скачать книгу бесплатно
«Отже, що ми маемо? – роздумував я, лежачи на лiжку в гуртожитку. – Вiра Сергiiвна була не в ладах зi своiм зятем. Цiлком iмовiрно, що той хотiв позбутися ii. Але як i де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привiд – покласти ii в лiкарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми i домовилися,» – про що? Про ефективне лiкування тещi? Навряд чи. Старенька в це не вiрила. Далi. Хто цей таемничий доктор? Та нi! А як же заповiдь: «Не нашкодь!»? – вiд обурення я навiть сiв на лiжку. – Такого не може бути!» – але факт був фактом, його не заперечиш.
Історiю ii хвороби менi потiм усе-таки вдалося проглянути. Там чiтко були розписанi й стадii кризу, й етапи лiкування. Все правильно. Звичайно, i повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрiбно, або не робили того, що потрiбно? Але хто мiг на таке пiти?
В одному детективi менi запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую грошi за те, що пiдозрюю тих, кого нi в чому запiдозрити не можна». Отже, будемо пiдозрювати всiх. Хто у нас е з лiкарiв? Завiдувач – Вiктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я вiдразу викреслюю. Надiю Миколаiвну теж, вона – жiнка, а мова йшла про чоловiка. Хоча смерть настала саме на ii чергуваннi. Та й звернутися «докторе» можна i до жiнки-лiкаря! Нi, як пiдозрювати всiх, так усiх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я бiльше спiлкуюся, адже це була саме його хвора. Вирiшено: збираю досье на наших лiкарiв.
РОЗДІЛ 5
Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Пiсля роботи Ігор, виходячи зi мною з лiкарнi, запитав:
– Чим плануеш сьогоднi займатися?
– Не знаю, особливих планiв немае.
– Тодi гайда пива поп'емо. З рибкою, а? – i, помiтивши, що я знiтився, поспiхом додав: – Я пригощаю. Почнеш заробляти – розрахуемося.
Взагалi-то, пива я не люблю, воно гiрке якесь, та i пити його треба багато. Але якщо перетерпiти, то потiм настае приемне сп'янiння. Головне – не переборщити. Гiркий досвiд з цього вже був, на жаль, у моему життi. Але це була непогана можливiсть поспiлкуватися з Ігорем у невимушенiй обстановцi, промацати його, як говорять детективи, i я погодився.
Ми розмiстилися за виносним столиком бiля кафе. Ігор узяв по келиху свiтлого пива, трохи сушеноi риби. Вiн закурив сигаретку. Запропонував менi, а я ж не палю. Вiдпивши вiдразу пiвкелиха, мiй колега вiдкинувся на стiльцi i, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:
– Як добре!
Я погодився.
– Ти знаеш, – почав вiн застiльну бесiду, – на роботi – хворi, хворi… Здаеться, весь свiт хворий: того нудить, того судомить. У гостi до кого-небудь прийдеш, як дiзнаються, що ти лiкар, вiдбою вiд скаржникiв немае. То печiнка у них болить, то тиск скаче! Там – пече, там – тече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував вiдбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бiк?». Однi губляться, а деякi, щось там прикинувши, вiдповiдають: «У правий». – «А ви в лiвий бiк крутiть, – кажу, – вона i врiвноважиться». А як хочеться iнодi вирватися абикуди вiд проблем, вiд болячок, подивитися на свiт здоровими очима. Адже, дiйсно, – добре! Сонце свiтить, небо блакитне, дiвчата симпатичнi ходять! – вiн пiдморгнув менi по-свiйському. – А? Як у тебе на особистому фронтi? Он хоч би Вiкторiя у нашому вiддiленнi. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана нiби.
Я мовчки цiдив пиво. Коли п'еш, можна не вiдповiдати. Та вiн не став менi бiльше дошкуляти.
