скачать книгу бесплатно
Гаугразький бранець
Яна Дубинянська
Глобальний соцiум – свiтле майбутне. Свiт високих технологiй та розумноi унiфiкацii в усiх сферах, цiлком комфортний для життя. Гауграз – едина у свiтi краiна, що тримаеться за своi традицii, культуру, звичаi, розмаiття мов i вiру в прадавнi магiчнi сили. Цiна протистояння – перманентна вiйна. Майже комп’ютерна стрiлялка для одних, сенс життя для других. Край, де жiнки нiколи не припинять народжувати воiнiв, перемогти неможливо – надто коли вести вiйну з позицii гуманiзму. «Гаугразький бранець» – роман-експеримент над суспiльством, що насправдi не настiльки вiдрiзняеться вiд сучасного, як це може здатися з перших сторiнок. Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
Гаугразький бранець
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Вранцi мене будить, звичайно ж, Виховалька. Як i всiх дiтей.
Та взагалi-то менi подобаеться прокидаться ранiше, поки вона ще спить. Я – жайворонок (хто не знае, в степовiй екосистемi е така пташка). І пiдглядати, як Виховалька завантажуеться. Деколи ii глючить, i тодi вона стае спочатку схожою на хлопчиська. Роб каже, це тому, що Виховалька ще його, для мене батьки не стали iнсталювати новоi, адже педагогiчнi програми страшенно дорогi. Адаптували ту, яка була, а вона хтозна котрого поколiння, от i вистрибують усiлякi глюки.
Роб – це мiй брат. Нi в кого немае брата, а в мене е. Тiльки вiн уже дуже-дуже великий. І зрiдка зi мною розмовляе.
Однак сьогоднi Виховалька вiдразу завантажилася правильно. Єдине, спочатку по стiнi прокотилися фiолетовi хвилi, але то нiчого. Вона гарна. У неi зеленi очi, як i в мене, i довгi бiлявi косички, якi будуть у мене, коли я виросту така ж велика. За моiми пiдрахунками, рокiв через два. Щоправда, Роб казав, що Виховалька теж виросте й усе одно залишиться старшою. Шкода.
– Хто не спить, той хутко встав! – загукала Виховалька. Вона завжди помiчае, що я вже не сплю, як не прикидайся.
– А тодi – назад упав!!! – пiдхопила я, пiдстрибуючи в бiлому пуховi постелi.
Цей вiршик я сама вигадала. Виховалька каже, що вiн страшенно нелогiчний.
Поки я заштовхувала рештки постелi до анiгiлятора, увiмкнулися iншi стiни, ведмедi й iжаки на них заграли пiдiймального марша, на стелi замерехтiли рiзнокольоровi сонечка, а Гiмнастиня почала показувати вправи, зовсiм-зовсiм новi сьогоднi, хоча зазвичай, я давно помiтила, що вона перепрограмовуеться наново щодва тижнi. Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гiмнастиня, менi нiзащо не зробити. Ну, хiба що потiм, коли виросту.
– А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.
В душi я вiдразу просiкла, що хтось уже вмикав сьогоднi водний режим. Роб, звичайно ж, бiльше нема кому, – ми з мамою й татом знаемо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на iонний, чесно-чесно, тiльки меню начебто пiдвисло… А що, Робовi можна, а менi не дозволено?!
– Юсто! – докiрливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.
– Комусь можна, а менi не дозволено? – я обурилася, але Роба вирiшила не виказувати. – Ти чого шпигуеш за мною?
– Нiчого я не шпигую, – образилася вона та зникла.
Я зiтхнула й увiмкнула iонний душ. Хоча задоволення вiд нього нуль, самi знаете.
Коли я повернулася до кiмнати, Виховалька сказала, що батьки сьогоднi страшенно поспiшали й замовили енергетичнi комплекти прямо до капсули, щоб поiсти по дорозi на роботу, а Робнi вiдчалив з самiсiнького ранку, сяк-так поснiдавши, до того ж не прихопив iз собою зв’язилки, вимкнув маячок i навiть не залишив якiрних координат, а цього вже робити нiяк не можна, – вона сподiваеться, я ж ii розумiю.
Словом, ми знову снiдаемо самi – зрозумiло. Але Виховалька завжди пояснюе докладно й повчально, в неi такi налаштування.
Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як i старий зелений, який позавчора анiгiлювали, дуже шкода, – а всiлякi там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку i на сьомiй швидкостi помчала до iдальнi. Якщо встигати на кожному розi торкатися стiни, то здiйсниться будь-яке бажання, яке загадаеш. Проте на сьомiй не дуже й торкнешся… Далька з нашоi групи соцiалiзацii каже, що в неi вдома ковзалка мае вiсiм швидкостей. Бреше, мабуть.
На снiданок була вiвсянка, сир, круто зварене яйце й апельсиновий сiк. Чомусь вважаеться, що дiтей слiд годувати натуральними продуктами, а це несправедливо, от! Мало того, що вони несмачнi, так iх ще й дуже важко iсти. І довго. Виховалька сидiла навпроти за вiртуальним столом i теж начебто iла, а насправдi лише нагадувала менi, як тримати цi жахливi ложку й виделку, – адже програми не iдять. І дорослi так не iдять, хiба що в гостях чи в ресторанi. Ну й навiщо, питаеться?!..
– Ти ще довго? Допивай сiк, Лекторина не чекатиме!
– Я бiльше не хочу.
– Юсто!..
Нi, сiк – вiн нiчого. Але спробувала б вона доiсти оцю кашу! А суп, який дають на обiд, ще гiрший. Вiн узагалi нiколи не закiнчуеться, скiльки ложок не набирай. Правда-правда! Коли я виросту, звернуся до Глобального парламенту з проханням, щоб перше для дiтей скасували. Як кричуще порушення прав людини.
Я задерла пiдборiддя, перекинувши склянку так, що ii край вперся менi помiж брiв i останнi краплi стекли до рота. Поклала назад i вже скочила на ковзалку, аж раптом Виховалька нагадала про прибрати зi столу. Нiби я не знаю, що за Робом, не кажучи вже про маму й тата, прибирае вмонтований у стiл анiгiлятор. Ну гаразд, менi не важко. Тiльки Лекторина й справдi не чекатиме.
Коли я примчала до учбовоi кiмнати, Лекторина, звiсно, уже завантажилася i саме говорила, якi сьогоднi будуть години: астрофiзика й генетика. Генетику я люблю, а з астрофiзикою в мене не дуже, шкода, що вона спочатку. Далька розповiдала, нiби в неi вдома можна перепрограмувати Лекторину на яку завгодно годину, але це вже точно брехня. Лекторина для всiх дiтей одна.
Я сiла за парту, увiмкнула персональчик i приготувалася вчитися. Поруч iз Лекториною, на сусiднiй стiнi вмостилася Виховалька. Й ну дивитися, чи не задумаю я стиха запустити малювалку, бродилку чи, скажiмо, «Атаку гаугразьких смертовикiв» – адже Лекторина за всiма встежити не може, в неi й опцii такоi немае.
Роб якось сказав по секрету, що навчальна й педагогiчна програми легко конфлiктують, треба лише ледь-ледь змiнити налаштування, i Виховалька зависне. Але я жодного разу не намагалася. По-перше, так не можна. А по-друге, Виховалька ж менi пояснюе, коли щось незрозумiло. Звiсно, Лекторина наприкiнцi кожноi години вiдповiдае на запитання, але тiльки на тi, що передбаченi в ii оперативному банку. Моiх там чомусь нiколи нема, i вона робить вигляд, нiби я нiчого не запитувала, аж образливо. Виховалька також не все знае, та вона принаймнi стараеться.
А в «смертовикiв» я взагалi не граю. Це Роб поставив. І воно саме запустилося.
Страшне бородате обличчя, перекреслене поперек носа темно-зеленою смугою. З-за плеча визирае товстелезна цiвка якоiсь давньоi зброi. А позаду – страшнi, гострi, неначе драконовi зуби, що шматують нерiвними зигзагами монiтор…
Гори.
* * *
– А я щось маю, – пошепки сказала Далька.
– Покажи.
Далька зiгнулася над своiм умiщувачем i майже набрала код, та раптом пiдбiгли хлопчиська. Багато, цiлих трое. Щоб покликати до себе в гру. Знаемо ми iхнi iгри!
Із хлопцями краще взагалi не водитися. Вони дурнi. От спробуйте поговорити з ними про щось серйозне! – вони ж нiчогiсiнько не розумiють. Замiсть того, щоб навчатися, тiльки й думають, як би надiйнiше пiдвiсити свого Виховальку й цiлу годину ганяти стрiлялки пiд носом у Лекторини. Все iнше хлопцям нецiкаво – ну, хiба що крiм перегонiв на ковзалках i всiлякоi тупоi бiганини з вереском. Хлопчиська погано соцiалiзуються, оскiльки в них природня агресiя пересилюе творчий потенцiал. Звiсно, вони не виннi в тому, що мають таку фiзiологiю, але нам, дiвчатам, вiд того не легше.
До речi, саме тому нам i доводиться все-таки бавитися з ними. Інакше Вчителька влiпить усiй групi низький бал з колективноi соцiалiзацii. Далька зiтхнула й закодувала вмiщувач знову.
– Ми з Пончем будемо загоном, – як завжди став командувати кирпатий Вiнс. – Фарадi буде смертовик, i Далька смертовик. А Юська – принцеса.
– Чому це Юська – принцеса? – образилася Далька.
Я помiтила, що Вiнсу страшенно не хочеться пояснювати. Щоки, вуха й навiть чоло у нього спалахнули так, що волосся й брови здавалися зовсiм бiлими. І я, звичайно, пiдтримала ii:
– Справдi, чому я? Принцеса цiлу гру й так сидить у горах. Це нецiкаво.
Вiнс часто-часто заклiпав вiями, теж цiлковито бiлими. Не очiкував.
– Тодi ти також смертовик, еге, Юсь? – запитав з надiею.
– Ти сказився? Хiба я подiбна на смертовика?
Поряд iз нами миттю – вона нiколи не зависае – з'явилася Вчителька:
– Юсто, що це за слово – «сказився»? Вибачайся й бiльше так не кажи. А ти, Вiнсант, менi здаеться, вигадав не дуже гарну гру. Наступного разу, перш нiж кликати друзiв, пофантазуй краще, гаразд? А зараз… – ii голос зробився лунким i загримiв по всiй групi: – Всi до мене! Граемо в «Море хвилюеться»!
Хто не знае, це така гра для розвивання творчих здiбностей. Якщо чесно, я ii не дуже люблю, бо вважаю, що оцi самi здiбностi в мене й так е, а гукати щось хором доволi безглуздо. Крiм того, «море хвилюеться» – це, сказала б моя Виховалька, страшенно нелогiчно. Море не може хвилюватися, воно не людина i не особистiсна програма, а всього лиш екосистема, позбавлена iнтелекту. У дельфiнiв вiн, можливо, й присутнiй – але ж не у всiеi системи вiдразу!
– Море хвилюеться раз!
Інодi я кажу «мама хвилюеться», бо це бiльше схоже на правду. Треба лише ледь-ледь стишити голос – i Вчителька нiчого не помiтить, вона ж слухае всiх водночас, цiлу групу, яка волае дурницi на все горло. Група соцiалiзацii, мiж iншим, – маленька модель Глобального соцiуму. А соцiум теж екосистема, i йому мати iнтелект знову-таки не належиться. Хоча всi по одному ми розумнi. Ну, крiм хлопчисьок.
– Море хвилюеться два!
Я, звiсно, не сама все це вигадала. Про малу модель i про екосистему говорила Лекторина на годинах соцiологii й фiзичноi географii. А я лише трiшечки довигадувала. Й нiкому-нiкому не розповiдала, навiть Дальцi.
Лише Робовi, – та вiн, здаеться, все одно не слухав. Вiн взагалi зрiдка слухае, що я йому кажу. Вiн уже дуже великий.
– Море хвилюеться три – фiгура дракона замри! Фiгура готова?
– Так!!!
– Господар удома?
– Так!!!
…Пiсля колективноi гри Вчителька дозволяе нам збиратися за iнтересами. Причому, за спiльними, отже кирпатому Вiнсовi я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражнiння Вчителька знижуе iндивiдуальний бал. А менi його сьогоднi й без того знизили, i теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажiть, стане з ними водитися?!
Ми з Далькою вмостилися подалi, у самому кутку, i вона розкрила свого вмiщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всерединi був отвiр у iнший вимiр. Це аби мене зовсiм нетерплячка замучила i я сама попрохала показати, що там таке.
Але я витримала, змовчала. І Далька нарештi дiстала:
– Осьо!.. знаеш, що це таке?
Ну от. А я собi гадала…
– Знаю. Книжка. В нас удома е, лише мама не дозволяе чiпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…
– Антикварiат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!
Я простягла руку, але Далька вiдсунулася, прилаштувала в себе на колiнах i сама розкрила… ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати. Альбоми в нас також е: там всерединi каламутнi плiвка, з-пiд якоi просвiчують оцi, як iх… фотки. Ну, цифрознiмки, але дуже блiдi й на паперi. А тут – просто книжка з картинками.
– В альбомах фотки, – пояснила я.
– Так ось же фотки! Тiльки не людей, а всiляких пам’яток. Це туристичний альбом.
Далька знае купу незрозумiлих слiв. Але я вдала, нiби теж iх знаю, – запитаю потiм у Виховальки, а краще у Роба. І з сумнiвом глянула на розкриту сторiнку:
– Якщо це не книжка, то чому там написано?
– Там написанi рiзнi дурницi. Щоб закрити мiсце пiд фотками. Ось вiзьми сама й почитай!
Вона нарештi випустила свiй скарб iз рук i передала його менi. Папiр був товстий i гладенький на дотик, i картинка на ньому, ще тьмянiша за звичайнi фотки, вiдблискувала на згинi, ii було важко роздивитися як слiд. Пiд нею й справдi залишалося багато мiсця, заповненого лiтерами. Я повернула альбом вертикально, щоб можна було прочитати:
– «Мiльйони трудящих щорiчно вiдновлюють здоров’я у санаторiях i пансiонатах цього чудового куточка нашоi Батькiвщини. Гiрське повiтря, морськi купання й свiжi фрукти надовго залишаться у вашiй пам’ятi». Дурницi, – погодилася я. – Ну й навiщо вiн потрiбен?
– Ти не розумiеш, Юсько, – поважно мовила Далька. – Це не просто антикварiат. Це раритет.
– Га? – я забула прикинутися, нiби все знаю, тому що саме роздивлялася картинку. Вона зовсiм не скидалася на фотку – принаймнi, листя на деревах було пiдмальоване. Серед рослин я впiзнала пальму, кипарис, магнолiю й ленкоранську акацiю – екоботанiка взагалi моя улюблена година. Серед зеленi визирало кiлька бiлих блокiв. А за ними…
– Дивися сюди, – тицьнула пальцем Далька.
Я знизала плечима:
– Ну, гори. Альпiйська екосистема.
– Сама ти…
Вона затнулася, тому що на стiнi раптом з’явилася Вчителька, але, оскiльки конфлiктна ситуацiя заглухла в зародку, вiдразу ж щезла, щоб не руйнувати нашу iндивiдуальну комунiкацiю. І Далька зашепотiла менi на вухо:
– Це Гауграз!!!
І на доказ власних слiв закрила альбом, показуючи обкладинку: «ГАУГРАЗ. Пам’ятнi мiсця й здравницi». Це ж треба!!!..
– Що там у вас таке? – запитався Вiнс.
Я й не помiтила, як вiн пiдiйшов. І яким чином Дальчин альбом устиг миттю пiрнути до вмiщувача, теж не помiтила.
– Нiчого, – байдуже сказала Далька. – А тобi що треба?
– Нiчого,– розгублено мовив услiд за нею Вiнс. – Просто… Юсь, там по тебе мама прилетiла.
* * *
– …не найвищий бал. Але безпроблемних дiтей не бувае, панi Калан. Раджу звернути увагу перш за все ось на що: Юстi дуже складно вибудовувати широку мережу комунiкацiй у групi, вона вiддае перевагу утворенню вiдокремленоi дiади з Далiею Седвер. Такий тип соцiальноi поведiнки вважають варiантом норми, але все таки придивiться пильнiше, у майбутньому це може негативно вплинути на iнтеграцiю особистостi в Глобальний соцiум. Крiм того, я помiтила у вашоi доньки деякi прояви гендерноi нетерпимостi. Не хочу здатися нетактовною, панi Калан, але причини цього швидше за все мають витоки з ваших стосункiв iз чоловiком…
Мама усмiхнулася. З того мiсця, де я стояла, сховавшись за дверима, монiтор вiдблискував, i менi зовсiм не було видно Вчительку. Здавалося, що мама слухае, кивае й усмiхаеться просто до стiни. А може, й не слухае зовсiм, а просто усмiхаеться й кивае, щоб Учителька не образилася. Вона щоразу скаржиться мамi на одне й те саме – як я товаришую з Далькою й не бабраюся з хлопчиськами. Теж менi – проблемна дитина!..
– Оце й усi моi рекомендацii. Зараз я покличу Юсту.
Отут я, звичайно, мала б швиденько повернутися до групи, щоб Учителька могла мене звiдтiля викликати. Але мама стояла так близенько, така гарна й усмiхнена, найкраща, моя!.. що я не витримала та стрибонула iй на шию.
– Юсику, – засмiялася мама десь бiля мого вуха, – ти важка. Злазь.
Я сповзла донизу й обхопила ii обома руками, встромивши носа iй у живiт. Вiд м’якоi й шорсткоi конусилi пахло дуже смачно. Мамою.
На мить глянула позад себе: Вчителька досi була на стiнi i, здавалося, хотiла зробити менi зауваження чи пригрозити, що знизить бал, – але в маминiй присутностi вже не могла, в неi такi налаштування. Лише сказала:
– До побачення, Юсто. На все добре, панi Калан.
– До побачення! – вiдповiли ми з мамою.
…Капсула мчала мiським тунелем. За ii прозорими стiнами пролiтали житловi блоки: деякi срiблясто-сiрi, деякi бiлi чи золотавi, а бiльшiсть iз вiртуальними картинами рiзних екосистем, цифрознiмками тварин i людей чи просто рiзнокольоровими вiзерунками. Якщо загадати число й рахувати блоки, то по тому, якого вiн буде кольору, можна дiзнатися про свою долю. Проте коли капсула летить на повнiй швидкостi, постiйно збиваешся з лiчби.
Роб каже, що картини на блоках було б страшенно цiкаво роздивитися, стоячи на мiсцi: вони ж дуже розтягнутi з розрахунком на швидкiсть капсул. Тiльки з якого, питаеться, мiсця? У тунелях немае де зупинитися, та й узагалi не можна, адже там вiдкачене повiтря, щоб не було тертя.
