Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки

скачать книгу бесплатно

Якщо вiдволiктися вiд усiх цих перекривань свiту нашого досвiду й насамперед власного досвiду, то виявляеться, що судження навiть на цьому нижчому рiвнi, на якому воно е судженням суто на пiдставi досвiду, i, ще вужче, на пiдставi мого досвiду, мае структури, якi перехрещуються зi структурами суджень згiдно з iдеею остаточностi, й тому царина логiчного в такий спосiб сягае також туди, де ще немае наукового намiру. Вираз «судження» позначае загальну сутнiсть, яка за своею основною структурою е однаковою на всiх ступенях логiчних актiв, у яких вона постае; таким чином, те, що мае структуру предикативного судження в рамках аналiзи, обмеженоi найпростiшими досвiдами, мае водночас свое значення прикладу для вбачання сутностi судження навiть там, де воно мае найвищу функцiю.

Якщо ми хочемо попередньо уточнити це найзагальнiше поняття судження й належне до нього поняття предмета як субстрату судження, то ми мусимо повернутися до зв’язку мiж судженням i життевим досвiдом у цiлком конкретному сенсi. Будь-який досвiд у цьому конкретному сенсi спираеться насамперед на простi, первиннi, безпосередньо схопленi субстрати передданоi переддокси. Данi в нiй природнi тiла е граничними субстратами для всiх подальших визначень, як для когнiтивних, так i для оцiнювальних i практичних. Усi вони спираються на цi безпосередньо схопленi. Проте ця царина переддокси, грунт простоi свiдомостi вiри е свiдомiстю, яка суто пасивно схоплюе предмети як субстрати. Суще переддане в ньому як еднiсть iдентичностi. Утiм царина докси – царина плинного. Пасивно переддана еднiсть iдентичностi – це ще не як така схоплена й утримана предметна iдентичнiсть. Схоплювання, наприклад, сприймальне споглядання передданого чуттевого субстрату, радше, вже е дiяльнiстю, а саме пiзнавальним актом нижчого ступеня. Як у чистому сприйманнi, що в ньому наш погляд пересуваеться по передданому предмету, який нас афiкуе. Тодi вiн постае як «той самий предмет iз рiзних бокiв», а в рефлексii погляд спрямовуеться на те, що вiн даний нам у перспективах, у вiдтiнюваннях, в яких вiн постае як той самий, на який спрямовано нашу увагу. Через це навiть просте сприймання передданого субстрату постае як наш акт, як дiя, а не просто як переживання вражень.

Наiвна свiдомiсть, яка крiзь усi перспективи, вiдтiнення тощо, в яких предмет постае у сприйняттi, спрямована на нього самого в його iдентичностi, завжди бачить лише результат цього акту, предмет, що так i так експлiковано у сприйняттi. Вона навiть не усвiдомлюе того, що ця данiсть предмета з цими чуттевими властивостями сама вже е актом, а саме пiзнавальним актом найнижчого ступеня. Так, вона схильна розглядати сприймання або споглядання як пасивне переживання, як пасивне поводження, i протиставляти цiй пасивностi сприймання практику у вужчому сенсi, перетворення передданих речей, а також утворення предикативних речень, якi постають потому як об’ективнi побудови або створiння. Тому розрiзнення активного поводження i пасивного сприймання або переживання для наiвноi, спрямованоi безпосередньо на предмет свiдомостi вiдбуваеться не там, де для погляду рефлексii, який уже в цьому сприйманнi передданого, у його споглядальному схопленнi знаходить момент активностi та повинен здобути бiльш радикальне поняття пасивностi, нiж його мае наiвна свiдомiсть. Це поняття суто афективноi передданостi, пасивноi буттевоi вiри, в який ще нiчого немае вiд пiзнавального акту – чистий «збудник», який походить вiд свiтового сущого, як, наприклад, собачий гавкiт, «який проникае до нашого вуха», хоча ми й не звертаемо на нього уваги i не звертаемося до нього як до тематичного предмета. Хоч би де йшлося про увагу, там уже наявна ця активнiсть найнижчого ступеня.[19 - Див. до цього докладну аналiзу в § 17, 18.]

Кожне схоплювальне звернення, яке утримуе дане в потоцi чуттевого досвiду, привертае до нього увагу, якщо ретельно придивитися до його своерiдностi, вже е актом, пiзнавальною активнiстю найнижчого ступеня, стосовно якоi ми вже можемо говорити про судження. Суще як еднiсть iдентичностi, напевно, пасивно вже переддане, передконституйовано, але тiльки у схопленнi воно утримуеться як ця iдентична еднiсть, що, утiм, ще не мiстить нiчого вiд предикацii.

Традицiйна логiка, звичайно, завжди розумiе пiд судженням предикативне судження, судження, яке знаходить свiй мовний осад в апофанзi, у висловленнi. Адже там, де якусь рiч, нехай лише у зв’язку з практичним застосуванням, позначають якимось iменем, наявне вже не лише допредикативне схоплення, але й предикативне судження, або, принаймнi, воно вже передбачено як здiйснений смисловий акт.

Проте, щоби вiдокремити бiльш широке поняття судження вiд цього вужчого поняття предикативного судження, ми можемо цiлком вiд цього вiдволiктися i стверджувати, що вже в будь-якому допредикативному упредметнювальному зверненнi до сущого в широкому сенсi мае йтися про певне судження. Так, наприклад, сприйняття свiдомостi, в якому певний предмет постае перед нами як сущий, як такий, що ми маемо на увазi, е судженням у цьому широкому сенсi. Якщо тепер ми ще врахуемо, що допредикативна свiдомiсть, зi свого боку, мае своi модуси прозоростi i непрозоростi, що, з другого боку, предикативнi судження також розрiзняються за прозорiстю й чiткiстю, то слiд буде визнати, що найширше поняття судження охоплюе всi як предикативнi, так i допредикативнi модуси. Судження в цьому сенсi буде тодi назвою для спiльностi об’ективувальних (упредметнювальних) Я-актiв, мовою «Ідей» – доксичних Я-актiв. Незабаром ми розглянемо докладнiше, як допредикативнi судження нижчого ступеня активностi Я (як ступеня рецептивностi), сприймання, експлiкацii тощо, вiдрiзняються вiд спонтанностi предикативного судження вищого ступеня.

Судження в цьому найширшому сенсi активностi Я нижчого або вищого ступеня не можна плутати з пасивнiстю belief, яку Г’юм i позитивiсти, якi наслiдували його, сприймали як данi на дошцi свiдомостi. У своему поняттi судження Брентано також мае на увазi цi данi, а не активнiсть, яка випромiнюе з Я-полюсу, про що свiдчить його вчення про внутрiшню свiдомiсть. Кожному передданому предмету, який афiкуе з пасивного тла, вiдповiдае пасивна докса. Вона саме i е тим способом, у який вiн даний, незалежно вiд того, спрямовано на цю передданiсть погляд сприймального, упредметнювального схоплення чи вiн водночас стае темою практичноi дii. Навiть уже пасивному конституюванню фонового даного, як певнiй едностi в iманентнiй часовостi, вiдповiдае пасивна докса. Те ж саме стосуеться й вiрогiдностi, належноi до пасивного узгодження iнтенцiйностей у певнiй синтетичнiй едностi, вiрогiдностi, яка модифiковано, утiм завжди пасивно, входить до всiх репродукцiй. Усе, що конституйовано в iнтенцiйнiй узгодженостi як еднiсть, мае вiрогiднiсть буття, що ii засвiдчено у виразi «це так». Тут ми маемо суще, або, кажучи суб’ективно, вiру, а там де узгодженiсть порушена – неузгодженiсть, модалiзацiю вiри. Тому будь-яка пасивна свiдомiсть уже е такою, що «конституюе предмети», а точнiше перед-конституюе. Утiм лише дiяльнiсть упредметнення та пiзнавання, дiяльнiсть Я вищого й нижчого ступеня, яка не е тiльки пасивною доксою, утворюе предмети пiзнання та судження.

Упредметнення, отже, завжди е активною дiею Я, активною вiрою свiдомостi у щось усвiдомлене, яке в континуальнiй тривалостi свiдомостi е чимось одним, континуально тим самим. У рiзноманiтних актах, якi зазнають синтези, воно усвiдомлюеться як iдентифiковане, як синтетично те саме i стало упiзнаеться як те саме, зокрема у спогадах, якi можна вiльно вiдтворювати, або у сприйняттях, якi можна вiльно здiйснювати (у поверненнi й знов-спогляданнi). Саме в цiй iдентичностi як корелятi iдентифiкацii, що ii здiйснюють у вiдкрито нескiнченному й вiльному повтореннi, й полягае точне поняття предмета. Як кожна iнша практика мае свою практичну цiль – те, на що спрямовано дiю, так i сущий предмет як сущий е цiллю доксичноi пiзнавальноi дii, дii експлiкацii сущого в його модусi буття, яка зветься визначенням. Це встановлення сущого так, як воно е, i таким, яким воно е, в якому полягае функцiя упредметнювального судження, звичайно, стае встановленням, до якого завжди можна повернутися як до надбання пiзнання, а саме на вищому ступенi, у предикативному судженнi, яке втiлюеться у висловленнi. Його як осад надбання пiзнання можна використовувати, зберiгати та сповiщати. Лише предикативне судження е надбанням i предметом пiзнання в точному сенсi, а не суто рецептивне споглядання, хоча воно теж утворюе знання, яке габiтуально зберiгаеться. Кожне предикативне судження – це крок здобуття знання. Воно е – а як, це покаже подальша аналiза – завершеним кроком визначення i первинною одиницею тематичного визначення.[20 - Див. до цього § 50, с).]

Звичайно, не всi пiзнавальнi судження упредметнення, навiть предикативнi й утiленi у висловленнях, скерованi цiею тенденцiею до встановлення «раз i назавжди», до об’ективного встановлення. При цьому може також iтися про встановлювання, яке слугуе лише тимчасовим практичним цiлям, лише для певноi ситуацii або для великоi кiлькостi типово схожих ситуацiй; наприклад, встановлення в судженнi можливостi використання iнструменту для таких i таких цiлей мае сенс тiльки у зв’язку iз ситуацiями, в яких вiн саме й використовуеться. Вiдтак будь-яке встановлення цiннiсних i практичних властивостей речей пов’язане iз ситуацiею, в якiй воно мае цiннiсть i його можна практично використовувати. Ця релятивнiсть стосуеться всiх суджень, якi пов’язанi з певною практикою i слугують iй. Для них, отже, вислiв «завжди знов», у якому полягае сенс встановлювального судження, слiд розумiти з обмеженням, що вiн пов’язаний iз ситуацiею певноi типiки. Проте й у цiй релятивностi зберiгаеться те, що позначае всi пiзнавальнi iнтенцii, всi упредметнювальнi судження, а саме що вони з актуальноi ситуацii спрямованi на здобуття пiзнання, яке може бути безпосередньо використане в майбутньому, незважаючи на наше абстрактне обмеження цариною вiдповiдно властивого. Тут, звiсно, йдеться про встановлення тiльки для мене, але все ж таки про встановлення, якi ведуть до здобуття знання – мого знання.

§ 14. Необхiднiсть розпочинати аналiзу з зовнiшнього сприйняття i судження сприйняття; обмеження дослiдження

Ми розглянули функцiю логiчного акту та його зв’язок iз потоком досвiду свiту. Тепер слiд встановити, звiдкiля ми маемо починати, щоб у ретельному опрацюваннi вiдстежити виникнення предикативних форм судження з допредикативного досвiду. Оскiльки ми шукаемо найелементарнiше судження, яке фундуе решту, то це мае бути судження, що грунтуеться на найпростiшому та найбезпосереднiшому досвiдi. Найпростiший досвiд – це досвiд чуттевих субстратiв, природного шару всього конкретного свiту. Тому ми маемо орiентуватися на судження на пiдставi зовнiшнього сприйняття, сприйняття тiла, щоби на його прикладi дослiдити структури предикативного судження взагалi та його побудову на допредикативних актах.

Судження, яке грунтуеться на чуттевому сприйняттi та експлiкацii, в яку це сприйняття зазвичай переходить, а також саме це сприйняття, вже передбачають переживання суто споглядального iнтересу до передданих збуджувальних субстратiв, тобто тiл. Перше, що даеться взнаки в допредикативнiй сферi, – це, отже, консеквентна дiя iнтересу сприйняття. Це не означае, що у конкретному досвiдi свiту завжди мае поставати цей iнтерес. Перехiд вiд ????????, вiд простого чуттевого виявлення до дii, оцiнювання тощо, до схоплення речей як приемних, корисних тощо, стае правилом радше ще до того, як iз певних причин постае такий суто споглядальний iнтерес. Адже Я, що живе у свiтi свого довкiлля i здiйснюе своi практичнi цiлi, в жодному разi не е насамперед споглядальним Я. Для Я в його конкретному життесвiтi споглядання якогось сущого е випадковим i тимчасовим, нiчим особливим не вiдзначеним ставленням. Утiм фiлософське осмислення структури свiту безпосереднього досвiду, нашого життесвiту, показуе, що споглядання набувае особливого значення через те, що воно вiдкривае i тематизуе тi структури свiту, якi всюди, нехай i не в цiлком тематизованому виглядi, лежать в основi будь-якоi практичноi поведiнки. Переживання споглядального iнтересу – це активацiя фундаментальноi ????????, пасивноi прадокси, того основного шару, який лежить в основi будь-якого досвiдчування в конкретному сенсi. Вiдтак перевага зовнiшнього сприйняття i споглядального iнтересу полягае у тому, що в них речi схопленi так, що при цьому найшвидше може бути здiйснена тенденцiя судження до встановлення. І це, все ж таки, предмети чистого сприйняття, субстрати суто чуттевого схоплення, речi природи, а це означае речi у своему фундаментальному шарi як природнi тiла, що як такi е нерелятивними, якi стало зберiгаються як предметнi iдентичностi i як такi можуть бути встановленими в судженнi, незважаючи на всю релятивнiсть ставлення до передданого у свiтi довкiлля.

Таким чином, сприймання i судження на пiдставi сприйняття не лише пов’язанi з iнварiантним в усiх змiнах i релятивностях свiту довкiлля, а також водночас як консеквентне переживання споглядального iнтересу в певнiй модифiкацii, яка мiстить згаданi iдеалiзацii, е ставленням, що лежить в основi теоретичноi науки й уможливлюе встановлення з метою досягнення об’ективностi, а отже, «раз i назавжди» i «для кожного» значимого. Тому це водночас той вид допредикативноi очевидностi, на якому грунтуеться допредикативне судження, як це мае на увазi традицiйна логiка; натомiсть, у ii орiентацii на наукове визначення й у тенденцii до науки i науковчення вона не порушуе питання про перетин пiзнавальноi дiяльностi, практичноi та оцiнювальноi i не дослiджуе, як побудоване судження, яке в такий спосiб слугуе не чистому пiзнавальному iнтересовi, а практичному в найзагальнiшому сенсi, i як на цiй царинi допредикативного, на практичнiй i емоцiйнiй очевидностi будуеться предикативна очевиднiсть. Тут безперечно йдеться про власнi джерела самоданостi сущого, викриття визначеностей, якi, згiдно з iхньою сутнiстю, можна вiднайти лише в самiй практичнiй дii, а не в чистому спогляданнi. Проте тут ми запитуемо не про цi способи даностi й не про те, як на цьому може бути побудоване упредметнювальне судження; ми натомiсть припускаемо, що Я звертаеться до сущого, яке переддане йому пасивно й афективно, водночас у споглядальнiй активностi без будь-якого iншого намiру й iнтересу, окрiм споглядального. Інакше кажучи, ми припускаемо певний суб’ект, який поводиться суто споглядально i якого суще, що афiкуе його зi свiту довкiлля, не спонукае до жодноi практичноi дii.

Утiм аналiза споглядального сприйняття i побудованого на ньому предикативного судження також матиме засадничу важливiсть для подальшого запитування про зв’язок цiеi теоретичноi дiяльностi з практичним i оцiнювальним поводженням. Адже той спосiб, у який на споглядальнiй дiяльностi будуеться дiяльнiсть власне предикацii, е однаковим незалежно вiд того, слугуе саме суто пiзнавальне поводження якiйсь дii чи воно е самоцiллю, i так само незалежно вiд того, передуе воно дii чи вiдбуваеться пiсля неi. Побудова предикативноi синтези на допредикативнiй в обох випадках за своею структурою е однаковою. Лише там, де йдеться про практично задiяне поводження i пов’язане з ним судження, яке йому слугуе, структури, що вони передують предикацii, на допредикативному рiвнi е складнiшими за просте сприйняття.

Ще одна причина надання переваги сприйняттю полягае у бiльшiй простотi. Адже в такiй аналiзi методично доречно починати з простiшого й лише потому пiдiйматися до бiльш складного. У цiй царинi суто споглядального сприймання легше за все показати побудову предикативного судження на допредикативному досвiдi сприймання; тут наявнi предметнi очевидностi можна безпосередньо угледiти як допредикативнi, а саме очевиднiсть споглядального сприймання й експлiкацii, яку не фундуе жодне iнше. Виявленi тут синтези набувають через це значення прикладiв. Вивчення складного переходу до предикацii вiд практичного поводження i виду пов’язаних iз ним синтез е предметом окремого дослiдження.

З тiеi ж причини бiльшоi простоти й прозоростi аналiза прикладу допредикативноi пiзнавальноi синтези судження i обгрунтованоi нею предикативноi синтези зорiентована передусiм на сприйняття нерухомих предметiв, якi перебувають у станi спокою, i не залучае сприйняття руху i судження про рухоме суще, якi набагато складнiше аналiзувати. Мае залишитися вiдкритим, якi модифiкацii виникли б у разi iх залучення, хоча основну структуру синтези й експлiкацii i побудованоi на цьому предикативноi синтези цiлком можна було би виявити.

Характер прикладу подальших дослiджень обгрунтовуе також те, що вони мають зупинитися на категоричних судженнях. Завданням iнших дослiджень було би також генетичне виведення iнших форм судження. Нашою темою е, отже, категоричне судження на пiдставi сприйняття. І в цьому полягае подальше обмеження: у сприйняттi на противагу фантазii предмети данi як дiйсно сущi. Фантазiя також мае свiй спосiб даностi предметностей; проте це не дiйснi, а квазi-дiйснi предмети, «начебто» предмети. Якщо порiвняти дiйснiсть i квазi-дiйснiсть як царину позицiювання, з одного боку, i царину нейтральностi – з другого, то разом iз виключенням переживань фантазii водночас висловлюеться обмеження споглядання цариною позицiювання, тобто свiдомiстю, яка дае буття, що його вважають дiйсним – принаймнi спочатку. Пiзнiше ми будемо змушенi розглянути також переживання фантазii i судження на пiдставi фантазii.

Навряд чи потрiбно ще раз наголошувати, що так обмежена аналiза не братиме до уваги спiв-буття Інших i просуватиметься в царинi буття-лише-для-мене, в якiй ще взагалi не йдеться про всi тi iдеалiзацii, про накинуту на свiт чистого досвiду мантiю iдей. Тут ми маемо вiднайти найпервиннiшi, граничнi очевидностi, з яких виникае предикативне судження. Ця первиннiсть у жодному разi не означае, що цi дослiдження вiдповiдають цiлком елементарному шару загальноi побудови феноменологiчно конститутивноi систематики. Якщо вони й починають з аналiзи сприйняття просторово-речових iндивiдуальних предметiв, то це не означае, що iхньою темою е конституювання речi сприйняття i просторово-речового зовнiшнього свiту в цiлому; структури сприймання, натомiсть, залучаються лише настiльки, наскiльки це потрiбно для розумiння того, як над досвiдом чуттевого сприймання надбудовуються логiчнi акти з iхнiми результатами у виглядi логiчних структур, як на пiдставi сприйняття через логiчну спонтаннiсть утворюються категорiальнi предмети, стани речей та загальнi предметностi.

Таким чином, у тому пунктi, з якого ми починаемо нашу аналiзу, ми вже передбачаемо рiзноманiтнi конститутивнi шари й акти; передбачаемо те, що вже конституйовано поле просторово-речових передданостей, а заразом передбачаемо цiлий шар конститутивних дослiджень, якi пов’язанi з конституюванням сприйняття речi на всiх його ступенях. Вони стосуються конститутивного утворення окремих чуттевих полiв, спiльного впливу окремих чуттевих полiв, окремих царин чуттевостi на сприйняття цiлком конкретноi речi, кiнестез, зв’язку з нормальним функцiонуванням тiла того, хто сприймае, i так поступово спочатку конституювання чуттевоi речi, що перебувае у спокоi, а врештi-решт як такоi, що перебувае в каузальному зв’язку з iншими речами. Водночас ми передбачаемо, що вже вiдбулося конституювання речi як часовоi, як темпорально тривалоi, а з другого боку, конституювання окремих актiв, у яких конституйовано просторову речовiсть у внутрiшнiй свiдомостi часу. Все це вимiри конститутивних дослiджень, якi лежать ще глибше, нiж здiйсненi тут, i на якi тут слiд лише вказати. Це прояснюе мiсце, яке посiдають нашi дослiдження в загальнiй конститутивнiй систематицi.

Частина І

Допредикативний (рецептивний) досвiд

Роздiл I

Загальнi структури рецептивностi

§ 15. Перехiд до аналiзи зовнiшнього сприйняття

У подальшому на прикладi актiв зовнiшнього сприйняття як свiдомостi живоi теперiшностi iндивiдуальних просторово-речових предметiв слiд дослiдити те, що е сутнiстю допредикативних актiв досвiду i як на цьому побудованi предикативнi синтези. Якщо при цьому в тiй царинi сприймання, яка е лише виокремленою частиною загальноi царини доксичних, об’ективувальних переживань, ми розрiзнимо такi рiзнi структури, як пасивну передданiсть i активне звернення до Я, iнтерес, рецептивнiсть i спонтаннiсть, то при цьому слiд наголосити, що такi розрiзнення не обмеженi лише цариною сприймання й узагалi доксичних переживань, а що при цьому йдеться про структури, якi так само можна знайти в усiх iнших царинах свiдомостi. Існуе, отже, не лише первинна пасивнiсть чуттевих даностей, «чуттевих даних», а також вiдчуття, i на противагу цьому не лише об’ективувальне активне звернення, як, наприклад, у сприйняттi, а також таке саме в оцiнюваннi, в уподобаннi; i там також е аналог очевидностi, а отже, також сприйняття як первинна самоданiсть цiнностей, цiлей тощо.

Сприймання, сприймальне звернення до окремих предметiв, iх споглядання та експлiкацiя вже е активною дiею Я. Як така вона передбачае, що нам уже переддане щось таке, до чого ми можемо звернутися у сприйняттi. І передданi не просто окремi, iзольованi об’екти, а завжди наявне поле передданого, на тлi якого постае щось окреме i, так би мовити, «збуджуе» сприйняття, сприймальне споглядання. Ми говоримо, що те, що збуджуе наше сприйняття, переддане у нашому свiтi й з нього афiкуе нас. Утiм, згiдно з нашими вступними розмислами, ми волiемо не звертати уваги на те, що тут завжди йдеться про сприймання предметiв свiту, передусiм свiту нашого довкiлля. Адже це означае, що це – об’ективно суще, таке, що його можу сприймати не лише я, а й Іншi, люди мого довкiлля. У зазначеному обмеженнi ми лише передбачаемо, що iснуе певне виокремлене для мене поле, до якого я звертаюся у сприйманнi. Конституювання самого цього поля е темою окремоi, доволi розлогоi аналiзи. В межах цього дослiдження достатнiми будуть лише короткi вказування на це.

§ 16 Поле пасивних передданостей i його асоцiацiйна структура

Вiзьмiмо поле пасивних передданостей у його, звичайно, лише абстрактно утворенiй первинностi, тобто вiдiйдемо вiд усiх знайомих властивостей, з якими все, що афiкуе нас, уже вiд самого початку постае перед нами на пiдставi попереднього досвiду. Якщо взяти його таким, яким воно е, поки активнiсть Я ще не здiйснила з ним жодного акту надання сенсу, то воно ще не е полем предметностей у власному сенсi. Адже, як уже зазначалося, предмет – це продукт упредметнювального акту Я, а в точному сенсi – акту предикативного судження. Утiм унаслiдок цього те поле, все ж таки, не е просто хаосом, або «товчiею» «даних», воно, натомiсть, мае певну деталiзовану структуру. Чуттеве поле, поле чуттевих, скажiмо оптичних, даних е найпростiшою моделлю, на якiй ми можемо вивчити цю структуру. Якщо навiть чуттеве поле, структурована еднiсть чуттевих даних, наприклад, кольорiв, не дане нам як предмет у безпосередньому досвiдi, в якому кольори завжди вже «схопленi» як кольори конкретних речей, поверхонь, «плям» на якомусь предметi тощо, то все ж таки завжди можлива абстрактна змiна погляду, через яку ми можемо самi цi нижчi апперцептивнi шари перетворити на предмет. Це означае, що чуттевi данi, що iх слiд абстрактно утворити, самi вже е одиницями iдентичностi, якi постають у рiзноманiтному Як i потому самi як одиницi можуть стати тематичними предметами; тепер-бачення бiлого кольору при цьому освiтленнi тощо не е самим бiлим кольором. Так i чуттевi даностi, що на них як на абстрактнi шари конкретних речей ми завжди можемо скерувати погляд, уже е продуктами конститутивноi синтези, що як найнижчi передбачае акти синтези у внутрiшньому часi свiдомостi. Вони е найнижчими, якi з необхiднiстю зв’язують решту. Свiдомiсть часу е праджерелом конституювання iдентичностей узагалi. Однак це свiдомiсть, яка продукуе лише загальну форму. Конституювання часу утворюе тiльки унiверсальну форму порядку послiдовностi й форму спiвiснування всiх iманентних даностей.[21 - Див. до цього нижче § 38.] Проте не бувае форми без змiсту. Тривале iманентне дане е тривалим лише як дане свого змiсту. Таким чином, синтези, якi продукують еднiсть чуттевого поля, вже е, так би мовити, вищим поверхом конститутивних актiв.

Розгляньмо тепер едине чуттеве поле, яким воно дане в iманентнiй теперiшностi, та запитаймо, як у ньому взагалi можливе усвiдомлення виокремленоi деталi, а також, якi суттевi умови мають бути виконаними, щоби вiдбулося усвiдомлення виокремленоi множини однакового або схожого.

Кожне таке чуттеве поле е единим для себе, еднiстю гомогенностi. З кожним iншим чуттевим полем воно перебувае у зв’язку гетерогенностi. Якась деталь виокремлюеться на ньому через те, що вона з чимось контрастуе, наприклад, червонi плями на бiлому тлi. Червонi плями контрастують iз бiлою поверхнею, але мiж собою вони не контрастують, i тому вони злитi, хоча й не в той спосiб, що вони перетiкають одне в одне, а у виглядi вiддаленого злиття: iх слiд об’еднати як однаковi. Звичайно, в кожному контрастi залишаеться щось вiд спорiдненостi та злиття; червонi плями й бiла поверхня первинно спорiдненi як вiзуальнi даностi. І цю гомогеннiсть слiд вiдрiзняти вiд гетерогенностi з даностями iншого гатунку, наприклад акустичними даностями. Так, найзагальнiшi змiстовi синтези виокремлених чуттевих даних, вiдповiдно об’еднаних у живому теперiшньому певноi свiдомостi, здiйснюються згiдно зi спорiдненiстю (гомогеннiстю) та чужiстю (гетерогеннiстю). Звiсно, можна сказати, що схожiсть окремих даних не утворюе жодного реального зв’язку. Одначе ми говоримо зараз не про реальнi властивостi, а про спосiб iманентного зв’язку даних вiдчуттiв.

Спорiдненiсть або схожiсть може бути рiзного рiвня до повноi спорiдненостi, нерозрiзненоi однаковостi. Всюди, де немае повноi однаковостi, плiч-о-плiч зi схожiстю (спорiдненiстю) йде контраст: виокремлення несхожого на грунтi спiльного. Якщо ми переходимо вiд однакового до однакового, то нове однакове даеться як повторення. Воно, вiдповiдно до свого змiсту, цiлком збiгаеться з першим. Це ми й позначаемо як злиття. Коли ми переходимо вiд схожого до схожого, також постае певний вид перекривання, утiм лише частковий з одночасною суперечнiстю несхожого. І це пересування схожостi мiстить щось на кшталт злиття, але не чисте й цiлковите злиття, як у повнiй однаковостi. Таким чином, те, що в суто статичному описi дане як однаковiсть або схожiсть, слiд розглядати як продукт того чи того виду синтези перекривання, яку ми позначаемо традицiйним виразом як асоцiацiю, але за умов змiни його сенсу. У цiй сферi пасивноi передданостi пануе феномен асоцiацiйноi генези, яка спираеться на синтези внутрiшньоi свiдомостi часу.

Назва «асоцiацiя» позначае тут щось узагалi належне до свiдомостi, суттеву форму закономiрностi iманентноi генези. Те, що вона може стати головною темою феноменологiчноi дескрипцii, а не просто об’ективноi психологii, полягае в тому, що феномен прикмети е чимось таким, що можна феноменологiчно виявити. (Цей розроблений ще в «Логiчних дослiдженнях» погляд уже там постае як паросток генетичноi феноменологii). Таким чином, тут мае бути виключено будь-яке розумiння асоцiацii та ii закономiрностi як виду психофiзичноi природноi закономiрностi, яку можна вiдкрити через об’ективну iндукцiю. Асоцiацiя постае тут винятково як суто iманентний зв’язок на кшталт: «щось нагадуе щось», «щось вказуе на дещо iнше». Цей феномен ми можемо побачити конкретно лише там, де ми маемо деякi виокремленi даностi на тлi певного поля: щось нагадуе щось iнше. І сам цей зв’язок можна феноменологiчно виявити. Вiн сам у собi постае як генеза; один член свiдомiсть характеризуе як збуджувальний, iнший – як збуджений. Звичайно, у такий спосiб асоцiацiя не завжди дана первинно. Існують також випадки опосередкованоi асоцiацii, яка перестрибуе промiжнi члени, тобто асоцiацii, в якiй промiжнi члени та iхня безпосередня схожiсть не усвiдомлюються експлiцитно. Проте будь-яка безпосередня асоцiацiя – це асоцiацiя за схожiстю. За своею сутнiстю вона можлива лише через схожiсть вiдповiдно рiзних рiвнiв аж до межi цiлковитоi iдентичностi.[22 - Див. до цього нижче § 44 i наступний.] Так i будь-який первинний контраст спираеться на асоцiацiю: несхоже постае на грунтi спiльного. Вiдтак гомогеннiсть i гетерогеннiсть – це результати двох рiзних основних способiв асоцiацiйного об’еднання. Вiд цього вiдрiзняеться об’еднання присутнього й не-присутнього. Таким чином, еднiсть поля вiдчуттiв е еднiстю лише завдяки асоцiацiйному сплавленню (гомогеннiй асоцiацii) так само, як його впорядкування i розчленування, а також будь-яке утворення груп i схожостей вiдбуваються через дiю асоцiацii: схоже збуджуеться схожим i контрастуе з несхожим. Це можна показати на прикладi структури гомогенного поля вiдчуттiв. Утiм, це стосуеться також усiх, навiть бiльш складних даностей. А те, що ми позначаемо як поле сприйняття, як поле пасивноi передданостi, до якого звертаеться сприймання й вихоплюе з нього щось окреме як предмет сприйняття, е вже «полем» набагато складнiшоi структури, яке конституйоване через синтетичне поеднання та спiльну дiю багатьох полiв вiдчуттiв.

§ 17. Афектацiя i звернення Я. Рецептивнiсть як нижчий ступiнь активностi Я

Усi виокремлення на тлi iх розподiлу за схожiстю й розбiжнiстю та всi утворення груп, якi через це виникають, виокремлення окремих членiв на гомогенному тлi е продуктами асоцiацiйних синтез рiзноманiтних видiв. Утiм у свiдомостi не бувае просто пасивних процесiв, натомiсть, цi синтези перекривання мають афективну силу. Так ми, наприклад, говоримо, що виокремлене через свою несхожiсть на гомогенному тлi, «впадае у вiчi»; тобто воно мае афективну тенденцiю, спрямовану на Я. Синтези перекривання, чи то перекривання позбавленого вiдмiнностей злиття, чи то перекривання за умов суперечностi несхожого, мають афективну силу, збуджують Я незалежно вiд того, чи реагуе воно на це збудження. Схоплення чуттевого даного на полi завжди вiдбуваеться на пiдставi такого виокремлення. Воно через свою iнтенсивнiсть виокремлюеться з розмаiття того, що афiкуе. Наприклад, у чуттевiй сферi певний звук, певний шум, певний колiр можуть бути бiльш-менш нав’язливими. Вони лежать у полi сприйняття й виокремлюються на ньому, бiльшою чи меншою мiрою збуджують Я, хоча воно iх ще й не схоплюе. Так само нав’язливою може бути певна думка або бажання, певне прагнення може нав’язливо постати на тлi всього iншого. Нав’язливiсть зумовлена бiльшою чи меншою гостротою виокремлення, контрастами у чуттевiй сферi, помiтними якiсними дисконтинуальностями тощо. Звiсно, у царинi не-чуттевих даностей узагалi не йдеться про такi якiснi дисконтинуальностi; однак i тут е щось аналогiчне, коли, наприклад, помiж рiзноманiтними темними збудженнями думки, якi рухають нами, виокремлюеться певна думка i справляе на Я помiтне враження i водночас нав’язливо постае перед ним.

Тепер ми маемо вiдрiзнити тi дисконтинуальностi (у чуттевiй сферi насамперед якiснi й iнтенсивнi дисконтинуальностi), якi «зумовлюють» нав’язливiсть, i те, що у схожий спосiб е умовою нав’язливостi, вiд самоi нав’язливостi. Нав’язливiсть мае ступенi, i при цьому нав’язливе наближаеться до Я або залишаеться на вiдстанi, воно нав’язуеться менi. Ми розрiзняемо, отже, те, що нав’язуеться, i Я, якому воно нав’язуеться. Залежно вiд iнтенсивностi нав’язливостi саме нав’язливе або близько до Я, або на вiдстанi вiд нього. Цi вiдмiнностi нав’язливостi й вiдповiдних збудникiв Я ми можемо легко констатувати – це е данi, якi можна феноменологiчно виявити, – а також зв’язок цiеi градацii з iншими моментами, континуальною виокремленiстю, iнтенсивнiстю та з iншими бiльш-менш опосередкованими моментами, якi всi разом належать до царини асоцiацii в широкому розумiннi цього слова.

Щось нове постае тодi, коли Я реагуе на збудження. Збудження з боку iнтенцiйного об’екта[23 - Тут слiд ще раз нагадати про те, що тут iдеться про об’ект, про предмет не у властивому сенсi. Адже ми вже багаторазово наголошували, що в царинi первинноi пасивностi взагалi ще не можна говорити про предмети. Див. також вище § 13.] у своiй спрямованостi на Я бiльш чи менш сильно притягуе його, i Я пiддаеться цьому. Феномени зв’язуе поступова тенденцiя, тенденцiя переходу iнтенцiйних об’ектiв зi статусу тла-для-Я до статусу перед Я. Ця змiна корелятивна переходовi iнтенцiйного переживання тла до iнтенцiйного переживання переднього плану; Я звертаеться до об’екта. Саме це звернення е процесом опосередкування, який закiнчуеться буттям Я при об’ектi та його схопленням. Через це пiддавання Я постае нова тенденцiя, спрямована вiд Я до об’екта. Отже, ми маемо розрiзняти:

1. Тенденцiю вiд cogito, тенденцiю як збудження iнтенцiйного фонового переживання рiзних ступенiв сили. Чим сильнiшою е ця «афектацiя», тим сильнiшою е тенденцiя до вiдданостi, до схоплення. Ця тенденцiя мае два ступенi:

а) тиск на Я, вплив, який дане мае на Я;

b) тенденцiя Я до вiдданостi, залучення, афiкованiсть самого Я.

Вiд цих тенденцiй cogito вiдрiзняеться:

2. Звернення як реалiзацiя тенденцii, iнакше кажучи, перетворення тенденцiйного характеру iнтенцiйного фонового переживання, через яке воно стае актуальним cogito. Тепер Я звернено до об’екта, iз самого себе тенденцiйно спрямоване на нього. Так, загально кажучи, кожне cogito, кожний специфiчний Я-акт – це здiйснене прагнення, яке мае рiзнi форми реалiзацii. Воно може здiйснюватися без перешкод або з перешкодами, цiлком або не зовсiм, що ми незабаром матимемо обговорити докладнiше.

Ця тенденцiя також мае рiзний рiвень напруження. Я може бути захоплене чимось, що його афiкуе, бiльш або менш живо i з рiзним темпом зростання iнтенсивностi, можливо, навiть iз раптовим спалахом iнтенсивностi. Вiдповiдно до цього вiдрiзняються також вид i темп результатiв, хоча вони й не визначаються лише цим. Сильне збудження не обов’язково захоплюе все Я, яке може бути захоплене ним iз рiзною iнтенсивнiстю. Хоча зростання афективноi сили необхiдно зумовлене певними змiнами способу даностi об’екта сприйняття, наприклад свистка локомотива, що наближаеться до нас; утiм це ще не обов’язково зумовлюе звернення. Коли хтось розмовляе з «важливою» персоною, то вiн не помiчае потужного збудження, i навiть раптово змушений до цього, може звернутися до нього лише вторинно i побiжно, або миттево захопитися ним i вiдразу вiдволiктися вiд нього i взагалi не звернути на нього уваги.

Здiйснення звернення е тим, що ми називаемо станом неспання Я. Точнiше кажучи, слiд розрiзняти неспання як фактичне здiйснення Я-актiв i неспання як потенцiйнiсть, як стан здатностi-здiйснити-акт, який е передумовою його фактичного здiйснення. Перебувати у станi неспання означае спрямовувати на щось свiй погляд. Пробудження означае переживання афектацii; тло стае «живим», iнтенцiйнi предмети бiльше або менше наближаються до Я, той чи той предмет притягуе Я до себе. Воно при ньому, коли звертаеться до нього.

Оскiльки Я сприймае у зверненнi те, що дане йому перед через афiцiювальне збудження, ми можемо говорити тут про рецептивнiсть Я.

Це феноменологiчно необхiдне поняття рецептивностi в жодному разi не виключае активностi Я, що е загальною назвою для всiх актiв, якi специфiчно походять з Я-полюсу; рецептивнiсть радше слiд розглядати як найнижчий рiвень активностi. Я дозволяе чомусь вiдбутися i сприймае його. Так, наприклад, у сприйняттi ми розрiзняемо, з одного боку, просте усвiдомлення в первинних явищах (якi презентують предмети в оригiнальнiй тiлесностi). У такий спосiб все поле сприйняття постае перед нашими очима в чистiй пасивностi. З другого боку, пiд назвою сприймання ми розумiемо активне сприйняття предметiв, якi постають на тлi поля сприйняття, яке охоплюе iх. Так само ми можемо мати поле пригадування в чистiй пасивностi. Одначе просто поставання у пригадуваннi явища ще не е активним схопленням у пригадуваннi явища, що постае (того, «що нас захоплюе»). Очевидно, що в нормальному поняттi досвiду (сприйняття, спогаду тощо) ми маемо на увазi активний досвiд, який дiе експлiцитно (див. до цього наступний роздiл).

§ 18. Увага як тенденцiя Я

Загалом царини об’ективувальних доксичних переживань, у яких, хоч би як тло, ми усвiдомлюемо «суще», спецiально стосуеться вiдповiдне доксичне звернення, яке психологiя зазвичай розглядае як увагу. Утiм саме того, хто в захопленнi красою якоiсь картини переживае задоволення, а не вiру в буття, або того, хто в актi волi переживае спрямовану на суще iнтенцiю реалiзацii активноi дii, i називають у звичайному життi «уважним», уважним до краси, уважним до власноi дii на рiзних стадiях аж до кiнцевого витвору. Звичайно, при цьому обидва моменти, схоплення буття у буттевiй вiрi (або тлумачення буття, тлумачення буття таким, яким воно е) й оцiнювальна або активна дiя переходять одне в одного i перехрещуються; а саме у такий спосiб, що доксична дiя обгрунтовуе активну, а подальше доксичне засвiдчення готового буття, або готового витвору пов’язане з практичним обгрунтуванням майбутнього використання. Зрозумiло також, що кожне не-доксичне звернення i подальше застосування чогось дозволяе змiну настанови на доксичну, яка схоплюе й активно витлумачуе як суще те, що постае в цьому зверненнi як результат дii.

Взагалi увага – це належна до суттевоi структури специфiчного акту Я (Я-акту в точному сенсi слова) тенденцiя Я до iнтенцiйного предмета, до едностi, яка «постае» у сталiй змiнi способiв даностi, а точнiше як здiйснення цiеi тенденцii. Розпочате зi зверненням здiйснення, первинний пункт здiйснення акту е початком подальшого здiйснення спрямованостi Я на предмет. Початок позначае певний напрямок подальшого синтетично единого (хоча й багатозначного) процесу здiйснення, в якому фаза за фазою здiйснюеться започаткована в ньому та в попереднiх здiйсненнях тенденцiя, яка водночас тенденцiйно розгортаеться й указуе на новi стадii здiйснення. Так це вiдбуваеться аж до «кiнця» або до припинення, а саме у формi i-так-далi. Початок, отже, мае iнтенцiйний горизонт, вiн у порожнiй, наочний лише в подальших здiйсненнях спосiб указуе на щось поза собою; вiн iмплiцитно вказуе на континуальний синтетичний процес (або на невизначено довiльнi напрямки багатовимiрностi можливих процесiв), крiзь який простягаеться континуально едина тенденцiя. У своему перебiгу вона мае модуси здiйснення, якi континуально змiнюються i мають характер опосередкованого здiйснення, що у своему горизонтi вказуе на новi здiйснення.

До кожного iнтенцiйного переживання належить це суттеве розрiзнення модусiв тенденцii: або Я дiево живе «у» переживаннi, спрямоване в ньому на iнтенцiйну предметнiсть, займаеться нею або нi; при цьому в найлiпшому випадку переживання – у модусi фонового переживання – збуджуе Я (що у станi неспання вже дiе якось iнакше) з рiзною афективною силою.

§ 19. Досвiдчувальна (erfahrende) тенденцiя Я як «iнтерес» до досвiдчуваного (Erfahrenen) i ii вплив на «дiю» Я

Особливим випадком iнтенцiйних переживань уваги, Я-актiв, що здiйснюються, е доксичнi акти, спрямованi на суще (у вiдповiднiй модалiзацii: можливо суще, удавано суще, не суще); до цього належать споглядальнi в рiзноманiтних модусах iнтенцiйноi безпосередностi або опосередкованостi, зрештою очевиднi досвiди, якi дають саме суще (якщо говорити цiлком точно: доксичнi досвiди, адже досвiд i споглядання можна розумiти так загально, що охоплювати при цьому всi види актiв i предметiв). Коли ми у подальшому говоритимемо про увагу, а особливо про сприйняття i пригадування, ми завжди матимемо на увазi доксичнi акти.

Цього стосуеться й те, що було сказано взагалi, а саме що початок звернення уваги до сущого – це початок тенденцiйноi поведiнки, прагнення. Воно е здiйснювальним прагненням, дiевим у рiзних формах припинення i завершення. Початок акту сприйняття зi звернення хоча i е вже усвiдомленням буття в самому об’ектi – адже сприйняття е усвiдомленням досвiду об’екта в його, так би мовити, тiлеснiй теперiшностi. Однак тенденцiя вiд Я з початком звернення ще не добiгла свого завершення. Хоча вона й спрямована на об’ект, утiм спочатку вона просто нацiлена на нього. Ми можемо сказати, що разом iз нею збуджуеться iнтерес до предмета сприйняття як сущого. Ми спрямованi на нього самого, ми здiйснюемо континуальне усвiдомлення його досвiдчування. При цьому усвiдомлення його тут-буття е актуальною вiрою; завдяки узгодженостi, в якiй перебiгають явища сприйняття в iхнiх первинних презентацii, ретенцii i протенцii, як узгодженостi континуального самопiдтвердження, вiра е континуальною достеменнiстю вiри, яка е достеменною в цiй первинностi предмета в його тiлеснiй теперiшностi. Проте ця чiтка спрямованiсть на предмет, континуальнiсть його досвiдчування мiстить iнтенцiю, яка виходить за межi даного та його актуального модусу даностi до подальшого plus ultra. Це не лише подальше усвiдомлення, а й подальше прагнення до нового усвiдомлення як iнтерес до збагачення предметноi «самостi», яке виникае через подальше схоплювання. Вiдтак тенденцiя звернення сягае далi, нiж тенденцiя повного здiйснення.

Те, що афiкуе, спочатку привертае погляд Я як неподiльна еднiсть. Утiм ця еднiсть вiдразу розпадаеться на своi конститутивнi моменти; вони починають виокремлюватися на певному тлi; коли один з них потрапляе до центру уваги, iншi як належнi до предмета тематично залучаються до його едностi та збуджують. Так само з усiм дiйсно даним збуджуеться горизонт; якщо я бачу спереду речовий предмет у станi спокою, в горизонтi усвiдомлений невидимий зворотнiй бiк; тенденцiя, яка нацiлена на предмет, спрямована тепер на те, щоби зробити його доступним також i з другого боку. Лише в цьому збагаченнi даностi, деталiзацii i даностi «з усiх бокiв», тенденцiя переходить iз початкового модусу нацiлювання до модусу досягнення цiлi, який знов-таки мае своi рiзнi ступенi: неповне досягнення, часткове, з компонентами нездiйсненого нацiлювання.

Так здiйснюеться тенденцiя в рiзноманiтнiй «дii» Я. Вона перетворюе явище (репрезентацiю) зовнiшнього предмета для Я на iншi «явища того самого об’екта». Вона розгортаеться в обмеженому розмаiттi «можливих явищ». Вона стало прагне до нових змiн явища, щоби подати предмет з усiх бокiв. При цьому вона спрямована на iдентичний об’ект, який «репрезентовано» в усiх явищах, той самий предмет iз цього й iз того боку, зблизька i здалеку; але тенденцiя спрямована на те, щоби змiнювати Щось у Як одного способу явища на те ж саме Щось у Як iнших способiв явища. Вона спрямована на стале «створення» нових способiв явища, якi ми також можемо назвати «образами» – поняття образу (Bild), звiсно, не мае нiчого спiльного з вiдбитком (Abbildung) й утiм е цiлком загальновживаним; так, коли говорять про образ речi, мають на увазi саме той спосiб, у який ii бачать, у який вона репрезентована.

У цьому сенсi кожний предмет зовнiшнього сприйняття даний у певному «образi» й конституйований у синтетичному переходi вiд образу до образу, при цьому образи як образи (явища) того самого синтетично перекриваються. Кожне сприйняття, яке пропонуе менi об’ект у цiй орiентацii, залишае практично можливим перехiд до iнших явищ цього об’екта, а саме до певних груп явищ; можливостi переходу е практичними можливостями, принаймнi якщо йдеться про об’ект, даний як незмiнно тривалий. Отже, iснуе свобода перебiгу такого гатунку, що я рухаю очима, рухаю головою, змiнюю положення мого тiла, ходжу навкруги i при цьому спрямовую погляд на об’ект. Ми називаемо цi рухи, якi належать до сутностi сприйняття i слугують тому, щоби дати предмет сприйняття якомога з бiльшоi кiлькостi бокiв, кiнестезами. Вони е проявами тенденцiй сприйняття, у певному сенсi функцiонуванням, хоча й не довiльними дiями. При цьому я (зазвичай) не здiйснюю жодних довiльних актiв. Я рухаю очима мимоволi i при цьому «не думаю про очi». Вiдповiднi кiнестези мають характер дiевих суб’ективних перебiгiв; плiч-о-плiч iз ними вiдбуваеться вмотивований ними ж перебiг «вiдповiдних» змiнних вiзуальних або тактильних «образiв», аж поки предмет е «даним» менi у сталiй тривалостi або в його змiнi. Я стосовно нього, з одного боку, е рецептивним, з другого – все ж таки продуктивним. Поставання образiв перебувае «в моiй владi»; я можу урвати низку образiв, наприклад, я можу затулити очi. Проте, якщо я не зупиняю перебiг кiнестез, не в моiй владi поставання iншого образу, щодо нього я е лише рецептивним: якщо стосовно об’екта я здiйснюю тi чи тi кiнестези, постають тi чи тi образи. Це стосуеться як спокою, так i руху, як змiни, так i незмiнностi.

Ось таким е сприйняття, воно починаеться з першим зверненням Я, його оживлюють тенденцii сприйняття, тенденцii континуального переходу вiд апперцепцiй до апперцепцiй, тенденцii перебiгу образiв через перебiг кiнестетичного розмаiття. При цьому я завжди настановлений на те, що постае i репрезентуеться в образах, а особливо на тi чи тi його моменти, форми тощо. Ця гра тенденцiй, тенденцiйно скерований перебiг умотивованих кiнестез, належить до суттевого складу зовнiшнього сприйняття. Все це дiевi перебiги, перебiги тенденцiй, якi здiйснюються в перебiгу.

У попередньому описi ми вважали, що тенденцii сприйняття даються взнаки пiсля першого звернення й що надалi це вiдбуваеться саме по собi у свiтлi звернення. Проте об’екти мого виднокола можуть, наприклад, збуджувати мене i розгортати тенденцii, якi я наслiдую рухами очей, але не беру цього до уваги. Цi апперцептивнi перебiги як дiевi перебiги можливi без звернення Я. З другого боку, тiльки звернення або здiйснення апперцепцiй у зверненнi Я у формi «я сприймаю», уможливлюе те, що об’ект е моiм об’ектом, об’ектом мого споглядання i що саме споглядання, перебiг кiнестез, умотивований перебiг явищ е моiм перебiгом, моiм спогляданням предметного в образах. У cogito живе Я, i це встановлюе специфiчний зв’язок iз Я всього вмiсту cogito. Звернення саме схарактеризоване як «я роблю», i так само е пересуванням промiння уважного погляду, погляду в модусi звернення, «я роблю». Таким чином, слiд розрiзняти:

1. Дiю, яка не е «Я-дiею», дiю до звернення;

2. Я-дiю, що, утiм, як зазначено, також ще не мусить мiстити нiчого з довiльноi дii: я мимохiть рухаю очима, коли я уважно звертаюся до предмета.

§ 20. Вузьке i широке поняття iнтересу

Ми також говоримо про iнтерес, який збуджуеться зi зверненням до предмета. Виявляеться, що цей iнтерес ще не мае нiчого спiльного зi специфiчним актом волi. Це не iнтерес, який викликае щось на кшталт намiрiв i вольових дiй. Вiн е просто моментом прагнення, яке належить до сутностi нормального сприйняття. Те, що при цьому ми говоримо про iнтерес, обгрунтовано тим, що плiч-о-плiч iз цим прагненням iде вiдчуття, а саме позитивне вiдчуття, яке, утiм, не варто плутати з вiдчуттям задоволення вiд предмета. Хоча можливо також, що сам предмет збуджуе наше вiдчуття, що вiн е для нас цiнним i що через це ми звертаемося до нього i затримуемося на ньому. Проте так само може бути, що вiн е чимось малоцiнним i саме через огиду збуджуе наш iнтерес. Вiдчуття, що належить до iнтересу, е, отже, цiлком своерiдно спрямованим. У кожному разi – мотивуе предмет наше звернення через цiннiсть або через малоцiннiсть, яку ми в ньому вiдчуваемо – необхiдно, щойно ми схоплюемо його, збагачуеться вмiст його сенсу, почасти просто через його наочну тривалiсть у сприйняттi, почасти через збудження його темних горизонтiв, якi пов’язанi з можливостями й очiкуваннями нових збагачень. До цього приеднуеться власне вiдчуття задоволення вiд такого збагачення i пов’язане з цим горизонтом збагачення, що поширюеться i зростае, прагнення «дедалi ближче пiдiйти» до предмета, дедалi повнiше засвоiти його самого. На вищому ступенi це прагнення може навiть дiстати форму властивого волiння, волiння пiзнання зi свiдомим цiлепокладанням тощо. Однак тут, у сферi простого сприйняття й бiльш ретельного споглядання, яке приеднуеться до нього, про це ще не йдеться.

Вiд розробленого тут поняття iнтересу слiд вiдрiзняти iнше, бiльш широке. Це прагнення заглибитися у предмет i задоволення вiд збагачення його самого постае не тодi, коли я просто взагалi звернений до предмета, а лише тодi, коли я звернений до нього у специфiчному сенсi теми. Тема в цьому точному сенсi i предмет Я-звернення не завжди збiгаються. Я можу тематично займатися чимось, наприклад, науковою роботою, i при цьому менi може заважати шум iз вулицi. Вiн нав’язуеться менi, i я на одну мить звертаю на нього увагу. Утiм моя попередня тема не зникла при цьому, а просто на мить вiдiйшла на заднiй план. Одначе вона залишаеться моею темою, до якоi я знов повертаюся, щойно завада зникае. У зв’язку з цим можна створити бiльш широке поняття iнтересу або актiв iнтересу. Як такi ми тодi розглядаемо не лише тi, у яких я звернений до предмета тематично, тобто у сприйняттi й потому в детальному спогляданнi, а взагалi кожний акт тимчасового або тривалого звернення Я, буття при (inter-esse).

§ 21. Перешкода тенденцii i походження модалiзацiй впевненостi

Повернiмося тепер знов до iнтересу в першому i властивому сенсi. У реалiзацii його тенденцiйного прагнення до нових способiв даностi того ж самого предмета здiйснюеться конкретне сприйняття. Цi тенденцii можуть реалiзовуватися безперешкодно або з перешкодами.

Це означае, що тенденцii не е просто слiпим прагненням до нових способiв даностi предмета, а натомiсть, реалiзуються плiч-о-плiч з iнтенцiями очiкування, протенцiйними очiкуваннями, якi пов’язанi з тим, що у подальшому перебiгу сприймального споглядання стае данiстю предмета, наприклад, очiкуваннями стосовно дотепер ще невидимого зворотного боку. Так, кожна фаза сприйняття е системою випромiнювання актуальних i потенцiйних iнтенцiй очiкування. У нормальному сприйняттi, у безперешкодному континуальному перебiгу фаз, у звичайному простому сприйняттi вiдбуваеться процес актуалiзувального збудження, а потiм постiйного здiйснення очiкувань, яке водночас завжди е бiльш точним визначенням предмета. Задоволення iнтересу, здiйснення тенденцiй у прагненнi вiд однiеi фази сприйняття до iншоi, вiд одного способу даностi до iншого е водночас здiйсненням iнтенцiй очiкування. Це i е нормальним випадком безперешкодного перебiгу iнтенцiй; у цьому разi предмет стоiть перед нами у простiй достовiрностi як сущий i як так сущий.

У протилежному випадку тенденцii зазнають перешкоди. Тодi постае лише один образ предмета. Вiн даний не з усiх бокiв, а тiльки «з цього боку». У цьому разi сприйняття припиняеться, чи то через те, що предмет зникае з поля сприйняття, чи то через те, що його перекривае iнший предмет, або через те, що хоча предмет i залишаеться перед очима, але постае iнший сильнiший iнтерес, спричиняе iнше тематичне звернення i придушуе iнтерес до предмета без здiйснення його тенденцii. Інтерес залишаеться бiльшою або меншою мiрою незадоволеним.

а) Походження негацii

Утiм перешкоди в перебiгу здiйснення тенденцiй можуть поставати i в iнший спосiб: iнтерес сприйняття до предмета може тривати; предмет споглядають, вiн i надалi даний так, що його можна споглядати. Проте замiсть здiйснення iнтенцiй очiкування вiдбуваеться розчарування. Наприклад, дивляться на рiвномiрно червону кулю; впродовж певного вiдрiзку перебiг сприйняття вiдбуваеться так, що це схоплення узгоджено здiйснюеться. Але згодом у процесi сприйняття поступово постае частина невидимого дотепер зворотного боку, i на противагу первинному начерку «рiвномiрно червоного, рiвномiрно круглоi форми», постае усвiдомлення iншого: «не червоне, а зелене», «не кругле, а вигнуте», яке розчаровуе очiкування. При цьому за будь-яких умов, щоби могла зберiгатися еднiсть iнтенцiйного процесу, все ж таки передбачаеться певна мiра наскрiзного здiйснення. Корелятивно: в перебiгу змiнних явищ мае зберiгатися певна еднiсть предметного сенсу. Лише так у перебiгу переживання з його явищами ми маемо узгодженiсть свiдомостi, едину iнтенцiйнiсть, яка охоплюе всi фази, еднiсть свiдомостi сприйняття цього предмета та еднiсть тенденцiйноi спрямованостi на споглядання цього предмета. Таким чином, у перебiгу здiйснення зберiгаються единi рамцi сенсу; здiйснюеться лише частина накреслених iнтенцiй очiкування, а саме належна до вiдповiдного мiсця поверхнi, а iнша частина предметного сенсу (предмета як такого) дiстае характер «не так, а радше iнакше». При цьому виникае суперечнiсть мiж ще живими iнтенцiями i посталими в новостворенiй оригiнальностi вмiстами сенсу. Але не тiльки суперечнiсть: новоконституйований предметний сенс у своему втiленнi нiбито вибивае свого супротивника iз сiдла; вiн зi своею втiленою повнотою перекривае i долае той перший, лише порожньо очiкуваний. Новий предметний сенс «зелений» у своiй iмпресiйнiй силi здiйснення мае перевагу впевненостi, яка долае впевненiсть очiкування червоного. Як подолане воно ще залишаеться усвiдомленим, але з характером «незначущого». З iншого боку, «зелене» вставляеться в загальнi рамцi сенсу. «Зелене i вигнуте», яке постае в новiй фазi сприйняття, i весь аспект речi з вiдповiдного боку вiдсувають сенс минулоi, ретенцiйно ще усвiдомленоi низки явищ.

Звичайно, при цьому вiдбуваеться певне подвоення в загальному вмiстi сенсу сприйняття: як очiкуване нове й «iнше» перекривае i робить незначущим протенцiйно накреслений у попереднiй низцi сприйняттiв сенс «червоний i круглоi форми», так вiдповiдне вiдбуваеться й у зворотному напрямку в усiй попереднiй низцi. Тобто сенс сприйняття змiнюеться не просто на актуально новому вiдрiзку сприйняття; ноематична змiна випромiнюе назад у формi зворотного закреслення в ретенцiйну сферу i змiнюе ii сенсоутворення, якi походять iз попереднiх фаз сприйняття. Попередня апперцепцiя консеквентного перебiгу «червоного i рiвномiрно круглого» implicite «перетлумачуеться» в «зелене й вигнуте з одного боку». Суттевим е те, що якщо ми в експлiцитному пригадуваннi унаочнимо ретенцiйнi запаси, тобто ще свiжо усвiдомлену, але вже цiлком темну низку явищ, ми через пригадування знайдемо в усiх ii горизонтах не лише старий начерк у старих структурах очiкування i здiйснення, як вони тодi первинно були вмотивованi, а й накладений на все це вiдповiдно змiнений начерк, який тепер указуе на «зелене i вигнуте»; i це у такий спосiб, який характеризуе неузгодженi з ним моменти старого начерку як незначущi. Проте, оскiльки цi смисловi моменти е лише моментами единого й органiзованого у чiткiй едностi сенсу, повний сенс низки явищ модально змiнюеться i водночас подвоюеться. Адже старий сенс все ще усвiдомлюеться, хоча новий i перекривае його i закреслюе вiдповiднi моменти.

Так можна описати первинний феномен негацii, позбавлення значущостi або «скасування» «iнакшого». Те, що було проаналiзовано на прикладi зовнiшнього сприйняття, в аналогiчний спосiб стосуеться кожноi (позицiйноi) свiдомостi, яка в уявленнi покладае предмети, i ii предметностей. Таким чином, негацiя е не лише справою предикативного судження, натомiсть, у своему прообразi вона постае вже в допредикативнiй сферi рецептивного досвiду. Хоч би про який вид предметностей iшлося, для негацii завжди залишаеться суттевим накладання нового сенсу на вже конституйований iз його придушенням; i корелятивно в ноетичному напрямку утворення другого схоплення, яке не реалiзуеться поруч iз старим, придушеним, а накладаеться на нього i сперечаеться з ним. Сперечаеться вiра з вiрою, вiра в один сенсовий змiст i модус споглядання з вiрою в iнший сенсовий змiст у його модусi споглядання.

У нашому прикладi суперечка полягае у своерiдному «скасуваннi» антиципацiйноi iнтенцii (очiкування) новою iмпресiею, для якого розчарування е просто iншим виразом; причому це скасування вiдбуваеться пiсля певноi складовоi, пiсля iнших, натомiсть, зберiгаеться узгодженiсть здiйснення. Скасування безпосередньо стосуеться предметного моменту червоного i його антиципованого «сущого», вiн мае характер «нiчого». Тiльки внаслiдок цього у вiрi сама рiч закреслена як субстрат червоного: речi, яку «вважали» цiлком червоною немае; та сама рiч на тому й тому мiсцi е зеленою. Пiсля змiни, якоi первинно просте i нормальне сприйняття зазнало завдяки закресленню, ми знову маемо сприйняття настiльки схоже на нормальне, наскiльки змiна сенсу, що вiдбуваеться плiч-о-плiч iз закресленням, продукуе сприйняття з единим i цiлком узгодженим сенсом, в якому ми надалi стало знаходимо здiйснення iнтенцiй: з упровадженням «зеленого й вигнутого» все знов узгоджуеться. Проте вiдмiннiсть вiд попереднього полягае в тому, що для свiдомостi також зберiгаеться система старих сприйняттiв, яка частково перехрещуеться з новою. Ця стара система ще усвiдомлюеться, але з характером скасованоi. Можна також сказати, що старий сенс визнаеться недiйсним i його мiсце посiдае iнший, визнаний дiйсним сенс. Все це лише iншi вирази для негацii i субституцii нового здiйсненного сенсу замiсть iнтендованого.

З цього, отже, випливае:

1. Негацiя в первинностi передбачае нормальне первинне конституювання предмета, яке ми позначаемо як нормальне сприйняття, нормальне безперешкодне здiйснення iнтересу сприйняття. Воно мае бути наявним, щоби його можна було модифiкувати. Негацiя – це модифiкацiя свiдомостi, яка, згiдно з власною сутнiстю, саме так виказуе сама себе. Вона завжди е частковим закресленням на грунтi збереженоi при цьому впевненостi вiри, зрештою на грунтi унiверсальноi вiри у свiт.

2. Первинне конституювання предмета сприйняття здiйснюеться в iнтенцiях (у зовнiшньому сприйняттi в апперцептивних схопленнях), якi згiдно з iхньою сутнiстю завжди можуть зазнати певноi модифiкацii через розчарування щодо протенцiйноi вiри очiкування; ця модифiкацiя вiдбуваеться разом iз нашаруванням спрямованих одна проти одноi iнтенцiй.

b) Усвiдомлення сумнiву i можливостi

Однак у допредикативнiй сферi можна знайти не лише первинний феномен негацii; так званi модальностi судження, якi складають ядро традицiйноi формальноi логiки, також мають свiй виток i засновок у подiях допредикативного досвiду. Не завжди мае вiдбуватися цiлковитий розрив нормального перебiгу сприйняття, цiлковите розчарування стосовно належних до нього iнтенцiй очiкування. Мiсце простого закреслення може посiсти пiддавання сумнiву, в якому дотепер значиме сприйняття не закреслюеться. Сумнiв презентуе модус переходу до негацiйного скасування, який, утiм, може поставати як тривалий стан. Наприклад, ми бачимо у вiтринi образ, який ми спочатку вважали справжньою людиною, наприклад, працiвником, який там щось робить. Але потому ми починаемо вагатися, чи не йдеться тут просто про манекен. Якщо придивитися краще, сумнiву можна позбавитися; утiм стан сумнiву, людина чи манекен, може тривати певний час. При цьому два сприйняття накладаються одне на одне; з одного боку, тривае нормальний перебiг сприйняття, з якого ми почали; певний час ми узгоджено й незаперечно бачимо людину, як й iншi речi довкiлля. Це нормальнi, почасти здiйсненi, почасти нездiйсненi iнтенцii, якi в континуальнiй послiдовностi процесу сприйняття здiйснюються без жодного опору, без жодного розриву. Утiм потому не вiдбуваеться цiлковитий розрив у формi однозначного розчарування, тобто конфлiкт iнтенцii очiкування з новим явищем сприйняття iз закресленням першоi; натомiсть, на повний, конкретний змiст явища накладаеться другий змiст: вiзуальне явище, кольоровий просторовий образ був дотепер оточений колом iнтенцiй схоплення, яке надавало йому сенсу «людське тiло» й узагалi «людина»; тепер на нього накладаеться сенс «вдягнений манекен». У самому побаченому нiчого не змiнюеться, спiльним е навiть набагато бiльше чого; в обох випадках залишаються однаково апперципованi одяг, волосся тощо, проте, одного разу – плоть i кров, iншого разу – пофарбоване дерево. Той самий склад даних вiдчуттiв е спiльним засновком двох схоплень, якi накладаються одне на одне. Жодне з них пiд час сумнiву не закреслюеться; вони перебувають у взаемнiй суперечцi, кожне мае свою силу, кожне вмотивоване попереднiм станом сприйняття, який вимагае iх. Але вимога протистоiть вимозi, одне заперечуе друге i зазнае заперечення з боку другого. Тривае сумнiв нерозв’язаного конфлiкту. Оскiльки порожнi горизонти конституюють предметнiсть лише разом з наочним ядром, спiльним для обох випадкiв, то потому ми маемо перетворення певринного нормального сприйняття, яке в узгодженостi конституюе тiльки один сенс, на подвiйне сприйняття. На основi спiльного ядра змiсту постають два сприйняття, що проникають одне до одного. І все ж таки, власне, не два, адже конфлiкт означае також певне взаемне придушення. Якщо посилюеться одне схоплення спiльного наочного ядра, якщо воно актуалiзуеться, то ми бачимо людину. Утiм друге схоплення, а саме схоплення манекена, не перетворюеться на нiщо; воно придушене, позбавлене сили. Потому на переднiй план вистрибуе схоплення манекена; ми бачимо манекен, а схоплення людини дезактивуеться, придушуеться.

Таким чином, подвоення не е насправдi подвоенням сприйняттiв, хоча основний характер сприйняття, усвiдомлення втiленостi, наявний в обох випадках. Якщо апперцепцiя людини перетворюеться на апперцепцiю манекену, то спочатку втiлена людина, а потому манекен. Проте насправдi жоден iз двох не втiлений так, як людина на початку сумнiву. Очевидно, модус свiдомостi змiнився, хоча предметний сенс i його спосiб поставання, як i ранiше, мае модус втiленостi. Утiм модус вiри або буття суттево змiнився; спосiб, у який усвiдомлюеться те, що тiлесно постало, став iншим. Замiсть нормального, однозначного i водночас узгодженого перебiгу сприйняття просто усвiдомленого тепер воно усвiдомлене як проблематичне, сумнiвне, суперечливе: заперечене iншим, тiлесно даним iншоi фази сприйняття, у конфлiктi з цим iншим.

Це можна висловити й так: свiдомiсть, яка первинно, тiлесно робить усвiдомленим, мае не лише модус утiленостi, який вiдрiзняе ii вiд усучаснювальноi (vergegenw?rtigenden) свiдомостi й порожньоi свiдомостi, якi той самий предметний сенс роблять усвiдомленим не у втiленостi, а також змiнений модус буття або значимостi. Первинне, нормальне сприйняття мае прамодус сущого, просто значимого; це просто наiвна впевненiсть; предмет явища постае в незаперечнiй i непохитнiй упевненостi. Незаперечнiсть вказуе на можливi заперечення або навiть розриви, а саме на такi, як щойно описанi, через якi у подвоеннi вiдбуваеться змiна модусу значимостi. У сумнiвi обидвi втiленостi, що перебувають у конфлiктi, мають однаковий «проблематичний» модус значимостi, кожне проблематичне i е запереченим, запереченим iншим.

Однак усе це стосуеться не тiльки актуального стану сприйняття в тепер-фазi, натомiсть, так само, як у негацii, i тут конфлiкт суттево впливае на вже завершенi фази. І в них однозначна свiдомiсть розпадаеться на багатозначну, тобто перетворення на двозначнiсть з його апперцептивним зсувом втручаеться до ретенцiйноi свiдомостi. Якщо потому ми усучаснюемо ланцюг сприйняттiв, який передував сумнiву, то вiн уже не постае, як iнший спогад, в його однозначностi, а зазнае того ж самого подвоення; усюди на апперцепцiю людини накладаеться апперцепцiя манекена. Те саме стосуеться пригадування. Через зворотне випромiнювання в ретенцiю i через це в експлiкацiйне пригадування модалiзацiя вiдбуваеться й у ньому. Звичайно, при цьому ми тримаемо перед очима лише вiдрiзки минулого для того ж самого, що зараз тривае як тiлесно сучасне. Якщо нормальне пригадування через те, що е репродукцiею нормального сприйняття, робить репродуковане усвiдомленим у нормальному модусi значимостi як напевне суще, позначене двозначнiстю через це зворотне випромiнювання пригадування пропонуе змiнений модус значимостi, а саме модус «проблематичного», проблематичним виявляеться те, чим воно було, людиною чи манекеном.

І цей випадок двозначностi, як i негацiя, мiстить перешкоду перебiгу здiйснення тенденцiйного iнтересу сприйняття. Хоча перешкода тенденцii сприйняття не мае тут форми повного розчарування, як у негацii, утiм тут також не вiдбуваеться узгоджене задоволення i здiйснення належних до сприймання iнтенцiй очiкування. Їхнiй перебiг i задоволення iнтересу зашкодженi в такий спосiб, що афiковане Я не сягае простоi впевненостi, воно, натомiсть, так би мовити, коливаеться мiж схильностями до вiри й у разi сумнiву не в змозi обрати щось одне. Воно коливаеться мiж схопленнями «людина» або «манекен». Належнi до сприйняття iнтенцii очiкування накреслюють не однозначний, а двозначний начерк. Це призводить до конфлiкту свiдомостi мiж схильностями вiри до кожноi зi сторiн. А саме якщо Я актуалiзуе для себе спочатку мотивацii схоплення «людини», воно пiдкоряеться узгодженiй вимозi, що випливае з цього. Якщо воно нiбито винятково вiддаеться цьому й виключае все, що говорить за «манекен», воно переживае силу тяжiння, схильнiсть до впевненостi. Утiм те ж саме вiдбуваеться в актуалiзацii протилежних iнтенцiй.

Так нормальний Я-акт сприйняття з його простою вiрою-впененiстю модально перетворюються на акти, якi ми називаемо припущеннями вiри. З огляду на ноематичну сторону, на усвiдомленi предмети, ми говоримо також про припущення буття. Це означае, вiд предмета йде афектацiя, що Я припускае його сущим i так сущим, як i його ворожого партнера. Це припущене ми називаемо також (розглянуте без зв’язку з Я) можливим; поняття можливостi походить iз цього конфлiкту схильностей до вiри, корелятивно припущень буття. Можливе буття, можливiсть – це, отже, феномен, що так само, як i негацiя, постае вже в допредикативнiй сферi i мае там свiй первинний виток. У цьому разi це проблематичнi можливостi, якi конфлiктують одна з одною. Ми можемо також назвати iх такими, що викликають питання. Адже iнтенцiя вибору одного з припущених членiв сумнiву, яка виникае в сумнiвi, називаеться iнтенцiею запитування. Лише там, де йдеться про припущення i протилежнi припущення, за якi i проти яких щось говорить, можна говорити про проблематичне запитування. Утiм означальним виразом можливостi такого гатунку е припущена можливiсть.

Лише в разi таких можливостей, за якi щось говорить, може також iтися про ймовiрнiсть: для однiеi з двох сторiн через загальне становище сприйняття схильнiсть до вiри або припущення буття може бути бiльшими, для iншоi меншими: «ймовiрно, що це людина». Бiльше говорить за можливiсть того, що це людина. Таким чином, iмовiрнiсть позначае вагу, якоi набувае припущення буття. Припустиме е бiльш-менш припустимим, це стосуеться також порiвняння всiх можливо багатоманiтних проблематичних можливостей, якi належать до одного конфлiкту i синтетично поеднанi ним: адже навiть конфлiкт, розкiл свiдомостi в обопiльнiй перешкодi створюе еднiсть; ноематично – це еднiсть протилежного, пов’язаних через це одна з одною можливостей.

с) Проблематична можливiсть i вiдкрита можливiсть

Своерiднiсть проблематичноi можливостi, що походить зi стану сумнiву, постае ще чiткiше, якщо порiвняти ii з можливiстю iншого гатунку, яку ми позначаемо як вiдкриту можливiсть i яка походить зi структури перебiгу досвiду, а саме безперешкодного, безперервного перебiгу сприйняття. Звiсно, iнтенцiйно накреслене в апперцептивному горизонтi сприйняття е не можливим, а певним. Утiм такi начерки завжди мiстять можливостi, навiть велику кiлькiсть рiзноманiтних можливостей. Начерк невидимого боку в сприйняттi переднього боку речi, е невизначено загальним. Ця загальнiсть е ноетичним характером свiдомостi, яка вказуе на порожне, i, корелятивно для накресленого, характером предметного сенсу. Наприклад, колiр зворотного боку речi не накреслений як цiлком визначений колiр, якщо рiч ще невiдома для нас i ми ще не бачили ii з iншого боку; «певний колiр» все ж таки накреслений i, мабуть, навiть бiльше. Якщо переднiй бiк мае певну форму, то й для зворотного боку ми очiкуемо ту саму форму; якщо це рiвномiрний колiр iз плямами, то, мабуть, плями е i на зворотному боцi. Проте невизначенiсть залишаеться i тут. Це вказування, як i решта iнтенцiй у нормальному сприйняттi, мае модус наiвноi впевненостi; утiм воно мае цей модус саме щодо того, що воно робить усвiдомленим, i в тому сенсi, в якому воно робить це усвiдомленим. Певним е «якийсь колiр узагалi» або «якийсь колiр з плямами взагалi» тощо, тобто невизначена загальнiсть.

Звичайно, це використання поняття загальностi е тут лише допомiжним, непрямим описом, який указуе на самi феномени. Адже тут iдеться не про логiчнi поняття, про класифiкацiйну або генеральну загальнiсть, а радше просто про те попередне розумiння сприйняття, яким воно е зi своiм модусом усвiдомленостi невизначеностi.

До загальноi сутностi кожноi порожньоi iнтенцii, а отже також такого невизначеного передтлумачення належить можливiсть експлiкацii у виглядi усучаснення. Завдяки тому, що ми уявляемо, як ми обходимо навколо предмета, ми можемо здiйснити унаочнювальне усучаснення невидимого. Якщо ми це зробимо, постануть споглядання цiлком визначених кольорiв. Утiм, вочевидь, ми можемо вiльно варiювати цi кольори в рамцях невизначеностi. Це означае: якщо ми спрямованi суто на просте унаочнення, тобто на квазi-здiйснення сприйняття через усучаснювальнi низки сприйняттiв, то хоча вiдповiдно до цього постане конкретне споглядання певного кольору, утiм це певне не було накреслене, а отже, i не вимагалося: усучаснене е тут достовiрним, а саме як зворотний бiк, проте саме в усвiдомленнi невизначеностi. Якщо постануть iншi усучаснювальнi споглядання iнших кольорiв, то достовiрнiсть так само мало пошириться й на них; для жодного з них нiчого не вирiшено заздалегiдь, жоден не е обов’язковим.

Це стосуеться передусучаснювального споглядання дотепер ще невидимого. Якщо ми порiвняемо його з помилками справжнього здiйснення у справжньому перебiгу сприйняття, то в ньому явище кольору, яке здiйснюе невизначений начерк, у самому собi схарактеризоване як вiрогiдне. Тут вiдбуваеться, i причому iз вiрогiднiстю, розрiзнювальне визначення i разом iз ним збагачення пiзнання. Новi вiдрiзки сприйняття приносять у своему образi вiрогiдностi невизначене загальне, яке було накреслене, у бiльш визначенiй конкретизацii, яка охоплена еднiстю вiрогiдностi сприйняття i здiйснюе начерк, очiкування. Здiйснення водночас е приростом пiзнання. Проте це не так в iлюстративному усучасненнi; будь-який iнший колiр так само добре пасуе до того, що постае. Усучаснення лише настiльки мае модус вiрогiдностi, наскiльки воно попри певнi кольори, що постають у ньому, зберiгае стосовно них свiй модус невизначеностi. Тiльки через це воно вiдрiзняеться вiд конкретного пригадування, яке ми мали б, якщо пiсля дiйсного сприйняття зворотного боку знов усучаснювали би його.

Зрозумiло, що кожне просто унаочнювальне усучаснення до справжнього пiзнання стосовно квазi-визначеного змiсту мусить мати модалiзований характер упевненостi. Утiм ця невпевненiсть позначена тим, що випадково даний у нiй колiр е саме випадковим, замiсть якого може постати не що завгодно, а лише якийсь iнший колiр. Іншими словами, загальна невизначенiсть мае обсяг вiльноi варiативностi; те, що до нього потрапляе, охоплене implicite в однаковий спосiб i все ж таки не вмотивоване й не накреслене позитивно. Все це – елементи вiдкритого обсягу бiльш точних визначень, якi можуть пристосуватися до рамцiв, але в рештi залишаються цiлком невизначеними. У цьому й полягае поняття вiдкритоi можливостi. Вона позначае вид можливостi, що е цiлком вiдмiнним вiд проблематичноi можливостi, оскiльки свiдомiсть, яка модалiзуе, в цих випадках мае абсолютно рiзнi витоки. У проблематичнiй можливостi постають умотивованi станом сприйняття схильностi до вiри, якi конфлiктують одна з одною. Це можливiсть, за яку щось говорить i яка, вiдповiдно, мае певну вагу. У вiдкритiй можливостi взагалi не йдеться про якусь вагу. Тут iдеться не про альтернативи, а про однакову вiдкритiсть можливих розрiзнень у рамцях загальностi. Модалiзацiя полягае тут у тiм, що невизначено загальна iнтенцiя, яка сама мае модус достовiрностi, у певний спосiб несе сама в собi розшарування своеi достовiрностi implicite стосовно всiх можливих розрiзнень. Якщо, наприклад, у невизначенiй загальностi iз достовiрнiстю вимагаеться заплямована кольоровiсть, то здiйснення обмежено саме «будь-якою» кольоровiстю з «як завгодно» сформованими плямами; а кожне розрiзнення такого типу вiдповiдатиме вимозi в однаковий спосiб.

Таким чином, з прамодусу просто наiвноi впевненостi можна визначити замкнену й чiтко обмежену групу модальностей через те, що вони е модалiзацiями завдяки конфлiкту, а саме конфлiкту первинно простоi вимоги з протилежними вимогами. До цього кола належить проблематична свiдомiсть iз ii проблематичними можливостями. Вiдповiдно до цього слiд чiтко розрiзняти модальнiсть через конфлiкт i модальнiсть вiдкритого розрiзнення. Обидвi створюють поняття модальностi вiри або буття. Модалiзацiя протистоiть тут достеменностi вiри або буття.

d) Подвiйний сенс мови про модалiзацiю

Утiм про модалiзацiю можна говорити i в iншому сенсi. Це стае зрозумiлим через повторне споглядання сумнiвного феномену. До сутностi сумнiву належить можливiсть розв’язання i можливого активного рiшення. Сам сумнiв, на противагу невирiшеностi, е усвiдомленням нерiшучоi свiдомостi. У царинi сприйняття форма ухвалення рiшення (як найпервиннiша форма рiшення) полягае у тiм, що в переходi до нових явищ (або в чомусь на кшталт iнсценування вiдповiдних кiнестетичних перебiгiв) до одного з порожнiх горизонтiв, що перебувають у конфлiктi, додаеться вiдповiдна, очiкувана повнота. Змiненi або цiлком новi данi вiдчуттiв, що постають, вимагають у наявному iнтенцiйному станi таких схоплень, що так доповнюють комплекси iнтенцiй, якi залишаються не закресленими, що джерело конфлiкту згасае, а те, що особливо мотивуе сумнiв, скасовуе сила новоi iмпресii. Ми наближаемося до цього, ми, мабуть, навiть торкаемося цього, i щойно сумнiвна iнтенцiя дерева (замiсть людського тiла) дiстае перевагу достовiрностi. Вона дiстае ii через узгоджений перехiд до нових явищ, якi не узгоджуються iз незаповненими горизонтами схоплення людини й заперечують iх своею сповнювальною мiццю втiленостi. Таким чином, у цьому рiшеннi вiдбуваеться заперечення однiеi зi сторiн, а саме сторони сумнiвно модалiзованого схоплення людини, яке скеровуе надалi первинне сприйняття. У протилежному випадку воно було би пiдтвердженим або, що е тим самим, було би затверджене первинне сприйняття, яке потому стало сумнiвним. Утiлене явище набуло би тодi модального характеру значимостi «так», «насправдi». Певною мiрою, отже, навiть пiдтверджувальне Так, як i Нi, хоча воно i дае вiрогiднiсть вiри та буття, е модифiкацiею цiлком первинного, цiлком не модифiкованого прамодусу певного значення, в якому однозначно i цiлком безсуперечно здiйснюеться конституювання предмета сприйняття. Так мова про «модалiзацiю» стае двозначною. З одного боку, можна мати на увазi кожну змiну модусу значення стосовно первинноi, так званоi наiвноi вiрогiдностi, який не руйнуеться роздвоенням, тобто сумнiвом. З другого боку, можна мати на увазi змiну модусу значення вiрогiдностi, через яку вона припиняе бути вiрогiднiстю (модалiзацiя можливостi, ймовiрностi тощо у вищеназваному сенсi). Прамодус – це вiрогiднiсть, але у формi простоi вiрогiдностi. Через ухвалення в подоланнi сумнiву позитивного або негативного рiшення ми вiдтворюемо вiрогiднiсть. «Насправдi» дiйсне або недiйсне знову стае вiрогiдним. І все ж таки свiдомiсть змiнилася. Перехiд вiд сумнiву до рiшення надае свiдомостi характеру рiшучостi, а ii ноематичному сенсу вiдповiдного характеру, який виражено у «так», «дiйсно», «справдi так» i схожих мовних зворотах.

Якщо ми говоримо про рiшення у власному сенсi, ми вже виходимо зi сфери рецептивностi до царини спонтанних висловiв Я. У рецептивному сприйняттi йдеться, натомiсть, тiльки про пасивний перебiг синтез, якi узгоджено зберiгаються чи руйнуються в конфлiктi або в подоланнi вагання щодо схоплення ведуть до узгодженостi й вiдсутностi «сумнiву». Усi цi феномени на вищому ступенi е приводом для створення модальностей судження у звичайному сенсi, модалiзованих предикативних суджень. Це слiд буде розглянути пiзнiше. Вчення про модальностi судження висить у повiтрi, якщо його розробляти лише з огляду на предикативне судження, як це вiдбуваеться у традицii, коли походження всiх цих феноменiв модалiзацii не шукають у допредикативнiй сферi. Тут ми схоплюемо модалiзацii як перешкоди в розгортаннi первинного iнтересу сприйняття. У такому проясненнi походження виявляеться, що проста достеменнiсть вiри е праформою i що решта феноменiв, такi як негацiя, усвiдомлення можливостi, вiдтворення вiрогiдностi через пiдтвердження або заперечення вникають лише через модалiзацiю цiеi праформи й не мають однаковоi цiнностi.

Вiд зашкодженоi реалiзацii iнтересу сприйняття такого гатунку, тобто перешкоди як модалiзацii, слiд вiдрiзняти вищезгадану перешкоду тенденцii як припинення перебiгу сприйняття незалежно вiд того, зумовлене це припинення способом даностi предмета (зникнення з поля сприйняття, перекривання тощо), чи придушенням iнтересу до ще й досi даного у сприйняттi з боку iншого сильнiшого iнтересу. Обидва види перешкод можуть дiяти разом i взаемно зумовлювати один одного. Припинення перебiгу сприйняття може мати наслiдком неспростовний сумнiв, зворотну модалiзацiю вже побаченого предмета, або модалiзацiя може мотивувати припинення, послаблення iнтересу до предмета, який став безсумнiвним щодо своiх властивостей або виявився таким, а не iншим (наприклад, манекеном замiсть людини).

Роздiл ІІ

Просте схоплення та експлiкацiя

§ 22. Ступенi споглядального сприйняття як тема подальших аналiз

Обмежмося надалi способами безперешкодного перебiгу сприйняття, тобто сприйняттями, у яких не вiдбуваеться анi модалiзацiя, анi перешкоджання через припинення перебiгу. Тут також е дii рiзних ступенiв, деякi з них уже поставали в аналiзi модалiзацiй, утiм, не були виразно названi. Якщо взагалi постае модалiзацiя описаного нами гатунку, невпевненiсть щодо так-або-так-буття предмета, то це вже передбачае принаймнi певний вiдрiзок безперешкодного перебiгу споглядання предмета. Окремi його моменти i властивостi мають бути скасованi; вони мають пробудити очiкування стосовно його iнших властивостей (наприклад, ще невидимого зворотного боку), якi потому не здiйснюються i ведуть до модалiзацii «не так, а iнакше». Одне слово, модалiзацiя передбачае певну експлiкацiю предмета сприйняття. А ii зазвичай уже вимагае тенденцiя iнтересу сприйняття. Зазвичай активне схоплення предмета вiдразу стае спогляданням; Я, спрямоване на засвоення знання, тяжiе до проникнення у предмет, до споглядання його не лише з усiх бокiв, а також в деталях, тобто експлiцитно. Звiсно, воно не мае вiдразу приходити до цього. Шлях до такоi експлiкацii може бути перегородженим, а прагнення зазнати перешкод. Якщо ми, наприклад, цiкавимося вiзуальним предметом у непрямому полi огляду, то вiн може постати так нечiтко, що спочатку ми в ньому нiчого не зможемо розрiзнити; йому бракуватиме виокремленостей. У змiнi погляду можуть також змiнюватися способи поставання, утiм, при цьому може залишатися незмiнним те, що в континуальнiй синтетичнiй iдентифiкацii «цей» предмет поставатиме без виокремлення внутрiшнiх вiдмiнностей i не уможливлюватиме жодного нового пiзнавання. Взагалi, за нормально сприятливих умов досвiду, все, звiсно, вiдбуваеться iнакше; вiдразу починаеться експлiкацiя, яка задовольняе iнтерес. Проте навiть якщо немае перешкод, експлiкацiйне втручання до предмета може не вiдбутися вiдразу, якщо ми насамперед нацiленi на загальне схоплення й у певному сенсi на загальне споглядання предмета, який пропонуе себе як еднiсть у змiнних способах поставання. Спочатку вiн пропонуе себе в несприятливих способах поставання далечини, ми наближаемо його через iх змiну у формi вiдповiдного перебiгу наших кiнестез, суб’ективний плин яких зумовлюе змiни поставання. Хоча при цьому зазвичай вiдбуваються багатоманiтнi й iз наближенням дедалi багатшi виокремлення, виокремлене нав’язуеться й, нехай i поверхово, схоплюеться; однак Я не мае вiддаватися тенденцiям схоплення, воно залишаеться у станi просто-цiлiсного споглядання предмета, у континуальнiй синтетичнiй змiнi явищ воно залишаеться спрямованим тiльки на цiлiсть iдентичностi цiеi континуальноi синтези. Ми можемо, отже, розрiзнити такi ступенi споглядального сприйняття предмета i здобути через це дороговказ для подальшоi аналiзи:

1. Споглядання до будь-якоi експлiкацii, споглядання, яке спрямоване на предмет «в цiлому». Це просте схоплення i споглядання е найнижчим ступенем нижчоi об’ективувальноi дiяльностi, найнижчим ступенем безперешкодного здiйснення iнтересу сприйняття.

2. Вищим ступенем задоволення iнтересу е властиве, експлiкацiйне споглядання предмета. Вже перше схоплення i спочатку просте споглядання мають своi горизонти, якi збуджуються вiдразу, i насамперед внутрiшнiй горизонт (див. до цього вище § 8). Предмет вiд самого початку наявний як вiдомий; вiн як предмет належить до вже в певний спосiб вiдомого, визначеного, нехай i в нечiткiй загальностi, типу. Його вигляд збуджуе протенцiйнi очiкування стосовно його так-буття, ще невидимого зворотного боку тощо, взагалi стосовно тих властивостей, якi виявить ближче споглядання. Якщо тепер споглядання переходить до експлiкацii, iнтерес спрямовують збудженi очiкування; вiн i тут сконцентрований на цьому виокремленому предметi i прагне прояснити, чим вiн «е», якi внутрiшнi визначення мiстить, прагне проникнути до його змiсту, схопити його частини i моменти, проникнути i до них й витлумачити iх – все це в рамцях сталоi синтетичноi едностi «на пiдставi» едностi загального явища i загального схоплення предмета. Експлiкацiя – це спрямування iнтересу сприйняття на внутрiшнiй горизонт предмета. У разi безперешкодного здiйснення iнтересу при цьому здiйснюються протенцiйнi очiкування, предмет зi своiми властивостями виявляе себе як такий, яким вiн був антиципований, але антициповане перетворюеться тепер на оригiнальну данiсть; вiдбуваеться ближче визначення, можливо, часткова коректура, або – у разi перешкоди – розчарування очiкувань, часткова модалiзацiя.

3. На наступному ступенi сприйняття iнтерес не задовольняеться експлiкацiйним уходженням до внутрiшнього горизонту предмета, а розглядае предмет сприйняття у зв’язку з тематизованими спiвприсутнiми в зовнiшньому горизонтi предметами, якi постають i афiкують свiдомiсть разом iз ним. При цьому на противагу його внутрiшнiм визначенням виникають експлiкати, релятивнi визначення, якi тлумачать, чим вiн е у зв’язку з iншими предметами: олiвець лежить поруч iз чорнильницею, вiн довший за ручку тощо. У цих релятивних визначеннях iнтерес сприйняття не поширюеться рiвномiрно на множину розташованих у полi сприйняття предметiв, вiн залишаеться, натомiсть, сконцентрованим на одному з них; iншi залучаються лише настiльки, наскiльки через iхнi зв’язки з ним його можна ближче визначити. Таким чином, це виникнення зовнiшнiх, релятивних визначень залежить вiд спiвданостi iнших предметiв у зовнiшньому горизонтi сприйняття, у теперiшньому полi, i вiд iхнiх появ i зникнень, внутрiшнi визначення, натомiсть, залишаються незалежними вiд цих змiн у довкiллi, у множинностi спiвафiкацiй.