скачать книгу бесплатно
Вона пiдiйшла ближче. Обличчя ii було напружене, але не вiд хворобливого страждання, а швидше вiд якогось внутрiшнього неспокою.
– У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зi мною?
– Вам, напевно, потрiбно звернутися до Ігоря Петровича, вiн веде Вашу палату.
– Нi, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?
– Так, звичайно. Сiдайте, будь ласка.
Вона автоматично сiла на краечок стiльця навпроти мене i почала, мабуть, заздалегiдь пiдготовлену промову.
– Чому я вирiшила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода i, бачу, сумлiнна, незiпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Менi тiльки шiстдесят три. І здоров'я хоч i розхитане, але ще мiцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та ii чоловiком. Вiн у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим вiн займаеться – крутиться, як дочка пояснюе, бо грошi у нього водяться. А менi вiн вiдразу не сподобався. Я й дочцi казала, нехороший вiн. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсiм не знаеш!». Загалом, не ладимо ми. А останнiм часом зовсiм залякав ii, вона боiться i слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кiлька разiв «швидку» викликали, напади були. А зараз вiн щось дуже ласкавим став, у лiкарню лягти умовляв – серце пiдлiкувати. Та й донька пiдключилася. Мовляв, вiдпочинете один вiд одного. Але щось менi вiд цього лiкування гiрше стае. Напади почастiшали, i сили спливають.
– Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не вiд лiкiв зле, просто вони неефективно дiють, тому що Ви вся у своiх проблемах, у своiй хворобi, постiйно думаете про неi, накручуете себе.
Я схопився, пiдiйшов до шафи з iсторiями хвороб.
– Як Ваше прiзвище?
– Пономаренко Вiра Сергiiвна.
Я узяв ii iсторiю хвороби, погортав.
– Ось, лiкування правильне, адекватне Вашому стану, Вашiй хворобi. А Ігор Петрович – досвiдчений, грамотний лiкар.
Вона спокiйно перечекала мою загалом обурену тираду i попросила:
– Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?
Я оторопiв.
– Ну, я не знаю. Треба iз завiдувачем погодити. Та й Ігор Петрович…
– Я взавтра з Вiктором Тихоновичем переговорю. Аби тiльки Ви погодилися.
– Та я в принципi не заперечую…
– От i добре. Дякую Вам.
Вона подивилася на мене, i обличчя ii розгладилося вiд теплоi посмiшки. Вiра Сергiiвна вийшла, прикривши за собою дверi.
Вiдчуття якоiсь незручностi не полишало мене до кiнця дня. Подiлитися i порадитися вже не було з ким, i я був змушений перетравлювати це в собi. Нiяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лiкуватися у мене, та й майбутня бесiда iз завiдувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, вiдчуття радiсного очiкування. Камiнь на душi не дав менi спокiйно спати й уночi. Верзлося щось тягучо-важке, неприемне. Але ранок справдi мудрiший за вечiр. «Нiчого, – подумав я, – вона сказала, що сама переговорить з Вiктором Тихоновичем, то хай вiн i вирiшуе, я тут до чого? А то понавигадувала собi жахiв! Мало не вбити ii тут збираються!». З цiею щасливою думкою я зiскочив з лiжка i почав збиратися на роботу.
Ранкова п'ятихвилинка була в кабiнетi завiдувача. Вiктор Тихонович сидiв за своiм робочим столом, а його пiдлеглi – на стiльцях уздовж стiн. Ігор, не пiдозрюючи нiякоi каверзи, звично менi посмiхався, ми з ним перекинулися навiть декiлькома незначними вранiшнiми фразами. Надiя ж Миколаiвна вiдбула нiчне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й пiдфарбоване. На п'ятихвилинцi були також i середнi медпрацiвники: нiчнi медсестри – Полiна Аркадiiвна (огрядна, трохи похмура жiнка рокiв п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на змiну. Обидвi – молодi, симпатичнi. Одна з них була струнка i спритна – Вiкторiя, а iнша – повненька, повiльна – Свiтлана. Менi бiльше сподобалась Вiкторiя.
Старша медсестра вiддiлення Людмила Миколаiвна на п'ятихвилинках завжди стояла бiля дверей з розгорнутим журналом, у якому мiстилися всi необхiднi вiдомостi. Це була жiнка застиглого вiку з симпатичним, вдало пiдмальованим обличчям. Суворо стиснутi губи й окуляри в золотiй оправi робили ii, не дивлячись на медичну унiформу, бiльше схожою на вчительку, на класну панi, що, може, так i було за самою суттю.
– Ну що? Почнемо, мабуть, – закiнчивши розглядати якiсь папери у себе на столi, сказав завiдувач, i гамiр у кабiнетi вщух. – Надiе Миколаiвно, доповiдайте.
– Хвора в палатi № 12а померла.
Цього разу Вiктор Тихонович вiдреагував спокiйно.
– З чим лежала?
– Ішемiчна хвороба серця. Коронарна недостатнiсть.
У грудях моiх щось йокнуло i стиснулося вiд недоброго передчуття. Несподiвано для всiх i самого себе я вигукнув:
– Як прiзвище хвороi?!
Всi поглянули до мене. Надiя Миколаiвна тоном досвiдченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:
– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – i, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.
РОЗДІЛ 4
Пiсля п'ятихвилинки я вiдразу ж пiдiйшов до Риндiноi.
– Надiе Миколаiвно, як вона померла?
Лiкар пiсля нiчного чергування, тим бiльше важкого i безсонного, була роздратована. Затримуватися у вiддiленнi вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
– Їй ще звечора стало зле. Я ii перевела в палату iнтенсивноi терапii – № 12а. Що тiльки не кололи – купiрувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неi так переживаете? Знайома чи що?
– Та нi. Я з нею вчора розмовляв.
Риндiна посмiхнулася моiй наiвностi.
– Ми зi всiма розмовляемо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокiйно (принаймнi зовнi) поставився до цiеi подii.
– Розумiеш, – говорив вiн менi, – ми працюемо у такiй сферi, де хворi вмирали i вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокуе, але потiм не те що звикаеш – хiба до смертi можна звикнути? – а ставишся до цього спокiйнiше, чи що.
– Але ж вона вiдчувала себе добре, я бачив ii!
– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – i ми ii втратили, як говорять зараз у кiно. Хiба це вiд нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, мiцних, яким що ми тiльки не робили, а нiчого не допомагало. А були важкi хворi, хронiки, якi повiльно, але упевнено виповзали з критичного стану. Вiд чого це залежить? Вiд органiзму, вiд природи, вiд Бога? Як хочеш, так i розумiй. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далi органiзм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути ii. На те ти й лiкар.
Усе так. І мають рацiю, напевно, моi колеги, але щось бентежило мене в усiй цiй iсторii. Перед очима стояло напружене обличчя покiйноi нинi Вiри Сергiiвни та ii погляд, що благав мене про захист.
«Треба буде переговорити з ii донькою! – промайнула розумна думка. – Та й до палати № 12а уважнiше придивитися».
Я вiдразу заспокоiвся i вiдчув себе упевнено. Зi мною завжди так бувае, коли я знаю, що конкретно треба робити.
* * *
Дiзнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалi-то не склало великих труднощiв, адже вони жили разом. На мiй дзвiнок вiдповiв утомлений, а вiрнiше – знесилений голос:
– Так.
– Це квартира Пономаренко?
– Що? А, так.
– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Вiри Сергiiвни?
– Це я.
– Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лiкар. У нашому вiддiленнi лiкувалася Ваша мама. Менi потрiбно поговорити з Вами.
– Говорiть.
– Нi, не по телефону. Може, зустрiнемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.
– Важливо? Їi вже немае, тому все iнше не важливе.
– Ось iз цього приводу я б i хотiв з Вами поговорити.
Вона зробила довгу паузу. Я ii розумiв i мовчки спiвчував.
– Ну, добре, – нарештi вимовила вона, – менi о сiмнадцятiй годинi сина забирати з садочка, зустрiнемося за пiвгодини бiля магазину «Каштан», там лавки е. Знаете, де це?
– Так, звичайно.
– А як я Вас упiзнаю?
Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнiшою моею рисою, тобто такою, яка помiтно видаеться, були, безумовно, вуха.
– Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манiвцями, – буду у свiтлих джинсах, з дипломатом.
– Гаразд, тодi до зустрiчi.
До «Каштана» я дiстався швидко, хвилин за двадцять, якраз пiдвернулася попутна маршрутка, але жiнка мене вже очiкувала сидячи на лавцi. Що це саме вона, я навiть не сумнiвався. Така ж щупленька, як i в матерi, фiгурка. На нiй було темне щiльне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на головi – чорна хустка. Коли я пiдiйшов, вона пiднялася.
– Ви – Василь Васильович?
– Так, а Вас як звуть?
– Нiна.
– А по батьковi, вибачте?
Вона подивилася на мене i, мабуть, зрозумiвши, що незважаючи на мою лiкарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:
– Іванiвна.
Ми сiли.
– Нiно Іванiвно, я Вашу маму не лiкував. Їi вiв Ігор Петрович.
Вона закивала головою.
– Так, я знаю.
– Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповiдала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловiком, що це вiн поклав ii в лiкарню. Розкажiть про це.
Вона пiдняла на мене очi, повнi слiз.
– А навiщо це тепер? Зараз удома спокiйно, тихо… Мертва тиша.
– Пробачте, Нiно Іванiвно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене iй допомогти. І я хочу в цьому розiбратися. Чому Ви вiдмовилися вiд розтину?
– Цим чоловiк займався. Та я i сама не хотiла, щоб ii рiзали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?
– Загалом, так. Але ж це вже не людина, вiрнiше… Це потрiбно для уточнення дiагнозу.
– А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неi було слабке, пiдiрване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Вiктором дiйсно не ладила.
– Ну а в чому була причина iхнiх чвар?
Нiна Іванiвна подивилася на мене. Вона була старшою, i мала сiмейний досвiд.
– Мама абсолютно не сприймала його спосiб життя. У них, як вона говорила, були рiзнi погляди на людськi цiнностi. Та й вiн обтяжувався життям приймака.
– Чому ж Ви тодi не роз'iхалися?
– Менi маму жаль було залишати одну, хвору. А Вiктор заощаджував грошi на пристойну квартиру, щоб була в центрi мiста. Вiн непоганий чоловiк, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як вiн хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Вiн не мiсцевий, з села. Говорить: «Не хочу бiльше в злиднях жити!».
– А чим вiн займаеться?
– Бiзнесом. У якiйсь фiрмi. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потiм дорожче продати.
– Це вiн маму в лiкарню поклав?
– Так, сказав, що у нього е знайомий лiкар.
– А хто, вiн не говорив?
– Не знаю. Я тiльки чула одного разу, як вiн сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».
Було вже близько п'ятоi години пополуднi, вона почала збиратися.
– Спасибi Вам, Нiно Іванiвно, що погодилися поговорити зi мною. І знаете що, не розповiдайте чоловiковi про нашу зустрiч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?
– Добре, – вона пiднялася i повiльно пiшла, згинаючись пiд вагою свого горя.
* * *
