скачать книгу бесплатно
Поллiанна дорослiшае
Елiнор Портер
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Поллiанна дорослiшае» — роман американськоi письменницi Елiнор Портер (1869–1920), написаний нею через два роки пiсля виходу «Поллiанни» (ця книжка також побачила свiт цього року у видавництвi «Фолiо»), що мала великий успiх, який i спонукав авторку написати продовження iсторii про дивовижну дiвчинку. Героiня пiдросла, але не втратила свою рiдкiсну здатнiсть «грати в радiсть». Навiть коли iй самiй доводиться проходити через рiзнi життевi перипетii, тепер — романтичнi, але дуже непростi переживання першого кохання…
Содержание
Роздiл 1. Делла переконала (#ub6a1ef8d-f4db-5321-9a93-704321ba6a16)
Роздiл 2. Давнi друзi (#ua595b282-ddc9-5f06-a02a-910d9cb3b3b8)
Роздiл 3. Доза Поллiанни (#uc90047e5-4b0f-53cb-9077-9c33236fe1e2)
Роздiл 4. Мiсiс Керю i гра (#u6d1b6311-aa76-53f2-9657-e669ba647293)
Роздiл 5. Поллiанна вирушае на прогулянку (#ueea47f3a-6797-598a-b00e-f3e741bcf3ce)
Роздiл 6. Рятiвний Джерi (#ua6495da1-59e5-5150-b4c9-49694ca496f7)
Роздiл 7. Нове знайомство (#litres_trial_promo)
Роздiл 8. Джемi (#litres_trial_promo)
Роздiл 9. Плани та iнтриги (#litres_trial_promo)
Роздiл 10. У провулку Мерфi (#litres_trial_promo)
Роздiл 11. Сюрприз для мiсiс Керю (#litres_trial_promo)
Роздiл 12. За прилавком (#litres_trial_promo)
Роздiл 13. Терпiння винагороджуеться (#litres_trial_promo)
Роздiл 14. Джиммi та зеленооке чудовисько (#litres_trial_promo)
Роздiл 15. Тiтонька Поллi занепокоена (#litres_trial_promo)
Роздiл 16. Як чекали на Поллiанну (#litres_trial_promo)
Роздiл 17. Як Поллiанна повернулася (#litres_trial_promo)
Роздiл 18. Знову вдома (#litres_trial_promo)
Роздiл 19. Два листи (#litres_trial_promo)
Роздiл 20. Вiдпочивальники (#litres_trial_promo)
Роздiл 21 . Днi лiта (#litres_trial_promo)
Роздiл 22. Супутники (#litres_trial_promo)
Роздiл 23. Прикутий до двох цiпкiв (#litres_trial_promo)
Роздiл 24. Вiдкриття Джиммi (#litres_trial_promo)
Роздiл 25. Гра i Поллiанна (#litres_trial_promo)
Роздiл 26. Джон Пендлтон (#litres_trial_promo)
Роздiл 27. День, коли Поллiанна не грала (#litres_trial_promo)
Роздiл 28. Джиммi i Джемi (#litres_trial_promo)
Роздiл 29. Джим i Джон (#litres_trial_promo)
Роздiл 30. Джон Пендлтон повертае ключ (#litres_trial_promo)
Роздiл 31. Минули роки (#litres_trial_promo)
Роздiл 32. Новий Аладдiн (#litres_trial_promo)
Роздiл 1Делла переконала
Делла Ветербi видерлась крутими сходами на ганок сестриного будинку на Комонвелт-авеню i енергiйно тицьнула пальцем у гудзик електричного дзвiнка. Вся вона, вiд облямованого плюмажем капелюшка до черевичкiв на низьких пiдборах, випромiнювала здоров’я, бадьорiсть i завзяття. Радiсть життя бринiла навiть у привiтаннi, з яким вона звернулась до служницi, коли та iй вiдчинила.
— Доброго ранку, Мерi! Моя сестра вдома?
— Та... так, мем, мiсiс Керю вдома, — невпевнено вiдповiла дiвчина, — але вона сказала, ii нi для кого немае...
— Он як? Але я не нiхто, — усмiхнулась мiс Ветербi, — тож мене вона прийме. — Не бiйся, вiдповiдальнiсть я беру на себе, — додала вона у вiдповiдь на переляканий вираз дiвочого обличчя. — Де вона зараз? У вiтальнi?
— Та... так, мем, але... вона справдi казала...
Дарма — мiс Ветербi вже пiднiмалася широкими сходами, i покоiвка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею дверi.
Рiшуче перетнувши коридор на другому поверсi, Делла Ветербi пiдiйшла до напiвпрочинених дверей i постукала.
— Мерi, що там iще?! — вiдповiв роздратований голос. — Хiба я не казала, що... Ох! Делло? — голос враз наповнився теплом приемного здивування. — Це ти, серденько? Яким вiтром?
— Так, це я, Делла, — радiсно всмiхнулась молода жiнка. — Я поверталася з одноденноi вiдпустки на узбережжi з двома iншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторiю забiгла до тебе. Я ненадовго — тiльки заради цього...
З такими словами вона поцiлувала власницю мiнливого голосу.
Мiсiс Керю насупилась, трохи вiдсторонившись вiд сестри. Вираз радiсного пiднесення, що був набiг iй на обличчя, поступився звичнiй масцi пригнiчення й роздратування.
— Звiсна рiч! Я могла б одразу здогадатись! — вигукнула вона — Ти нiколи тут не затримуешся.
— «Тут»?
Делла Ветербi розсмiялась, повiвши рукою навколо. Тодi ii вигляд несподiвано змiнився. Вона нiжно притулилася до сестри.
— Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаеш. Просто не мала б такоi змоги, — м’яко додала на закiнчення.
Мiсiс Керю роздратовано стенула плечима.
— З якого б це дива?
Делла Ветербi похитала головою:
— Ти знаеш, люба, знаеш. Я категорично не хочу сприймати похмуростi, невизначеностi, скиглiння й гiркоти.
— Менi гiрко, бо я страждаю!
— А тобi не слiд.
— Чом би й нi? Заради чого я маю мiнятись?
Делла Ветербi вiдповiла нетерплячим жестом.
— Рут, послухай, тобi тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймнi воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобi не бракуе вiльного часу i аж нiяк не бракуе грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися до чогось лiпшого, нiж замкнутись у цьому будинку, наче у склепi, наказавши покоiвцi нiкого до тебе не пускати.
— А якщо я нiкого не хочу бачити?!
— Зроби так, щоб захотiлось.
Мiсiс Керю тяжко зiтхнула i вiдвернулась вiд спiврозмовницi.
— Ох, Делло, як ти не можеш зрозумiти? Я не така, як ти. Я не можу... не можу забути.
Болiсна гримаса викривила обличчя молодоi жiнки.
— Ти маеш на увазi Джемi, я думаю? Та я не забула його, люба. Хiба ж я могла б... Але хандра не допоможе нам знайти його.
— Наче я не намагалася вiдшукати його впродовж восьми рокiв! — стримуючи сльози, обурилась мiсiс Керю. — І не самою тiльки хандрою.
— Я знаю, люба, –примирливо мовила сестра, — i ми не припинимо пошукiв, аж доки не знайдемо або самi пропадемо. Але занепадати духом немае сенсу.
— Але я нiчого бiльше не хочу робити, — похмуро пробурчала Рут Керю.
На якусь мить запала тиша. Молодша сестра сiла, дивлячись на старшу схвильовано i осудливо.
— Рут, — нарештi вимовила вона з нотками розпачу, — ти менi пробач, але... ти що, назавжди у такому станi залишишся? Визнаю, ти овдовiла. Але твое шлюбне життя тiльки й тривало один рiк; а чоловiк був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, i той единий рiк мае видаватись тобi давнiм сном. Не допусти, щоб той сон отруiв тобi все життя!
— Нi, ох, нi... — скрушно пробурмотiла мiсiс Керю.
— То що, довго це з тобою дiятиметься?
— Що ж... якби знайшовся Джемi...
— Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крiм Джемi, нiщо в свiтi тебе не тiшить?
— Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, — гiрко зiтхнула мiсiс Керю.
— Рут! — вигукнула молодша сестра, на мить пiддавшись роздратуванню, але тут-таки засмiялась. — Ох, Рут, я б тобi призначила дозу Поллiанни. Не знаю нiкого, хто потребував би цього бiльше за тебе!
Мiсiс Керю дещо напружилась.
— Не знаю, що то за «поллiанна», але в будь-якому разi я ii не бажаю, — рiзко вiдказала вона, своею чергою не втримавши роздратування. — Ти не у своему санаторii, а я не твоя пацiентка. Тож не призначай менi процедури i не вичитуй менi.
У Делли Ветербi в очах заграли iскорки, але губи залишились неусмiхеними.
— Поллiана, моя люба, це не лiки, — стримано пояснила вона, — хоча дехто стверджуе, що вона дуже тонiзуе. Поллiанна — це дiвчинка.
— Дитина? Звiдки менi було знати? — скривилася сестра. — У вас же е «белладонна», то я подумала: «поллiанна» — щось у цьому родi. Зрештою, ти завжди менi рекомендуеш якiсь новi лiки. А оскiльки ти сказала «дозу»... Так, зазвичай, говорять про лiки.
— Поллiанна — це свого роду лiки, — усмiхнулася Делла. — Принаймнi лiкарi в санаторii кажуть: дiевiшого засобу вони вигадати не здатнi. Дiвчинцi рокiв дванадцять чи тринадцять; торiк вона пробула у санаторii цiле лiто i частину зими. Щоправда, ми з нею спiлкувалися заледве мiсяць чи два, бо вона виписалась невдовзi по тому, як я туди прибула. Але цього часу виявилось достатньо, щоб цiлковито пiддатись ii чарам. Зрештою, весь санаторiй досi обговорюе Поллiанну i не припиняе ii гру.
— Гру?!
— Атож, — ствердно кивнула Делла, загадково усмiхаючись. — Їi гру «знай, радiй». Я нiколи не забуду, як уперше познайомилася з правилами. Одна з призначених дiвчинцi процедур була надзвичайно неприемна, ба навiть болiсна. Процедура виконувалася щовiвторка зранку. І невдовзi по моему прибуттi менi випало це робити. Я боялася йти, бо вже знала з досвiду, що на мене чекае: дiти капризують, плачуть, а трапляеться й гiрше. На мiй превеликий подив, дiвчинка зустрiла мене усмiшкою i сказала, що рада бачити мене. Ти не повiриш, але за весь час я не почула з ii вуст чогось бiльшого за легкий стогiн, хоча знала, як бiдолашнiй боляче.
— Напевне, — повела далi Делла, — я у той чи iнший спосiб висловила свiй подив, бо дiвчинка охоче пояснила, в чiм рiч: «Так, я спершу теж боялася процедури. Аж доки менi не спало на думку, що це достоту, як понедiлок, день прання, у Ненсi. Саме по вiвторках я почуваюся найщасливiшою, бо до наступного вiвторка тодi ще цiлий тиждень».
— Нiчого собi! — насупилася мiсiс Керю, не цiлком зрозумiвши. — Я не доберу, в чому полягае гра?
— Я теж не одразу второпала. Та вона менi згодом пояснила. Дiвчинка росла без матерi. Батько, бiдний пастор, виховував ii на пожертви прочан та «Жiночоi допомоги»
. Дитина страшенно хотiла ляльку i дуже сподiвалася знайти ii в черговому пакунку з пожертвами. Натомiсть, там виявилась лише пара дитячих милиць.Дiвчинка розридалась, i тодi батько навчив ii гри, яка полягае у тому, щоб знаходити радiсть в усьому, що трапляеться. Вiн запропонував iй одразу й почати, радiючи з того, що вона не потребуе милиць. Вiдтодi й пiшло. Поллiанна каже, вона захопилася грою i нiколи вже ii не припиняла. Причому, що важче бувало знайти щасливий бiк в обставинах, то цiкавiшою робилась гра, i найбiльшою тодi видавалася радiсть.
— Дивина! — пробурмотiла мiсiс Керю, втiм, не до кiнця iще зрозумiвши.
— Ти б iще не таке сказала, якби побачила наслiдки гри в санаторii, — кивнула Делла. — А доктор Еймс каже, вiн чув, буцiмто вона у такий спосiб перевиховала все мiстечко, з якого приiхала. Вiн добре знайомий з доктором Чилтоном, чоловiком, що одружився з тiткою Поллiанни. До речi, я думаю, той шлюб теж здiйснився з ii легкоi руки: вона примирила двох закоханих, владнавши iхню давню сварку.
— Рокiв зо два тому чи бiльше, — розповiдала Делла, — батько Поллiанни помер, i ii вiдрядили на схiд краiни, до тiтки. У жовтнi дiвчинка потрапила пiд машину. Лiкарi сказали, вона нiколи не зможе ходити. У квiтнi, доктор Чилтон вiдправив ii у санаторiй, i вона лiкувалася у нас аж до минулого березня, майже рiк. Додому поверталася практично здоровою. Бачила б ти цю дитину! Лише одна хмаринка затьмарювала ii щастя: вона, бач, не могла здiйснити пiшки весь шлях додому. Наскiльки менi вiдомо, цiле мiсто зустрiчало свою улюбленицю з духовими оркестрами й привiтальними транспарантами.
— Утiм, — додала Делла на завершення, — про Поллiанну немае сенсу розповiдати. Їi треба бачити! Тому я сказала, що тобi не зашкодила б доза Поллiанни. Тобi це було б дуже на користь.
Мiсiс Керю гордовито задерла носа.
— Не хотiла б я бути подiбною до тебе, — холодно зауважила вона. — Я не потребую жодного перевиховання i нi в кого не закохана, з ким менi треба було б миритись. І що менi видаеться нестерпним, — то це мала пуританська проповiдниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долi. Я б зроду не стерпiла...
Їi слова перервав сестрин дзвiнкий смiх.
— Ох, Рут, Рут! Поллiанна аж нiяк не проповiдниця! Якби ти тiльки раз побачила ту дитину! Втiм, менi слiд було передбачити. Я ж сама казала, що про Поллiанну немае сенсу розповiдати. І, звiсно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона «пуританська проповiдниця»...
Молоду жiнку охопив черговий напад смiху. Але тiеi таки митi вона посерйознiшала i пильно подивилась на сестру.
— А по щиростi, люба, невже нiчого не можна вдiяти? Навiщо отак марнувати свое життя? Чому тобi не вийти, нарештi, з дому, не поспiлкуватися з людьми?
