скачать книгу бесплатно
– Орест вас зараз проводить, – кивнув головою Саня, i той захопив дiвчат за собою.
Йдучи, дiвчата необачно залишили своi сумки на диванi. Демч, з секунду повагавшись про моральнiсть свого вчинку, блискавично вiдкрив одну з них, i побачив вiдомчу корочку. Розкривши ii, вiн з полегшенням щось прочитав, повернув все на мiсце i почав прибирати стiл. Ну звичайно ж! Можна було одразу здогадатися!
Компанiя застала його за наповненням келихiв.
– Цукерки? Продовжимо? Або самi розповiсте, що ви за пташки?
– Нi вже, раз почав – продовжуй, – вiдповiла Алла, вмощуючись зручнiше.
– Їй-Богу, твiй погляд мене просто чiпляе! Раз ви – не медики, то у мене залишилося ще два варiанти… Тiльки – без образ. В першу чергу, якби ви поводилися кiлька вульгарнiше, я б подумав, що ви можете бути причетнi до найдавнiшоi професii…
– Що? – обурено запротестували дiвчата i Орест.
– Я ж сказав: «якби»! Але, тому що такого немае, i ви не дуже-то боялися в трупосховищi, тому я роблю висновок, що ви, швидше за належите до правоохоронних органiв… Вгадав?
– Вгад-а-а-в, – розчаровано протягнула Алла.
– В точку! – засмiялася Лера i показала свою корочку, з якою Санька вже таемно ознайомився.
У посвiдченнi було сказано, що його власниця – Валерiя Остроглядова працюе в слiдчому вiддiлi мiсцевого РВВС.
– Ти диви, у тебе навiть прiзвище вiдповiдне! – розчулився Орест, i Демч глянувши на нього, зрозумiв, що приятель уже встиг закохатися.
– Так ми колеги! Слiдак слiдака бачить здалеку! – засмiявся Демчин.
– Подiбне тягнеться до подiбного, – фiлософськi зауважила статечна Алла.
– Так ви обидвi працюете в СВ?
– Бери вище: я – в прокуратурi! – гордо вiдповiла Алла.
Пощастило ж iм! Тiльки-но приiхали пiсля практики в Т-ське, як зразу ж познайомилися зi справжнiми мужиками. Вони обидвi не дуже сприймали чоловiкiв, якi працювали в РВВС. Бiльшiсть з них були ловеласами, що нещиро прикривалися особливостями небезпечноi професii перед дружинами.
Тому дiвчата не могли сприймати iх потенцiйно серйозними для створення сiм'i. Про лiкарiв теж ходили подiбнi чутки. Але з такими, щонайменше, буде цiкаво i весело.
Орест був просто в захватi вiд такого знайомства. А Демчу вистачало професiйного спiлкування з прокуратурою, щоб ще i зустрiчатися з прокурорською слiдчою, яка, до речi, не дуже йому сподобалася. Як галантний кавалер, вiн, звiсно, не подав виду про це, вони разом проводили ввечерi дiвчат додому. Але на запитання Алли, коли вони побачаться знов, невизначено знизав плечима i вiдповiв, що як облаштуеться остаточно, то як-небудь побачаться. Орест же з Лерою одразу домовилися здзвонитися i зустрiтися на тижнi.
– Як тобi дiвчата? Вогонь! – в захватi дiлився враженнями вiд знайомства Манчишен.
– Та ти влип, мiй друже, – констатував Демч.
– Я й не приховую. Якщо вона виявиться такою в усьому iншому, то буде просто моiм iдеалом.
– Успiху тобi!
– А ти?
– Ну як тобi сказати? Алла – не мiй тип, чесно кажучи. Крiм того, я не схвалюю вiдомчих романiв. Хоча визнаю, – краще, якщо партнери мають спiльний iнтерес.
– А який твiй тип жiнок?
– Сам не знаю. Але точно, не такий, як Алла. Менi навiть наша мала Баська i то бiльше подобаеться, i по красi, i як особистiсть.
– Звичайно, вона ж тобi прямо в рота дивиться! Так замути з нею.
– Ага, так вона ж ще дитина!
– Ти чого? Їй вже вiсiмнадцять е – цiлком шлюбний вiк.
– Ну, це-то – так, але вона вже за ручку з Гошею ходить, помiтив?
– Слухай, брате, ти ж – начальник! – здивувався Орест.
– Нi, я нiколи не буду користуватися службовим становищем. Це для мене просто огидно.
Бачив я, бувши в iнтернатурi, як потiм все це обертаеться. Не потрiбнi менi потiм проблеми на роботi!
– Ти, прямо, як молодий досвiдчений дiдок! Слухай, але менi так сподобалося, як ти публiку вмiеш тримати! І де ти таке дiзнався про наш морг?
– Так це не про наш морг! Це звичайнi моргiвськi експертнi байки, причому – справжнi. Такi випадки були, навiть в В-ому бюро, та й не тiльки в ньому… Треба ж було зацiкавити iх…
– Але такий дар переконання… Це було щось!!!
– Професiйне. Ми ж зобов'язанi ще й лекцii читати населенню.
– Якi?
– А у вас що, не вимагають?
– Про що? По трупах? – щиро здивувався Манчишен.
– Так, адже, трупи перед цим були живими людьми! Ми читаемо про профiлактику травм i нещасних випадках серед дорослих i дитячих колективiв, про необхiднiсть дотримуватися спокою при конфлiктах i т. д. А ви могли б про пухлини, необхiдностi проходити профогляди…
– Господи, поки вiд нас не вимагають – i, слава Богу. Отже, в тобi прихований талант оповiдача. Книжки писати треба.
– Можливо, з часом. До речi, багато наших пишуть. Тому, що бачать життя як би зсередини, i смерть…
Вони вiдкрили дверi, i Орест з полегшенням плюхнувся на лiжко.
– Це був незабутнiй день!
– Так, нiчого так, – спокiйно вiдгукнувся його приятель, роздягнувся i тут же заснув.
А Манчишен довго дивився в темну стелю i вже уявляв, яке романтичне побачення вiн прагнутиме влаштувати Лерi на тижнi.
Страйк. Метод Демча
Життя у вiддiленнях йшло своею чергою, i все було б добре, якби лiкарнi не затримували зарплату вже другий тиждень. Таке вже було в iх практицi.
Зараз уся лiкарня обурено гудiла, тому що мер Тищенко не обрав прiоритетом виплату зарплати медикам, а направив всi кошти на вiдновлення несподiвано згорiлого унiвермагу, яких в мiстi було декiлька. Усi знали, що мер мав свою значну частину фiнансовоi вигоди саме з цього магазину.
– Мiг би й за власнi грошi вiдновлювати магазин. Це – не предмет першоi необхiдностi. А лiкарня – перша! – обурено кричали медики.
Профспiлка прийняла рiшення боротися проти несправедливого рiшення районноi ради. Спочатку колектив написав до мерii клопотання про термiнове використання резервiв для виплати грошей, на що була отримана звичайна вiдписка про те, що «потрiбно почекати» i так далi, i тому подiбне.
Час йшов, людям було нема за що жити, а мер i далi не чухався. Орест вже двiчi займав грошi у Демча перед побаченнями з Лерою. За положенням, медики взагалi не мали права страйкувати. Але профспiлки наважилися пiти на такий крайнiй захiд, як порушення службових iнструкцiй. Бо, стосовно них, адже, теж було допущено порушення.
– Ми – не «терпiли», скiльки можна? – кричали на зборах товаришi у бiлих халатах.
– Хвилиночку, шанованi! – призвав до порядку головлiкар, – Скажу вам чесно: особисто я не можу йти на демонстрацiю – мене одразу ж знiмуть. Не може йти й: «швидка допомога», допомога породiллям i ургентнi лiкарi по вiддiленнях. Але всi iншi можуть, тому що всiх – не звiльнять. Тому – жодних штрейкбрехерiв! Всi завтра з 10 ранку зустрiчаетеся пiд вiкнами мерii.
– У нас – справжня революцiя! Деякi навiть плакати малюють. Завтра йдемо страйкувати пiд мерiю, – iнформував сусiда Орест.
– Слухай, а це – вiдмiнний привiд! – пробурмотiв собi пiд нiс щось незрозумiле Демчин.
Наступного дня всi медики зiбралися пiд вiкном мера. Профспiлковий бос почав мiтинг, медики звернулися до охорони, щоб тi пропустили iх делегацiю на прийом. Зрозумiло, що iм вiдповiли, що Тищенка ще немае, i нiкого поки не пустять. Ясна рiч, що з iншого боку будiвлi був чорний хiд, яким мер i скористався на цей раз.
Буквально за кiлька хвилин з'явилося мiлiцiйне оточення. Зi здивуванням
i розчаруванням, закоханий Орест помiтив серед ментiв i Леру. Зустрiвшись з ним поглядом, вона тужливо знизала плечима. Їм обом було жахливо зустрiтися по рiзнi сторони барикад.
Пересiчнi громадяни, що проходили повз страйкарiв, зупинялися аби дiзнатись, в чому справа, i деякi теж приеднувалися до мiтингувальникiв. Незабаром перед будiвлею районноi ради бушувала стихiя, стояв шум i гамiр. Але мер так i не зволив з'явитися перед людьми. Вiн послав пiдлеглого, аби той провiв до нього головлiкаря. І тепер Борисов умовляв Тищенка негайно видiлити грошi для зарплати спiвробiтникам.
– Слухайте, у всiх е городи. Абияк перекрутяться. Де я вiзьму зараз фiнанси?
– Зi своеi кишенi хоч би! – хотiв обурено вiдповiсти головлiкар, але сказати вголос, звичайно, не посмiв.
