скачать книгу бесплатно
– Клас! – захоплено сказав Роб. – Слухай, Юс, це супер, що ти летиш з батьками на море. Ти не уявляеш, як там здорово. Будеш надсилати менi цифрознiмки, добре? І листи.
Я серйозно кивнула:
– І ти менi також. Домовилися?
* * *
Спершу ми довго-довго летiли в непрозорiй капсулi. Повиходили з неi в якомусь блоцi з морськими вiртуальними картинами на стiнах – Далька каже, що в неi вдома такi самi, отже, нiчого дивного. Тодi по одному проходили медичний огляд i санiтарну обробку, а пiсля всього – iнструктаж: окремо батьки й окремо я. Інструкцiйна програма – чи то Лекторина, чи то Вчителька, – цiлу годину розповiдала, як треба поводити себе в екосистемi, й перевiряла через вiртуалку моi навички плавання. Тодi нам вiддали нашi речi. І покликали до капсули – цього разу до нормальноi, з прозорими стiнками.
Тато казав, що от, уже можна роздивитися!.. вже гарно видно!.. море!!! Мама смiялася й зойкала зовсiм як маленька дiвчинка. А я…
Я замружилася. Мiцно-мiцно. І, як менi цього не хотiлося, не розплющувала очей доти, поки ми не вийшли з капсули. Пiд ногами було м’яко, м’якше, нiж на ковзальному покриттi. А повiтря, ви уявляете, воно рухалося!!! – i вiдразу ж кинуло волосся менi в обличчя, залоскотавши щоки. Вiд нього смачно-пресмачно пахло. Морем.
…І я розплющила очi.
Море хвилювалося!
* * *
Рибка лежала на круглому каменi. Навколо ворушилися водоростi.
Я пiдкралася ще ближче. Ловити морських мешканцiв, звичайно, не можна, – але ж це не по-справжньому, вона все одно встигне поплисти геть. А цiкаво. Опустила складену човником долоню в воду – рибка ворухнула хвостиком, але залишилася на мiсцi, – та швидко опустила руку на камiнь. Послизнулася, брьохнула обличчям у воду, скаламутила воду пiском i повiтряними бульками, пiдняла невеликi хвилi.
Через хвилину море знову стало гладким i прозорим, неначе стiнка капсули.
Водоростi ледь коливалися, обiймаючи круглий камiнь. Рибки на ньому вже не було.
– Юсто! – гукнула мама з берега. – Вилазь, кому кажуть!!!
Вона кликала мене чи то вп'яте, чи то вшосте. Я поплюскалася ще трохи й вилiзла. Вiдразу стало холодно, хоча сонце свiтило яскраво-яскраво, пiднявшись майже над самою головою.
– Загорнися, – мама накинула на мене великого рушника. – Губи вже синi. От захворiеш, i нам доведеться летiти геть.
– Гадаеш, якщо нема Виховальки, то не треба слухатися? – пiдтримав ii тато.
От вiн мiг би й помовчати. Сам пiшов купатися набагато ранiше за мене, а вийшов з води осьо щойно. З його волосся ще скочувалися краплини води, падаючи прямiсiнько на розкриту книжку, сторiнками якоi бавився вiтер.
Мама перехопила мiй погляд:
– Едваре, хiба так можна? Це ж книж-ка!
– Заспокойся, Андре… – сторiнка знову перегорнулася, i тато стиха лайнувся. – Нам же казали в бiблiотецi на Базi, що це бульварне чтиво, жодноi культурноi цiнностi не мае, – вiн нарештi знайшов потрiбне мiсце й заклав книжку пальцем. – Чортiв папiр… До речi, й справдi, рiдкiсна дурня.
– Чого ж ти тодi читаеш?
Тато знизав плечима.
Я його розумiла: якщо постiйно купатися, то синiють губи. А бiльше на морi нема чого робити. Мiй персональчик i той довелося покинути в Базовому блоцi, а батьки вже були в курсi, що на екодозвiлля не можна брати з собою нiяких електронних пристроiв – щоб не збивати баланс природних бiополiв. Навiть цифрознiмки для Роба я робила здалеку, через прозорi стiни Бази.
До речi: я подивилася на сонце. Воно стояло вже зовсiм високо: що трiшки, й ми будемо йти геть, бо в години прямих сонячних променiв i, вiдповiдно, найсильнiшоi радiацii, засмагати не можна. І ми з мамою й татом йдемо обiдати. А пiсля обiду може прийти лист вiд Роба.
Я зiгрiлася та стягнула рушника. Але тепло менi було всього лиш кiлька хвилин, а тодi вiдразу ж – страшенно спекотно. Точно, зараз почнемо збиратися.
– Ходiмо, – сказала мама, дивлячись на небо.
Я скочила на ноги:
– Тiльки ще один раз булькну, добре, мам?
– Юсько!..
Але я вже мчала до моря. На пiвдорозi почула за спиною вовтузiння й вигуки, озирнулася. Засмiялася й побiгла швидше. Але тато все одно наздогнав мене й плюснувся у воду на мить ранiше вiд мене. З веселою й обуреною мамою на руках.
…Перед обiдом я заскочила до Інформацiйного центру, але листа вiд Роба ще не було. Звiсно, вони ж завжди завантажують поштову програму пiзнiше, та й пише вiн менi не щодня… але ж могло й надiйти! Шкода.
Зате годують тут нормальною iжею для дорослих. Смачною й зручною.
* * *
«Маленька моя сестричко!
(на «маленьку» не ображаешся?)»
Дякую за твою привiталку, дуже смiшна. День народження вiдзначив добре. Спочатку ми з Понтi й Кором (ти iх не знаеш) зависали в одному клубi з гарною вiртуалкою й випивкою (про випивку батькам анiтелень, домовилися?). Тодi повернувся додому, потиснув штангу десять по вiсiмдесят, i бiльше б потиснув, але вона чогось заблокувалася (мабуть, через алкоголь у кровi). Поганяв нову iграшку, яку Кор подарував. (Запрошувати хлопцiв додому не став, бо пiсля них такий свининець, що анiгiлятор глючить). Зазирнув у пошту, а тут якраз твоя привiталка. Дякую, Юс (ще раз).
Дивився новини. Ти знаеш, учора на гаугразькому кордонi двох наших убили. Із загону. І ще одного забрали в гори, а через дванадцять годин його маячок перестав ловитися (може, просто маячок зламали)…
Загалом, Юсько, я тепер дорослий. Можу вiдвiдувати блок-побачення (якби було з ким). Можу загримiти на повний строк до виправника (було б за що). Можу навiть балотуватися до Глобального парламенту. А ще…»
Читати з паперу було жахливо незручно. Але в Інформацiйному центрi тiльки так i видають листи, в роздрукованому виглядi. В принципi, я вже звикла. Єдине, коли вiтер загинае аркуш, то дуже складно знайти потрiбне мiсце.
«…зрозумiеш, що справжнiй чоловiк…»
Нi, не тут, вище. Я вхопилася пальцями лiвоi руки за горiшнiй край аркушика, а нижнiй спробувала притиснути колiньми. Тато радив читати роздрукiвки горизонтально, але то виходить зовсiм якесь збочення. Якби не вiтер…
До того ж у Робових листах часом трапляються секрети вiд батькiв. А отже, я не можу допустити, щоб текст прочитав хтось крiм мене. От i йду з папiрцем до самого берега моря, а тут вiтер, здаеться, дме ще дужче…
«…Гауграз…»
Ну, де ж воно?!.. «…до Глобального парламенту» Ура, знайшла!..
І в ту ж мить лист, як живий, вирвався менi з рук.
Здаеться, я зойкнула – перед тим, як кинутися в море з простягнутою уперед рукою, майже як тодi, коли ловила рибку. Здаеться, мама гукала щось про забруднення екосистеми й про штрафнi санкцii. А тато – це вже не здаеться, а точно, – плив попереду, вiдразу ж обiгнавши мене, але теж нiяк не досягаючи папiрця, що бiлiв здалеку, наче по водi розiклала крила втомлена птаха чайка. Так дивно: хвилi ж бiгли нам назустрiч, до берега, – а лист несло все далi й далi в море…
– Юсько, повертайся!!! – долетiв розпачливий мамин голос.
Я вже не бачила листа, навiть витягнувши шию понад водою. І повернула до берега.
Тато вилiз на берег хвилин за десять i найперше чомусь ухопив до рук свою розтрiпану книжку. Тодi сам здивувався й запхав ii до вмiщувача.
– Потонуло, – коротко мовив вiн.
Шкода, – мама вкрила його рушником. – Папiр може не розпадатися на складовi частини десятки рокiв. Якщо на базi дiзнаються, як ми по-варварському ставимося до природи… Що в ньому хоч було, Юсику? Як там твiй брат? Нам з батьком вiн ще жодного разу не написав.
Я дивилася на море – воно знову хвилювалося: раз, два, три… Над бiлими верхiвками хвиль то там, то тут зависала птаха чайка.
Буркнула, не озираючись:
– Я не встигла дочитати.
Коли ми прийшли до Базового блоку, я вiдразу побiгла до Центру попросити, щоб менi зробили нову роздрукiвку. Але виявилося, що виданi на руки листи вони видаляють.
Тодi ми повечеряли, погуляли перед сном на узбережжi, а коли повернулися до блоку, батьки чомусь запропонували менi пограти у вiртуалку, хоча зазвичай мама жене мене спати. А спати й справдi хотiлося, очi вже злипалися, i, погравши трiшки, я вимкнула персональчик i лягла. І слухала, як мама з татом про щось розмовляють у своiй спальнi, i сперечаються, i нiяк не погодяться одне з одним… але слiв не було чутно, а вставати й пiдслухувати навмисне я, звiсно ж, не стала.
А вранцi мама сказала, що ми летимо геть. Просто зараз, не чекаючи на снiданок.
* * *
– Лекторина не чекатиме, – сказала Виховалька.
– А мене не треба чекати. Я не пiду.
Повисла на однiй руцi на перекладинi схiдцiв. Спробувала перехопити другою рукою, але не втрималася й зiстрибнула на пiдлогу.
– Юсто, – голос Виховальки лунав так, наче вона все розумiла. – Не можна ж так.
Я знизала плечима. Все можна. Якщо Робовi, то й менi теж.
– Вiн повернеться, – вимовила вона зовсiм тихо.
Вони всi це твердили, щодня, щохвилини. Мама – крiзь сльози. Тато – з якоюсь несправжньою посмiшкою й зовсiм уже несправжньою погрозою в голосi. Психологиня, яку завантажили за великi грошi спецiально для мене, щоб пом’якшити наслiдки стресу, акуратно нанизала на шворку аргументи, навела статистичнi данi й навiть пiдрахувала зi мною об'ективну ймовiрнiсть: дев'яносто шiсть i сiм десятих вiдсотка, – повернеться. Повернеться-повернеться! – заявила Далька з таким виглядом, наче саме це iй i вирiшувати… Вони не розумiють. Нiхто.
Що вiд iхньоi переконаностi й вiри не залежить нi-чо-го.
Того листа Роб, як виявилося, вiдправив уже з Розподiльчого пункту. Тому ми й спiзнилися. Нiяк не могли встигнути: вiн усе прорахував заздалегiдь. Отже, не сподiвався, що я не викажу його, не покажу листа батькам…
Але це вже не мало значення.
– Повернеться, – повторила Виховалька. – Тiльки першу вiдпустку дають за два мiсяцi. Якщо ти й далi не будеш ходити на години, то станеш дурною й неосвiченою, як… як дика гаугразка.
Я зареготала – дзвiнко й, мабуть, страшно. Пiдскочила, почепилася на рукохiд i почала розгойдуватися: туди-сюди, туди-сюди, туди-сю…
І розревiлася. Вперше за весь цей час.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Прозорий струмiнь вдарив у глечик, розлетiвся блискучими бризками, – деякi з них долетiли до обличчя Мiльям, i вона примружилася. За мить пальцi зацiпенiли вiд холоду: вода з джерела Тайi i взимку, i влiтку однаково крижана, наче вiчний снiг на верхiвцi Ала-Вана. Водою з джерела Тайi не напувають овець i кiз, не поливають виноград, у нiй не варять iжу й не купають дiтей. Нею навiть не тамують спрагу всi, кому хочеться. Вода з джерела Тайi – тiльки для жiнок пiд час пологiв i для чоловiкiв на вiйнi.
До джерела Тайi завжди ходить по воду Адигюль. Вона – найстарша. Перша донька у родинi, усмiшка Могутнього.
Глечик помалу важчав, рука Мiльям затремтiла, i дiвчинка пiдхопила його другою рукою пiд денце, вiдпустивши гiлку рожевого тамариску; захиталася на слизькому каменi. Не впасти, не впустити!!!.. Розбитий глечик – смерть. Швидка, невiдворотня смерть когось iз родини.
…Передихнула, присiла навпочiпки, притулилася спиною до стовбура дерева. Небо вдалинi було охоплене дорогим намистом гiрського ланцюга. Кур-Байга, неприступна красуня зi стрiмкими схилами. Кругла й довгаста, наче пташине яйце, вершина Седу. Батько гiр, найвищий i гордий Ала-Ван. Потрiйний зуб Кiрi-Гава. Оманливо похилий, зарослий лiсом пiдступний Ізир-Буз, що здаеться таким легким для пiдйому…
Гладкий бiк глечика холодив шкiру крiзь плаття й шаровари; Мiльям мiцнiше стиснула його мокру вигнуту ручку. Трохи вiдпочити – i додому, помаленьку, пригинаючись за виноградними кущами. Нiхто не мае бачити, що воду принесла саме вона. Друга донька в родинi, насмiшка Могутнього.
Мiльям здогадувалася, звичайно, що все дiло в Арвазi з сусiднього поселення, миршавому, майже безвусому хлопчиськовi, який вже давно тiнню ходить слiдом за Адигюль, i вона нiбито не мае нiчого проти. Напевно, домовилися зустрiтися, – адже вони змушенi ховатися вiд усiх, бо Арваз ще не посвячений зброею, вiн не вважаеться чоловiком, який може привести в дiм дружину – а тут ще оця вода… Та байдуже: вислухавши прохання старшоi сестри, Мiльям лише змогла захоплено й недовiрливо прошепотiти:
– Я?!..
Вода з джерела Тайi важча за будь-яку iншу. Мiльям знала про це – але не думала, що настiльки. Перехилилася набiк, немов очеретина; глечик вдавився в плече, наче важезна гранiтна брила зi схилiв Кур-Байги. Вузька стежина вздовж гiрського схилу… повернути ще раз – i почнуться виноградники, а там уже близенько й до селища. Вже недовго… І щоб нiхто не помiтив… не помiтив…
Заокругленi дахи будiвель селища вже виднiли неподалiк, коли Мiльям зрештою зупинилася вiдпочити. Праворуч i лiворуч тяглися лози, прямiсiнько перед очима визирали з-пiд листя зеленi бiсерини винограду, що здавалися геть маленькими на товстих розгалужених пагонах майбутнього грона.
За пiвтора мiсяцi ягоди наллються соком, стануть медово-золотавими й довгастими, як очi у кiз. Якщо, звичайно, не посуха й не град – виноград Могутнього, споконвiчний ворог винограду земного. За пiвтора мiсяцi брат Ізбек, третiй син у родинi, повернеться додому, посвячений зброею, щоб одружитися, зачати первiстка й знову пiти на вiйну. Якщо, звичайно, не вiдправиться на бенкет Могутнього в першому ж бою. За пiвтора мiсяцi наймолодший брат, чийого iменi ще нiхто не знае, навчиться усмiхатися у вiдповiдь на материну пiсню. Якщо, звичайно…
Треба йти.
Мiльям пiдвелася на ноги, схована виноградною стiною майже по плечi. Пригинаючись, дiсталася кiнця смуги й обережно визирнула з-за густого переплетiння листя й нiжних зелених вусiв: чи вiльна дорога до селища? Денце глечика з водою джерела Тайi залишило довгий слiд в пилюцi мiж лозами.
Навколо iхнього помешкання, другого, коли рахувати з пiвнiчного краю, коливався натовп. Строкатий i неспокiйний, жiночий. До Мiльям долинула хмаринка нерозбiрливих, збуджених, верескливих голосiв. Вiдкинувся вхiдний полог, хтось вийшов назовнi, й жiнки спершу вiдсахнулися, а тодi знову заповнили подвiр’я, як-то хвилi гiрськоi рiчки Терзи набiгають на пороги…
Почалося.
* * *
– А я вам кажу. Живiт був високий, з такого лише дiвки й народжуються…
– Не приведи! Третя донька в родинi – прокляття Могутнього.
– Величне iм’я Його…
– …та несповiдимi задуми. Й Азмет-ван вчасно не встиг …
– Мае прискакати. Не побачити сина першим, не дати йому iменi – прогнiвити Могутнього.
– Якщо Азмет-ван ще сам не пiшов на бенкет до Нього – скiльки часу анi вiсточки…
– Дiвка буде, пригадаете моi слова!.. якщо взагалi розродиться.
Стара Захраб-анi нiколи не любила матiр. Та вона й нiкого не любила, окрiм своiх семи синiв, якi один за одним пiшли на бенкет до Могутнього, – ранiше, нiж устигли зачати нащадкiв. А надто ненавидiла старого чоловiка, котрий, аби рiд не урвався, п’ять рокiв тому взяв собi молоду дружину, яка так i не народила йому навiть дiвчинки…
Мiльям обережно пiдступила до натовпу, притиснувши до себе глека. Заходити до помешкання iй, другiй доньцi в родинi, не можна. Але як же ж вода?.. вода з джерела Тайi… для матерi…
– Давай сюди! Хутко!
Невiдомо звiдки з’явилася Адигюль та не взяла – вихопила глека з ii рук. Кiлька крапель впало на витоптану й запилюжену землю. Натовп вiдступився, щоб пропустити до хатини струнку постать сестри, яка ледь зiгнулася вбiк од ваги на плечi. Здаеться, нiхто не помiтив… Хоча стара Захраб, звичайно ж, бачила. Вона завжди помiчала все, всевидюча, як криводзьоба скопа.
