шурхiт, клацання штор, а також стогiн вiтру за картиною на стiнi. Потiм пролунав стук: Том Б'юкенен зачинив вiкна надвiр, i вiтер, спiйманий в пастку, завмер у кiмнатi: штори, килими i двi молодi жiнки повiльно опустилися на пiдлогу.
Ту з них, що була молодшою, я не знав. Вона сидiла, витягшись на весь зрiст, у крiслi-диванi абсолютно нерухомо, ii пiдняте пiдборiддя немов утримувало щось таке, що неодмiнно мало впасти. Якщо вона i побачила мене краем ока, то не видала цього анi найменшим натяком, i я аж розгубився вiд несподiванки, пробурмотiв якiсь слова вибачення за те, що потурбував ii, ввiйшовши до кiмнати.
Друга дiвчина, Дейзi, зробила спробу встати: вона нахилилася трохи вперед з почуттям власноi гiдностi на обличчi, потiм засмiялася якимось абсурдним, чарiвним дрiбним смiхом, я теж засмiявся i пройшов на середину кiмнати.
– Я якась п-паралiзована вiд щастя!
Вона знову засмiялася, нiби сказала щось дуже дотепне, i затримала на мить мою руку в своiй, пiдвiвши очi i дивлячись менi просто в обличчя, немов запевняючи, що нiкого в свiтi вона не хотiла бачити так сильно, як мене. Такою була ii особлива манера. Пошепки вона повiдомила менi, що прiзвище заколисаноi вiтром дiвчини – Бейкер. (Я чув вiд людей, що Дейзi говорить пошепки, аби змусити слухача пригнутися до неi, хоч я вважаю це несправедливою критикою, яка, втiм, не робить ii менш чарiвною).
У всякому разi, губи мiс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помiтно у мiй бiк i потiм швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рiвновазi, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетiло з моiх вуст. Схоже, будь-який прояв повноi самодостатностi викликае у мене остовпiння.
Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своiм низьким, вiбруючим голосом. Це був один з тих голосiв, до якого вухо приковуеться одразу i слухае, не вiдриваючись, до кiнця, неначе кожна фраза являе собою унiкальне поеднання звукiв, вiдтворити яке не вдасться бiльше нiколи. Обличчя ii було сумне i вродливе, з яскравими прикрасами, яскравими очима i яскравими, пристрасними губами, проте в голосi ii було якесь радiсне збудження, завжди незабутне для чоловiкiв, яким вона подобалася, якась спiвоча переконливiсть; промовлене пошепки «Слухай!» запевняло кожного в тому, що негайно ж пiсля розказаного з нею вiдбувалися новi веселi й радiснi подii, i що найближчоi години знову народиться розповiдь про веселi i радiснi подii.
Я повiдав iй, що по дорозi на Схiд я затримався на день в Чикаго i що з десяток людей передають iй через мене привiт.
– Вони без мене сумують? – в захватi вигукнула вона.
– Все мiсто спорожнiло. На всiх авто лiве задне колесо пофарбоване в чорний колiр на знак жалоби, а вздовж усiеi пiвнiчноi набережноi постiйно виють сирени.
– Краса! Давай повернемося назад, Томе. Завтра ж! Потiм вона несподiвано додала: – Ти маеш зараз же побачити дiвчинку.
– Хотiлося б.
– Але вона ще спить. Їй три рочки. – Невже ти ii нiколи не бачив?
– Нiколи!
– Ну, тодi тобi обов'язково треба з нею познайомитися. Вона така…
Том Б'юкенен, який весь цей час кружляв по кiмнатi, раптом зупинився i поклав менi руку на плече.
– Чим займаешся, Нiку?
– Продаю облiгацii.
– Чиi i кому?
Я вiдповiв.
– Нiколи не чув про такi, – зауважив вiн рiзко.
Це мене зачепило.
– Ще почуеш! – коротко вiдповiв я. – Почуеш, якщо тiльки залишишся на Сходi.
– О, на Сходi я, звiсно ж, залишуся: можеш не хвилюватися, – сказав вiн, подивившись на Дейзi, знову на мене, нiби його непокоiло щось ще. – Я був би повним iдiотом, якби вибрав для життя якесь iнше мiсце.
У цей момент мiс Бейкер промовила «Точно!» настiльки несподiвано, що я здригнувся: це було перше слово, яке вона мовила вiдтодi, як я ввiйшов до кiмнати. Очевидно, це здивувало ii саму не менше, нiж мене, бо вона позiхнула i пiсля кiлькох швидких, спритних рухiв опинилася у вертикальному положеннi посеред кiмнати.
– У мене все вже занiмiло, – поскаржилася вона. – Я пролежала на цьому диванi цiлу вiчнiсть.
– На мене навiть не дивись, – вiдказала Дейзi. – Я весь вечiр намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.
– Нi, дякую! – сказала мiс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлi, щойно внесенi з буфетноi. – У мене зараз суцiльнi тренування.
Том подивився на неi з недовiрою.
– Так, звiсно! Вiн перекинув у себе коктейль, наче в склянцi його була крапля. – Як ти взагалi досягаеш якихось успiхiв з такими «тренуваннями», для мене загадка.
Я подивився на мiс Бейкер, не розумiючи, в чому саме вона «домагаеться успiхiв». Вид ii менi сподобався. Це була струнка дiвчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще бiльше пiдкреслювала, вiдводячи плечi назад, як молодий кадет. Їi сiрi, примруженi вiд сонця очi теж дивилися з блiдого, чарiвного, незадоволеного обличчя з ввiчливою взаемною цiкавiстю. Менi раптом спало на думку: чи ii саму, чи ii фотографiю я вже бачив десь ранiше.
– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.
– Я не знаю там нi…
– Але ж ви не можете не знати Гетсбi.
– Гетсбi? – перепитала Дейзi. – Якого Гетсбi?
Перш, нiж я встиг вiдповiсти, що це був мiй сусiд, оголосили обiд; владно взявши мене пiд руку своею мускулистоi рукою, Том Б'юкенен повiв мене з кiмнати, нiби пересував шашку з однiеi клiтини на iншу.
Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, двi молодi жiнки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якоi вiдкривався вид на захiд сонця; там стояв стiл, i на вщухлому вiтерцi мерехтiли вогники чотирьох свiчок.
– Навiщо свiчки??? – насупилася Дейзi i пальцями загасила iх. – Ще два тижнi, i настане найтривалiший день у роцi. – сказавши це, вона обвела нас усiх сяючим поглядом. – А ви теж завжди очiкуете настання найтривалiшого дня року, щоб пропустити його? Я от завжди очiкую найтривалiшого дня року, а потiм забуваю i пропускаю його.
– Нам треба щось запланувати на цей день, – позiхнула мiс Бейкер i сiла за стiл, розлiгшись наче в лiжку.
– Чудово! – сказала Дейзi. – І що ми заплануемо? Вона повернулася до мене безпорадно: – А що зазвичай планують люди?
Не встиг я вiдповiсти, як вона з жахом в очах вже розглядала свiй мiзинець.
– Погляньте! – жалiбно сказала вона, – Вiн досi у мене болить.
Ми подивилися на ii палець: його суглоб був синьо-чорного кольру.
– Це все ти, Томе, – сказала вона осудливо. – Я знаю, ти не хотiв, але ти зробив це. Це менi розплата за те, що я вийшла замiж за звiра, а не людину, за величезну, здоровенну скриню…
– Я не терплю це слово «скриня», – перервав Том сердито, – навiть сказане жартома.
– Скриня! – наполягала Дейзi.
Інодi вони з мiс Бейкер говорили одночасно, але ненав'язливо; iхня жартiвлива, легковажна розмова нiколи не перетворювалася на порожню балаканину i була такою самою холодною, як i iхнi бiлi сукнi й вiдчуженi погляди, в яких не читалося жодного бажання говорити. Вони сидiли з нами за столом i були приязнi до нас з Томом, долаючи себе лише з чемностi, щоб здаватися веселими, жартувати або реагувати на жарти. Вони знали, що скоро цей обiд закiнчиться, а трохи пiзнiше пiдiйде до завершення i забудеться цей вечiр. Зовсiм не так було на Заходi, де вечiр марнували квапливо годину за годиною, поки вiн не добiгав кiнця, в постiйному розчаруваннi як вiд того, що вiн затягуеться, так i вiд того, що вiн завершуеться.
– Ти змушуеш мене вiдчувати себе нецивiлiзованим, Дейзi, – зiзнався я пiсля другого келиха бордо, що вiддавало пробкою, хоча й вельми непоганого. – Хiба ти не можеш поговорити про врожай, наприклад, або ще про щось?
Я не мав на увазi нiчого особливого пiд цим зауваженням, але воно було сприйняте абсолютно несподiваним для мене чином.
– Цивiлiзацiя зараз трiщить по всiх швах, – раптом вигукнув Том з напором. – Я став страшним песимiстом щодо того, куди все йде. Ти читав «Пiдйом «кольорових» iмперiй» Годдарда?
– Н-нi, – вiдповiв я, здивований його тоном.
– Чудова книга! Їi зобов’язаний прочитати кожен. Головна думка там – якщо ми не будемо пильними, бiла раса буде… буде повнiстю пiдкорена. Це все науковi висновки; вони доведенi.
– Том стае дуже незрозумiлими, – сказала Дейзi з виразом непiдробного смутку. – Вiн читае малозрозумiлi книжки, що ряснiють довгими словами. Яким було те слово, що ми…
– Цi книги всi науковi, – наполягав Том, дивлячись на неi з нетерпiнням. – Автор опрацював всю цю тему. Ми – тi, що належимо до домiнуючоi раси, маемо проявляти пильнiсть, iнакше iншi раси захоплять контроль над усiм.
– Ми повиннi iх упокорити, – прошепотiла Дейзi, сердито мружачись вiд жаркого сонця.
– Ви, схоже, жили в Калiфорнii… – почала мiс Бейкер, але Том перервав ii, важко вiдсунувшись в своему крiслi.
– Взяти хоча б цю iдею про те, що ми всi – представники нордичноi раси: i я, i ти, i ти, i… – пiсля короткого коливання, яке, втiм, здалося цiлою вiчнiстю, вiн включив до цього перелiку i Дейзi легким кивком голови, i вона знову пiдморгнула менi. – Це ми створили все те, без чого цивiлiзацii не бувае: науку, мистецтво i все таке iнше. Схоплюеш суть?
Якась нотка смутку була в цiй його серйозностi, у його впиваннi самим собою, ще гострiшому, нiж ранiше. Коли раптом пролунав телефонний дзвiнок, i дворецький вийшов з веранди, Дейзi миттево скористалася цiею короткою паузою i нахилилася до мене.
– Я розповiм тобi одну сiмейну таемницю, – прошепотiла вона з ентузiазмом. – Про нiс дворецького. Ти хочеш почути таемницю про нiс дворецького?
– Саме для цього я i прийшов сюди ввечерi.
– Ну так от, вiн не завжди був дворецьким; до того вiн чистив срiбло в однiй родинi у Нью-Йорку – там був срiбний сервiз на двiстi персон. Вiн чистив його з ранку до ночi, аж поки у нього не трапився нежить…
– З носом ставало дедалi гiрше, – припустила мiс Бейкер.
– Так. Стан його погiршувався, i врештi-решт вiн змушений був залишити свою посаду.
На якусь мить останнi променi сонця з романтичноi нiжнiстю осяяли ii свiтле обличчя; голос ii був таким, що насолоджуючись ним, я мимоволi затамував подих i нахилився вперед; потiм сяйво стало зникати з ii обличчя – неохоче i з повiльним жалем променi залишали обличчя подiбно до того, як дiти залишають вулицю, коли насуваються сутiнки.
Повернувся дворецький i прошепотiв щось Тому на вухо. Том насупився, вiдсунув крiсло i, не мовивши слова, пiшов у кiмнату. В ту ж мить Дейзi схилилася до мене знову, наче його вiдсутнiсть оживила щось у неi всерединi; голос ii лунав радiсно i спiвучо.
– Я так рада бачити тебе за моiм столом, Нiку! Ти нагадуеш менi… так, троянду, справжню троянду! Хiба я помиляюся? – вона повернулася до мiс Бейкер за пiдтвердженням. – Хiба вiн не схожий на троянду?
Це була неправда. Я i близько не схожий на троянду. Це була лише iмпровiзацiя, але вiд неi йшла якась бентежна теплота, нiби серце ii намагалося прорватися до вас i сховатися в одному з цих зворушливих, вимовлених з придихом слiв. Потiм вона раптом кинула свою серветку на стiл, вибачилася i пiшла в будинок.
Ми з мiс Бейкер обмiнялися короткими байдужими поглядами. Я вже вiдкрив рот, щоб почати говорити, коли вона, насторожившись, випросталася на стiльцi i застережливо засичала. Глухий пристрасний шепiт долинав до нас з-за дверей, i мiс Бейкер, нiтрохи не соромлячись, нахилилася вперед, намагаючись розiбрати слова. Шепiт цей спочатку тремтiв на межi ледве чутного, потiм затих, потiм рiзко посилився до збудженого i повнiстю зник.
– Цей мiстер Гетсбi, про якого ви говорили, – мiй сусiд, – сказав я.
