скачать книгу бесплатно
Здригнувшись вiд несподiванки, чоловiк обернувся до неi.
— Га? Ти... ти щось сказала? — перепитав вiн, злякано озираючись, наче намагаючись переконатись, що слова цi призначались йому.
— Я кажу, день сьогоднi гарний, — стала квапливо пояснювати Поллiанна, — але не в цьому суть справи. Тобто я, звiсно, задоволена, що день такий гарний, але я сказала про це тiльки для того, щоб зав’язати розмову. Бо я б охоче поговорила з вами про щось iнше — будь про що. Я тiльки хотiла, щоб ми про щось побалакали... Ви мене розумiете?
Чоловiк стиха засмiявся. Навiть Поллiаннi видався дивним цей смiх, хоча вона не могла знати (на вiдмiну вiд самого чолов’яги), що усмiшка вже багато мiсяцiв не торкалась його вуст.
— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловiк. — Що ж, у такому разi, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька ледi могла б знайти собi чимало приемнiших спiврозмовникiв, нiж отакий старий волоцюга, як я.
— А менi подобаються старi воло... — поспiшила заперечити Поллiанна, — я хочу сказати, старшi люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони менi подобаються. Втiм, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги менi теж подобаються. У будь-якому разi, ви менi подобаетесь, — закiнчила вона, зручнiше вмощуючись на лавочцi, що надало ii словам бiльшоi переконливостi.
— Гм! Дуже приемно, — iронiчно посмiхнувся чолов’яга. На його обличчi i в його тонi вiдчувався сумнiв, проте вiн вирiвняв спину i впевненiше влаштувався на лавочцi. — То про що поговоримо?
— Та це, власне... неiстотно. «Неiстотно» означае, що менi байдуже, правильно? — сяючи усмiшкою, однаково почала розмову Поллiанна. — Тьотя Поллi твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмiнно переведу ii на розповiдь про дам iз «Жiночоi бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моiми першими виховательками. Як ви гадаете?.. Ми могли б iще обговорити прийом, що влаштували тутешнi господарi. Тепер, коли я нарештi познайомилася з одним з гостей, цей прийом видаеться менi успiшним!
— Прийом?!
— Атож. Прийом... Усi цi люди, яких сьогоднi тут приймають. Усi цi гостi... Одна панi сказала, що пускають усiх охочих... отож я й залишилась. Я ще досi не бачила господаря... Тобто, не бачила, хто приймае гостей.
Вуста чоловiка розтяглись у посмiшцi.
— Що ж, моя маленька чарiвна ледi, якоюсь мiрою це справдi прийом. Але господарем, що його влаштував, е мiсто Бостон. Це громадський парк, розумiете? Вiн вiдкритий для всiх.
— Це навiть лiпше, нiж я собi уявляла! Розумiете, я боялася, що нiколи бiльше сюди не потраплю, жодного iншого дня. А тепер я навiть задоволена з того, що не знала про це ранiше. Адже тепер менi удвiчi приемнiше. Усе приемне завжди вдвiчi приемнiше, коли ми боiмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?
— Можливо... якщо справдi йдеться про щось приемне, — неохоче i дещо похмуро погодився чоловiк.
— От i я так гадаю, — кивнула Поллiанна, не зауваживши тон спiврозмовника. — Хiба не розкiшний цей парк? Цiкаво, чи знае про це мiсiс Керю... Тобто, чи знае вона, що парк вiдкритий для всiх? Я думаю, кожен хотiв би приходити сюди щодня i просто отак сидiти i дивитись.
Обличчя чоловiка враз посуворiшало.
— Залишились iще на свiтi люди, що мають свою роботу... Мають якiсь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидiти i дивитись. Однак, менi не пощастило потрапити до iхнього числа.
— Он як? То ви можете з цього радiти! — вiдгукнулась Поллiанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалiк.
Чоловiк уже пiдбирав слова для сердитоi вiдповiдi, однак Поллiанна випередила його:
— От би менi так! Натомiсть, мушу ходити в школу. Щоправда, школа менi теж подобаеться, але е чимало iнших справ, набагато цiкавiших за навчання... А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тiеi зими всi думали, що я вже нiколи бiльше не зможу. Розумiете, я на певний час залишилася без нiг. Я маю на увазi, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тодi, коли ми щось втрачаемо, ми усвiдомлюемо, наскiльки воно нам необхiдне. Так само з очима. Ви нiколи не замислювались, наскiльки нам потрiбнi очi? Я нiколи не замислювалась, аж доки не приiхала на лiкування в санаторiй. Там була одна панi, що за рiк до того втратила зiр. Я хотiла, щоб вона теж приедналась до гри — тобто, щоб стала шукати, з чого можна радiти. Та вона вiдповiла, що не може, а якщо я хочу зрозумiти,чому, то можу спробувати на годинку зав’язати собi очi хусткою. Я зав’язала. Це було жахливо! А ви коли-небудь робили такий експеримент?
— Гм-м... не траплялося... — водночас роздратовано i збентежено вiдказав чоловiк.
— Неодмiнно спробуйте. Це жахливо! Нiчого неможливо робити — нiчого такого, що хочеться зробити! Але я витримала цiлу годину. І вiд того часу менi так радiсно... iнодi, коли я бачу щось надзвичайно гарне, як оцей парк, менi особливо радiсно. Я так зрадiла, коли його побачила, що мало не заплакала вiд того, що здатна його бачити. Ви розумiете?... Втiм, вона таки приедналась до гри, ота слiпа панi. Менi сказала про це мiс Ветербi.
— Приедналася до гри?
— Так, у «знай, радiй». Я вам ще не розповiдала? Рiч у тiм, що завжди можна знайти таке, з чого радiти. Отож вона знайшла у своему становищi слiпоi щось таке... розумiете? Їi чоловiк — вiн один з тих, хто пише закони. Вона попросила його вигадати закон, що допомагав би слiпим. Зокрема, маленьким дiтям. Та жiнка навiть сама пiшла до людей, якi пишуть закони, i розповiла iм, як воно, бути слiпим. Уявiть собi, вони його написали, той закон! Кажуть, вона заради створення цього закону зробила бiльше, нiж хто. Навiть бiльше, нiж ii чоловiк. Якби не вона — можливо, взагалi не було б такого закону! І ось тепер вона каже, що навiть рада, що втратила зiр, бо завдяки цьому вона мала нагоду допомогти багатьом людям, зокрема маленьким дiтям. Вони тепер не виростуть безпорадними слiпими, такими, як вона сама. Ось так, бачите, вона приедналась до гри... Але боюсь, ви ще не до кiнця зрозумiли суть цiеi гри. Зараз я вам розповiм. Починалось усе так...
І Поллiанна почала розповiдати про пару дитячих милиць, якi вона колись отримала у подарунок замiсть ляльки.
Коли вона скiнчила розповiдь, запала мовчанка. Тодi раптом чоловiк звiвся на ноги.
— Ой, ви вже йдете? — розчаровано вигукнула дiвчинка.
— Так, iду... — якось дивно усмiхнувся вiн.
— Але ж ви повернетесь?
Вiн заперечно похитав головою i знову всмiхнувся.
— Сподiваюсь, нi. Навiть упевнений, що нi. Сьогоднi я зробив велике вiдкриття. До цього я вважав, що все вже втратив у своему життi. Гадав, що менi не лишилося мiсця у цьому свiтi пiсля всього, що я зазнав. Але щойно я усвiдомив, що маю очi, руки й ноги. Тепер я маю намiр з них скористатись... i змушу кого-небудь зрозумiти, що я здатен правильно iх застосовувати!
Наступноi митi його вже й слiду не було.
«Який дивний чоловiк! — подумала Поллiанна. — Однак, вiн дуже славний i до того ж особливий».
Вона теж пiдвелась i рушила далi парком. Тепер вона знову була сама собою, веселою i бадьорою. Вона знову iшла вперед iз вiдчуттям людини, якiй невiдомi сумнiви. Зрештою, той чоловiк сказав, що це громадський парк. Отже, вона мае право разом з усiма прогулюватись у ньому. Дiвчинка наблизилась до ставка i через мiсточок перейшла на протилежний берег до того мiсця, звiдки вiдпливали човники. Якийсь час вона спостерiгала, як у човниках катаються дiти, сподiваючись побачити серед них чорнi кучерi Сюзi Смiт. Ясна рiч, Поллiанна сама охоче покаталась би по ставку в одному з гарних човнiв. Але оголошення на причалi визначало цiну за одне коло ставком: «п’ять центiв». А вона з собою грошей не прихопила.
Поллiанна рушила далi i, не полишаючи надii, усмiхнулася кiльком жiнкам, двiчi навiть намагалась заговорити. Але першим iз нею нiхто не заговорив, а тi, до яких вона зверталася, тiльки холодно глянули на неi i заледве вiдповiли. Невдовзi Поллiанна вийшла до iншоi алеi. Там, у крiслi на колесах, сидiв якийсь блiдий хлопчик i читав книжку. Поллiаннi страх як кортiло заговорити з ним, але вiн був настiльки захоплений своею книжкою, що вона не наважилась його потурбувати. Зробивши ще кiлька крокiв, вона несподiвано побачила вродливу, але дуже сумну дiвчину, що сидiла на лавочцi геть самотньо, втупивши очi кудись у простiр, з таким самим виразом, як недавнiй спiвбесiдник Поллiанни.
— Як вашi справи?! — радiсно пiдбiгла до неi Поллiанна. — Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, — додала вона, сiдаючи на вiльний край лавочки.
Вродлива дiвчина, здригнувшись, обернулась до Поллiанни з надiею в поглядi.
— Ох! А я думала, що... — розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тодi запитала ображено: — Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у життi.
— Я вас теж, — усмiхнулась Поллiанна. — Але я справдi вас шукала. Зрозумiло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотiла зустрiти кого-небудь, хто цiлковито сам. Так само, як я. Розумiете? Сьогоднi тут здебiльшого люди, якi прийшли не самi. Розумiете?
— Розумiю, — ствердно кивнула дiвчина. — Бiдолашне дитя. Як прикро, що тобi випало дiзнатися про це так рано.
— Дiзнатись... про що?
— Про те, що нiде так не самотньо людинi, як у галасливому натовпi великого мiста.
Поллiанна наморщила лоба, замислившись:
— Невже? Не уявляю собi, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втiм...
Вона ще бiльше наморщила лоба.
— Я сьогоднi справдi почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стiльки людей. Але iм до мене нема дiла. Чи вони просто не звертають уваги.
Вродлива дiвчина гiрко розсмiялась:
— То ж бо й воно! Їм нiколи немае дiла, i вони не звертають уваги. Натовп е натовп.
— Дехто все ж таки звертае увагу. І з цього ми можемо радiти, — спробувала переконувати ii Поллiанна. — Тепер, коли я...
— Авжеж, дехто звертае увагу... — перервала ii спiвбесiдниця i, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Поллiанни. — Дехто звертае увагу... i навiть надмiрну...
Поллiанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливiшою, нiж завжди.
— Ви мене маете на увазi? — нiяково перепитала вона. — Вам не хотiлось, щоб я... щоб звертала на вас увагу?
— Нi-нi, дитино! Я мала на увазi геть iншу людину. Того, кому не слiд би звертати на мене увагу... Я навiть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось iз дому...
— То ви теж тут не мешкаете, так само, як i я? Тобто ви не завжди тут мешкаете?
— Так, зараз я тут мешкаю, — зiтхнула дiвчина. — Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.
— А що ж ви тут робите? — зацiкавилась Поллiанна.
— Що роблю? Гаразд, я розповiм тобi, що я роблю! — вигукнула дiвчина з гiркотою в голосi. — Зранку до пiзнього вечора я продаю вишуканi мережива i яскравi стрiчки дiвчатам, що знай регочуть i теревенять. Тодi повертаюсь додому — в убогу комiрчину на четвертому поверсi з единим вiконцем на заднiй двiр. У тiй кiмнатцi вмiщаеться лише вузьке продавлене лiжко, старий умивальник iз щербатим кухлем, кульгавий столик i я сама. Влiтку кiмната розпечена, як пiчка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це единий мiй прихисток у мiстi. Вважаеться, що там я маю сидiти, коли не працюю. Але сьогоднi я вийшла на свiже повiтря. Не хочу нi сидiти у своему закапелку, нi йти по книжки у стару бiблiотеку. Сьогоднi у нас останнiй вiльний вечiр цього року — додатковий, i я б хотiла приемно згаяти час... принаймнi оцей один раз. Я теж молода i люблю жартувати i реготати не менше за дiвчат, яким я щодня продаю мережива i стрiчки. Тож сьогоднi я маю намiр жартувати i смiятись.
Поллiанна усмiхнулась i схвально кивнула головою: — Я рада, що ви так мiркуете. Я теж такоi думки.
Бути щасливою набагато веселiше. Правильно? Коли на те пiшло, Бiблiя наказуе нам так поводитись — веселитись i радiти. У нiй згадуеться про це вiсiмсот разiв! Утiм, ви либонь самi знаете, в яких мiсцях у Бiблii згадуеться про радiсть.
Вродлива дiвчина заперечно похитала головою. Обличчя ii прибрало дивного виразу.
— Та нi, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Бiблiю.
— Не згадуете? Може, й нi. Але, знаете, мiй батько був пастором, i вiн...
— Пастором?!
— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Поллiанна, помiтивши реакцiю спiврозмовницi.
— Так... — вiдповiла дiвчина, трохи зашарiвшись.
— Ох! Вiн так само, як i мiй, вознiсся на небо до Бога i янголiв?
Дiвчина вiдвернула обличчя.
— Нi. Вiн iще живий, удома... — вiдповiла вона ледь чутно.
— Ой, ви маете бути щасливою! — зiтхнула Поллiанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зi своiм батьком?
— Не надто часто. Вiн там, а я тут.
— Але ви зi своiм можете бачитись, а я зi своiм нi. Вiн пiшов до раю, до моеi матерi i решти наших. А у вас мама теж е? Земна мама...
— Так...
Дiвчина неспокiйно засовалась на лавцi, так, наче намiрялася пiдвестись i кудись iти.
— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Поллiанна з тугою в голосi i на обличчi. — Яка ж ви маете бути щаслива! Бо на свiтi ж немае нiкого, хто по-справжньому дбае i так непокоiться про нас, як рiднi батько i мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти рокiв. А от за матiр менi були дами з «Жiночоi допомоги», аж доки мене забрала до себе тiтонька Поллi. А тодi...
Поллiанна знай розповiдала. Вона була у своiй стихii. Поллiанна любила розповiдати. Дiвчинцi нi на мить навiть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навiть якась необачнiсть у тому, що вона переповiдае такi iнтимнi подробицi свого життя геть стороннiй людинi у громадському парку Бостона. Поллiанна всiх людей — чоловiкiв, жiнок, дiтей — вважала за друзiв. Як знайомих, так i незнайомих. Незнайомi видавались iй у спiлкуваннi не менш приемними за знайомих, оскiльки з ними гострiше вiдчувався смак пригоди i таемницi, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.
Тому Поллiанна з усiею щирiстю розповiдала вродливiй дiвчинi про свого батька, про свою тiтоньку Поллi, про свое життя на Заходi i про подорож на схiд, до Вермонту. Вона розповiдала про нових друзiв i про старих друзiв, i, звiсна рiч, вона розповiла про гру. Рано чи пiзно, Поллiанна розповiдала про гру практично кожнiй знайомiй людинi. Насправдi, гра стала частиною ii особистостi, тож дiвчинка заледве могла б ii обминути в розмовi.
Що до дiвчини з парку, та майже нiчого не говорила. Але, з усiею очевиднiстю, вона вийшла з пригнiченого стану, i вигляд ii помiтно змiнився. Розпашiлi щоки, насупленi брови, неспокiйний погляд i рухливi пальцi свiдчили про якусь внутрiшню боротьбу. Перiодично вона звертала на Поллiанну вдячний погляд, а якоiсь митi стиснула руку дiвчинки з такими словами:
— Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуеш? Побудь отут, нiкуди не йди! Мае пiдiйти один мiй знайомий. Та хоч би що вiн казав, — ти не зважай, i не йди вiд мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?
Поллiанна заледве встигла вдихнути повiтря, щоб висловити свое здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.
— А осьде й ти! — приязно усмiхнувся вiн, скидаючи капелюха перед вродливою спiврозмовницею Поллiанни. — Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за свое запiзнення.
— Пусте, сер, — квапливо вiдповiла дiвчина. — Я вирiшила, що не пiду.
Молодий чоловiк реготнув.
— Облиш, серденько, не гнiвайся на кавалера за невеличке запiзнення!
— Нi-нi, не про те йдеться, справдi, — боронилась дiвчина зашарiвшись. — Я серйозно кажу, що не пiду.
— Безглуздя! — усмiшка щезла з його обличчя, i тон став рiзким. — Ти вчора сказала, що пiдеш.
— Так, я казала, але я передумала. Я пообiцяла своi юнiй подрузi, що залишуся з нею.
— Ой, але якщо вам треба йти з цим славним джентльменом, то... — почала було Поллiанна занепокоено, але прикусила язика у вiдповiдь на розпачливий погляд дiвчини.
— Я вже сказала: я не схильна iти! І не пiду.
- То це з якого такого дива ти даеш заднiй хiд на пiвдорозi? — запитав молодий чоловiк з виглядом, що зробив його вже не таким показним i не таким джентльменом в очах Поллiанни. — Вчора ти казала, що...
— Я пам’ятаю, — схвильовано перервала його дiвчина. — Але я вже й тодi знала, що менi не слiд. А тепер, скажiмо так, я знаю твердо, що менi не слiд iти. Не пiду, i край!
Вона рiшуче вiдвернулась.
Але на цьому справа не скiнчилась. Чоловiк не заспокоiвся. Вiн став умовляти ii. Коли це не подiяло, став насмiхатись, а очi його палали люттю. Тодi раптом промовив якiсь грубi слова, сенсу яких Поллiанна не зрозумiла, крутнувся на пiдборах i пiшов геть.
Дiвчина стежила за ним пильним поглядом, аж поки вiн геть вiддалився. Тодi зiтхнула полегшено i поклала тремтячу долоню на руку Поллiаннi.
— Дякую, дитино. Навряд чи ти сама розумiеш, чим я завдячую тобi. До побачення!
— Ви ж не пiдете отак одразу? — простогнала Поллiанна
Дiвчина втомлено зiтхнула.
— Мушу йти. Вiн може повернутись, а менi наступного разу може забракнути... — вона урвала мову на пiвсловi i звелась на ноги.
По митi вагання вона додала з гiркотою:
— Вiн саме з тих, що звертають надмiрну увагу. А краще б такi геть не помiчали мене!
З цими словами вона пiшла геть.
