скачать книгу бесплатно
Дарована весна, або Вiдьма за чужим призначенням
Наталiя Довгопол
Дар може обернутися прокляттям, якщо не знаеш, як ним користуватися. Пiдлiтком Рута не хотiла прийняти свою вiдьомську силу та поплатилася за це смертю матерi. Вiдтодi вона оселилася самiтницею на березi Десни, давши обiтницю зцiлювати людей своiми чарами, не коячи жодного зла. Проте однiеi весни все змiнилося, коли до свого полiського маетку повернувся з Францii кволий панич Олесь Чернецький.Цей роман перенесе читача у XVII сторiччя, коли древнi чари iснували плiч-о-плiч iз християнською вiрою, а кохання та честь важили бiльше, нiж життя.
Наталiя Довгопол
Дарована весна,
або Вiдьма за чужим призначенням
Восени городи пахнуть яблуками, сухими бур'янами й добривом. Але навкруги пахло лише смертю. Прокидаючись, Рута одразу намагалася викинути з пам'ятi той в'iдливий запах – запах смертi, – котрий вона ловила в повiтрi щоразу, коли бачила один i той самий сон.
Солодко. Було так нестерпно солодко, що хотiлося вивернутися назовнi. Сюди додавалися й гiркота полину, i солоний смак слiз, i щось невловиме, гнiтюче та безвихiдне. Лють сповнювала серце, багрянцем застилаючи дитячi очi. І ось вона вже не Рута, не розгублена дiвчинка-пiдлiток, не людина… у неi за спиною два чорних крила. Вона – птаха. Сорока.
І вже лежать на землi пустi цеберка, у якi так нiхто нiколи бiльше й не набере води, порване намисто-оберiг, подароване мамою… вона летить над своiм домом, пустим i холодним, пролiтае над киiвськими горами, над церквами й кам'яницями, дерев'яними зрубами й мазанками. Люди затуляються вiд неi руками, сиплють прокльонами, а дехто навiть кидае камiння. У головi лунае дзвiнкий хлоп'ячий голос: «Татусю, гляди, я поцiлив Смерть!»
Вiд ударiв того камiння, вiд крикiв у головi, а ще бiльше – вiд разючоi пустоти, яка щораз з'iдала зсередини, Рута прокидалась. Далi розтоплювала пiч, грiла воду, готувала снiданок i силкувалася забути свiй нав'язливий сон. Принаймнi до наступноi ночi. Але варто було лиш заплющити очi, як пам'ять знову й знову повертала до подiй того злощасного дня…
Батьки сварилися i, здавалося, цього разу через неi. Укотре через неi. Мама аж заходилася криком; ii чутно було, певно що, на iншому кутку Гончарiв. Вона не вмiла навiть розмовляти впiвголоса, не те що тихо лаятися.
– Ну що за дитина! Вона уперто не хоче вчитися! – кричала кирпата жiнка роздуваючи товстi щоки.
Обличчя ii було повнiстю покрите ластовинням. Із-пiд ii очiпка вибилося пасмо волосся кольору вареноi моркви та нiяк не бажало прибиратися з ледь розкосих бурштинових очей.
Рута добре знала, про яке навчання йдеться. Насправдi, вона дуже любила вчитися! У школi при церквi вона давно вже навчилася читати й писати, тож тепер могла не лише прочитати «Житiе» та «Апостола»[1 - «Житiе», «Апостол» – церковнi книги, по яким у XVII ст. навчали читати.], а навiть переписати не одну сторiнку рiвним, калiграфiчним почерком. Але тут iшлося про iншу науку, вiдьмацьку.
Їi мама була вiдьмою. Увесь куток, коли не весь Киiв, знав про це. Коли приходили за порадою чи за якимось зiллям, шанобливо вклонялися й говорили: «Панi Агрипино, пожалiй нас нещасних!» То курочку приносили, то молочка, то бувало, i черевички новi, а за очi називали не iнакше, як рудою жабою. Їi матiр боялися, а вiд того – тихо проклинали.
«Це все вiд нечистого», – говорив iй святий отець Серафим у школi при Десятиннiй, куди Рута ходила за наполяганням батька, такого м'якого й добросердного чоловiка, православного християнина, який нiяк не мiг змиритися зi знахарством дружини, але й забороняти iй не смiв. «Це було б однаково, як заборонити ластiвцi лiтати чи рибi плавати», – сумно говорив вiн, протираючи вiд пилу iкону Богоматерi на покуттi.
Та найгiрше з усього було те, що Рута, мов двi краплi води, була схожа на свою матiр! Їй майже сповнилось тринадцять, найуразливiший вiк, як казав тато. Їi звали Рутенiею або ж просто – Рутою. Лиш тiльки вiд чарiвноi рути-квiтки, що за повiр'ям Купальськоi ночi зацвiтае багряно-червоним i сповнюе потаемнi бажання, у неi не було нiчого, i це дратувало ii ще бiльше! Повненька неповоротка юнка з усипаним веснянками-ластовинням обличчям, маленькими зацькованими очиськами й рудим, мов пожовклий сонях, волоссям. Вона ненавидiла свое iм'я, свое ластовиння, свое волосся, та найбiльше – свою маму.
– У неi дар, Рафале, – продовжувала мама.
– То й нехай. Буде в нас у сiм'i хоч одна нормальна жiнка, а не вiдьма, яка жодного шабашу не пропустить. Недаремно ж ми ii до церкви вчитися вiддали…
– Тодi я ще не знала, наскiльки вона… кх… могутня. Не смiйся, Рафале, я вiдчуваю… вiдчуваю ту силу, що прокидаеться в нiй, i якщо вона не навчиться з нею обходитися, тодi цей подарунок долi може обернутися прокляттям.
– Дурницi! – викрикнула Рута виходячи з сiней. – Ви навмисно це все придумуете, мамо! Ви просто хочете, щоб я була така, як ви! А я не вiдьма, i не горiтиму, як ви, вiчно в пеклi! І в мене колись навiть з'являться друзi, якi не будуть дражнити мене жаб'ячим порiддям!
– Помовч', коли дорослi розмовляють, – осадила ii мати, беручись рум'янцем. – Ти води в хату принесла?
Дiвчинка розлючено обвела поглядом Агрипину, поглянула на батька – такого маленького й непримiтного гончаря, iз сильними руками та м'яким серцем, iз ранньою просiддю на лисiючiй головi, який замiсть того, щоб вступитися за дочку, лише мовчки хитав головою.
– Як же я ненавиджу тебе! – викрикнула Рута до матерi, беручи в руки коромисло й два пустих цебра.
Рута бiгла до криницi, що розташувалася на iншому кiнцi урочища, неподалiк Андрiiвського узвозу. Бiгла осiннiми городами, попiд мальовничими порослими чагарниками схилами, а в головi важкими дощовими краплями вистукувало одне слово: ненавиджу….
Воду тягнути було важко, але лють давала силу. Дiвчина витягла два цеберка води й поставила iх рядочком на землю. Раптом бiля самого вуха заскрекотала сорока. Це сталося так несподiвано, що Рута стрiмко повернулася й незчулась, як зачепила ногою вiдра. Вода, iз таким зусиллям здобута, зараз поливала й без того мокру вiд недавнього дощу землю.
– Ненавиджу ii… Не-на-ви-джу! – прокричала Рута на повен голос, щосили вдаряючи цеберко ногою.
Дзвiнка луна пронеслася урочищем, вiдбиваючись вiд золочених куполiв подiльських церков.
– Бодай вона вже скорiше зникла з мого життя!..
Так i не набравши води, повернувшись до двору та люто жбурнувши нi в чому не виннi порожнi цеберка в високi айстри, Рута зайшла в хату. Було на диво тихо й дуже темно, нiбито полуденне сонце нiколи не потрапляло в вiконця iхньоi небагатоi мазанки. Посеред хати розпласталася ii мама, Агрипина, а над нею мовчки схилився батько.
– Клич лiкаря, – побiлiлими губами ледь чутно прошепотiв вiн.
Рута чимдуж кинулася надвiр. Лiкаря знайти було неважко, вiн саме обiдав удома, але його прихiд не допомiг.
– Вона мертва, – похитав головою старий Захарiй, вiд якого тхнуло горiлкою та цибулею.
Захарiй радше був бабером, цирульником, нiж лiкарем, але часом виривав людям зуби й усе тикав iм пiд носа якийсь папiрець на латинi з королiвською печаткою й гербом Кракiвського унiверситету.
– Але я не можу напевно сказати, що з нею стало, – неспiшно продовжив вiн. – Hoc est miraculum[2 - Hoc est miraculum (лат.) – це диво.]. Агрипинка ж наша була геть здоровою, дебела така жiнка, ще й вiдьма! Мо', серце не витримало, або хто сильнiший яку капость наслав. Землею з цвинтаря вам дверi часом не перемазували?
Крик застряг у горлi Рути. Із очей горохом покотилися сльози. Батько спробував було обiйняти ii, щоб заспокоiти, але Рута з силою вiдкинула його руку. Тепер вона ненавидiла тiльки себе. Вона одна, лише одна знала, вiд чого насправдi померла мама.
За кiлька верст на пiвнiч, у великiй хуторськiй садибi серед густих полiських лiсiв, мешкав хлопчик, лиш на пару рокiв молодший Рути, який так само ненавидiв. Щоправда, не себе й не маму. Нi, маму вiн свою любив, навiть обожнював, адже був найменшою дитиною в родинi, мазунчиком. Батька свого, котрий мiг би вiднадити його вiд надмiрноi материнськоi опiки, хлопчик навiть не пам'ятав. Ненавидiв Олесь своiх брата та сестру.
Хлопчику тодi виповнився лише рiк, як його батько, полiський шляхтич Максим Чернецький, рiд якого виводили ще вiд чернiгiвських князiв, загинув у вiйнi з турками десь пiд Аккерманом[3 - Аккерман – сучасний Бiлгород-Днiстровський, у XVII ст. арена бойових дiй мiж турками й козаками.], залишаючи своiм нащадкам дарований за ратнi подвиги невеличкий замок на Подiльськiй Украiнi, кiлька мисливських угiдь i затишне родове гнiздечко з хуторцем над Десною. Мама була убита горем. Не те, щоби вона так любила свого чоловiка, за якого була видана батьками, збiднiлими московськими боярами, ще в дванадцять лiт, просто не знала, як можна жити без нього.
Старшим у iхнiй сiм'i зробився Юрась, а правою його рукою була сестра, Сусанна. Обое вдалися в батька – мiцнi тiлом i духом, вправнi в полюваннi, гострi на язик i пихатi, мов заморськi павичi, чи принаймнi iндики. Олесь же рiс хворобливим хлопчиком. Йому не подобалися фiзичнi вправи, вiн терпiти не мiг полювання, надаючи перевагу книжкам i малярству. Поки його брат iз сестрою стрiляли фазанiв, вiн вивчав латину й французьку та, крадькома вiд хуторського дяка, копiював лики святих.
Проте Олесю не завжди вдавалося уникати полювання.
– Покажи, на що ти здатний! Ну ж бо, доведи, що ти нащадок роду Чернецьких! Доведи, що ти шляхтич! – кричала йому Сусанна, i хлопчику доводилося заряджати рушницю, чи того гiрше – натягати тятиву лука, щоб пiдстрелити нещасного заляканого зайця[4 - У XVII сторiччi шляхтичi досi використовували лук i стрiли для забавок та пiдкреслення свого шляхетного походження вiд прадавнiх сарматських воiнiв-кочiвникiв.].
Утiм, вiн лише вдавав, що йому було шкода зайчика, i через те його стрiли не досягали мети. Олесь мазав ненавмисне, вiн не мав достатньоi сили в руках i майже зовсiм не бачив на вiддалi бiльше п'яти сажнiв.
– Нездара! – давала стусана йому сестра, гордо вiдкидаючи за спину свою бiлоснiжну косу.
– Геть безрукий! Ще й жалiсливий такий, ти диви! Тобi лише в гнiздечку бiля панiматки сидiти! – вигукував Юрась iз усмiшкою на тонких губах.
І Олесь знову натягував тятиву. І знову його стрiла влучала в кущ глоду, полохаючи пару безталанних жовтокрилих щиглiв.
Добре, що нiякими незвичайними даруваннями, себто волшбою чи чарами, Олесь не володiв, бо рiс вiн злим i ображеним на свiт хлопчиком, i хто знае, як би вiн помстився Юрасю й Сусаннi за щоденнi приниження, якби мiг це зробити потайки. Олесь по-стоiцьки терпiв усi образи, не говорячи iм у вiчi жодного кривого слова, рахував на своi бiлiй шкiрi синцi та на своiй дитячiй душi шрами. Вiн знав лише, що настане час, i все змiниться.
А помiж тим, у Киевi, життя Рути по смертi матерi перетворилося на сон. Такий тягучий i жахливий сон, iз якого нiяк не можеш прокинутися, скiльки зусиль не докладав би. Тепер Рута знала двi важливi речi: вона вiдьма, i вона – зла. Як жити далi, убивши власну матiр, дiвчина не розумiла. Вона не могла навiть ходити в храм i просити прощення в Господа Бога, бо сама собi нiяк не могла пробачити.
Та бiда не приходить одна. Нiхто – окрiм неi самоi, звiсно, – i не думав звинувачувати юнку в материнiй хворобi, аж поки на iхньому кутку не почалася пошесть моровоi язви. Люди хворiли й помирали. Навiть дипломованi нiмецькi лечецi[5 - Лечець – застрiле означення професiйного лiкаря.] iз Верхнього мiста нiчим не могли зарадити бiдолашним, тож церковникам доводилося скидати все на Божу кару, волю провидiння й капостi нечистого.
При згадцi про нечистого люди хрестилися й перебирали в головi всiх мiсцевих вiдьом, волшбинь i старих знахарiв, що досi молилися Сонцю-Даждьбогу й приносили жертви Ладi й Мокошi замiсть того, щоб вiдбивати поклони Пречистiй Дiвi. Почалися розправи. Кiлькох знахарiв вигнали з мiста, двiйко повивальних бабок судили, одному слiпому волхву спалили хату. Але хвороба продовжувала бенкетувати в тiлах православних, зачепивши й окатоличених литовських шляхтичiв на Замковiй горi, i татар, i юдеiв на Копировому Кiнцi, i зрештою, звинувачення посипалися на щойно овдовiлого Рафала та його безталанну дочку.
Тож одного пiзнього осiннього вечора до iхньоi хижки постукали. Вiдблиски смолоскипiв i голоснi крики видавали цiлий натовп, що прийшов не з миром. Рута тремтячими руками накинула на себе кожуха, Рафал схопив iз печi кочергу – вiн навiть курей нiколи в життi не рiзав, тож у хатi не знайшлося й путнього ножа.
– Вiдчиняй, господарю, i дай нам побалакати з твоею дочкою! – крикнули знадвору.
Рута впiзнала голос кожум'яки Данила, велетня, якого мама минулоi зими врятувала вiд гарячки.
– Вiдчиняй, бо виб'емо дверi! – долинув голос тiтки Стефи Корчувашиноi, найпершоi плiткарки на всi Гончарi.
– Забирайтеся геть i лишiть нас у спокоi! – лише й встиг вiдповiсти Рафал, як вибитi дверi з трiском упали додолу.
При свiтлi смолоскипiв Рута побачила зо два десятка людей, обличчя яких красномовно свiдчили, що мiщани прийшли сюди зовсiм не перемовини вести. У руках вони тримали хто вила, хто довбню, а хто i сокиру. Їхнi сповненi ненавистю погляди були прикутi до приземистого Рафала з коцюбою в руках, i маленькоi Рути, як до безсумнiвного джерела всiх iхнiх бiд. Певно, саме так виглядав натовп у Єрусалимi, який супроводжував Христа до Голгофи, – мимоволi подумала Рута. Люди настiльки впевненi в своiй правдi, що готовi убити за неi навiть Месiю.
Проте месiею Рута себе не вважала. Зненацька iй просто зробилося шкода себе та свого батька. Адже так не чесно! Їй просто дуже захотiлося жити.
– Рафале, щоб тебе громовиця побила! Твоя руда чортиця накликала хворобу на моiх дiтей! – крикнула зарюмсана тiтка Одарчиха.
– А як ви це збираетеся доводити? – вiдрiзав Рафал, потрясаючи кочергою.
– А ми не збираемося! – вигукнув Данило, однiею рукою вiдсторонюючи направлений на нього гострий кiнець.
Але Рафал не мiг просто дивитися, як його дочку забирають до самосуду. Одним рiзким порухом вiн вивернув кочергу й устромив ii просто пiд ребра Данилу. За мить тяжка сокира опустилася на голову нещасному батьковi, обриваючи здавлений крик, що так бiльше нiколи й не вирвався з його грудей.
Та замiсть Рафала закричала його дочка. Рута заголосила так, що у всiх, хто прийшов сюди вбивати, на мить стиснулося серце. Спершу вони завмерли на мiсцi просто вiд жалю, угледiвши потоки в'язкоi червоноi кровi й нiбито зненацька прокинувшись зi сну. Навiть очi, за мить до того сповненi звiриноi лютi, раптом зробилися очима матерiв i батькiв, якi осиротили чужу дитину. Аж раптом всi кривдники почали опускатися на колiна, тримаючись за голови, груди, животи. Рута не переставала нестямно кричати, але тепер до цього крику додалися голосiння й усiх тих двох десяткiв мiщан, якi насмiлилися потурбувати спокiй ii сiм'i.
Вона сама не розумiла, що коiлося. Нарештi замовкнувши, Рута озирнулася довкола на людей, що корчилися вiд болю на порозi ii хати, на облитого кров'ю та вже неживого батька, на дiм, що зробився для неi таким ненависним… Дiвчина одразу ж зрозумiла, що сталося, але не могла, не хотiла собi в цьому зiзнаватися.
Рута переступила через тiла стогнучих людей i, як була, босонiж, розхристана, попрямувала до дверей. Похитуючись i ледь тримаючись на ногах, вона насилу дiйшла до шляху й попленталася по ньому в напрямку мiських ворiт. Це мiсце вже давно перестало бути ii домом. Та чи було воно ним коли-небудь?
Вулицi встеляв осiннiй туман, дороги пiдсвiчували лише поодинокi вогники у вiкнах. Та Рутi було зовсiм не страшно. Якось байдуже. Вона навiть не бажала розумiти, що сталося. Вона просто йшла вперед.
Не дивно, що дiвчина незчулася, як раптом хтось узяв ii за плече. Це був дячок iз iхньоi церкви. Вона майже не знала його. Подейкували, що вiн приiхав сюди звiдкись iз Канева кiлька тижнiв тому.
Рута здригнулася всiм тiлом. У неi не лишилося сили нi вiдкинути його руку, нi тiкати, нi бодай злякатися.
– Ти Рутенiя, дитя? – запитав вiн.
Голос отця звучав тихо й спокiйно. Не дочекавшись вiдповiдi, дячок узяв ii за руку й легенько потягнув за собою.
– Ходи, маленька. Ходи зi мною, вони шукатимуть тебе, i Бог зна', що зроблять, коли знайдуть.
– Панотче, я вчинила страшний грiх… – нарештi спромоглася вiдповiсти вона.
– А хто в цьому свiтi без грiха? Дочко, послухай, що каже тобi мудрий чоловiк. Іди за мною!
Вiн ледь не силомiць поволiк за собою Руту, яка нiяк не могла взяти до тями, чи ii справдi рятують, чи готують до страшнiших за смерть тортур.
Рута прокинулася на устеленiй м'якими ряднами лавi, у маленькiй напiвтемнiй комiрчинi з одним завiшеним фiранками вiкном. У кутку розташувалася прикрашена мальованими кахлями грубка, iз якоi долинав розмiрений трiскiт дров. Пахло травами: деревiем, любистком i ще чимось, що вона нiяк не могла впiзнати.
Дiвчина не поспiшала пiдводитися. Тiло болiло, мов весь минулий день вона провела на городi чи носила воду вiд самоi Глибочицi. Руки тремтiли, i вона з потугою стиснула ряднину, намагаючись опанувати себе.
Де вона? Що сталося? Пам'ять потроху нагадала про подii, що вiдбулися напередоднi. Ось натовп iхнiх сусiдiв iз очманiлими очима зiбрався бiля дверей хижки, готовий пiдiймати всiх на вила, ось тато лежить долi в калюжi власноi кровi, а ось – найстрашнiше – люди опускаються на колiна вiд одного лиш ii крику… Вона боялася. Боялася самоi себе.
Зненацька пролунали тихi кроки. Дiвчина заплющила очi, вдаючи, що ще спить, але запiзно. Молода жiнка помiтила ii швидкий погляд. Не вимовивши й слова, теплою рукою, вiд якоi пахло парним молоком, вона торкнулася чола Рути.
За мить жiнка зникла, натомiсть почувся шелест полiв довгого одягу, i господар хати сам зайшов до комiрчини. Вiн пiдсунув до себе широкий обтесаний пеньок i зручно примостився на ньому бiля самоi лави.
Зараз Рута пригадала його iм'я. Його звали отець Никодим. Цього дивного вiдлюдькуватого дячка, що раптом поселився на iхньому кутку, остерiгалися всi дiти. Вiн був низького зросту, мав куцу цапову борiдку й пронизливi ясно-синi очi, якi постiйно хитрувато нишпорили довкола. Здавалося, що вiн постiйно посмiхаеться своiм потаемним думках, яких нiкому не дозволено знати.
– Завтра вiдспiвуемо твого батька, – перше, про що сповiстив дiвчину дячок.
Рута мiцно заплющила очi й примусила себе стримати сльози.
– Завтра? Я спала два днi?
Отець Никодим лише згiдно нахилив голову. Його обличчя було спокiйним, тож дiвчинка нiяк не могла розiбрати, що коiться в дячка в головi.
– А… тi люди..?
– Вони живi. Щоправда, не дуже здоровi. У Корчувашиноi так ноги звело, що досi пiдвестися не може. Але вона, кажуть, завжди слаба була на ноги… Схоже, що й на голову нездорова, – раптом змовницьки всмiхаючись додав вiн. – А в Степана Теслi тепер болять зуби. Я йому вже цiлих три з того часу вирвав.
– Панотче… Ви знаете, що то я все накоiла? – ледь не викрикнула Рута. – Палати менi за це в пекельному вогнi! То я наслала хвороби на всiх тих людей! Але я не хотiла, видить Бог, не хотiла! «Кто чародеи в дом свой призывает, обругав Бога, беса почитает, може, на мал час демон послужити, на вечно будет он за то томити»[6 - Симеон Полоцький, зi збiрки «Вертиград многоцвiтний».], – виголосила вона вивчений в школi вiрш, який священик виписав спецiально для неi. – Вони вбили батечка..!
І бiльше не стримуючись, Рута розревiлася, затуляючи долонями обличчя.
– Господь i так покарав тебе достатньо. Не бiйся, я не видам тебе, дочко. Чув, твоя мама була, е-е-е… вiдьмою?
У вiдповiдь Рута лише схлипнула.
– Чув, чув, що вiдьомство передаеться дiвчаткам у спадок… Але така велика сила! І зовсiм неприборкана! – несподiвано очi немолодого вже чоловiка загорiлися юнацьким вогнем, нiби йому розказали, де закопаний королiвський скарб.
Лише зараз дiвчина помiтила в руках у отця Никодима згорток паперу, куди вiн щось старанно занотовував.
– Як почуваешся зараз? Зовсiм слаба? Ой, я ж для тебе тут сиру купив, i хлiба свiжого! Оленко, леле моя! – гукнув вiн до жiнки, яка стояла за фiранкою, i щось показав iй на мигах.
Жiнка вiдповiла так само на мигах, лиш вiдкриваючи рот, нiби риба, що не могла нiчого сказати пiд водою.
– Оленка – дочка моя, – раптом сповiстив отець Никодим. – Вона не чуе й не говорить вiд народження. А я все життя шукаю спосiб – можливий i неможливий, щоб ii вилiкувати. Ми вже й у Константинополi побували, i в землi мавританськi заiздили, але нi служителi Христа, нi Аллаха, нi диких африканських богiв не змогли нам зарадити.
За мить перед Рутою стояла миска пшоняноi кашi, тарiлка з козиним сиром, кухоль молока й свiжоспечена житня паляниця, густо посипана невiдомою дiвчинi пряною травою. Оленка моторно поставила все на широку Рутину лаву, нiби вiдводячи погляд таких самих синiх, мов у батька, очей, i по тому швидко зникаючи за пiччю.
Коли Рута нарештi поiла, Никодим продовжив питати. Багато запитував про маму, тата, про те, чи вчилася сама Рута чарувати. Усi вiдповiдi записував у свiй зшиток, а на розповiдi про смерть мами пiдвiв голову й довго вдивлявся у Рутинi карi очi, нiби намагаючись в них прочитати, що ж саме вона недоговорила.
– То мене судитимуть? – нарештi запитала Рута, коли питання отця скiнчилися.
– Якщо впiймають, – кивнув вiн. – Наразi нiхто не знае, що ти, дитя, тут. І дасть Господь, не дiзнаеться.
– Але ж… Ви служитель Бога, а Бог ненавидить таких, як я…
– Хто тобi сказав таку дурницю? Бог любить всiх своiх дiтей. І Христос, i Даждьбог, i навiть кривавий Перун. Тiльки тобi треба буде вчитися стримувати своi чари, пускати iх лише на помiч людям, а не на кривду.
Рута розгублено клiпала очима. Слова церковного дяка нiяк не вкладалися в ii головi.
– Але я не знаю, як це зробити! – нарештi спромоглася вiдповiсти вона.
