Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

Одного разу прокинувся і говорить жінці:

– Знаєш, що мені снилось цю ніч? Такий сон страшний, що я боюся з тобою жити. Якщо ти Бову Королевича не вб’єш, то я тебе покину. Мені снилось, що я їхав десь полем верхи, а напроти мене Бова Королевич. І як налетів на мене, то так і нашпилив списом – заколов. Я боюсь, щоб цей сон не справдився, тому зведи Бову з світа, інакше я тебе покину.

Що робить? Жалко їй сина. Але ж любить Додона. От вона й говорить:

– Знаєш що, убить своїми руками, пролить кров сина – гріх, жалко. Давай я посаджу його в темницю, будем держать його без їжі, нехай він з голоду помре.

– Ну, давай!

Посадили Бову в тюрму. Сидить він там день, два… А все-таки їй жалко було сина. Призиває вона няньку, була в неї така, називалась Дівка-Чорнявка. От вона призвала Дівку-Чорнявку, дала їй хліба й до хліба і каже:

– На, увечері, як буде темно, занеси як-небудь і передай Бові Королевичу.

Взяла та нянька (а вона сильно любила Бову Королевича, хотіла його визволить) і занесла все в тюрму. Він почав просить її:

– Як будеш виходить, відчини тюремні двері і замкни ворота у двір княжого двору, то я втечу.

Вона відчинила і замкнула ворота. Вночі, як стало темно, Бова вискочив і давай тікать. Брав він путь прямо до моря. Біг він, біг, поки зморився, впав і заснув. Йшли рибалки ловити рибу і знайшли сонного хлопця. Подивилися – такий красивий, хороший хлопець.

– Давай заберем його з собою!

Забрали його і пішли до моря ловити рибу. Якраз плив корабель. Плив, плив і пристав до берега.

– Що там у вас? Риба є на продаж? – питають.

– Є! – відповідають рибалки.

Ті прийшли, як глянули на того хлопця, так і кинулися:

– Продайте нам його!

А тим рибалкам що, де гроші взять? Краще хлопця продать… Купці дали добрі гроші, і рибалки продали Бову.

Сів Бова Королевич на корабель, і попливли.

Пливли вони, пливли, поки допливли до одного міста. У тому місті княжив князь Зіндзівей Андронович. Мав дорослу дочку. А в стародавні часи так було: корабель на пристані стає біля міста, і хто там княжить, князь який, чи що, – посилає послів: «Ідіть подивіться, що на кораблі на продаж є і що вони купують?» Знаться, торгівля. У них купувати, а своє продавати.

От так пішли люди і від князя Зіндзівея Андроновича. Прийшли на пристань і як глянули на Бову Королевича, то й забули, чого їх князь послав туди. Тільки на Бову дивились і дивились.

Як вернулись, питає князь:

– Що там є?

А вони тільки за того хлопця і розказують:

– Такий хлопець, такий хлопець, такий хлопець!

А дочка князева як почула, та:

– Гайда, поїдемо побачимо!

Зразу ж князь узяв дочку, поїхали. Як побачили Бову Королевича, то й самі забули за все. І причепилися до команди корабля:

– Продайте нам його.

Ті не хотять, а ці:

– Ні, продайте, бо арештуєм корабель.

Ну, ті вже не мали що робить, продали Бову Королевича князеві Зіндзівею Андроновичу.

От той князь із дочкою ведуть Бову Королевича до себе та й питають:

– Як тебе звуть, хто ти такий, якого роду?

А він не признається, тільки каже:

– Батько мій музика, а мама прачка.

Та ці знов його випитують:

– Якого ти роду, хто ти такий, чий ти?

– Батько мій музика, а мама прачка.

– Ну, – каже князь, – якщо ти простого роду (а Бова уже виріс, стало йому п’ять років, а здоровий, як дорослий чоловік), то я тебе поставлю старшим на стайні, будеш там коням лад давати.

А він думає: «Це мені й треба, я буду собі коня шукать по своїй силі».

От побув він там на конюшні, роздивився, усе взнав, знайшов собі коня.

Почалася війна.

А раніше так бувало: коли який-небудь сусідський князь хоче взяти у другого князя заміж дочку, то присилає листа, пише:

«Дай твою дочку за мене заміж, а ні – зараз прийду і військом завоюю, заберу силою».

От присилає і до Зіндзівея Андроновича листа один князь, на прізвище Духопер. А в тім листі просить: «Віддай свою дочку за мене заміж, а якщо не віддаси, то прийду з військом, розіб’ю твоє військо, заберу твою дочку заміж силою».

От пішов князь Зіндзівей, засмутився, питає дочку:

– Що будем робить? От так і так.

Вона:

– Н-ні! Ніяк! Ніяким родом не хочу, не йду! (А їй уже Бова сподобався. Хоча він молодий, а красивий, здоровий!)

Той Духопер як прочитав листа, що не згодна дочка йти заміж за нього, враз зібрав своє військо, прийшов, оточив місто і давай викликать – виходь на бій (викликать трубою, що називалась бараній ріг).

Зіндзівей зібрав своє військо, вийшов проти тих, а його дочка з Бовою Королевичем вилізли на башту й дивляться.

Почали битися. Раніше не було ще вогнепальної зброї, тільки руками билися, різні шаблі були, навіть сокири. Брали в руки що попало й билися.

Почали битися. Баче Бова Королевич, що вже ті війська душать ці. Він розсердився і каже:

– Я піду на поміч!

Вона не пускає:

– Куди ти підеш? Ти ще малий, чи ти битися вмієш?

– Піду!

Вона не пускає, а він виривається. Вирвався від неї силою і подався вниз. Прибіг на конюшню, кінь у нього вже є. Нема чим воювати – нема шаблі, нема меча. Була мітла така – з терну зв’язана дротом міцно. Він схопив у руки ту мітлу, сів на коня і полетів.

Як вилетів за місто, як почав тією мітлою направо і наліво: махне – так і лежать, махне – так і лежать! Пролетів напрольот те військо Духоперове і всіх положив – зробив дорогу. Повернув коня назад і другу дорогу проклав. Ті бачать, що нема де дітися, злякались – і навтіки! Ці за ними. Розбили, розігнали те військо.

Тоді вже як побачив князь Зіндзівей Андронович, що зробив Бова Королевич, хлопець, батько якого музика, а мама прачка, стрів його з музикою і питає:

– Скажи правду, хто ти такий?

– Батько мій був славний хоробрий князь Гвидон, а мама Мілітриста Кірбітовна, а я Бова Королевич.

– Ага! Он хто ти, хлопче!

Привели його з музикою.

Так минуло день-два чи й три – другий князь, ще й богатир, присилає знову листа, пише: «Віддай дочку заміж, а ні, то розіб’ю твоє військо і силою заберу».

Цей князь був богатир, і батько в нього ще був живий, сильний цар Султан Султанович. Син же називався Маркобрун Султанович. Мав він сильне військо і сам був дужий: голова в нього як пивний казан, між очима п’ятдесят сантиметрів, а очі були, як сито, здорові.

От як прислав він листа до князя Зіндзівея, то всі перелякались. Тільки одна дочка князева не злякалась, бо вже знає, що Бова Королевич – богатир над богатирями, розбив Духоперове військо, вже вона й не боїться. Відмовила відразу й тому.

От той Маркобрун зібрав свої війська, вийшов напроти, ну куди ж там воювать?

А Бова Королевич в кладових свого князя знайшов собі богатирський меч, кінь уже в нього є.

Тільки ті війська почали цих душить, так він як узяв меч, як сів на коня, як вилетів напроти, і прямо до того князя-богатиря, та так його навпіл і розрубав. А потім почав його війська чистить, розбив, розігнав.

А в першого князя, Духопера, був дід чаклун. Уже як Бова Королевич розбив ці війська, той чаклун і каже своєму князеві:

– Знаєш що? Чим ти мене нагородиш, коли я зроблю так, що ти візьмеш дочку Зіндзівея за себе заміж?

Він каже:

– Як так? А Бова Королевич?

– Я його вишлю!

– Ну, все тобі буде, тільки зроби!

Зразу ж той чаклун написав листа до батька богатиря Маркобруна Султановича, пише:

«Цей, що дає тобі листа, – той самий, котрий убив твого сина-богатиря і розбив його військо. Візьми його і зроби з ним що хочеш».

Да… Пішов на хитрість!

Потім з тим листом пішов, уліз до князя Зіндзівея Андроновича в будинок, прямо в спальню, де князь спить, зробився чистим князем Зіндзівеєм (перевернувся на нього). І вийшов з його спальні якраз, коли всі спочивали. Виніс того листа, викликав Бову Королевича і сказав:

– На цього листа, завези до царя Султана Султановича.

Бова подумав, що його просить саме князь Зіндзівей Андронович, якому він служить. А то був чаклун.

Узяв Бова Королевич листа, свій меч, свого коня, сів і поїхав.

А той чаклун зробився пташкою і полетів уперед.

А до того царя Султана Султановича треба було їхати через пустелю. І той чаклун знав, що там буде така спека, що Бова Королевич шукатиме, де напиться води, а він його напоє сонними краплями. Той засне, а цей забере коня і меч.

Так і сталося. Полетів чаклун пташкою уперед, у пустелі знову зробився старим дідом, сів і сидить під деревом. Дерева навіть і не було, так тільки, пеньки сухі. А Бова Королевич до того вже хотів пити, що не знав, де води шукати. Дивиться – якийсь дід наче щось п’є там, він до нього. Прилетів і почав просить:

– Дідуню, я бачив, наче ви щось пили, нема у вас водички напиться?

– Є, є, синку, є!

Витягає й дає йому.

Тільки він напився (а то були сонні краплі), так відразу ж захотів спати. Зліз з коня, ліг і захропів.

Чаклун забрав у нього меч, забрав коня. Коня завів до свого князя Духопера і сказав:

– Як не віриш, от кінь Бови Королевича. У тебе на стайні хай стоїть. Тепер можеш іти, Бови нема.

А меч той узяв (він таки Бови чогось боявся), і затяг до цього самого царя Султана Султановича в тюрму, і поклав в один куток (він знав, що Бова Королевич там буде сидіти і після цього знайде той меч).

От Бова Королевич прокинувся: коня нема й меча нема, що робити? А наказ треба виконати.

Пішов він пішки. Ішов, поки прийшов. Прийшов, приніс і подає царю Султану Султановичу листа.

Той узяв, як почитав, та як закричить:

– А-а-а!

Та до своїх слуг:

– Забрать його і на шибеницю! Він мого сина-богатиря вбив, військо моє розбив, забрать його і на шибеницю!

Відразу схопили Бову. Добре, що не закували, не зв’язали рук. Так воїни з шаблями, з мечами взяли його і повели. А шибениця була там край міста.

Вели, вели, вели. Дивиться Бова, вже край міста, вже шибениця стоїть. Думає: «Що ж це мене так карають, за що? Хто? Невже ж це сам князь мій звелів? А його дочка так мене любила… І, знаться, послали мене, щоб тут повісили… Та невже ж я дозволю, щоб мене повісили?»

Як скочив на одного воїна, як вихопив шаблю, як почав усіх рубать! Порубав усіх і давай тікать.

Тут дали знати царю Султану Султановичу, вислали знову військо, догнали Бову, схопили, привели назад.

А в Султана Султановича теж дочка була. Як побачила Бову Королевича – зараз розтанула геть! І каже своєму батькові:

– Тату, нащо вам його вішати? Вже все рівно ваш син, а мій брат не вернеться, раз він його вбив. Військо так само. А як він такий сильний богатир, візьмемо його до себе, нехай буде нас захищать, коли хто-небудь нападатиме (вона вже вирішила, що вийде за нього заміж).

Ну, цар подумав: «Нехай буде так».

– Гайда, ну, бери його до себе!

От вона взяла його до себе і почала йому щось за заміж говорити. Він як почув за заміж, та й каже:

– Я зовсім не знаю, що це таке жениться і що це таке заміж, я ще молодий, мені не до цього.

Вона побачила, що він відбивається, пішла до батька і каже:

– Візьміть, тату, і посадіть його в тюрму (не сказала «вішайте», а «в тюрму»). Вона думала: «Схожу до тюрми, як він і звідти не захоче мене взяти, скажу тоді вже батькові: «вішайте його, чорт з ним!»

От взяли його, посадили в тюрму. Сидить він. Пішла вона до тюрми і знов питає:

– Ну, що, Бова Королевич, ти нічого не надумав? Чи не краще взяти тобі мене заміж і царювати? Зараз мій батько половину царства тобі передасть.

– Іди, – каже Бова, – до чорта зі своїм царством, зі своїм батьком!

Вона розсердилася, пішла й сказала своєму татові:

– Тату, візьміть його, повісьте к бісу!

От і послав цар військо:

– Ідіть, – каже, – заберіть його, поведіть і покарайте.

От він чує, що вже йдуть війська забирать його, – почав по тюрмі бігать, дума: «Хоч би яку-небудь палицю знайти…» Побіг. Мацнув один, другий куток, третій – знайшов меч. Дивиться – заіржавлений, а наче схожий на його меч. А його меч називався меч-кладенець.

– Неначе мій меч-кладенець!

Подивився ще:

– Мій! Тільки що заіржавів. Як же він сюди потрапив? (А то ж чаклун затяг його).

Схопив він свій меч, сів біля дверей, чекає.

Відімкнули двері, йдуть: дзінь, дзінь.

Один тільки увійшов, а Бова:

Трр-а-ах! – зарубав.

Іде другий.

Трр-а-ах! – зарубав.

Скільки було, всіх перерубав, сам вискочив – і хода! І прямо до моря тікає.

Тут, поки царю розповіли, що сталося, Бова знову усіх перебив і тікає. Поки цар зібрав військо і вислав за ним, він добіг до моря. А біля моря якраз стояв корабель. Він ускочив на той корабель, підняв меч і закричав:

– Скоріш відпливайте, а то всіх перерубаю!

Враз корабель підняв вітрила і подався.

Тут від царя військо почало бігти, а корабель уже пішов. Бови нема…

Пливе Бова, пливе, пливе й пливе. От припливає якраз до того Духопера, де чаклун живе.

Рибалки на човнах пливуть, рибу ловлять. Він питає:

– Що це за місто?

– Це місто князя Духопера, а в нього весілля завтра буде.

– А яке весілля?

– Він Зінзівея Андроновича дочку забрав. Розбив його військо і силою забрав. І от завтра має бути весілля.

– Добре, – каже, – попав. Ну, візьміть мене на човна й вивезіть на берег. А корабель може пливти куди завгодно.

Ті взяли його в човен, вивезли на берег.

А з берега, прямо від берега до міста, ліс був сильний, треба йти через ліс.

Іде Бова Королевич тим лісом у місто побачити, де там його наречена. Іде, іде, коли назустріч дід. Дивиться – той самий чаклун, котрий у нього забрав коня й меча. Він як схопить того діда:

– Ах ти, собачий син, ти, – каже, – в мене коня й меча забрав!

Як узяв, як кинув його вгору!

Той тільки мельк-мельк – долетів угору, потім летить назад та кричить:

– Ой, злови мене, не дай вбитися! Я тобі всю правду скажу.

Він його піймав раз, здушив його, дав йому одного щигля, аж очі на лоб вискочили. І знов як кине його другий раз угору. Він знову летить і кричить:

– Злови мене, не дай убитися, я тобі все розкажу.

Він знов зловив його, придушив добре і каже:

– Ну, говори, де мій кінь?

– Стій, – каже чаклун, – я тобі раніше скажу. Бачиш, якби я за тебе не думав, мав би ти свій меч? Чий він у тебе, чи не твій?

– Мій.

– Якби за тебе не думав, хіба б я заніс тобі меч туди? А таки виходить, я не хотів, щоб тебе повісили, поклав тобі меча, щоб ти порубав ті війська, котрі тебе вішати мали.

– Правда, є меч. Ну, тепер скажи, де мій кінь?

– Твій кінь тут, у князя Духопера на стайні стоїть.

– А моя, – каже, – молода де?

– Тут, – каже, – в нього. Він завтра збирається робити весілля. От у мене є три пляшечки, я тобі дам – ти підеш і все зробиш, тільки залиш мене живим. Ось ця пляшечка, – каже, – з водою. Як умиєшся з неї – зробишся такий дід, як я, всі, подумають, що це я прийшов, чаклун. А ось ця, друга, – як умиєшся, так зробишся таким, як ти є, Бова Королевичі А ця, третя, – сонні краплі. От підеш, твоя молода зараз у саду гуляє, а князь Духопер спить. Ти підеш до неї, даси їй оцю пляшечку з сонними краплями, признаєшся, що це ти, або скажеш, що бачив Бову, чи що. Скажеш, що як сяде вона з Духопером їсти, нехай піділлє йому цих сонних крапель, і він засне на сім діб. А ти хоч що хоч, те й роби.

От він умився з першої пляшечки і зробився дідом, таким самим, як той чаклун, і пішов. Іде, іде, дивиться – його наречена ходить, а він іде позаду та гукає:

– Підождіть, підождіть трішки, бо я заморився, я вам розкажу щось про Бову Королевича.

Як сказав «про Бову Королевича», вона відразу:

– Що? Де? Де ти чув? Де ти бачив Бову Королевича?

– Я з ним, – каже, – разом в тюрмі сидів.

– Де в тюрмі? Підійди ближче!

Він тоді підійшов, почав говорить:

– Тихо! Я сам Бова Королевич, тільки я вмився водою вашого чаклуна і зробився таким як він. На тобі ось другу пляшечку і біжи. Як сядеш з Духопером їсти, напої його цими сонними краплями, і він засне на сім діб, а ми тоді поїдемо прямо до твого тата.

Вона взяла пляшечку і пішла до Духопера. От прокинувся її «молодий», сіли їсти, почали пити. Тільки він відвернувся, вона підлила йому в склянку сонних крапель.

Він як випив, перекинувся – захропів.

Вона тоді вийшла, Бова Королевич зараз за коня (сам дідом все сидить), її попереду посадив, і помчали, їдуть, їдуть, аж раптом:

– А де ж Бова Королевич?

– Х-хе! Стій, тпру, – спинив коня.

Зараз зліз, витяг пляшечку, вмився і зробився Бовою Королевичем. Сіли і поїхали прямо до її батька, до князя Зіндзівея Андроновича.

Приїхали. Батько як побачив, з радості і плаче, і сміється…

Зараз весілля зробили, погуляли там добре.

Пожили скільки, а потім Бова Королевич говорить:

– Ну, тепер я піду розквитаюся зі своїм батьком другим, спитаю його, за що він мого батька вбив. Спитаю свою маму, де ж мій тато, а потім знов приїду сюди.

Сів Бова Королевич на коня і поїхав до своєї мами в гості. Тільки приїхав, зараз князя Додона (так, як тому й снилося) зарубав. Хотів і свою маму вбити, та вона впала на коліна, плакала й просилась.

Передала мати йому все царство. Заволодів Бова і тим, і тим царством, царствує собі, живе-поживає та добра наживає.

Царевичі Васильки

У одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.

Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.

То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:

– Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.

От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, – він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не їде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.

Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:

– Їжте, сини мої, – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте!

Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.

Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.

– Піди, – каже цар кучерові, – подивися, що там таке?

Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:

– Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.

Цар сам підійшов, подивився на них і каже:

– Беріть їх у коляску.

Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.

Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий – стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.

Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.

Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.

– Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?

Жінка каже:

– Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.

Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.

Проситься дяк:

– Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.

– Читай, брате, – дозволяє цар.

Ну, і ночує дід у церкві, читає.

Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:

– Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!

Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа – гнати дяка з церкви. Та він одне робить – читає!

Тут біжать три жандарми із шаблями:

– Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!

А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.

Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.

Плаче та промовляє:

– Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої – не заїдайте, спіть – не засинайте, пийте – не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.

Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.

Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати.

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі.

Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати.

Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.

Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:

– Геть із нашого місця!

Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали – нічого йому не можуть зробити. Зникло це – з’явилися змії вогненні, кричать:

– Тікай! Церква горить!

А вона ніби й справді горить – огонь так і сиплеться. А він усе читає.

Зникли оці змії, з’являються чорти:

– Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!

Та він не слухає нікого, усе читає.

Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:

– Чи живлющої я вам води дістала?

Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.

– Який жаль. Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!

Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.

Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото – в один краєчок хустинки, а срібло – у другий, у вузлик.

Йде він до царя і доповідає:

– Дозвольте, ваша царська величність, сказати?

– Говори, брате, – цар каже.

– Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.

– Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:

– Геть з церкви!

Він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.

– Тікай, – кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!

А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить – читає.

Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна-де й поділися.

І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.

– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!

Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.

– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.

Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.

Коли півні заспівали, вона й каже:

– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.

А він не вірить і все коло неї сидить.

Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:

– Чи не було дяка?

Кажуть:

– Не було.

Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла: