скачать книгу бесплатно
– Давайте помовчимо. Я хочу чути, що там вiдбуваеться.
– А хiба щось вiдбуваеться? – запитав я невинно.
– Ви хочете сказати, що ви не в курсi? – сказала мiс Бейкер, щиро здивувавшись. – Я думала, всi вже знають.
– Я – нi.
– Невже…, – сказала вона нерiшуче. – У Тома е жiнка в Нью-Йорку.
– Жiнка? – повторив я байдуже.
Мiс Бейкер кивнула.
– Вона могла бодай з почуття пристойностi не телефонувати йому пiд час обiду. Ви так не вважаете?
Перш нiж я збагнув сенс ii слiв, почулися шелест сукнi i хрускiт шкiряних черевикiв – Том з Дейзi вже знову повернулися за стiл.
– Було просто неможливо всидiти на мiсцi! – вигукнула Дейзi з удаваною веселiстю.
Вона сiла, подивилася допитливо спочатку на мiс Бейкер, потiм на мене, i продовжила: – Я вийшла на хвилинку в сад – як там романтично, в саду! На газонi сидить якась пташка – я гадаю, соловей. Мабуть, вiн прибув сюди на пароплавi Кьюнарда або «Уайт Стар Лайн». Вiн так гарно спiвае… – І далi вже зовсiм спiвучо: – Це та-а-к романтично, чи не правда чи, Томе?
– Авжеж, романтично, – вiдказав вiн iй, i скорботним голосом промовив до мене: – Якщо пiсля обiду ще буде свiтло, я хочу показати тобi стайнi.
У будинку пронизливо задзвонив телефон, i по тому, як рiшуче Дейзi замахала головою Тому, я зрозумiв, що тема стаень вiдпала сама собою, втiм, як i всi iншi теми. З останнiх п'яти хвилин, проведених за столом, я пам'ятаю тiльки те, що були для чогось знову запаленi свiчки, i те, як менi хотiлося зазирнути всiм просто в очi всiм i уникнути при цьому iхнiх поглядiв. Я не мiг сказати, про що в той момент думали Том i Дейзi, але я сумнiваюся, щоб навiть мiс Бейкер, яка, схоже, вже виробила в собi певний незворушний скепсис, змогла повнiстю стерти враження вiд пронизливого металевого наполегливого дзвiнка цього п'ятого невидимого гостя. Можливо, комусь ця ситуацiя i здалася б iнтригуючою; моiм же iнстинктивним поривом було негайно зателефонувати в полiцiю.
Про коней, ясна рiч, вже не йшлося. Том i мiс Бейкер, тримаючи в сутiнках дистанцiю у кiлька футiв один вiд одного, пройшли до бiблiотеки, нiби для чергування бiля якогось цiлком реального мерця, тодi як я, намагаючись виглядати приемно зацiкавленим i трохи глухуватим, йшов за Дейзi по верандах, з'еднаних ланцюгом навколо будинку, поки ми не опинилися на центральнiй верандi. У темному мороку ми сiли поряд на плетеному канапе.
Дейзi обхопила обличчя руками з двох сторiн, нiби виводячи дотиком його красивi обриси, поволi вдивляючись в густi сутiнки. Я бачив, що в нiй вирувала буря почуттiв, тому запитав ii про маленьку дiвчинку, що, як менi здалося, мало ii заспокоiти.
– Адже ми зовсiм не знаемо один одного, Нiку, – несподiвано промовила вона, – навiть незважаючи на те, що ми кузени. Ти не був на моему весiллi.
– Я тодi ще не повернувся з вiйни.
– Справдi. – Вона замовкла. – У мене на душi зараз дуже тяжко, Нiку, i я дуже цинiчно ставлюся до всього.
Очевидно, вона мала iстотну причину бути цинiком. Я мовчав в очiкуваннi, що вона щось додасть, але, не дочекавшись, досить ненав’язливо повернувся до теми ii дочки.
– Я так гадаю, що вона вже добре розмовляе, а також самостiйно iсть… ну, i все iнше.
– О, так, звiсно. – Вона подивилася на мене вiдсутнiм поглядом. – Послухай, Нiку; хочеш, я тобi зараз скажу, якi я вимовила слова, коли вона тiльки народилася? Хочеш дiзнатися?
– Атож!
