Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

скачать книгу бесплатно

Досвiд i судження. Дослiдження генеалогii логiки
Едмунд Гусерль

Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки
У творi «Досвiд i судження» Едмунд Гусерль пропонуе феноменологiчне розумiння генеалогii логiки як походження форм судження з допредикативного досвiду. Вiн впроваджуе поняття внутрiшнього i зовнiшнього горизонту досвiду, а також запропоновуе специфiчне феноменологiчне розв’язання проблеми утворення загальних понять за допомогою концепцii вiльноi варiацii у фантазii. Розраховано на викладачiв фiлософii, студентiв фiлософських i гуманiтарних факультетiв, а також на широке коло iнтелектуалiв, що цiкавляться сучасною онтологiею, епiстемологiею i логiкою.

Цим томом, що мiстить твiр видатного нiмецького фiлософа ХХ сторiччя, засновника феноменологiчноi фiлософii Едмунда Гусерля «Досвiд i судження. Дослiдження генеалогii логiки», розпочинаеться видання серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки». Ця серiя пропануватиме украiнському читачу академiчнi переклади класичних творiв iз рiзних галузей науки: фiлософii, iсторii, психологii, соцiологii, економiки тощо. Головний критерiй вiдбору творiв – iхне помiтне мiсце у свiтовiй iнтелектуальноi традицii та вагомiсть для сучасноi думки.

Праця Едмунда Гусерля «Досвiд i судження. Дослiдження генеалогii логiки», безперечно, вiдповiдае цьому критерiю, адже мае неабияке значення для всього розвитку феноменологiчноi фiлософii – однiеi з найвпливовiших течiй ХХ сторiччя. Цей твiр порушуе питання, що визначатимуть подальший розвиток логiки, епiстемологii та фiлософii мови. Зокрема, це питання про допредикативний досвiд i походження з нього предикативного судження. Спроба розв’язати це питання зумовила одну з кардинальних подiй у фiлософii ХХ сторiччя, а саме: так званий «лiнгвiстичний поворот».

Сподiваемося, що цей том, як i наступнi томи серii, стане в пригодi як досвiдченим науковцям, так i студентам, молодим дослiдникам, усьому освiченому загалу.

Едмунд Гусерль

Досвiд i судження

Дослiдження генеалогii логiки

Передмова видавця

Перший вихiд друком цього твору вiдбувся у видавництвi «Academia» вiдразу пiсля смертi Едмунда Гусерля у 1938 роцi у Празi. Безпосередньо потому, навеснi 1939 року, пiсля анексii Чехословаччини видавництво припинило дiяльнiсть, унаслiдок чого твiр не потрапив до книгарень. Увесь наклад залишився у Празi, й пiд час вiйни його було знищено – окрiм 200 екземплярiв, якi ще 1939 року вдалося переправити до видавництва «Allen amp; Unwin» у Лондонi й продати в Англii та США. Так виникла парадоксальна ситуацiя, що там книжка, нехай i в обмеженому обсязi, була розповсюджена, обговорювалася й цитувалася, а в континентально-европейському читацькому колi, натомiсть, залишалася майже невiдомою. Тому постала необхiднiсть заново надрукувати цю книжку у фотомеханiчний спосiб, щоб цей вже 8 рокiв тому опублiкований твiр нарештi знайшов шлях до читацького загалу.

Його редагування й публiкацiя грунтуються на завданнi Едмунда Гусерля, який до кiнця спостерiгав за просуванням роботи над ним. Вiн сам уже не мав змоги написати, як це було заплановано, передне слово до публiкацii. Тому сказати необхiдне у вступi мае упорядник.

У «Формальнiй i трансцендентальнiй логiцi» (1929) Гусерль мав на метi не лише показати внутрiшнiй сенс, подiл i взаемозалежнiсть всього того, що аж до наших днiв розглядалося як логiчнi проблеми в найширшому обсязi, а також викласти необхiднiсть феноменологiчного прояснення загальноi логiчноi проблематики. Тут запропоновано головну частину аналiтично-дескриптивних дослiджень, якi слугують цiлi такого феноменологiчного обгрунтування логiки. «Формальна i трансцендентальна логiка» була замислена як загальний принциповий вступ до цих конкретних (накреслених уже тодi) окремих аналiзiв; утiм, вiд появи того твору промайнуло вже так багато рокiв, що iх уже не можна розглядати просто як його продовження. І це ще через те, що внаслiдок розвитку Гусерлевого систематичного осмислення, який вiдбувся з того часу, багато результатiв тiеi книжки постали в новому свiтлi. Тому цей текст набувае вигляду самостiйного твору. Саме тому йому передуе докладний вступ; вiн, з одного боку, пов’язуе сенс усiх аналiзiв з останньою фазою розвитку Гусерлевого мислення, найважливiшi результати якоi були опублiкованi в його останнiй працi «Криза европейських наук i трансцендентальна феноменологiя» (Philosophia, т. І, 1936), з другого боку, резюмуе тi основнi думки «Формальноi i трансцендентальноi логiки», якi е вирiшальними для розумiння початку окремих аналiз.

Зрозумiло, що таке вiдтворення деяких позицiй «Формальноi i трансцендентальноi логiки» в рамцях вступу не претендуе на те, щоби ще раз коротко й переконливо вiдповiсти на принциповi запитання феноменологiчноi логiки. Справжнiй вичерпний вступ до ii своерiдностi та ii сенсу потребуе докладностi книжки, яку не можна замiнити коротким резюме. Вiдповiднi частини вступу слугують радше короткому вказуванню i через це, як i iншi в ньому, готують для ще мало знайомого з феноменологiею читача певнi труднощi. Йому ми пропонуемо при першому читаннi не звертати на них уваги, а вiдразу перейти до самозрозумiлих окремих аналiзiв. Лише пiсля вивчення всього твору вiн може повернутися до вступу i при цьому залучити також «Формальну i трансцендентальну логiку». Як здiйснення суттевоi частини накресленоi в «Логiцi» програми цей твiр слугуватиме водночас ii кращому розумiнню, а з другого боку, глибинний сенс здiйснених тут окремих аналiзiв може вiдкритися тiльки пiсля залучення «Логiки».

Щоби зрозумiти характер цього твору, слiд указати на iсторiю його появи. З огляду на стале зростання кiлькостi начеркiв i рукописних дослiджень Гусерль в обидва останнi десятирiччя свого життя дедалi бiльше переймався проблемою, як разом iз учнями та спiвробiтниками вiднайти новi шляхи до лiтературного обробку наслiдкiв його дослiджень, якi вiн був не в змозi опанувати самотужки. Тому 1928 року Гусерль доручив менi – тодi своему асистентовi – зiбрати всi манускрипти, що стосувалися проблемноi царини трансцендентальноi логiки, розшифрувати стенограми i спробувати систематично iх упорядкувати. Провiдну нитку й основнi думки щодо цього мiстила чотиригодинна лекцiя про «Генетичну логiку», яку Гусерль часто читав у Фрайбурзi iз зимового семестру 1919–1920 рокiв. Вона була розширена й доповнена групою старих манускриптiв 1910–1914 рокiв, а також частиною iнших лекцiй 20-х рокiв. Накреслений у такий спосiб начерк мав утворити основу для публiкацii, останню редакцiю якоi Гусерль залишив за собою. Проте цього не сталося: маленьку статтю про сенс трансцендентально-логiчноi проблематики, яка слугувала менi вступом до цiеi розробки, за декiлька мiсяцiв зимового семестру 1928–1929 рокiв у прагненнi доповнити ii Гусерль перетворив на «Формальну i трансцендентальну логiку». Вона вийшла спочатку сама по собi окремо вiд розробки, вступом до якоi вона мала бути.

Це нове прояснення загального зв’язку логiчноi проблематики я мав ураховувати у новiй переробцi накресленого мною начерку, причому через зв’язок з уже опублiкованою «Формальною i трансцендентальною логiкою» склад його окремих аналiзiв мав не тiльки бути поглибленим, а водночас i розширеним за змiстом. Цей другий, завершений у 1929–1930 роках, начерк цього тексту був здiйснений у такий спосiб: в основi лежав перший (накреслений ще до написання «Формальноi i трансцендентальноi логiки») начерк, який сам Гусерль доповнив зауваженнями та додатками. Спочатку слiд було взяти до уваги iх, а потiм залучити iншi додатковi манускрипти – особливо 1919–1920 рокiв. Моiм завданням при цьому було створити з того матерiалу цiлiсний, систематично зв’язаний текст iз урахуванням установлених у «Формальнiй i трансцендентальнiй логiцi» основних принципiв. Оскiльки данi для цього вiдрiзнялися одне вiд одного – з одного боку, начерк, який уже переглянув сам Гусерль, з другого, заново залученi рукописи з рiзних часiв рiзних гатункiв, почасти просто короткi, фрагментарно накресленi аналiзи, почасти самодостатнi, але без будь-яких покликань на загальний зв’язок окремi студii – я мав не лише стилiстично й термiнологiчно узгодити й упорядкувати iх вiдповiдно до одного рiвня; слiд було також дописати забраклi переходи, розробити подiл на роздiли та параграфи разом iз вiдповiдними заголовками; а там, де аналiзи в рукописах були лише строкато накресленi, або взагалi iм бракувало послiдовностi, вiдсутне слiд було додати. Це вiдбувалося у такий спосiб, що моi втручання й доповнення попередньо узгоджувалися з Гусерлем, а отже, навiть там, де текст не мiг прямо спиратися на рукописи, вiн, проте, не мiстив нiчого, що не спиралося принаймнi на уснi висловлення Гусерля та його схвалення. І цей другий (завершений 1930 року) начерк цього твору сам Гусерль оздобив зауваженнями iз намiром якомога швидше передати до друку остаточну редакцiю. Інша невiдкладна робота завадила здiйснити цей намiр.

Лише 1935 року завдяки пiдтримцi Празького фiлософського кола стало можливим знов повернутися до цього. Гусерль знов вiдмовився вiд самостiйного завершення тексту й надав менi право на власний розсуд закiнчити його редагування. При цьому слiд було не тiльки взяти до уваги зауваження, якi сам Гусерль зробив до другого начерку, а також переглянути й бiльш прозоро оформити впорядкування всього тексту. Були доданi частини про модальнiсть судження – проблематику, яку хоча й розглянуто у згаданiй лекцii про генетичну логiку, але не залучено до попереднiх начеркiв. А насамперед тепер був написаний вступ iз презентацiею загального сенсу дослiджень. Вiн почасти е вiдтворенням думок iз останньоi опублiкованоi працi Гусерля, тобто «Кризи», i з «Формальноi i трансцендентальноi логiки», почасти спираеться на уснi обговорення з Гусерлем, а почасти на рукописи 1919–1934 рокiв. Начерк цього вступу також був обговорений iз самим Гусерлем, який схвалив його суттевий склад i хiд думок.

З огляду на складну iсторiю виникнення цього тексту, його багаторазову й багаторiвневу переробку, вiд нього, зрозумiло, не слiд вимагати фiлологiчноi вишуканостi. Технiчно було б цiлком неможливо розрiзнити в ньому покладенi в основу (разом зi стенографованими) оригiнальнi рукописи, вiдтворення усних висловлень Гусерля i (звiсно, ухваленi ним) додатки упорядника. На питання, чи варто за таких обставин узагалi розглядати цей текст як оригiнальний твiр Гусерля, можна вiдповiсти тiльки те, що сам Гусерль розглядав його в цiлому як авторизовану розробку. Це означае, що вiн е результатом спiльноi роботи доволi специфiчного гатунку, тобто склад думок або сирий матерiал належить самому Гусерлю – в ньому нема нiчого, що додав би упорядник або що мiстило би його iнтерпретацiю феноменологii, утiм, за лiтературне оформлення вiдповiдае упорядник.

Ідея назви «Досвiд i судження» походить вiд заголовку рукопису 1929 року, в якому йдеться про основнi питання феноменологiчноi логiки.

Особливе мiсце посiдають два вмiщенi наприкiнцi уривки. Вони е просто стилiстично виправленим змiстом оригiнальних рукописiв, якi мiстять завершенi розвiдки, що iх не можна без змiстових утрат залучити до основного тексту. Їх слiд розглядати не як простi додатки, а як суттевi доповнення до вiдповiдних частин тексту. Уривок І написаний 1919 або 1920 року, ІІ – це параграф начерку новоi редакцii VІ Логiчного дослiдження 1913 року, який залишився незавершеним i неопублiкованим.

Наприкiнцi слiд скласти щиру подяку всiм, хто зробив унесок до здiйснення цiеi публiкацii: Товариству допомоги нiмецькiй науцi, за пiдтримки якого я у 1928–1930 роках узяв участь у роботi Гусерля, Празькому фiлософському колу та фонду Рокфелера, допомозi яких завдячуе завершення i перша публiкацiя, нарештi видавництву «Claassen amp; Goverts», яке здiйснило цю публiкацiю твору. Я вельми вдячний пановi доктору Ойгену Фiнку за його поради щодо останньоi редакцii цього тексту й особливо щодо написання вступу.

    Людвiг Ландгребе

Вступ

Сенс i окреслення дослiдження

§ 1. Предикативне судження як центральна тема генеалогii логiки

Цi дослiдження стосуються проблеми походження. Проясненням походження предикативного судження вони мають зробити внесок до загальноi генеалогii логiки. Насамперед слiд пояснити можливiсть i необхiднiсть такого намiру i сенс питань про походження, якi тут слiд порушити. Темою цього прояснення походження е не проблема «iсторii логiки» у звичайному сенсi або генетичноi психологii, а сутнiсть структури, про походження якоi ми запитуемо. Таким чином, нашим завданням е прояснення сутностi предикативного судження на шляху дослiдження його походження.

Якщо у такий спосiб узагалi можна розв’язати проблему генеалогii логiки, то лише на тiй пiдставi, що центром формальноi логiки, якою вона стала iсторично, е поняття предикативного судження, апофантики. У своему ядрi вона е апофантичною логiкою, вченням про судження та його «форми». Тут слiд лише зазначити, що вона за своiм первинним сенсом е не тiльки цим, адже у цiлком розробленiй формальнiй логiцi, що як формальна mathesis universalis залучае до себе формальну математику, формальнiй апофантицi протистоiть формальна онтологiя, вчення про щось узагалi та форми його модифiкацii, а отже, про такi поняття, як предмет, властивiсть, вiдношення, множиннiсть тощо, i що традицiйною логiчною проблематикою завжди були питання з обох царин. Тут ми не можемо знов розглядати складнi проблеми, якi стосуються спiввiдношення формальноi апофантики i формальноi онтологii, iхню корелятивну взаемоналежнiсть, а саме ту внутрiшню еднiсть, з огляду на яку iх роз’еднання виказуе себе як суто тимчасове i як таке, що спираеться на розбiжностi не царин, а настанов.[1 - Див. до цього Husserl E. Formale und transzendentale Logik. – Halle (Saale) 1929 (надалi цитуеться скорочено як «Логiка») І роздiл, 4 i 5 пiдроздiли.] Слiд лише сказати, що всi категорiальнi форми, якi утворюють тему формальноi онтологii, приписують предметам у судженнях; уже порожне поняття «щось узагалi», в якому взагалi логiчно мислять предмет, постае лише в судженнi,[2 - Там само, с. 98.] те ж саме стосуеться його похiдних форм: «Як властивiсть позначае форму, яка несамостiйно постае у судженнi та «номiналiзацiя» якоi дае субстратну форму самоi цiеi властивостi, так у судженнях про множину постае граматична множина (Plural), «номiналiзацiя» та перетворення на предмет особливого сенсу якоi – а саме на предмет субстрату, «предмет-про-який» – утворюе множину (Menge)».[3 - Там само, с. 95.] Те ж саме слiд було б показати для всiх iнших понять, якi постають у формальнiй онтологii. З огляду на це ми можемо сказати, що центральне мiсце в загальнiй формально-логiчнiй проблематицi вченню про судження належить не тiльки з iсторичних, а й зi змiстових причин.

Це твердження не випереджуе визначення сутностi того, що у найширшому й найзагальнiшому сенсi слiд розумiти пiд «логiкою» i «логiчним». Це загальне поняття сутностi радше може бути лише наслiдком феноменологiчного прояснення i дослiдження походження логiчного, яке розпочате у «Формальнiй i трансцендентальнiй логiцi», де обговоренi його принциповi питання, а в цьому дослiдженнi проведена ще одна його частина. Феноменологiчне просвiтлення походження логiчного вiдкривае, що царина логiчного е набагато бiльшою, нiж те, чим дотепер займалася традицiйна логiка, i водночас воно вiдкривае прихованi суттевi пiдстави, на яких постае це звуження – а саме через те, що воно звертаеться передусiм до витокiв «логiчного» у традицiйному сенсi. При цьому воно встановлюе не лише те, що логiчну дiю мiстять уже тi шари, у яких ii традицiйно не вбачали, i що традицiйна логiчна проблематика розгортаеться на вiдносно високому рiвнi, а й те, що саме в цих нижчих шарах слiд шукати прихованi передумови, на пiдставi яких лише i стае зрозумiлими сенс i правильнiсть вищоi очевидностi логiкiв. Тiльки через це стае можливою дискусiя з усiею логiчною традицiею i – як вiддалена цiль феноменологiчного прояснення логiки – здобуття загального поняття логiки i логосу. Хоча в такий спосiб i не можна наперед накреслити царину логiчного, утiм ii феноменологiчне прояснення потребуе його попереднього поняття, яке взагалi й надае йому певного напрямку. Це попередне поняття не можна обрати довiльно, воно е саме цим традицiйно даним поняттям логiки та «логiчного».[4 - До прояснення сенсу логiчноi традицii див.: «Логiка», Вступ, § 11 i І роздiл, А.] І центром його е проблематика предикативного судження.

§ 2. Традицiйна прiоритетнiсть i визначення предикативного судження та його проблеми

Судження, апофанза у традицiйному сенсi – це назва, яка багато чого мiстить. Тому насамперед потрiбнi бiльш точне визначення цiеi нашоi теми й погляд на те, якi традицiйнi проблеми iй властивi (§ 2). Лише потому ми можемо спробувати поступово здобути характеристику запропонованого тут методу, позначеного як генетичний (§ 3 i наступнi).

Через усю традицiю тягнуться розрiзнення багатоманiтних «форм» судження (Urteilen) i того, чим е саме «судження» (Urteil), що намагалися зафiксувати в рiзнi способи. Утiм вiд самого початку, вiд того, як Аристотель започаткував нашу логiчну традицiю, було встановлено, що для предикативного судження взагалi характерно, що воно складаеться з двох членiв: «того, що лежить в основi» (???????????), про що висловлюються, i того, що про нього висловлюють: ??????????????; з другого боку, стосовно його мовноi форми розрiзняють ????? i ??????. Будь-яке висловлення мае складатися з обох цих частин.[5 - Див.: Аристотель. De interpr., 16a 19 i 17a 9.] Це означае, що кожне судження передбачае, що наявним е предмет, даний нам, про який ми щось висловлюемо. У такий спосiб переддана, так би мовити, прамодель того, як ми маемо запитувати про походження судження. Тут слiд залишити невизначеним те, чи насправдi ми при цьому маемо справу з первинною логiчною структурою. Лише прояснення походження цiеi структури, яку традицiйно позначають як судження, може дати вiдповiдь на це й на решту пов’язаних iз цим питань: наскiльки предикативне судження е головною i центральною темою логiки i чи е логiка у своему ядрi необхiдно апофантичною логiкою, вченням про судження? Далi: якого гатунку зв’язок цих двох частин, що iх завжди розрiзняють у судженнi, чи е судження водночас синтезою i дiайрезою? Ця проблема завжди створюе утруднення для логiкiв i аж до сьогодення не дiстала задовiльне розв’язання. Чим е те, що судження «пов’язуе» i «роз’еднуе»? Окрiм того, яка з багатоманiтних, традицiйно вiдмiнних форм судження е бiльш первинною, тобто такою, що ii як найнижчу слiд iз необхiднiстю мислити, як таку, що фундуе iншi й передуе iм, щоби на неi могли спиратися iншi форми «вищих ступенiв»? Існуе одна праформа чи багато рiвноправних форм одного рiвня, i якщо iснуе лише одна, в який спосiб iншi можна звести до неi як до первинноi? Наприклад, чи е стверджувальне та заперечне судження двома рiвноправними, первинними, основними формами одного рiвня або одна з двох мае перевагу?

До цих питань веде традицiйне визначення судження. Окрiм того, звiсно, залишаються вiдкритими iншi питання, якi не можуть отримати вiдповiдi на нашому шляху прояснення походження того, що традицiйне дане як судження, вiдповiдь на них, натомiсть, вимагала би розгляду всiеi традицii, що виходить за межi цього дослiдження. Проте вже вказано на деякi проблеми, про якi тут iдеться. Вiд Аристотеля вважаеться встановленим, що основною схемою судження е копулятивне судження, яке можна звести до основноi форми «S е p». Будь-яке судження iншого складу, наприклад форма вербального речення, вiдповiдно до цього може бути без змiни сенсу перетворене на копулятивне. Наприклад, судження «Людина йде» е логiчно рiвноцiнним iз судженням «Людина е такою, що йде». «Є» – це частина ??????, в якому «завжди вказаний час», вiдповiдний дiеслову.[6 - Див.: Аристотель. De interpr., там само i 21b 9.] Слiд, отже, бiльш точно зрозумiти, що вiдбуваеться в цьому копулятивному зв’язку, якого виду е сутнiсть i походження копулятивного предикативного судження, перш нiж можна буде визначитися з питанням, чи правомiрна така можливiсть перетворення i чи е вiдмiннiсть лише вiдмiннiстю мовноi форми, яка не вказуе на вiдмiннiсть логiчного сенсоутворення. Утiм, якщо це так, постае проблема, як обидвi форми – копулятивне речення, з одного боку, i дiеслiвне речення, з другого, пов’язанi мiж собою: це однаково первиннi сенсоутворення чи одне е бiльш первинним, i тодi яке? Отже, чи е в традицiйному сенсi копулятивна форма «S е p» основною схемою судження? Далi, чи слiд розгортати питання про первиннiсть цiеi схеми з огляду на той факт, що воно самозрозумiло мiстить суб’ект у формi ІІІ особи. Це приховуе передумову того, що І i ІІ особи, судження у формi «я е…», «ти е…» не висловлюють логiчноi дii, яка принципово вiдрiзнялася би вiд основноi схеми «воно е…» – передумова, яка також потребуе перевiрки i знов кидае нове свiтло на питання про первиннiсть традицiйноi схеми «S е p».

§ 3. Двобiчнiсть логiчноi тематики. Проблема очевидностi як перший пункт суб’ективно спрямованого запитування i нехтування нею у традицii

Судження, з яким пов’язанi всi цi питання, дано логiковi спочатку в його мовному формулюваннi як вираз, тобто як певний вид об’ективноi структури, як дещо таке, що вiн може дослiджувати як iнше суще щодо його форм i способiв зв’язку. Пiзнання з його «логiчними» методами завжди вже вiдбулося, коли ми намагаемося осмислити його логiчно; судження висловленi, поняття утворенi, висновки зробленi i данi нам як склад нашого пiзнання. Тобто iнтерес, що його мае логiк, який розпочинае дослiдження, щодо цих структур, е не просто iнтересом щодо будь-яких структур певноi форми, а iнтересом щодо структури, яка претендуе на те, щоби бути осадом пiзнання. Судження, форми яких вiн дослiджуе, постають як пiзнання, яких домагаються. Це означае, що до будь-якого логiчного осмислення е знання про вiдмiннiсть суджень, якi е справжнiм iстинним пiзнанням, вiд тих, що е лише уявним пiзнанням. До будь-якого логiчного осмислення ми вже знаемо про вiдмiннiсть iстинного судження вiд лише вдавано iстинного, яке потiм може виявитися хибним, правильного висновку вiд хибного тощо.

Отже, якщо логiк насправдi спрямований на логiку в загальному i серйозному сенсi, то його iнтерес пов’язаний iз законами утворення форми суджень – з принципами i правилами формальноi логiки – не як iз правилами гри, а як iз такими, яким мае вiдповiдати формоутворення, якщо через нього взагалi мае бути можливе пiзнання.[7 - До вiдмiнностi iстинноi логiки вiд простоi аналiтики правил гри див.: «Логiка», § 33, с. 86 i наступнi.] Вони стосуються чистоi форми судження цiлком незалежно вiд його матерiального змiсту, який як предмет судження, субстрат судження вставляеться в чисту форму. Таким чином, вони мiстять, так би мовити, негативнi умови можливоi iстини; судження, яке порушуе iх, нiколи не може своiм наслiдком мати iстину, або, якщо говорити суб’ективно, бути очевидним; воно не може бути очевидним судженням. Утiм навiть якщо воно вiдповiдае вимогам цих законiв, воно ще не досягае через це своеi цiлi, тобто не досягае iстини. Розумiння цього порушуе питання про те, що ще слiд додати до формальних умов можливоi iстини, щоби дiяльнiсть пiзнання досягла власноi цiлi. Цi подальшi умови е суб’ективними i стосуються суб’ективного характеру вбачання очевидностi та суб’ективних умов ii досягнення. Через той факт, що судження постають як пiзнання, яких домагаються, але багато того, що здаеться пiзнанням, потому виявляеться оманою, i через зумовлену цим необхiднiсть критики суджень щодо iхньоi iстини логiка вiд самого початку, принаймнi традицiйно, нiколи не помiчала глибоко приховану в ii власному сенсi двобiчнiсть своеi проблематики: з одного боку, питання про формоутворення i iхнi закономiрностi, з другого боку, питання про суб’ективнi умови досягнення очевидностi. Тут постае питання щодо судження (Urteilen) як суб’ективноi дiяльностi й щодо суб’ективних процесiв, у яких структури постають як очевиднi або як неочевиднi. Цим самим погляд спрямовано на судження як дiю свiдомостi, в якiй виникають структури з iхньою претензiею бути виразом пiзнання – проблемну царину, яку традицiйна логiка в жодному разi не розглядала, як то годилося б, як центральну, а вважала за можливе залишити ii психологii. Тому здаеться традицiйно встановленим, що питання про походження судження (Urteilen) i логiчного взагалi не може мати iншого сенсу, окрiм суб’ективного запитування в стилi генетичноi психологii. Якщо ж ми вiдмовимося позначати нашу генетичну постановку проблеми як психологiчну, оскiльки вона явно протистоiть психологiчному питанню про походження у звичному сенсi, то це потребуе особливого виправдання, яке водночас проявить особливiсть аналiзи походження, яка тут мае бути реалiзована.

Попередньо слiд сказати лише ось що. Генетична психологiя судження у звичайному сенсi вiдрiзняеться вiд нашого задуму феноменологiчного прояснення походження судження i вiд феноменологiчноi генеалогii логiки взагалi вже через те, що проблема очевидностi, яка вiдповiдно до своеi природи i е першим пунктом кожного суб’ективного запитування стосовно логiчноi структури, традицiйно нiколи взагалi не розумiлася i не розглядалася як проблема. Вважали, що вiд самого початку знають, що таке очевиднiсть, вважали, що будь-яке пiзнання можна порiвняти з iдеалом абсолютного, аподиктично надiйного пiзнання, i нiкому не спадало на думку, що цей iдеал пiзнання, а разом iз ним пiзнання самих логiкiв, яке претендуе на цю аподиктичнiсть, зi свого боку, може потребувати виправдання й обгрунтування свого походження. Так, психологiчнi зусилля нiколи не стосувалися самоi очевидностi, анi очевидностi того, хто судить, анi пов’язаноi iз законнiстю форми судження (аподиктичноi) очевидностi логiкiв; вони не порушували питання про очевиднiсть як проблему, а стосувалися лише досягнення очевидностi й уникнення помилки через яснiсть i чiткiсть мислення тощо, що призвело до того, що логiка дiстала ярлик психологiстськи визначеноi технологii правильного мислення. Слiд показати, чому це не просто випадок, що кожне суб’ективне запитування слiд спрямувати в цьому напрямку, що властивi i справжнi проблеми очевидностi на глибоких пiдставах взагалi принципово не можуть постати в горизонтi психологiчноi проблематики.

Для цього ми спочатку спробуемо створити собi образ того, якого гатунку е ця проблема (§ 5, 6), щоби лише потому в зворотному поглядi усвiдомити особливiсть i далекосяжнiсть методу, якого слiд дотримуватися для ii розв’язання (§ 7 – 10), i те, що його принципово вiдрiзняе вiд психологiчного генетичного методу, а також пiдстави того, чому той останнiй не може розв’язати цi проблеми (§ 11).

§ 4. Ступенi проблеми очевидностi. Предметна очевиднiсть як передумова можливого очевидного судження

Акт судження в нашому суб’ективному запитуваннi постае як такий, що слугуе прагненню до пiзнання. Пiзнання чого? Загально кажучи, пiзнання того, що е, сущого. Якщо прагнення до пiзнання спрямоване на суще, якщо це прагнення сказати про нього у судженнi, чим воно е i як воно е, то суще мае бути вже передданим. А судження потребуе «того, що лежить в основi», про що воно судить, предмета, про який воно судить, суще, отже, мае бути так передданим, щоби воно могло стати предметом судження. Де починаеться дiяльнiсть судження або мислення будь-якого штибу, виразно або нi, вже мають бути предмети, порожньо уявленi або данi самi у спогляданнi; будь-яке мислення передбачае предмети. Утiм якщо воно мае як дiяльнiсть судження насправдi привести до своеi цiлi, до пiзнання, тобто якщо судження мають бути очевидними судженнями, тодi не достатньо, щоби як-небудь були данi якi-небудь предмети i щоби судження було на них спрямоване i при цьому просто вiдповiдало правилам i принципам, форма яких встановлена логiкою. Вдала пiзнавальна дiя вимагае також певного способу передданостi предметiв стосовно iхнього змiсту. Вони, зi свого боку, мають бути так передданi, щоби данiсть iх сама уможливлювала пiзнання, тобто очевиднi судження. Вони самi, як вони данi, мають бути очевидними.

Мова про очевиднiсть, про очевидну данiсть, отже, не означае тут нiчого iншого, окрiм самоданостi, способу, в який предмет у його даностi може бути позначений свiдомiстю як «сам тут», «насправдi тут» – на противагу його простiй репрезентацii, порожньому, суто вказiвному уявленню. Наприклад, предмет зовнiшнього сприйняття даний очевидно як «вiн сам», це справжне сприйняття вiдрiзняеться вiд простоi репрезентацii його у спогадi, фантазii тощо. Таким чином, ми позначаемо як очевидне будь-яке усвiдомлення, предмет якого характеризуемо як сам даний, без питання про те, чи е ця самоданiсть адекватною. Через це ми ухиляемося вiд звичного використання слова «очевиднiсть», яке зазвичай застосовуеться в разi такоi адекватноi даностi, або аподиктичноi очевидностi. І цi способи даностi позначаються як самоданiсть, а саме самоданiсть iдеальностей, загальних iстин. Утiм кожний вид предметiв мае свiй спосiб самоданостi, тобто очевидностi; i не для всiх, наприклад, не для просторово-речових предметiв зовнiшнього сприйняття, можлива аподиктична очевиднiсть. Проте й вони мають свiй спосiб первинноi самоданостi й водночас спосiб очевидностi.

Така «очевидна» самоданiсть предмета за певних умов не мае мiстити нiчого вiд предикативного формування. Предмет як субстрат можливого судження може бути даним очевидно без того, щоби про нього слiд було судити у предикативному судженнi. Але очевидне предикативне судження про нього неможливе без того, щоби вiн був очевидно даним. Це не дивно принаймнi стосовно суджень на пiдставi досвiду, адже тут покликання на фундацiю предикативноi очевидностi у допредикативнiй здаеться самозрозумiлим. Проте повернення до предметноi, допредикативноi очевидностi набувае ваги й повного значення лише через установлення того, що ця умова фундацii стосуеться не лише суджень на пiдставi досвiду, а також кожного можливого очевидного предикативного судження взагалi й також суджень самих логiкiв iз iхньою аподиктичною очевиднiстю, якi претендують на те значення «у собi» i без погляду на iхне можливе застосування до певноi царини субстратiв. Слiд буде показати, що навiть вони не мають за змiст «iстини в собi», що вiльно ширяють, а натомiсть пов’язанi в царинi свого застосування зi «свiтом» субстратiв i через це вказують на умови можливоi предметноi очевидностi, з якою данi цi субстрати (див. § 9). Вона е первинною очевиднiстю, тобто такою, яка мае бути наявною, якщо очевиднi предикативнi судження мають бути можливими. Таким чином, те, що робить наявнi вислови пiзнанням i обгрунтовуе iхню претензiю на пiзнання, слiд шукати не в них самих. Для цього потрiбне повернення до способу передданостi предметiв судження, до самоданостi або несамоданостi як до умови можливостi вдалого акту пiзнання, яка передуе кожному беззаперечному у своiй логiчно-формальнiй побудовi судженню i зв’язку суджень (наприклад, висновку).

Так, для проблематики очевидностi постають два ступенi запитування: перший стосуеться очевидностi самих передданих предметiв або умов iхньоi напердданостi, другий – очевидного предикативного судження на пiдставi очевидностi предметiв. Формальна логiка не запитуе про це розрiзнення у способi передданостi предметiв. Вона запитуе тiльки про умови очевидного судження, а не про умови очевидноi даностi предметiв судження. Вона не ступае на перший iз двох ступенiв можливого спрямування запитування, так само як i психологiя з ii суб’ективним запитуванням дотепер не ступала на нього. Для феноменологiчного прояснення генези судження це запитування, натомiсть, е необхiдним; вона вперше робить помiтним те, що ще слiд додати до виконання формально-логiчних умов можливоi очевидностi, аби судження як дiяльнiсть, яка за своею сутнiстю спрямована на пiзнання, на очевиднiсть, справдi могло би досягти цiеi своеi цiлi. Для неi перевагу мае питання про очевидну данiсть предметiв судження, змiстiв мислення як передумову кожного очевидного судження, очевиднiсть як того, хто судить, так i пов’язану iз закономiрнiстю форми цього судження очевиднiсть самих логiкiв. Предметна очевиднiсть е первинною, оскiльки лише вона й уможливлюе очевиднiсть судження, прояснення походження предикативного судження мае вiдстежити, як очевидне предикативне судження будуеться на предметнiй очевидностi; i спочатку це стосуеться найпримiтивнiших актiв предикативного судження.

§ 5. Повернення вiд очевидностi судження до предметноi очевидностi

а) Просте судження як iнтенцiйна модифiкацiя очевидного судження

Утiм протиставлення предметноi очевидностi, очевидностi даностi субстратiв судження, й очевидностi самого судження ще не достатне у цiй загальностi задля того, щоби зрозумiти, де слiд шукати цю первинну очевиднiсть, якого гатунку вона е, i який, власне, сенс мае ця первиннiсть. Для цього потрiбно повернутися на декiлька ступенiв, щоби таки сягнути найпервиннiшоi предметноi очевидностi, яка мае утворювати необхiдний перший пункт для кожного прояснення походження судження.

Спочатку нам передданi вислови, структури, якi претендують на те, щоби бути пiзнанням. Поки ми залишаемося у спогляданнi суджень стосовно тiльки iхньоi форми, вони данi нам в однаковiй первинностi незалежно вiд того, йдеться про справжне пiзнання або просто про судження, i частiше саме просто про судження. І в мiфiчних початках пiзнавання рiзноманiтнi судження з традицii будь-якоi форми йдуть плiч-о-плiч зi справжнiми пiзнавальними судженнями й перевершують iх за повнотою. Утiм щойно ми стосовно цих рiзноманiтно передданих суджень рiзних форм починаемо запитувати про розбiжностi очевидностi справжнього пiзнання i неочевидностi того, що лише претендуе бути пiзнанням, простих суджень, уже недостатньо розглядати передданi судження тiльки стосовно iхньоi форми, просто зчитувати iх i розумiти, власне, судити про судження. Ми мусимо, натомiсть, вiдтворити iх з огляду на акти пiзнання, в яких вони вiдбулися як першi наслiдки пiзнання i щоразу знову можуть вiдбутися у повтореннi – вiдбутися як тi самi, що вже вiдбулися, проте «знов» первинно. Якщо ми у такий спосiб шукаемо феноменологiчну генезу суджень у первинностi iх утворення, то виявляеться, що просте судження е iнтенцiйною модифiкацiею пiзнавального судження. Первинно очевидне утворене судження, пiзнання, яке колись було здобутим iз очевиднiстю, завжди може бути вiдтворене неочевидно, хоча i з чiткiстю.[8 - Про очевиднiсть чiткостi див.: «Логiка» § 16, а, с. 49 i наступнi.] Пригадаемо, наприклад, перше свiдоме вiдтворення математичного положення i його подальшi «механiчнi» репродукцii. Взагалi в кожнiй свiдомостi спочатку мають вiдбутися пiзнання нижчого ступеня, а потiм вищого, щоб у iхнiй послiдовностi стали можливими простi судження. Це не означае, що простi судження у будь-якому разi е осадами пригадування тих самих суджень як суджень пiзнання – навiть позбавленi сенсу фантазii, якi зараз вважають судженнями, е iнтенцiйними перетвореннями попереднiх пiзнань, хоч би як опосередкованi вони були. Таким чином, безпосереднi судження, якi мислять як такi, що перебувають у безпосередностi пiзнавально названих способiв утворення, е найпервиннiшими у свiтi судженнями, а саме спочатку кожного окремого суб’екта судження.

Уже зрозумiло, в якому сенсi йтиметься про питання генези. Це не перша (iсторична й у самому iндивiдi у вiдповiдному сенсi iсторична) генеза i також не генеза пiзнання у будь-якому сенсi, а те створення (Erzeugung), через яке виникае як судження, так i пiзнання в його первинному образi, в самоданостi, – створення, яке завжди у будь-якому повтореннi дае те саме, те саме пiзнання. Пiзнання так само, як i судження, те, про що судять як таке, не е реальним моментом пiзнавального акту, який у повтореннi завжди був би тим самим, а чимось на кшталт «iманентного», яке у повтореннях е самоданим як iдентичне. Одне слово, воно е не реально або iндивiдуально iманентним, а iрреально iманентним, позачасовим.

b) Опосередкованi й неопосередкованi очевидностi та необхiднiсть повернення до суто безпосереднього пiзнання

Отже, якщо ми всерединi передданого нам розмаiття суджень розрiзнили очевиднi судження, якi можна знову вiдтворити в первиннiй очевидностi, й неочевиднi судження, якi не дають очевидностi, то ще недостатньо з числа очевидних суджень вибрати будь-який приклад, щоби на ньому вивчати виникнення предикативноi очевидностi з предметноi, допредикативноi очевидностi. Очевидних суджень також стосуеться протилежнiсть опосередкованостi й безпосередностi. Опосередкованi, наприклад висновок умовиводу, е результатами обгрунтувань, якi спираються на безпосередне пiзнання. Вони справдi е актуальним пiзнанням, якщо весь зв’язок обгрунтування е синтетично цiлiсною еднiстю актуального пiзнання. Лише в ньому для обгрунтованого виникае характер актуального, але саме опосередкованого пiзнання, так що опосередковане пiзнання не може виникнути для себе зi своiм характером пiзнання. Висновок може бути очевидним (а це означае тут очевиднiсть iстини, а не очевиднiсть чiткостi) лише в тому разi, якщо засновки можуть бути i е очевидними. Тому не байдуже, якого гатунку е очевиднi судження, якi ми маемо розглянути, якщо ми волiемо простежити фундацiю очевидностi судження у предметнiй очевидностi. Вiд опосередкованоi очевидностi судження, вiд опосередкованого пiзнання немае прямого шляху до предметноi очевидностi, яка iх фундуе, оскiльки вона, зi свого боку, фундована в iншому, безпосередньому пiзнаннi. Перш нiж ми зможемо вивчити форми опосередкованого пiзнання й обгрунтувань пiзнання, ми, отже, маемо спочатку вивчити форми безпосереднього, простого пiзнання, або пiзнавальноi дiяльностi. У генезi пiзнання, у формуваннi утворення пiзнання вони е найпервиннiшими. Тобто вони е актами, якi вже слiд здiйснити, щоб уможливити опосередкованi. І шукати iх слiд у простих за своею формою судженнях, тобто у таких, якi за своею формою, наприклад за формою висновку, не постають як залежнi вiд iнших суджень стосовно iх можливого обгрунтування та iхньоi очевидностi.

с) Безпосереднi, «останнi» судження пов’язанi з iндивiдами як останнiми предметами-про-якi (останнiми субстратами)

Однак недостатньо навiть того, що ми очищуемо форму суджень i повертаемося до безпосереднiх суджень. Не кожне судження такоi простоi форми може в однаковий спосiб слугувати тому, щоб фундувати через нього очевиднiсть судження на предметнiй очевидностi та зрозумiти, що, власне, за проблема постае пiд назвою предметноi очевидностi. Вона стосуеться способу передданостi субстратiв судження. Але субстратом судження, предметом-про-який може стати все що завгодно, будь-яке щось узагалi; формальний характер логiчноi аналiтики полягае саме в тому, що вона не запитуе про матерiальну побудову чогось, що вона розглядае субстрати тiльки стосовно категорiальноi форми, яку вони дiстають у судженнi (форми суб’екта, форми предиката тощо), утiм зрештою залишаються невизначеними, символiчно позначеними як S, р, що не означае нiчого iншого, як порожнi мiсця, що вони довiльно наповнюються. Наприклад, форма категоричного судження i прикметникового визначення нiчого не говорить про те, чи не мiстять уже у своему ядрi суб’ект судження i предикат судження категорiальноi форми; суб’ект S, зрозумiлий як форма, вирiзняеться однаково як через ще невизначений предмет S, так через «S, яке е а», «S, яке е b» або «S, яке перебувае у зв’язку з Q». Таким чином, i в таких простих формах судження, як «S е р», залишаеться невизначенiсть, у якiй формалiзацiя термiнiв через роз’еднання в дiйсних судженнях залишае вiдкритим, чи справдi це форми, якi безпосередньо спираються на останнi субстрати, або вони замiсть термiнiв мiстять уже предмети-про-якi, що вони, зi свого боку, самi вже е категорiальними структурами, тобто такими, що вказують на попередне судження, в якому вони дiстали цiеi форми. Отже, поняття предмета як чогось узагалi, як можливого субстрату судження взагалi в тiй формальнiй порожностi, у якiй воно застосовуеться у формальнiй логiцi, не достатньо для того, щоби на ньому можна було вивчати те, що ми на противагу очевидностi судження називаемо предметною очевиднiстю. Адже такi категорiальнi формування, щось атрибутивне, як вони вже можуть мiститися у предметi судження, вказують (а як, це слiд розглянути пiзнiше) на попереднi судження, у яких цьому предметовi цей атрибут був первинно предикативно приписаний, отже, вказують на очевиднiсть, яка сама, зi свого боку, е очевиднiстю судження. Таким чином, якщо ми волiемо опинитися в царинi, у якiй можливе щось таке, як предметна очевиднiсть на противагу очевидностi судження i як ii передумова, то ми маемо серед самих можливих предметiв судження, субстратiв судження ще розрiзнити тi, якi самi вже мають осади попереднiх суджень з категорiальними формами, й тi, якi насправдi е первинними субстратами, предмети, якi вперше постали в судженнi як субстрати, останнi субстрати. Лише вони е тим, на чому можна показати, чим е первинна предметна очевиднiсть на противагу очевидностi судження.

Що стосовно останнього субстрату може означати очевидна данiсть? Формальна логiка не може сказати про останнiй субстрат нiчого бiльшого за те, що вiн категорiально е ще цiлком несформованим чимось, субстратом, який ще не залучився до судження й не набув у ньому певного формування, який так, як вiн очевидно, як вiн сам даний, уперше стае субстратом судження. Утiм це означае, що такий субстрат може бути лише iндивiдуальним предметом. Адже кожна, навiть найпримiтивнiша загальнiсть i множина вже вказуе на зiбрання багатьох iндивiдiв i через це на бiльш-менш примiтивну логiчну активнiсть, у якiй зiбране вже дiстае категорiального оформлення, або узагальнення. Первинними субстратами, отже, е iндивiди, iндивiдуальнi предмети; а кожне можливе судження, зрештою, пов’язане, хоча й доволi опосередковано, з iндивiдуальними предметами. Якщо його субстратами е загальнi предметностi, то вони самi врештi-решт указують на узагальнення, яке охоплюе множиннiсть передданих iндивiдiв. Це, зрештою, стосуеться також цiлком невизначених, формально-аналiтичних загальностей; адже пов’язанi з ними iстини е саме iстинами для довiльно вiдкритого обсягу iндивiдуальних предметiв i можуть бути застосованими до них.

§ 6. Досвiд як очевиднiсть iндивiдуальних предметiв. Теорiя допредикативного досвiду як перша частина генетичноi теорii судження

Питання про характер предметноi очевидностi – це, отже, питання про очевидну данiсть iндивiдуального. А очевиднiсть iндивiдуальних предметiв i е в широкому сенсi поняттям досвiду.[9 - Див.: «Логiка», с. 181 i наступнi.] Тим самим досвiд у першому й найточнiшому сенсi визначено як зв’язок iз iндивiдуальним. Тому першi судження – це судження з iндивiдуальними субстратами, судження про iндивiдуальне, судження досвiду. Очевидна данiсть iндивiдуальних предметiв досвiду передуе iм, тобто е iхньою допредикативноi данiстю. Вiдповiдно до цього, очевиднiсть досвiду е первинною очевиднiстю, яку ми шукаемо, i через це – першим пунктом прояснення походження предикативного судження. Теорiя допредикативного досвiду, саме того, який дае первинний субстрат предметноi очевидностi, е першою частиною феноменологiчноi теорii судження. Дослiдження мае починатися з допредикативноi свiдомостi досвiду i з неi пiднiматися до очевидностей вищих ступенiв.

При цьому поняття досвiду слiд розумiти настiльки широко, щоби воно охоплювало не лише самоданiсть iндивiдуального тут-буття, тобто самоданiсть буттевоi вiрогiдностi, а також модалiзацiю цiеi вiрогiдностi, яка може перетворитися на припустимiсть, ймовiрнiсть тощо; i не лише це, а також досвiд у модусi немовби, данiсть iндивiдуального у фантазii, яка у вiдповiднiй, вiльно можливiй змiнi настанови стае позицiйним досвiдом можливого iндивiдуального.

Проте цього загального i ще бiльш-менш порожнього поняття досвiду, яке дотепер було сформовано, в жодному разi недостатньо, щоби зрозумiти сенс повернення, яке ми вимагаемо, i особливо те, що таке прояснення походження, яке шукае фундацii предикативноi очевидностi в очевидностi досвiду, не е питанням психологiчноi генези i принципово не може iм бути. До того ж i логiк був би проти такого повернення. Навiть якщо вiн визнав би очевиднiсть досвiду i через це погодився б iз нашим розширенням поняття очевидностi, для нього все ж таки, згiдно з його природою, очевиднiсть судження залишилась би кращою як така, стосовно якоi вперше у властивому сенсi можна говорити про знання i пiзнання. Навiщо ж тодi повернення з царини епiстеми до царини докси, до царини непрозорого досвiду з його «оманливою позiрнiстю»? Чи не залишаеться предикативне судження единим мiсцем знання, справжньоi i властивоi очевидностi? Навiть коли досвiду приписують щось на кшталт очевидностi й припускають, що вона генетично передуе предикативнiй очевидностi, чи не мае ця очевиднiсть нижчу вартiсть? Що ж тодi мае робити прояснення походження судження, яке вiдходить вiд його очевидностi до вимiру напевне нижчого рiвня? Як можна прояснити сутнiсть кращого через повернення до нижчого?

§ 7. Свiт як унiверсальний грунт вiри передданий кожному досвiду окремих предметiв

Щоби вiдповiсти на всi цi питання, потрiбне ще глибше розумiння сутностi та структури допредикативного досвiду. Пригадаймо вже сказане. Поняття досвiду як самоданостi iндивiдуальних предметiв ми розумiемо настiльки широко, що воно охоплюе не лише iндивiдуальнi предмети в модусi простоi вiрогiдностi, а також модифiкацii цiеi вiрогiдностi, навiть модифiкацii-немовби справжнього досвiду. Утiм навiть якщо все це залучено до поняття досвiду, то все ж таки досвiд мае особливу позначку буттевоi вiрогiдностi. Не лише кожне переживання фантазii, кожна модифiкацiя-немовби досвiду iснуе саме як модифiкацiя, як перетворення й перебудова попереднiх досвiдiв i генетично вказуе на них, також модалiзацii простоi вiрогiдностi у припустимiсть, iмовiрнiсть тощо, е модифiкацiями первинноi простоi вiри свiдомостi, в якiй усе суще досвiду для нас просто переддане – аж поки подальший перебiг досвiду не дасть привiд для сумнiву, для модалiзацii якогось гатунку. До кожного початку пiзнавальноi дiяльностi предмети завжди вже данi для нас тут у простiй вiрогiдностi. Кожний початок пiзнавального акту вже передбачае iх. Вони е для нас тут у простiй вiрогiдностi, тобто ми припускаемо iх як сущi i як так сущi, як це е для нас ще до пiзнання й у рiзнi способи. Так, вони як просто передданий початок i стимул пiзнавальноi дiяльностi, у якiй вони дiстають форму й характер справжностi, стають ядром пiзнавальних актiв, якi мають на метi «насправдi сущий предмет», предмет, яким вiн iстинно е. До початку пiзнавального руху ми маемо на увазi «предмети, якi ми маемо на увазi» суто у достеменностi вiри; аж поки подальший перебiг досвiду або критична дiяльнiсть пiзнавання не пiдiрве цю достеменнiсть вiри, не модифiкуе ii у «не таку, а таку», у «припустимо таку» тощо, або пiдтвердить предмет, який ми маемо на увазi, як «дiйсно так сущий» i «iстинно сущий» у його вiрогiдностi. Ми також можемо сказати, що в основi будь-якого руху пiзнання лежить предмет пiзнання як dynamis, який мае перетворитися на entelechie. При цьому ми маемо на увазi, що вiн збуджуе, коли постае на тлi поля нашоi свiдомостi, або також, що вiн вже наявний на тлi, вiн навiть уже схоплений, але лише потому збуджуе «iнтерес пiзнання», який вiдокремлюеться вiд усiх iнших iнтересiв життевоi практики. Проте схопленню завжди передуе збудження, яке не е збудженням iзольованого предмета. Збуджувати означае виокремлюватися зi середовища, яке завжди тут, привертати до себе iнтерес, а мабуть, i пiзнавальний iнтерес. Середовище е тут як царина передданостi, пасивноi передданостi, тобто такоi, яка без жодноi дii, без привертання погляду, що схоплюе, без збудження iнтересу вже завжди е тут. Ця царина пасивноi передданостi передуе будь-якiй пiзнавальнiй дiяльностi, будь-якому схопленню у зверненнi до окремого предмета; вiн збуджуе зi свого поля, вiн е предметом, сущим помiж iншого, вже передданим у пасивнiй доксi, в певному полi, що саме е еднiстю пасивноi докси. Ми можемо також сказати, що будь-якiй пiзнавальнiй дiяльностi як унiверсальний грунт передуе вiдповiдний свiт; i це насамперед означае грунт унiверсальноi пасивноi буттевоi вiри, яку передбачае кожна окрема пiзнавальна дiя. Все, що як сущий предмет е цiллю пiзнання, е сущим на грунтi свiту, який вважають самозрозумiло сущим. Дещо, що вважають сущим у ньому, може виявитися несущим; пiзнання в окремому випадку може зробити коректуру гадок про буття; але це означае тiльки те, що воно замiсть такого е iншим, iншим на грунтi в цiлому сущого свiту.

Цей унiверсальний грунт вiри у свiт е тим, що передбачае кожна практика, як практика життя, так i теоретична практика пiзнавання. Буття свiту в цiлому е самозрозумiлiстю, яку нiколи не пiддають сумнiву i яку не здобувають через акти судження, воно, натомiсть, е передумовою будь-якого судження. Усвiдомлення свiту – це усвiдомлення в модусi достеменностi вiри, воно не здобуте в актi сенсопокладання, який постае в життевому зв’язку, в схопленнi чогось як тут сущого i навiть не у предикативному екзистенцiйному судженнi. Все це вже передбачае усвiдомлення свiту в достеменностi вiри. Якщо я в особливостi поля мого сприйняття схоплюю, наприклад у поглядi на книжку на столi, деякий об’ект, то я схоплюю щось суще для мене, яке ще до того було для мене сущим, було «там», «у моему кабiнетi», навiть якщо я ще не був на це спрямований; як i весь цей кабiнет, який тепер постае у полi сприйняття, з усiма виокремленими у сприйняттi предметами вже був для мене, разом iз невидимою частиною кiмнати i ii звичними речами, iз сенсом «кiмната моеi квартири» на знайомiй вулицi, вулицi в мiсцi мого проживання тощо. Так все суще, яке нас збуджуе, збуджуе нас на грунтi свiту, воно дае нам себе як припустимо суще; а пiзнавальна дiяльнiсть актiв судження перевiряе, чи дае воно себе так, як ми це уявляли ранiше, чи е воно iстинно й iстинно так i так сущим. Свiт як сущий свiт е унiверсальною пасивною передданiстю будь-яких актiв судження, будь-якого окремого теоретичного iнтересу. І навiть якщо стало дiевому теоретичному iнтересу притаманне те, що його, зрештою, спрямовано на пiзнання сукупностi всього сущого, тобто свiту, це все-таки е вже вторинним. Свiт як цiле вже завжди пасивно достеменно передданий, i генетично спрямуванню на його пiзнання як цiлого передуе спрямування на пiзнання окремого сущого, навiть якщо воно у своему буттi або так-буттi стае сумнiвним i потребуе перевiрки в пiзнавальному актi, або якщо воно у своему буттi е безсумнiвним i потребуе заради цiлей певноi практики ретельнiшого розгляду.

§ 8. Структура горизонту досвiду; типове попередне знання кожного окремого предмета досвiду

Утiм те, що кожне схоплення окремого предмета i кожний подальший акт пiзнання вiдбуваеться на грунтi свiту, означае дещо бiльше за спрямованiсть дiяльностi пiзнання на певну царину передданого в пасивнiй достеменностi. Акт пiзнання iндивiдуальних предметiв досвiду нiколи не реалiзуеться так, наче вони вперше данi як цiлковито невизначенi субстрати. Свiт завжди вже е для нас таким, в якому пiзнання вже реалiзоване у багатоманiтнi способи; i тому безсумнiвне те, що немае жодного досвiду в первинно-простому сенсi деякого досвiду речi, в якому ця рiч уперше схоплюеться i пiзнаеться без «знання» про неi, яке перебiльшуе те, що при цьому пiзнаеться. Кожний досвiд, хоч би що в ньому досвiдчувалось у властивому сенсi як таке, що в ньому вбачаеться, eo ipso необхiдно мае знання i спiвзнання про саму цю рiч, тобто про такi ii властивостi, якi в ньому ще не вбачаються. Це попередне знання е невизначеним за змiстом або не цiлком визначеним, але нiколи не цiлковито порожнiм, i якщо його б не було, досвiд взагалi не був би досвiдом тiеi самоi речi. Кожний досвiд мае горизонт досвiду; кожний досвiд мае ядро дiйсного i визначеного усвiдомлення, мае вмiст безпосередньо даних визначеностей, проте, поза цим ядром визначеного так-буття, поза власне «саме тут» даним, вiн мае свiй горизонт. Це означае, що кожний досвiд указуе на можливiсть i мою здатнiсть не лише поступово експлiкувати властиво самодане при цьому, а також здобувати в досвiдi його новi визначення. Кожний досвiд слiд розгортати в континуальностi й експлiцитному зв’язку окремих досвiдiв, синтетично единий як окремий досвiд, вiдкрито нескiнченний досвiд того самого. Для моiх певних цiлей менi може бути досить дiйсно пережитого в досвiдi, але потiм «я не зупиняюся» на тому, що «цього досить». Я можу переконатися в тому, що жодне визначення не е останнiм, що насправдi пережите в досвiдi завжди мае нескiнченний горизонт можливого досвiдного того самого. Цей горизонт у його невизначеностi вiд самого початку е простором можливостей, в якому дедалi ближче визначення у дiйсному досвiдi обирае певнi можливостi й вiдкидае iншi.

Так, кожний досвiд окремоi речi мае внутрiшнiй горизонт; i «горизонт» означае при цьому суттево належну кожному досвiду i невiд’емну вiд нього iндукцiю в самому цьому досвiдi. Це слово корисне, адже воно (а саме «iндукцiя») вказуе на iндукцiю у звичному сенсi певного способу висновку i на те, що воно, зрештою, за умов прояснення через справжне розумiння веде до первинноi антиципацii. На цьому, отже, i мае бути побудована справжня «теорiя iндукцii» (що так багато разiв i так невдало намагалися зробити). Одначе про це слiд сказати тiльки мимохiдь, оскiльки нас обходить тут лише структура горизонту досвiду.

Ця первинна «iндукцiя» або антиципацiя постае як модус первинноi конститутивноi пiзнавальноi дiяльностi й первинноi iнтенцii, тобто як модус «iнтенцiйностi», а саме такий, що вiн виходить за межi ядра певноi даностi, антиципуе; але виходить за межi не лише в сенсi антиципацii визначень, поява яких у цьому предметi досвiду зараз очiкуеться, а й виходить до iншого боку самоi цiеi речi з усiма ii антиципованими можливостями майбутнього подальшого визначення, виходить до iнших об’ектiв, якi данi з нею водночас, хоча й поки лише як тло. Це означае, що кожна рiч досвiду мае не лише внутрiшнiй, а також вiдкрито нескiнченний зовнiшнiй горизонт спiвоб’ектiв (тобто горизонт другого ступеня, який пов’язаний з горизонтом першого ступеня, iмплiкуе його). І хоча зараз я до них не звертаюся, але я завжди можу звернутися до них як вiдмiнних вiд того об’екта, який я переживаю у досвiдi тепер, або як однакових iз ним у певнiй типiцi. Утiм, попри всю антиципацiйно свiдому можливу вiдмiннiсть iнших об’ектiв, усi вони все ж таки мають щось спiльне: усi водночас антиципованi або навiть лише усвiдомленi як фоновий зовнiшнiй горизонт реалii усвiдомленi як реальнi об’екти (або властивостi, зв’язки тощо) зi свiту, як такi, що iснують в единому просторово-часовому горизонтi.

Це насамперед безпосередньо стосуеться свiту простого, чуттевого досвiду,[10 - До вiдмiнностi простого досвiду вiд фундованого див.: § 12.] чистоi природи. Проте опосередковано це стосуеться також всього свiтового, тобто також людських i тваринних суб’ектiв як суб’ектiв свiту, культурних надбань, речей використання, витворiв мистецтва тощо. Усе свiтове мае частину природи. Натуралiзацiя духу не е винаходом фiлософiв – вона е, якщо ii хибно тлумачать i застосовують, основною помилкою, але тiльки в цьому разi. Утiм, вона мае свое пiдгрунтя в тому, що все реальне у свiтi, опосередковано чи безпосередньо мае свое мiсце у просторово-часовiй сферi; все е тут чи там, i мiсце, наскiльки взагалi iснують мiсця, можна визначити саме тому, що все е просторово-темпоральним, тобто все можна визначити в часi завдяки фiзичним iнструментам, чи то пiсковим годинником, чи то маятниковим дзигарем, чи то якимось iншим хронометром. Тому все нечуттеве мае частину чуттевого; воно е сущим зi свiту, сущим у просторово-часовому горизонтi.

Існування чогось реального вiдповiдно до цього нiколи не мае iншого сенсу, окрiм iснування всерединi, буття у свiтi, у вiдкритому горизонтi просторово-часовостi, у горизонтi вже вiдомого, а не просто тепер актуально усвiдомленого, але також невiдомого, реального, яке, можливо, постане в досвiдi й стане вiдомим у майбутньому. Окремi апперцепцii роблять окреме реальне усвiдомленим, однак, неодмiнно з певним, хоча й тематично не застосованим смисловим складом, який перебiльшуе iх, перебiльшуе загальний склад того, що апперципуеться. У переходi вiд вiдповiдного складу встановлених окремих апперцепцiй до нового складу пануе синтетична еднiсть; нове апперцептоване мае начебто дотепер порожнiй, за змiстом ще не визначений горизонт попередньоi значимостi. Хоча цей горизонт вже накреслено й вiн наповнюеться, але його ще чiтко не визначено. Так, окрiм значимого й вiдповiдно схопленого в одиничностi й релятивнiй визначеностi через антиципацiю в постiйному русi особливого й пiдтверджувального наповнення стало е горизонт значимостi, свiт у значимостi буття.

Через це кожнiй окремiй апперцепцii, кожному вiдповiдному загальному вмiсту окремих апперцепцiй притаманна певна чуттева трансценденцiя, з одного боку, з огляду на стало антициповану потенцiйнiсть можливо нових реалiй i реальних загальних груп як таких, що вони досвiдчуються як майбутнi в перебiгу здiйснення входження-до-свiдомостi зi свiту, з другого боку, також як внутрiшнiй горизонт у кожнiй вже посталiй реалii стосовно вмiсту ще не апперцептованих ознак. Кожна реалiя, яка вперше постае в досвiдi, перебувае в горизонтi свiту i мае як така свiй внутрiшнiй горизонт. У тематичному сприйняттi це стае вiдомим через те, що вона впродовж вiдрiзку досвiдчування (наскiльки воно сягае) стало презентуе себе як саму себе тут i при цьому розкладае себе на своi окремi ознаки, своi що-моменти; вони, зi свого боку, також усвiдомлюються як такi, що самi себе презентують, але саме iз сенсом таких, у яких реальне показуе себе тим, чим воно е. Незабаром ми будемо змушенi ретельнiше розглянути структуру такоi експлiкацii. Усе, що так себе показуе i ще до експлiкацii сприйнятого iмплiцитно е тут, за його сутнiстю вважають тим у реальному, що в цьому сприйняттi власне й сприймаеться. Саме воно е бiльшим за вiдповiдно актуально пiзнане: воно е iз сенсом, який йому стало надае його «внутрiшнiй горизонт»; видимий бiк е боком лише тому, що вiн мае невидимi боки, антиципацiя яких i визначае його сенс. Вiдповiдно до цього, ми можемо тематично звернутися до них, ми можемо запитувати про них, ми можемо iх унаочнити; так пiсля припинення сприйняття i перетворення впiзнавання на подальшу значимiсть як здобуте i «ще живе» знання (знайомiсть реального з огляду на те, що в ньому справдi стало знайомим) ми можемо уявити наперед, що належного до самого реального могло б i мусило би принести подальше сприйняття. Утiм кожне таке передунаочнення того, що «a priori» приписуеться реальному, мае суттеву властивiсть невизначеноi загальностi. Тобто якщо, наприклад, стосовно вiзуального зворотного боку якоiсь речi ми здiйснюемо вiзуальне передунаочнення, то хоча ми й здобуваемо презентацiйне споглядання (схоже на пригадування), але без сталоi, iндивiдуально для нас обов’язковоi визначеностi, як це вiдбуваеться в разi пригадування – з обох бокiв передбачаеться доволi далекосяжна прозорiсть. Якщо ми справдi досягаемо внутрiшньоi визначеностi, ми усвiдомлюемо довiльнiсть кольору, що постае перед нами i зберiгаеться вiдтепер як колiр речi. Кожне передунаочнення здiйснюеться у спiвусвiдомленiй плиннiй варiативностi, у здатностi свiдомостi фiксувати варiанти, наприклад як певний колiр, але як довiльний варiант, замiсть якого так само може постати якийсь iнший.

З другого боку, довiльнiсть не е безмежною. У коливаннi передунаочнення, у переходi вiд одного тимчасово сталого варiанту або спрямування до iншого ми продовжуемо антиципувати щось, у типовий спосiб визначене як типове, наперед знане у едностi антиципацii, а саме антиципацii кольору зворотного боку, що вона, утiм, як антиципацiя е невизначено загальною. У тлумаченнi цiеi типовоi загальностi у формi певних «можливостей», вiдкритих для дiйсного буття цього кольору, постае простiр можливостей як експлiцитний «обсяг» невизначеноi загальностi антиципацii. Якщо рiч, яка постае в досвiдi, мае лише буттевий сенс внутрiшнього горизонту, хоча до фактичного i властивого знання потрапляе лише його ядро що-властивостей (Washeiten), то все ж таки ця рiч, кожне реальне взагалi мае свое загальне «a priori» як таке, що можна досвiдчувати, передзнання як невизначену загальнiсть приналежного до простору апрiорних можливостей апрiорного типу, загальнiсть, яка, втiм, стало може сама себе iдентифiкувати. Вочевидь, тип охоплюе також властивостi, якi входять до актуального пiзнання, якщо ми розглядаемо тип як тотальний. У взаемозамiнi поставання i зникання що-властивостей реальне стало усвiдомлюеться як одне i як таке, що воно може бути iдентифiкованим, i до цiеi едностi належить загальний тип як загальний горизонт типовоi загальностi, в якому все, що актуально стае вiдомим, упорядковуеться як особливо бiльш-менш досконало здiйснене визначення.

Утiм, зовнiшнiй горизонт, який також визначае сенс цього окремого реального, задано усвiдомленням потенцiйностi можливих досвiдiв окремих реалiй, як таких, що вони мають свое власне a priori як свою типiку, в якiй вони необхiдно антиципуються i яка в кожному наповненнi залишаеться iнварiантною у формi тих чи тих можливостей iнварiантного простору гри можливостей. Проте, будь-яку особливу типiку особливих реалiй (i констеляцiй реалiй) перебiльшуе тотальна типiка того, що належить до всього горизонту свiту в його нескiнченностi. У плинi досвiду свiту, конкретно повноi свiдомостi свiту в ii вiдповiдностi, iнварiантним залишаеться буттевий сенс свiту й разом з ним структурна побудова цього буттевого свiту з iнварiантних типiв окремих реальностей.

Таким чином, фундаментальна структура свiдомостi свiту або корелятивного карбування свiту як горизонту всiх окремих реалiй, якi можна пережити в досвiдi, е структурою знайомостi й незнайомостi з приналежною до неi наскрiзною релятивнiстю й так само наскрiзним релятивним розрiзненням невизначеноi загальностi й визначених особливостей. Усвiдомлений у горизонтi свiт у своiй сталiй буттевiй значимостi мае суб’ективний характер знайомостi взагалi як для нього загальний, але через це ще не вiдомий в iндивiдуальних особливостях горизонт сущого. Ця невизначено загальна знайомiсть поширюеться на все, що набувае особливоi значимостi як суще, через це все мае свою знайому форму, в якiй здiйснюються всi подальшi розрiзнення знайомого i незнайомого.

Поки цих грубих натякiв мае вистачити, щоби ми здобули поняття сутностi дii допредикативного досвiду, того, що вже залучене до досвiду предмета, цiеi позiрноi первинностi примiтивного схоплення. Це показуе, що, з одного боку, правильно, що iстинно сущий предмет е продуктом нашоi пiзнавальноi дiяльностi, але, з другого боку, для всiеi пiзнавальноi дiяльностi, хоч би коли вона починалася, це продукування iстинно сущого предмета не означае, що вона утворюе його з нiчого, натомiсть предмети завжди наче вже передданi, для нас завжди передданий предметний свiт довкiлля. Вiд самого початку все, що афiкуе, усвiдомлюеться в «предметному схопленнi» як тло, антиципацiйно усвiдомлюеться як приналежне до кожного моменту життя поле сприйняття, яке вiд самого початку е полем «предметiв», що як такi схоплюються як одиницi «можливого досвiду», тобто як можливi субстрати пiзнання. Це означае: те, що афiкуе нас iз вiдповiдно пасивно передданого фонового поля, не е цiлковито порожнiм чимось, якимось даним (ми не маемо вiдповiдного слова) без жодного сенсу, даним абсолютноi невiдомостi. Невiдомiсть, радше, завжди е модусом вiдомостi. Принаймнi те, що нас афiкуе, е вiд самого початку вiдомим, оскiльки воно взагалi е чимось iз визначеннями; воно усвiдомлене в порожнiй формi можливостi визначення, тобто з порожнiм горизонтом («певних» невизначених, невiдомих) визначень. Корелятивно, схоплення, яке стае його частиною, мае вiд самого початку вiдкритий горизонт, звiсно, «невизначено», «порожньо» антиципованих експлiкацiй, якi слiд здiйснити (у «я можу», «я можу пiти туди», «ближче придивитися», «розвернути» це тощо). Будь-яка справжня експлiкацiя надае йому iнтенцiйний характер такого схоплення, яке здiйснюе iнтенцiю горизонту (як порожню антиципацiю) у певнi кроки, через якi певнi невiдомi визначення стають вiдповiдно визначеними й вiдтепер вiдомими. Таким чином, схоплення «предмет узагалi» – ще в цiлковитiй невизначеностi й невiдомостi – вже приносить певний момент вiдомостi, а саме як певного Чогось, що воно «якось е», е таким, що його можна експлiкувати i впiзнати вiдповiдно до того, яким воно е; а саме як певне Щось, яке перебувае в горизонтi свiту як загальностi сущого, яке саме е вiдомим лише як суще «у свiтi», кажучи корелятивно, суще, яке мае увiйти до едностi потоку нашого досвiду.

Але й це ще не все. Розвинутiй свiдомостi вiд самого початку накреслено не лише загальне схоплення «предмета», «взагалi чогось, що може бути експлiкованим», а також уже певна типiзацiя всiх предметiв. З кожним новим (кажучи генетично) вперше конституйованим предметом стало накреслюеться новий тип предметiв, згiдно з яким схоплюються схожi з ним предмети. Наш передданий свiт довкiлля е, отже, «передданим» як розмаiто сформований, сформований вiдповiдно до його регiональних категорiй i типiзований згiдно з рiзноманiтними особливими родами, видами тощо. Тобто те з фону, що афiкуе i схоплюеться в першому активному зверненнi до нього, вiдоме в набагато глибшому сенсi, воно вже як фонове пасивно схоплюеться не просто як «предмет», як те, що можна пережити в досвiдi й експлiкувати, а як рiч, як людина, як витвiр людини й так у дедалi далекосяжнiших особливостях. Вiдповiдно до цього, воно мае свiй порожнiй горизонт вiдомоi невiдомостi, який слiд описати як унiверсальний горизонт «предмета» з особливими позначками (Einzeichnungen), або радше начерками (Vorzeichnungen), а саме певного стилю експлiкацii, яку слiд здiйснити з вiдповiдним експлiкату стилем. Тому цей горизонт все ж таки порожнiй, це горизонт невизначеностей, невiдомостей як таких, що iх можна визначити i слiд пiзнати. Звичайно, те, що афiкуе, може бути позбавленим особливоi типiзацii, утiм, його схоплюють щонайменше як об’ект, якщо воно е чуттевим даним, як просторовий об’ект усерединi найзагальнiшоi i просто необхiдноi форми «предмет узагалi».

§ 9. Свiт як горизонт усiх можливих субстратiв судження. Зумовлений цим характер традицiйноi логiки як логiки свiту

Хоч би як, отже, у формальнiй логiцi прагнули формалiзувати «термiни» судження «S», «p» тощо, то, хоча суто стосовно форми судження його Що й можна мислити цiлком довiльно, можливiсть замiнити це Щось, яке можна поставити на цi порожнi мiсця, мае своi межi. Те, що сюди можна поставити, не е, все ж таки, цiлком довiльним, натомiсть, залишаеться нiколи цiлком не виражена передумова, що це Щось, яке ставлять, е власне сущим, яке входить до едностi досвiду й корелятивно до едностi свiту як загальностi того, що взагалi можна досвiдчувати, тобто не просто до едностi фактичного досвiду, а також до будь-якого можливого у фантазii досвiду: це суще якщо й не дiйсного, то все ж таки можливого свiту. Тому все, що у невимушенiй довiльностi може стати субстратом, предметом акту судження, е, утiм, певною еднiстю i мае спiльну структуру, на пiдставi якоi взагалi може постати осмислене судження. Це пов’язано з тим, що взагалi щось е, тобто iдентичне в едностi нашого досвiду i тому таке, що мае бути доступним у предметнiй очевидностi в едностi нашого досвiду.[11 - Див.: «Логiка», § 89 b, с. 193 i наступнi.] Це покладае межу вiльнiй варiативностi ядра, через яку логiка, хоча це нiколи й не було анi виражено, анi побачено як ii основна передумова, е саме логiкою свiту, свiтового сущого.[12 - Про пов’язанiсть традицiйноi логiки зi свiтом i проблему «останньоi логiки», яка ii перебiльшуе, див.: Там само, § 92 а, с. 197 i наступнi, а також § 102, с. 236 i наступнi.] Тому зведення предикативноi очевидностi до очевидностi допредикативного досвiду i доказ генези предикативного судження з допредикативного досвiду свiту не означае жодного обмеження, яке проблематизуе свiт як зразок цього зведення в його загальностi; наприклад, так, щоби можна було закинути, iснують також предикативнi судження, якi не можна в такий спосiб звести до допредикативноi очевидностi досвiду. Оскiльки ми запитуемо про генезу того, що традицiйно дане як логiчне, то тим самим ми фактично виявляемо його генезу в унiверсальнiй загальностi, адже мовчазна передумова цiеi традицiйноi логiки власне i полягае в тому, що все, що як субстрат може увiйти до ii суджень, е таким, що належить до едностi нашого досвiду i тому мае бути зведеним до основного типу, до сущого як свiтового сущого. Це i е унiверсальним стилем i iнварiантними рамцями, в яких усе мае вмiщуватися.

Тепер нарештi стае цiлком зрозумiлим те, що ми вже стверджували ранiше (§ 4), а саме те, що виявлення фундацii предикативних очевидностей у допредикативних е не просто якоюсь особливою генеалогiею предикацii i предикативних очевидностей, а генеалогiею самоi логiки в ii фундаментальнiй частинi, адже умови всiх очевидностей, а також очевидностей самих логiкiв полягають у чуттевому фундаментi. Вiд цих умов залежить можливiсть приведення до очевидностi останнiх субстратiв судження.

§ 10. Повернення до очевидностi досвiду як повернення до життесвiту. Руйнацiя iдеалiзацiй, якi приховують життесвiт

На очевидностi досвiду мають, зрештою, грунтуватися всi предикативнi очевидностi. Завдання прояснення походження предикативного судження, доведення цiеi фундацii та вiдстеження виникнення допредикативних очевидностей з очевидностей досвiду, виявляеться пiсля багаторазового прояснення сутностi досвiду завданням повернення до свiту, яким вiн передданий як унiверсальний грунт усiх окремих досвiдiв, як свiт досвiду, безпосередньо й до будь-яких звершень. Повернення до свiту досвiду – це повернення до «життесвiту», тобто свiту, в якому ми завжди вже живемо та який дае грунт для всiх пiзнавальних актiв i для всiх наукових визначень. Здобуте вбачання сутностi досвiду як досвiду свiту вiдтепер надае нам змогу вiдповiсти на питання, якi пов’язанi з сенсом цього повернення, iз закидами, якi можуть виникнути щодо цього, й з методологiчною характеристикою цього запитування як не-психологiчного.

З того, що вже було сказано, випливае, що у потоцi нашого досвiду свiту, як вiн пов’язаний зо вже передданим свiтом, ми зовсiм не так i легко знаходимо розшукуванi гранично первиннi очевидностi, те справжне правстановлення допредикативноi очевидностi в побудовi на цiлком первиннiй, первинно встановленiй очевидностi досвiду. Для цього недостатньо просто повернутися вiд окремих суджень, якi можуть постати перед нашими очима як приклади, до способу напердданостi iхнiх субстратних предметiв так, наче вiд будь-якого судження як прикладу можна легко повернутися до гранично первинного очевидностi досвiду. Щоби репрезентувати структуру цiлковито первинноi очевидностi, ми радше маемо завжди тримати перед очима те, в якому горизонтi досвiду неодмiнно вiдбуваеться такий акт досвiду.

Адже свiт, у якому ми живемо й у якому ми пiзнаемо й судимо, в якому все те, що стае субстратом можливих суджень, афiкуе нас, завжди передданий нам як сповнений залишкiв логiчних актiв; тому вiн завжди даний нам як свiт, у якому ми або iншi, досвiд яких ми сприймаемо через повiдомлення, навчання, традицiю, завжди вже судимо i пiзнаемо. І це пов’язано не лише з типово визначеним сенсом, з яким кожний предмет постае перед нами як знайомий в горизонтi типовоi знайомостi, а також iз накресленням горизонту, з сенсом, з яким вiн узагалi даний нам як предмет можливого пiзнання як те, що взагалi можна пiзнати. Сенс цiеi передданостi визначено тим, що до свiту, яким вiн передданий нам, людям сучасностi, належить все те, що природничi науки Нового часу зробили для визначення сущого. І навiть якщо ми самi не цiкавимося природничими науками i не знаемо нiчого про iхнi досягнення, то суще нам все ж таки вiд самого початку дано принаймнi настiльки визначеним, що ми схоплюемо його як таке, що принципово може бути визначеним науково. Інакше кажучи, щодо цього свiту, який передданий нам, для нас на пiдставi традицii Нового часу е самозрозумiлою iдея, «що нескiнченна загальнiсть узагалi сущого е в собi рацiональною загальнiстю, яка корелятивно мае бути опанована, i при цьому без залишку, унiверсальною наукою».[13 - Див. Husserl E. Die Krisis der europ?ischen Wissenschaften und die transzendentale Ph?nomenologie, Philosophia, Bd. I, 1936, c. 97.] Ця iдея свiту як унiверсуму, як буття, що може бути опанованим математично-фiзикалiстськими методами природничих наук, як самого по собi визначеного унiверсуму, фактичне визначення якого мае здiйснити наука, е настiльки самозрозумiлою для нас, що в ii свiтлi ми розумiемо кожну окрему данiсть. Навiть там, де ми не визнаемо загальноi необхiдностi й унiверсальноi застосовностi «точних» природознавчих методiв та iдеалiв пiзнання, стиль цього способу пiзнання став настiльки взiрцевим, що вiд початку пануе переконання, що предмети нашого досвiду самi по собi визначенi, а справа пiзнання полягае саме в тому, щоб у певному наближеннi вiднаходити цi вже наявнi визначення, встановлювати iх «об’ективно», так, як вони е самi по собi. При цьому «об’ективно» означае «раз i назавжди» i «для кожного». Ця iдея визначеностi сущого «в собi» i через це того, що свiт нашого досвiду е унiверсумом самого по собi сущого i самого по собi визначеного, е для нас настiльки самозрозумiлою, що навiть неукам, якщо йдеться про дiяльнiсть пiзнання, ця його «об’ективнiсть» е вiд початку самозрозумiлою. Самозрозумiлiсть при цьому передбачае, що простiр нашого свiту й час, у якому ми переживаемо суще i в якому перебiгае сам наш досвiд, саме i е простором i часом, точне схоплення яких е завданням математично-фiзикалiстських природничих наук. Так само самозрозумiло ми передбачаемо, що каузальний зв’язок сущого, яким вiн даний у досвiдi, е саме тим, що його потiм точно й об’ективно визначае об’ективна наука i з яким пов’язанi точнi каузальнi закони.

Таким чином, свiт нашого досвiду вiд самого початку тлумачать за допомогою певноi «iдеалiзацii» й узагалi вже не вбачають того, що ця iдеалiзацiя, яка веде до точного простору геометрii, точного часу фiзики, точноi каузальноi закономiрностi й до того, що свiт нашого досвiду ми розглядаемо як визначений саме так, е наслiдком дii методiв пiзнання, якi грунтуються на передданостi нашого безпосереднього досвiду. А в цьому досвiдi в його безпосередностi немае нiякого точного простору, нiякого об’ективного часу та нiякоi каузальностi. Якщо, зрештою, будь-яке теоретично наукове визначення сущого пов’язане iз досвiдом i його даностями, то все ж таке досвiд не дае предмети так, що спрямоване на досвiднi предмети мислення через експлiкацiю, сумування, диз’юнкцiю, зв’язок, утворення понять, дедукцiю, iндукцiю безпосередньо веде до предметiв у сенсi iстинноi теорii, або науки. Якщо ми говоримо про предмети науки, що як такi претендують на визнану кожним iстину, то це не предмети досвiду, якi ми переживаемо в чистому досвiдi та якi ми на пiдставi цього чистого досвiду визначаемо в категорiальних актах, що дiстають вiдповiдний вираз у предикативних реченнях як готових структурах цих актiв. «Судження досвiду», точнiше кажучи, судження, якi походять лише з первинних утворень у категорiальних актах, суто на пiдставi досвiду, чуттевого досвiду духовного буття, який сам себе фундуе, не е остаточними судженнями, не е судженнями науки в строгому сенсi – а саме науки, яка працюе згiдно з iдеею остаточностi. Таким чином, вiд iнших категорiальних актiв природно вiдокремлюються логiчнi акти iдеалiзацii й математизацii, якi передбачають iдеалiзацiю або, якщо узагальнити, щось на кшталт геометризацii.

Математизацiя природи, яку пiдготувала Евклiдова геометрiя з ii iдеальними образами i яка вiд часiв Галiлея е взiрцем для дослiджень природи взагалi, стала настiльки самозрозумiлою, що вже Галiлей замiнив свiт нашого досвiду точним свiтом i взагалi не запитував про первиннi акти надавання сенсу, через якi простiр споглядання з його неясною i пливкою типiкою перетворився на точний простiр геометрii.[14 - Див. до цього i до подальшого вищезгаданий твiр, с. 99, 124 i наступнi.] Таке переосмислення вказало би на те, що до точних образiв геометрii веде не фантазiйне перефiгурування споглядальних просторових образiв, а лише метод iдеалiзацii даного у спогляданнi; i це стосуеться всiх визначень природничих наук, якi приписують сущому як його визначення. При цьому не помiчають, що цей метод iдеалiзацii е, зрештою, нескiнченно розширеним передбаченням того, що слiд очiкувати в досвiдi. І завжди не помiчають, що цей унiверсум визначеностей сам по собi, який точна наука розглядае як унiверсум сущого, е лише мантiею iдей, яка так огортае свiт безпосереднього споглядання i досвiду, тобто життесвiт, що кожний результат науки мае в цьому безпосередньому досвiдi та свiтi цього досвiду фундамент свого сенсу i мае бути зведеним до нього. «Ця мантiя iдей призводить до того, що ми метод сприймаемо за iстинне буття» (там само) i що свiт нашого досвiду ми завжди вже розумiемо в сенсi накинутоi на нього мантii iдей, наче вiн «сам по собi» е таким. Так кожне повернення в осмисленнi до «чистого досвiду», насамперед звичайне для позитивiзму осмислення такого гатунку, зупиняеться на вже iдеалiзованiй природi, i те ж саме стосуеться логiка, коли вiн запитуе про досвiднi засади пiзнання; i не меншою мiрою це стосуеться психолога, який вiд самого початку розглядае переживання як таке, що корелюе з iстинним буттям речей, яке вiн сподiваеться вiднайти в його об’ективнiй визначеностi й можливостi визначення. Так i логiк завжди вбачае сенс пiзнавальних актiв у досягненнi цього «самого по собi», «об’ективного» пiзнання, а свою цiль – у визначеннi сущого «для кожного» й «раз i назавжди». Вiн забувае запитати про те, чи полягае взагалi сенс пiзнавального акту в нормi, за якою можна оцiнювати будь-який акт судження i пiзнання, чи не слiд оцiнювати акт пiзнання радше згiдно з намiром первинного досвiду, з цiлями, якi випливають з нього i помiж яких точне пiзнання е лише однiею з можливих – а саме тому, що з первинного досвiду вiн не може здобути жодного поняття через перекривання первинно даного (взагалi вже не зрозумiлою) iдеалiзацiею, яка походить iз точноi науки.

Якщо ми, отже, волiемо повернутися до досвiду у гранично первинному сенсi, до якого ми прагнемо, то це може бути лише первинний життесвiтовий досвiд, який ще нiчого не знае про цi iдеалiзацii, а е, натомiсть, iхнiм необхiдним фундаментом. І це повернення до перивнного життесвiту не е таким, що просто приймае свiт нашого досвiду таким, яким вiн нам даний, а вiдстежуе вже закладену в ньому iсторичнiсть до його походження – iсторичнiсть, у якiй свiт уперше дiстае сенс «самого по собi» сущого свiту, який може бути визначений на пiдставi первинного споглядання й досвiду. Оскiльки логiк не запитуе про це перекривання iдеалiзацiями свiту первинного досвiду, а вважае, що первиннiсть досвiду слiд просто стало продукувати, вiн i пiзнання оцiнюе згiдно з цим iдеалом точностi, епiстеми точного, «об’ективного» знання. На противагу йому повернення до допредикативного досвiду i вбачання того, що е найглибшим i гранично первинним шаром допредикативного досвiду, означае виправдання докси, яка е цариною гранично первинних очевидностей, якi ще не зазнали точноi математично-фiзикалiстськоi iдеалiзацii. При цьому виявляеться, що ця царина докси не е цариною очевидностей, ранг яких нижчий за ранг очевидностей епiстеми, пiзнавальних суджень i iх залишкiв, натомiсть, вона е цариною граничноi первинностi, до якоi, вiдповiдно до власного сенсу, повертаеться точне пiзнання, характер якого слiд розглядати просто як метод, а не як шлях пiзнання, що веде до самого-по-собi.

Це в жодному разi не мае означати знецiнення точного пiзнання i так само знецiнення аподиктичних очевидностей самоi логiки. Це означае лише освiтлення шляху, який мае привести до очевидностей найвищого ступеню i до прихованих передумов, на якi вони спираються i якi визначають i обмежують iхнiй сенс. Через це ми не пiддаемо сумнiву iхнiй змiст, а радше дотримуемося думки, що в них здiйснюеться пiзнання, шлях якого веде вiд докси до епiстеми, але при цьому через граничну цiль не варто забувати про походження i властиве право нижчих ступенiв.

§ 11. Прояснення походження судження i генеалогiя логiки в загальному горизонтi трансцендентальноi, феноменологiчно-конститутивноi проблематики

На тiй самiй пiдставi необхiдне повернення до найпервиннiших очевидностей досвiду не можна здiйснити засобами психологii. Така психологiя, навiть якщо ми вважаемо за можливе практикувати ii як чисту, пов’язану з чисто пережитим i даним свiдомостi психологiю, як чисту внутрiшню психологiю, у найлiпшому разi могла би з позицiй передданоi типiки логiчних форм запитати про належнi за своею сутнiстю до цих форм суб’ективнi дii, в яких структури цих форм виникають як очевиднi структури. Проте навiть коли вона серйозно звертаеться до проблеми очевидностi i вiдстежуе фундацiю очевидностi судження в допредикативних очевидностях, вона з необхiднiстю запитуе про переживання очевидностi суб’ектами, якi е суб’ектами нашого свiту – свiту, який вже перекритий iдеалiзацiями i апперцептований у сенсi цього перекривання. У своему поверненнi до логiчноi дiяльностi, з якоi походять усi очевидностi судження, вона зупиняеться на досвiдi, який самозрозумiло мислять як пов’язаний з iдеалiзованим свiтом. Навiть найширше й найчистiше реалiзована психологiя не може порушити проблему деструкцii цих iдеалiзацiй, виходу до iхнього прихованого смислового фундаменту первинного досвiду. Адже психологiчна рефлексiя щодо переживань, якi можуть бути доступнi у внутрiшньому сприйняттi, не може привести до походження цiеi накинутоi на свiт мантii iдей iз первинного життесвiтового досвiду. Вона сприймае переживання як окремi, вiдмiннi одна вiд одноi подii в нашiй свiдомостi, якi можна дослiджувати як окремi, мабуть, навiть дослiджувати iхне походження, як логiк дослiджуе окремi форми. Утiм будь-яка психологiчна рефлексiя такого штибу приведе до переживань, якi саме i е переживаннями, досвiдами свiту, який для цього суб’екта завжди вже е наявним, а це означае, що наука Нового часу вже здiйснила з ним свою роботу точного визначення. Таким чином, хоча психологiя, мабуть, i може встановити передування допредикативного досвiду окремих актiв предикативному, але сама вона не може висвiтлити це повернення до первинного. До переживань, як це самозрозумiло вiднаходить психолог, завжди вже належить цей свiт як корелят цих переживань, якi вiн дослiджуе; а вiд переживань у нього немае зворотного шляху до виникнення самого цього свiту, яке саме й полягае в суб’ективних актах, дiяльностi пiзнання, реалiзацii наукових методiв, у яких саме й постае свiт як так i так визначений i як такий, що у своему iстинному буттi може бути визначеним принципово in infinitum.

Це також залишки суб’ективних актiв, iнтенцiйних актiв – але iнтенцiйностi, яка не вiдкрита погляду рефлексii, а лише iмплiкована в залишках, якi вказують на неi. Виявлення цих iнтенцiйних iмплiкацiй та iсторii свiту, в якому суб’ект психологii знаходить себе вже усталеним, означае, отже, i повернення до суб’ективного, через iнтенцiйнi акти якого свiт набувае цього образу; утiм це повернення до прихованоi суб’ективностi – прихованоi, оскiльки актуально виявити ii в ii iнтенцiйнiй дiяльностi можна не через рефлексiю, а лише в залишках цiеi дiяльностi в даному свiтi. Запитування про первиннi очевидностi е, отже, також суб’ективним, але суб’ективним у бiльш радикальному сенсi, нiж будь-який сенс психологii. Це деструкцiя всього того, що вже набуло сенсу у свiтi нашого теперiшнього досвiду, запитування про тi суб’ективнi джерела цих залишкiв сенсу, з яких вони виникли, i через це про дiеву суб’ективнiсть, яка не е суб’ективнiстю суб’екта, що у психологiчному самоосмисленнi вже споглядае цей усталений свiт. Це, радше, та суб’ективнiсть, у смислових дiях якоi свiт, яким вiн нам даний, наш свiт, стае тим, чим вiн для нас е, а саме вже не свiтом перивнного досвiду, а свiтом у сенсi точно визначеного свiту, в якому всi окремi сущi вiд самого початку самозрозумiло данi нам як такi, що принципово можуть бути визначеними методами точноi науки i щонайменше принципово як суще саме по собi у тому сенсi, який первинно походить iз iдеалiзацii математично-фiзикалiстських природничих наук.

При цьому в такому запитуваннi не йдеться про фактичне iсторичне походження цих залишкiв сенсу з конкретноi iсторичноi суб’ективностi, а також не про суб’ективнiсть конкретних iсторичних особистостей, якi вперше висловили думки про таку математизацiю,[15 - Див. до методу цього повернення також згаданий вище твiр, с. 132 i наступнi.] натомiсть цей наш свiт стае для нас лише прикладом, на якому ми вивчаемо структуру та походження можливого свiту взагалi iз суб’ективних джерел. Ми були б не у змозi зрозумiти це конкретне iсторичне походження смислових дiй iз iсторичних суб’ектiв, якщо ми самi не вiдтворили б цi дii, якщо ми не пережили б це походження актiв iдеалiзацii з первинного життевого досвiду, тобто якщо ми самi не змогли би здiйснити це повернення вiд прихованого життесвiту з його мантiею iдей до первинного досвiду свiту та життесвiту. При цьому ми повторюемо всю iсторiю суб’ективних актiв, яка вже вiдбулася, але яка до цього була прихована й тiльки у вiдтвореннi стала iсторiею зрозумiлих актiв. І через це ми розумiемо самих себе як суб’ективностi, якi не знаходять себе вже в готовому свiтi, як у простiй психологiчнiй рефлексii, а як такi, що мiстять як можливi i здiйснюють усi цi акти, що iм цей свiт завдячуе своiм становленням. Інакше кажучи, ми розумiемо себе в цьому розкриттi iнтенцiйних iмплiкацiй, в цьому запитуваннi про смисловi залишки свiту щодо iхнього походження з iнтенцiйних актiв як трансцендентальну суб’ективнiсть; при цьому пiд трансцендентальним слiд розумiти нiщо iнше, як iнiцiйований Декартом оригiнальний мотив запитування про граничнi джерела всiх побудов пiзнання, самоосмислення тим, хто пiзнае, самого себе i свого пiзнавального життя, в якому всi значимi для нього науковi побудови вiдбуваються цiлеспрямовано, зберiгаються як здобутки й залишаються вiльнодоступими.[16 - До цього поняття трансцендентального див. вищезгаданий твiр, с. 172 i наступнi.]

Точнiше кажучи, повернення до цього передданого свiту конститутивноi трансцендентальноi суб’ективностi вiдбуваеться у два кроки:

1. Через повернення вiд передданого свiту з усiма його смисловими залишками, з його наукою i науковим визначенням до первинного життесвiту.

2. Через повернення в запитуваннi вiд життесвiту до суб’ективних актiв, з яких вiн сам виникае. Оскiльки й вiн також не е чимось просто передданим; i вiн також е утворенням, про способи конститутивноi побудови якого можна запитати. І тут також ми знаходимо вже логiчнi смисловi акти, звiсно, логiчнi не в сенсi нашоi традицiйноi логiки, яка завжди спираеться на засади самого-по-собi-буття i самоi-по-собi-визначеностi, а в сенсi первинного логiчного акту, який передовсiм спрямований на визначення та пiзнання в обмежених i релятивних горизонтах життесвiтового досвiду. Утiм логiчнi акти е лише частиною того, що веде до побудови свiту нашого досвiду. До цього також належать практичнi й емоцiйнi досвiди, досвiд волiння, оцiнювання i продуктивноi дii, який, зi свого боку, утворюе горизонт знайомостi практичного використання, оцiнювання тощо. Але до цього належать i всi акти чуттевого досвiду, через якi взагалi вiдбуваеться конституювання свiтового часу, простору, просторових речей, iнших суб’ектiв тощо. Якщо в такий спосiб дослiдженi нижчi конститутивнi акти, якi передусiм належать до конституювання можливого життесвiту, то наступним е конституювання об’ективного часу, математично-фiзикалiстськоi природи i ii «самого-по-собi».

Загальне завдання конститутивноi феноменологii полягае у проясненнi взаемного переплетення актiв свiдомостi, яке веде до конституювання можливого свiту – можливого свiту, це означае, що йдеться про сутнiснi форми свiту взагалi, а не про наш фактичний, дiйсний свiт. В його межах упорядковуеться прояснення походження предикативного судження як фундаментальне завдання генеалогii логiки, яку розумiють у цьому загальному горизонтi та яка у своему загальному й повному сенсi стае трансцендентальною логiкою. Як така вона мае дослiджувати участь логiчного, логiчних актiв свiдомостi в широкому сенсi, актiв пiзнавального розуму в побудовi свiту. Звичайно, лише в цих загальних рамках конститутивноi проблематики можна встановити, наскiльки далеко сягае ця царина логiчного, логiчного розуму, що в побудовi свiту варто розумiти як участь логiчного утворення сенсу, логiчних актiв i наскiльки широко слiд розумiти поняття логосу, тобто самого логiчного. Тут завдання е дещо скромнiшим. У нас ще немае загального поняття логiчного, ми маемо починати з традицiйного поняття й дослiдити залучення й участь того, що традицiйно розглядаеться як логiка й логiчнi акти в побудовi досвiду нашого свiту, а також ту роль, яку все це вiдiграе в цiй побудовi. Так завдання трансцендентальноi логiки в зазначеному й iдеально довершено уявленому сенсi вiдрiзняеться, з одного боку, вiд завдання конститутивноi феноменологii в цiлому, а з другого, вiд завдання генеалогii, що е аналiзою походження i суб’ективним обгрунтуванням традицiйноi формальноi логiки. Тут ми здiйснюемо лише фундаментальну частину останнього завдання, а саме прояснення походження предикативного судження.[17 - Стосовно обмеження цього завдання вiдносно загальноi конститутивноi проблематики див. також § 14.]

§ 12. Початок окремих аналiз. Розрiзнення простого i фундованого досвiдiв i необхiднiсть повернення до найпростiших досвiдiв

Цих натякiв мае бути досить, щоби зрозумiти сенс повернення вiд предикативноi очевидностi до допредикативноi, предметноi очевидностi, яке е поверненням до очевидностi життесвiтового досвiду. Тепер iдеться про те, щоб iз цих загальних убачань зробити висновки для правильного вибору початку конкретних окремих аналiз i в загальнiй царинi життесвiтового досвiду вiднайти тi допредикативнi очевидностi, в яких можна вказати на походження предикативного судження. Хоча ми вже й здобули поняття досвiду як предметноi очевидностi iндивiдуальних предметiв, цей досвiд у собi все ж таки ще не е рiзноманiтним, навiть якщо деконструювати всi iдеалiзацii, якi перекривають його первиннiсть. Наш життесвiт у його первинностi, якоi можна досягти лише через деконструкцiю цих смислових шарiв, як уже зазначалося, е не лише свiтом логiчних актiв, не лише цариною передданостi предметiв як можливих субстратiв судження, як можливих тем пiзнавальноi дiяльностi, а також свiтом досвiду в цiлком конкретному сенсi, який повсякденно пов’язують iз виразом «досвiд». А цей повсякденний сенс у жодному разi не пов’язаний суто з пiзнавальним ставленням, натомiсть, вiн у своiй найширшiй загальностi пов’язаний iз габiтуальнiстю, яка зi своiм устаткуванням, iз «досвiдним» у ситуацiях життя – зрозумiлого чи то конкретно обмежено, чи то загально як ставлення до життя в цiлому – надае йому надiйностi рiшення i дii; з другого боку, цей вираз означае також окремi кроки «досвiдчування», через якi здобувають цю габiтуальнiсть. Цей загально вiдомий повсякденний i конкретний сенс «досвiду» вказуе, отже, бiльшою мiрою на практичне й оцiнювальне ставлення, нiж спецiально на пiзнавання i судження.

Ми спочатку вiдсторонилися вiд усього того, що е досвiдом у цьому конкретному сенсi, й у нашому запитуваннi прямо перейшли вiд предикативного судження i його очевидностi до царини пасивноi вiри в буття як свiдомостi передданостi субстратiв судження – грунту вiри, який постае як свiт i через який кожний окремий досвiд е досвiдом у горизонтi свiту. Проте, цей горизонт свiту як такий визначений не лише знайомiстю сущого, яка походить iз практики пiзнання, а також передусiм тiею знайомiстю, яка походить iз повсякденноi практики продуктивноi дiяльностi. Те, що ми все ж таки вiд визначеного цим широкого i конкретного поняття досвiду вiдразу повернулися до бiльш вузького, виправдано тим, що будь-яке поводження у свiтi, як практична дiяльнiсть, так i чисто пiзнавальна, фундована досвiдом у цьому сенсi. Практична дiя, оцiнювання е оцiнюванням передданих предметiв i дiею iз ними, тобто тими, якi в надiйностi вiри вже данi як сущi й такi, що постають перед нами. Таким чином, царина пасивноi докси, пасивноi буттевоi вiри, цей грунт вiри е фундаментом не тiльки кожного окремого акту пiзнання i кожного пiзнавального звернення, судження про суще, а також кожного окремого оцiнювання i практичноi дii iз сущим, а отже, фундаментом також для всього того, що в конкретному сенсi називають «досвiдом» i «досвiдчуванням». Навiть не варто говорити про те, що вiд цiеi пасивноi передданостi сущого весь час слiд переходити до пiзнавальноi активностi; те, що афiкуе, радше може водночас бути стимулом дii. Звiсно, цьому вже завжди передуе примiтивна пiзнавальна дiяльнiсть, схоплення так i так визначеного сущого, певна експлiкацiя. Таким чином, це поняття досвiду настiльки позначено очевидною данiстю, пасивною передданiстю iндивiдуальних предметiв, наскiльки цим позначена основна структура кожного досвiду в конкретному сенсi. У пасивнiй доксi суще переддане не лише як субстрат для всiх можливих пов’язаних iз ним актiв пiзнання, але i як субстрат для всiх оцiнок, практичних цiлепокладань i дiй. Для того, щоби дещо могло бути даним як красиве, плiдне, жахливе, привабливе тощо, воно мае бути якось присутне в чуттевому схопленнi, дане в безпосередньому чуттевому досвiдi, навiть якщо ми взагалi не продовжуемо його сприймати, якщо ми не прагнемо експлiкувати його, схоплювати його у спогляданнi, тлумачити його чуттево сприйнятi властивостi, але якщо воно вiдразу на пiдставi цiеi чуттевоi присутностi викликае наш практичний або емоцiйний iнтерес, вiдразу постае перед нами як саме це корисне, привабливе або потворне, все це фундуе те, що воно е субстратом iз властивостями, якi можна просто чуттево схопити i до яких завжди веде шлях можливого тлумачення.

Якщо, отже, йдеться про досвiд, ми маемо розрiзняти простий i фундований досвiд. Свiт, яким вiн завжди вже е передданим у пасивнiй доксi й утворюе грунт вiри для всiх окремих суджень, даний в основi простого досвiду як свiт субстратiв, якi можна просто чуттево схопити. Кожний простий досвiд, тобто кожний досвiд iз буттевим сенсом простого субстрату, е чуттевим досвiдом – субстратом буття е тiло, яке зберiгаеться в узгодженостi досвiду i як таке вважаеться iстинно сущим тiлом. Унiверсальний чуттевий досвiд, який мислять в унiверсальнiй узгодженостi, мае еднiсть буття, еднiсть вищого порядку; сущим цього унiверсального досвiду е вся природа, унiверсум усiх тiл. Таким чином, у свiтi нашого досвiду природа е найнижчим шаром, який фундуе решту; суще як природа у своiх властивостях, якi можна просто досвiдчувати, е тим, що як субстрат лежить в основi всiх iнших видiв досвiду, в яких беруть участь нашi оцiнювання i дii, причому лежить як iнварiантне для мiнливоi релятивностi його оцiнювання, можливостi його використання для певних цiлей, щоб iз природно даного «матерiалу» створювати вiдповiдно рiзноманiтне. Вiн завжди даний в основi як природне тiло з його природними, доступними у простому досвiдi властивостями, хоча може й не викликати жодного iнтересу.

Якщо цей досвiд даний первинно, ми називаемо його сприйняттям, а саме зовнiшнiм сприйняттям. Усе зовнiшньо-свiтове ми сприймаемо як тiлесно суще у просторово-часовiй природi. Там, де ми натрапляемо на тварин i людей та об’екти культури (iнструменти, витвори мистецтва тощо), ми маемо не просто природу, а вираз духовного сенсу буття; тут ми виходимо з царини того, що можна просто пережити в чуттевому досвiдi. Сприйняття як чисто чуттеве сприйняття спрямоване на просту тiлеснiсть, лише на неi. Вiд нього вiдрiзняеться сприйняття того, що може бути сприйнятим тiльки через розумiння виразу, як розумiння iнструменту вказуе у «пригадуваннi» на людей, якi зробили його з певною метою або для яких вiн був призначений; а окрiм цього – вираз живого тiла як людського. Обидва передбачають чуттеве сприйняття тiлесного, яке фундуе вираз, i перехiд вiд цього до рефлексii,[18 - Цей вираз мае тут лише натякнути на опосередкованiсть цього способу переживання; звичайно, «рефлексiя» такого виду цiлком вiдрiзняеться вiд рефлексii у звичайному сенсi, вiд переносу погляду з предметностей, якi можна безпосередньо схопити, на власнi переживання.] яка, отже, опосередковано або безпосередньо остаточно засвiдчуе спiвбуття людського персонального (Я) або тваринноi суб’ективностi й у такий фундований спосiб – сущого, яке е не просто тiлесним тут-сущим, а пов’язаним iз цим чимось суб’ективним. Утiм його не можна досвiдчувати або сприймати безпосередньо; його можна досвiдчувати лише через фундацiю тим, що можна досвiдчувати просто чуттево, як таке, що е тут разом iз просто сприйнятим. Отже, рефлексiя – це не сприйняття, в якому можна бути спрямованим просто на те, що сприймаеться, а поступове вiдхилення вiд безпосереднього спрямування. Якщо я спрямований на людину, то це самоспрямування, тематичне промiння активностi спочатку спрямоване саме на тiло, а отже, е чуттевим сприйняттям; утiм, воно не зупиняеться на тiлi, а йде в розумiннi виразу далi до Я-суб’екта, тобто до його буття, в якому воно, наскiльки це взагалi виражено, щось робить, спрямовуе себе, чимось займаеться, мае свiт, який афiкуе його тощо. І до цього необхiдно належить зв’язок його Я з його живим тiлом, саме яке i е для мене тут. Утiм цей нормальний перебiг сприймання людини вiд чуттевого сприйняття ii тiла через вираз до належного до цього Я-суб’екта, який виражае себе, дозволяе певну змiну настанови: ми можемо звертати увагу тiльки на тiлесне i займатися лише тiлесною рiччю; ми ще розумiемо вираз, але розумiння не дiе актуально, Я-суб’ект е лише, так би мовити, тлом, вiн тут, проте позатематично.

Щоби досягти насправдi останнiх i первинних очевидностей допредикативного досвiду, нам доведеться повернутися вiд цих фундованих досвiдiв до найпростiших i при цьому вiдвернути увагу вiд усiх виразiв. Адже на розумiння виразу вказуе кожний досвiд, який визначае суще не згiдно з його природними властивостями, який ставиться до нього як до iнструменту або як до чогось на такий кшталт. Отже, ми залишаемо тiльки чуттеве сприйняття й досвiд узагалi, свiт розглядаемо лише як свiт сприйняття й абстрагуемося вiд усього того знайомого i визначеного в ньому, що походить не з чисто сприймального ставлення, а з нашого оцiнювання або оцiнювання iнших, тобто вiд усiх тих визначень, якi походять iз власного або чужого персонального ставлення. Через це ми дiстаемо чисту унiверсальну природу як пасивний передданий грунт досвiду, що в консеквентному перебiгу чуттевого сприйняття постае як замкнений у собi зв’язок, а саме як такий, що сприймаю i можу сприймати лише я, адже у моiй актуальнiй царинi досвiду через вiдвертання уваги вiд виразу я не маю нiкого iншого. Для конкретно сущого свiту це означае абстракцiю, слово, яке спочатку мае означати лише вiдвертання уваги, вилучення з розгляду того, що для мене е тут i залишаеться значимим. Це не означае якийсь недогляд або думку, що природа iснуе сама для себе й вiдокремлено, або навiть що у первинному створеннi «уявлення свiту», усвiдомлення буття свiту, спочатку було б необхiдним утворення сущоi для мене простоi природи, яка б лише потому мала набути буттевого сенсу. Про все це взагалi не йдеться.

У цьому абстрактному обмеженнi досвiду цариною сприйнятого лише мною i значимого лише для мене вже полягае виключення всiх iдеалiзацiй, виключення передумови об’ективностi, значимостi наших суджень «для кожного», яку орiентована на iдеал точного визначення в сенсi науковоi остаточностi традицiйна логiка завжди мовчазно передбачае як належну до сутностi судження. Адже щойно ми вiдсторонимося вiд iнших, зникнуть значення, якi вказують на пiзнавальну дiяльнiсть iнших, зникнуть залишки сенсу, якi роблять наш свiт, яким вiн нам даний, завжди вже зрозумiлим як такий, що може бути точно визначеним i вже визначений наукою за допомогою iдей остаточностi таким, яким вiн постае iсторично.

Звичайно, певна iдеалiзацiя навiть у судженнях на пiдставi досвiду полягае в тому, що екземплярно вибранi субстрати ми позначаемо загальними iменами, тобто так позначенi предмети сприймаються як знайомi принаймнi для вiдповiдноi мовноi спiльноти, а судження як значимi для неi. Таким чином, навiть до сенсу упредметнення природного досвiду належить значимiсть для всiх, а саме для всiх, хто належить до вiдповiдних довкiлля i спiльноти. Предмети, про якi судять, передданi з сенсом «предмет для всiх», хто належать до цього. Це стосуеться також визначень iз практичним намiром. Задля того, щоби зараз вийти до первинних суджень, вiдстежити первиннi акти суджень визначення, ми маемо вiдсторонитися й вiд цього i вчиняти так, нiби цi акти без будь-яких таких карбувань уже разом iз цим даноi спiльноти е моiми цiлком первинними здобутками. Утруднення, звiсно, полягають у тому, що вирази нашоi мови необхiдно мають загальний, комунiкативний сенс. Таким чином, використання будь-яких предметних зв’язкiв завжди вже передбачае, принаймнi, цю першу iдеалiзацiю значимостi для певноi мовноi спiльноти. Тому потрiбне нове напруження, щоб звiльнитися вiд цього нав’язливого сенсу виразiв. Таке ускладнення стосуеться сутностi будь-якого дослiдження в радикальному сенсi суб’ективного, оскiльки воно завжди приречене на використання виразiв iз повсякденним сенсом i комунiкативним значенням.

Ми, отже, дослiджуемо судження так, наче iснують судження лише для мене, зi здобуттями тiльки для мене, i повнiстю вiдволiкаемося вiд комунiкативноi функцii судження, а також вiд того, що попередня комунiкацiя завжди передбачае спосiб, у який його предмети передданi з певними смисловими позначками. Лише тодi ми приходимо до найпримiтивнiших складових логiчних актiв, якi будують наш свiт. Предмети як субстрати слiд мислити не як предмети для всiх, а також не як предмети для кожного з певноi обмеженоi спiльноти, а як предмети лише для мене; i свiт, з якого вони мають афiкувати мене, слiд мислити як свiт лише для мене. Це методичне обмеження цариною вiдповiдно власного необхiдне для того, щоби побачити логiчний акт насправдi в його граничнiй первинностi, в який вiн i е актом суб’екта.

§ 13. Загальне поняття судження i предмета. Судження як встановлення