скачать книгу бесплатно
Хорор у морзi: нечиста сила в судово-медичному вiдношеннi
Олена Федорова
Легенди судмедексперта #1
В однiй ЦРЛ плiдно працюе команда друзiв – судмедексперта Демча i патанатома Ореста. Але згодом у Демча постае проблема особистого характеру – вiн закохуеться у датчанку. І тепер його щастю заважають мова, вiдстань, кордони, рiзний менталiтет i статус. В робочих колективах у друзiв справи йдуть «на вiдмiнно»! Якось в iх морзi заводиться нечиста сила i позбавляе очей санiтара, насилае страхiтливi та оманливi iлюзii, доводить спiвробiтникiв до жаху та посивiння, i починае загрожуе не лише iх колективу. Друзi розумiють, що в них немае iншого шляху, нiж побороти нечисть. Про якi особливостi вiдьом та iншоi нечистоi сили дiзнаються спiвробiтники моргу? Чи вдасться iм опанувати могутньою нечистою силою та спасти планету вiд знищення iнопланетними тварюками? Чи зможуть друзi остаточно вирiшити своi особистi проблеми? Знайти вiдповiдi на всi цi питання i дiзнатись про деякi цiкавi та страшнi речi, ми i запрошуемо всiх шанувальникiв жанру хорор-мiстика.
Олена Федорова
Хорор у морзi:
нечиста сила в судово-медичному вiдношеннi
Дiйовi особи:
Олександр Іллiч Демчин (Демч) – судмедексперт
Орест Григорович Манчишен – патологоанатом
Бася Василевська, Гоша Мiронець– лаборанти СМЕ
Уляна – санiтарка обох вiддiлень
Гнат Васильович, Анатолiй – санiтари моргу
Михайло Іванович Борисов – головний лiкар ЦРЛ
Лера Остроглядова – майбутня наречена Ореста, слiдчий РВВС
Богдан Михайлович Тищенко – мер
Інгрiд Хольм – судмедексперт з Данii, майбутня наречена Демчина
Баба Орися – спадкова вiдьма
Янош Гребер – вiдьмак в незрозумiлому (чи то – в живому, то чи – в мертвому) станi
Бучина – вiдьма в незрозумiлому (чи то – в живому, то чи – в мертвому) станi
Частина перша
Улюбленець публiки
Олександр Демчин або Демч, як звали його знайомi, був веселим 28-рiчним парубком, що моментально став улюбленцем усiх незамiжнiх лiкарiв, медсестер i лаборанток Т-кого районного територiального медичного об'еднання (а попросту говорячи – районноi лiкарнi). Та й як можна було не любити веселого балагура, який постiйно смiшив усiх яскравими жартами. І це – не дивлячись на суворiсть його професii судмедексперта! Високий, стрункий, проте, з накачаними бiцепсами, чорноокий та приязний брюнет, вiн постiйно змушував швидко битися серця вiльних дiвчат. До нього у вiддiлення так i норовили заглянути пiд будь-яким приводом, i навiть без нього, цiкавi дiвчатка з полiклiнiки i стацiонару.
– Нi, Демче, ось поясни менi, в чому секрет твого успiху у жiнок? – ображено запитував у сусiда його друг патологоанатом.
Орест Манчишен був приблизно його вiку i теж непоганий собою. Високий шатен в окулярах, мiцнiшого, нiж Демчин, статури, теж привертав увагу жiночоi половини лiкарнi, але абсолютно в iншому сенсi. Про патанатомiю iсторично в лiкарнi ходила погана слава, тому Манчишена злегка побоювалися. До того ж, вiд його вердикту залежала репутацiя лiкарiв-практикiв. Саме тому, на «п'ятихвилинках» вiн сидiв завжди в гордiй самотi в першому ряду конференц-залу.
Олександр з'явився тут рiк тому, побувавши перед цим, незрозумiлим для всiх чином, на практицi в Польщi i Естонii. Приiхавши до Т-ського, Демч вирiшив все перекроiти на зразок того устрою моргу, який так сподобався йому за кордоном. Але рiч у тому, що своеi територii вiддiлення судмедекспертизи не мало, оскiльки вiддiлення вiдкрилося лише зараз. Тому, у зв'язку з вiдкриттям, начальник обласного бюро СМЕ написав листа мiсцевому головному лiкаревi з побажанням видiлити для МРВ СМЕ примiщення. У зв'язку з вiдомчими наказами, той був зобов'язаний пiти йому назустрiч.
І в результатi, половина патологоанатомiчного вiддiлення, у тому числi, i один з двох секцiйних столiв попали в розпорядження Демча. Спочатку колектив Ореста став на диби, одразу охрестивши експерта загарбником. Але познайомившись з новоприбулим, всi були зачарованi симпатичним Олександром, i визнали iстину про те, що велика частина вiддiлення i так була порожня. Отже, насправдi нiхто не зазiхав на iхнi права.
Демчин був неодружений, Орест – також, тому незабаром вони стали друзi – не розлий вода! Разом iздили на рибалку, разом збирали по осенi гриби, разом ходили по дiвчатах.
Орест визнавав, що його робота була нуднiшою, нiж в Олександра. Той i на мiсця подii iздив, i до суду ходив виступати, i окрiм мертвих пацiентiв, дивився ще i живих. В самого Манчишена роботи було в багато разiв менше. Розтинiв було мало, i слава Богу! Хай люди краще живуть! Бiопсiй теж було небагато. Спочатку Орест дуже хвилювався за результати своiх експрес-аналiзiв. Але з досвiдом став собi бiльше довiряти. Тому, у вiльний час, а його у нього було багато, вiн читав книги з патанатомii й онкологii, i сидiв в гостях у сусiда, вчився судовiй медицинi.
– А раптом менi дадуть ще один район? Тодi я зможу тебе узяти на пiдробку, – запевнив його якось Демч i «досаждав» експертизою. В принципi, судова медицина Оресту подобалася в унiверситетi, але вiн вважав цю дисциплiну дуже «стрьомною». А патологiчна анатомiя захопила його своiм спокоем.
– А як на мене, я б замучився дивитися на суцiльнi болячки! – сперечався з ним експерт.
– А на суцiльнi травми дивитися ти ще не замучився?
– Але у мене-то робота всiляка! Поглянув в мертвих, поглянув на живих, повивчав речовi докази, почитав кримiнальнi справи. Цiкаво ж! Романтика…
– Ну, ж бо, й поняття про романтику у Вас… дивнi, – промовила Бася, судово-медичний лаборант, – Яка ж це романтика – розглядати, чим нанесена рана на головi – ножем або ломом?!
Тодi, рiк тому, Демч дав оголошення в мiсцеву газету i оголосив конкурс на вакантнi ставки лаборантiв i санiтара в нове вiддiлення. Болеслава i Гоша – випускники медичного коледжу прийшли на «кастинг» останнiми, i саме вони i були прийнятi на роботу, як найрозумнiшi, непитущi й некурцi. До того ж, цi молодi люди виявилися настiльки зацiкавленими страшним предметом, який не проходили в коледжi, що стали iнтенсивно вивчати його самi. Це не могло не сподобатися такому здоровому фанатиковi своеi справи, як Демч. Болеслава, взагалi, перед спiвбесiдою читала якусь книгу.
– Що читаемо? – весело поцiкавився начальник, проходячи повз них.
– Практикум з судовоi медицини. Вивчаю, як правильно готувати скельця для оглядiв, – вiдповiла тодi Бася, i вбила цим Демча наповал.
Саме такi спiвробiтники на службi i були йому потрiбнi!
– Ну, а ти що вмiеш? – звернувся вiн до хлопця.
– А що треба?
– Все, що я казатиму.
– Це я вмiю, – спритно вiдповiв хлопець i Олександр задоволено розсмiявся.
Такi кмiтливi йому теж були потрiбнi.
З тiеi митi вiн жодного разу не пошкодував, що узяв iх на роботу. Нi Бася, нi Гоша нiколи його не пiдводили. За цей час вiн навчив iх всього, що було необхiдне. Крiм того, в Гошi була старенька машина, подарована йому предками. Тому, вiн незабаром став ще i водiем вiддiлення. Прибиралася в iх вiддiленнi патологоанатомiчна санiтарка тiтка Уляна.
Крiм того, для нiчного чергування (чого зроду не було в патанатомii, але по положенню мало бути в судово-медичнiй експертизi) була видiлена ставка санiтара, яку подiлили навпiл Гнат Васильович (патанатомiчний санiтар) i санiтар «швидкоi допомоги» Анатолiй, що недавно попав пiд скорочення. Обидва не боялися небiжчикiв, оскiльки iм доводилося i ранiше працювати з мертвими, обидва були середнього вiку i дорожили роботою.
Начальник одразу попередив, що не потерпить на роботi недобросовiсних спiвробiтникiв, нiяких поборiв з родичiв i нiякого хамства вiн не сприймае.
– Тих, що бажають працювати – достатньо, самi бачите.
І новi спiвробiтники зрозумiли, що начальник, хоч i молодий, але не мае намiру жартувати. І ось, укомплектувавши вiддiлення гiдними кадрами, Демч приступив до оформлення самого вiддiлення.
– Я хочу зробити нашi примiщення якомога бiльш функцiональними. Адже на роботi ми проводимо бiльшу частину життя! Тому, у нас е можливiсть обладнати чотири кiмнати, якi нам дiсталися, на власний розсуд. Як я це бачу: у нас мае бути кiмната для приймання живих осiб, кiмната вiдпочинку для нас, лабораторiя i мiй кабiнет. Лабораторiя у нас е, Орест Михайлович нам ii люб'язно надав у спiльну власнiсть.
– Нам потрiбно буде там дещо переробити, але це вже дрiбницi. Приймальна кiмната мае бути найпростiшою, щоб нiчого не вiдволiкало увагу. Я б вiддав перевагу свiтлому фону або шпалерам. Тому що ця мерзотна зелень радянських часiв вводить мене в смуток. У себе в кiмнатi робiть, що хочете – хоч картини вiшайте.
– А у мене е переносний телевiзор. Можна його сюди принести? – запитав Гоша.
– Звичайно, будуть же i вiльнi хвилинки. Книги приносите, кросворди. На чергуваннях пiдвищуватимемо свiй Ай Кью. Крiм того, потрiбно б облаштувати коридор. Вiн широкий, i це добре. Стiльцi потрiбно поставити для потерпiлих, щоб не стояли в черзi.
– А ще можна квiти скрiзь посадити, – радiсно пiдхопила Бася.
Демч здивовано запнувся, подивився на неi, махнув рукою i сказав:
– Тiльки якщо ти сама за ними дивитимешся!
Дiвчина закивала головою у вiдповiдь. У квартирi ii бабусi скупчилися цiлi заростi, якi нiкуди було дiвати. А тут вони цiлком пристойно б створили затишну атмосферу нового вiддiлення.
– Грошi на ремонт нам, звiсно, нiхто не дасть. Мiкроскопiчнi кошти для облаштування менi обласне начальство видiлило, але, як я вже сказав – мiкроскопiчнi. Щось я зможу докласти. Але робочих нам не сплатять. Тому пропоную влаштувати суботник i довести все до ладу, аби з понедiлка працювати в кращих умовах. Згоднi?
Усi хором погодилися. Бiльшiсть занадто довго сидiла без роботи, щоб зараз iгнорувати пропозицii нового шефа.
– Тодi ви зараз прикинете дизайн, а ми з Гошею i дядьком Гнатом поiдемо на базар i прикупимо, що потрiбно. Завтра чекаю всiх ранiше.
– Начальник такий дiловий! – шанобливо помiтила Бася.
– Так i повинно бути! – повчально вiдповiв Гнат Васильович.
У Басi був добрий художнiй смак, тому вона швиденько накидала ескiзи кiмнат, Демч подивився на них, ствердив, i помчав на ринок.
– Як думаеш, все буде добре? – запитала дорогою додому Бася свого однокашника.
– Мае бути чудово! – оптимiстично помiтив той.
– Ми навiть не знали, куди зможемо влаштуватися на роботу, а повезло, i влаштувалися в нове вiддiлення, якого ще тут нiколи не було. Це ж здорово! – радiв Гоша.
Григорiй Миронець i Бася Василевська вчилися в паралельних групах на фельдшерському вiддiленнi, i здогадувалися, що за розподiл iх попереду чекае жорстока боротьба. Але у результатi все обiйшлося набагато краще, нiж передбачалося.
Хто б знав, що в Т-ському вiдкриеться експертиза, i вони зможуть тут працювати? До того ж фраза «я працюю в судмедекспертизi» звучала дуже авторитетно. Можна було пишатись собою!
На наступний ранок, коли усi зiбралися на ганку вiддiлення, начальник зустрiв iх вже перевдягнутим в старий тренувальний костюм, робочий халат i шапочку. Всi ще раз переконалися i здивувалися, що iх начальник – особливий.
– Я вже почав змивати стiни. Приеднуйтеся. Кожен може узяти собi по кiмнатi й…
– А як Ви так рано встигли вже? – наiвно заiкнулася Бася i запнулася, зрозумiвши, що припустила нетактовнiсть.
– Я тут живу, мiй юний друже, – вiдповiв начальник.
– Де «тут»? – недовiрливо запитав i собi Гоша.
– У своему кабiнетi. Головлiкар пообiцяв мене куди-небудь прилаштувати. Але поки…
– А хочете, можна у моеi бабусi на дачi пожити? – запропонувала юний лаборант.
– Нi, Басько, це дуже далеко, – запротестував Гоша.
– Слухай, Олександре Іллiчу, у мене ж мiй спiвмешканець по гуртожитку вибув.
– Як вибув? Зовсiм?
– Так, одружився i поiхав до iншого району. Напиши пiслязавтра заяву головному, щоб вiн тебе до моеi кiмнати пiдселив, – запропонував Орест.
– Вiдмiнно. Спасибi, колего! – хлопнув по плечу патанатома Демчин, – А тепер – за роботу.
Всi кивнули та пiшли переодягатися. Робота дружно закипiла. І в понедiлок вiддiлення було не впiзнати. Звичайно, побiлка i фарбування ще не висохли остаточно, але кiмнати абсолютно змiнилися. Демч закупив однакову персикову фарбу, i тепер все кiмнати сяяли сонячним свiтлом, i навiть стали здаватися якось бiльше. Бася з Гошею привезли старi килими, диванчик з дачi, телевiзор, квiти й дерева, тому що китайськi троянди бабусi виросли вище голови, i розставили це по всьому вiддiленню.
– Слухай, супер! – здивовано констатував Орест, оглядаючи сусiдський ремонт.
– А ти чого собi не поновиш свiй радянський каземат?
– Та якось в голову не приходило, – чесно зiзнався патологоанатом, – Все чекаемо, коли головлiкар призначить ремонт.
– Ой, чого iх чекати?
– Та якось не хочеться своi кровнi вiддавати за ремонт…
– Та ти чого? Зробиш добре ремонт – рокiв п'ять, а то й бiльше будеш вiдмiнно себе почувати! Адже ти ж тут пiвжиття проводиш! Хiба ти не вартий того, щоб створити собi гiднi умови?
Орест погодився, що новий сусiд мав рацiю. І на наступнi вихiднi теж органiзував ремонт.
За кiлька днiв все вiддiлення було не впiзнати. Головний лiкар Михайло Іванович, зайшовши перевiрити, як влаштувалося вiддiлення СМЕ, був убитий наповал iнiцiативою спiвробiтникiв облаштувати тепер зразково-показовi вiддiлення.
– А от на облаштунок моргу ми попросимо Вашоi допомоги, – твердо сказав начальник СМЕ, – Нам потрiбнi хоч кiлька морозильних камер.
– Ой, просити щось Ви можете, але все залежить вiд мера. Дасть фiнанси – немае питань. Тiльки вiн нам не сплатив навiть ще обладнання для реанiмацii, хоч i обiцяв рiк тому.
– Нумо борiмось!
– Яким чином з ним боротися? Пробували, марно.
– Це тому, що у Вас не було експертизи. А тепер ми маемо ефективнi засоби для боротьби.
– Якi це? – пiдозрiло примружившись, запитав головний лiкар.
– Поки що не розкриваймо нашi секрети. Пiдiмо спочатку законним шляхом: закидаемо його проханнями.
– А Ви пропонуете незаконнi шляхи вирiшення? – сполошився головний.
– Нi-нi! – заспокiйливо замахав руками Демчин, – Скажiмо, просто екстремальнi.
Борисов неодмiнно покрутив головою i пiшов до себе, будуючи припущення, якi ж методи боротьби передбачае ризиковий судмедексперт. Але, оскiльки Демч був непередбачуваним товаришем, то i прочитати його думки виявилося неможливим.
Отже, нове вiддiлення запрацювало. І Орест тепер з подивом констатував, як же мало вiн знав ранiше про роботу експертiв.
У коридорах постiйно хтось сидiв, ходив, скаржився, сподiваючись зустрiти спiвчуття… Інодi люди не сидiли в черзi, а стояли бiля вiкон, задумливо роздивляючись лiкарняний сад, або дивувалися величезним китайським трояндам бабусi Болеслави. До речi, Баська перетворила вiддiлення в справжню оранжерею, а Гоша облаштував кiмнату «психологiчного вiдпочинку». І тепер, у вiльний вiд пацiентiв час, який найчастiше припадав лише на обiд, все збиралися тут хвилин на тридцять на м'якому диванi i вiдпочивали.
Спочатку пацiенти намагалися прорватися на прийом i в не прийомний час, але Демч вирiшив з самого початку припинити цю згубну практику, оскiльки знав, що iнакше йому взагалi сядуть на голову. Вiн не вiдчиняв дверi з тринадцятоi до чотирнадцятоi години навiть ментам. І тепер тi теж терпляче чекали, поки вiддiлення вiдновить прийом вiдвiдувачiв.
