скачать книгу бесплатно
– Прийде час, i ти навчишся, маленька моя. А потiм повернешся сюди i явиш старому дiдугану, який вже не зможе ходити власними ногами, чудеса зцiлення!
Никодим говорив так натхненно, а в його очах стрибали такi лукавi бiсики, що неможливо було не посмiхнутися.
– Ти ще квола, у тебе гарячка… можливо, у дорозi тобi зробиться гiрше, але я не можу тебе бiльше в себе переховувати. Наробила ж ти переполоху! Тебе шукае все мiсто, вони обшукують навiть садиби паничiв, тож скоро настане черга й служителiв церкви. Був би я один – тримав би тебе до одужання. Але в мене Оленка… Не можу я так ii життям торгувати. Цiеi ночi, дочко, випробуемо долю, i хай допоможе нам Господь.
Ранок Олеся починався розмiрено: ситий снiданок у садку пiд полуденним сонцем бабиного лiта, управи з арифметики й астрономii, музикування та риторика. По обiдi настав час французькоi, i аж пiд вечiр, коли суворий учитель пiшов вiдпочивати, Олесю дозволено було трохи перепочити самому та нарештi зайнятися звичними хлоп'ячими забавами.
Їхня полiська садиба розташувалася просто посеред лiсу. Навколо було тихо й безлюдно, лише iнодi долинали голоси рибалок, що гомонiли на Деснi, або мукання корiв на хуторському фiльварку. Брат i сестра саме гостювали в дядька в Киевi, а мама нездужала й днями просиджувала перед зачиненим вiкном, щось вишиваючи. Лише челядь iнодi виходила на двiр у своiх невiдомих й незрозумiлих Олесю справах.
Тож хлопчик шукав собi забави сам. Спершу вiн велично пройшовся по припорошеному листям подвiр'ю, уявляючи себе единовладним господарем усього господарства, потiм подражнив кудлатого пса Вернигору, мiцно прикутого ланцюгом до своеi буди. Пес вiдповiв йому недобрим гарчанням, але хлопчик на те не зважав. Зрештою його допитливе око натрапило на купу дрiбного камiння, скинутого за повiткою. Один за одним вiн почав вибирати камiнчики й жбурляти iх спершу по даху покритого мохом льоху, а потiм, перебравшись ближче до курника, цiлитися вже й у курей. Поганий зiр Олеся з такоi малоi вiдстанi не дуже рятував пташок. Нещаснi чеботурки ховалися вiд нього пiд жердини, кудахкаючи й кличучи на допомогу пiвня, але той сам лише набундючився i з мовчазним обуренням терпiв камiнь за каменем, що прилiтали на його територiю.
Олесь посмiювався. Вiн мiг загнати курей до найтемнiшого кутка курника, навiть повбивати iх курчаток у загорожi – усе було йому пiд силу, i нi за що не було кари. От якби його брат iз сестрою зараз його побачили! Вони би пишалися ним, таким великим i сильним!
Ще один камiнь промайнув повз товстого рудого кота iхньоi кухарки, ледь не зачепивши йому вухо. Із голосним нявканням кiт утiк геть iз подвiр'я, проповзаючи пiд великими рiзними воротами. Тiеi ж митi ворота вiдчинилися, i на подвiр'я виiхав великий вiз. Хлопчик впiзнав того воза й вiзника – ними iхнiй киiвський дядько Андрiй, його хрещений батько, передавав гостинцi з мiста.
– О, типривiз менi пензлi й фарби, як я просив? – одразу кинувся до вiзника Олесь, i не чекаючи запрошення чи бодай дозволу, заходився бiля воза вiдкривати ряднини й розсупонювати мiшки.
Аж раптом хлопець вiдсахнувся й здивовано витрiщився на вiзника.
– А це хто за така?
На возi, укрита рядниною, спала дiвчинка. Руде волосся бурштином виблискувало на сонцi, а по ii круглих щоках i кирпатому носi рясними зернами розсипалось ряботиння.
– Тю, а й справдi – це хто така? – у свою чергу здивувався вiзник. – Я ж усе переглядав перед вiд'iздом, нiде з самого Киева не зупинявся. Хiба що той святоша на виiздi з мiста мене заговорив…
Дiвчина нарештi почала прокидатися. Вона виглядала змарнiлою, пiд очима вимальовувалися синi кола, а очi хворобливо поблискували.
– Ану, зняти ii з воза й допитати! – розпочав гратися в отамана Олесь.
На його крики збiглася челядь, i старий конюх Іван тут таки спустив напiвпритомну дiвчину долi.
– То ти будеш говорити? – якомога жорсткiше намагався допитатися хлопець, але гостя уперто мовчала, не в змозi самостiйно стояти на землi та похитуючись у руках конюха.
– А всипте-но iй канчукiв, побачимо, як вона тодi заговорить.
Челядинцi перезирнулися, та суперечити не смiли. Двое взяли дiвчину пiд руки, а Іван, почухавши бороду, приготував довгого батога.
– Вона й так ледве дихае, може, нехай дiвча трохи вiдпочине, а потiм сама все розкаже! – вступилося за прибулу жiноцтво.
– Мовчати, челядь! Нiхто не прибувае в моi володiння непрохано та безкарно! – ледь не викрикнув хлопчик, здiймаючи вгору вказiвний палець. – Зараз ми покажемо, як у нас зустрiчають злодiiв! Іване, бий!
Іван, непомiтно вкинув батога в кущi, а сам узяв рiзку, якою курей ганяли. Зцiпивши зуби, вiн ударив. Почувся слабий зойк. Дiвчинка заплющила очi, але стерпiла. Бавовняна керсетка й плахта захищали вiд ударiв.
– Зняти з неi ту безрукавку! І бий сильнiше! Іще, iще сильнiше бий!
Скинувши з дiвчини верхнiй одяг, лишивши ii в однiй полотнянiй сорочцi й куценькiй плахтi, Іван ударив удруге. І втрете.
Челядинцям навiть на мить здалося, що в очах Олеся промайнув жаль, який, утiм, не вiдмiнив жорстокого наказу.
– Дужче! – натомiсть закричав на Івана вiн.
Несподiвано обличчя малого шляхтича викривила маска болю. Ноги Олеся пiдкосилися, i вiн обм'якло сповз на землю. Дiвчина ж нарештi розплющила очi та кинула ненависний погляд на свого кривдника, що зiгнувся в три погибелi просто бiля ii нiг. Без особливих зусиль вирвавшись iз рук челядинцiв, якi радше притримували ii, нiж тримали, незвана гостя чимдуж побiгла в бiк лiсу. Вона й не вчулася, як повз неi, бiля самого вуха, пролетiла велика каменюка. На мить завмерши вiд несподiванки, Рута обернулася. Очi Олеся, холоднi сiрi очi, дивилися на неi зi страхом i безсилою люттю. Ось зараз, вiн вiзьме ще один камiнь, зараз накаже прислужникам ловити ii… Ось, постривай лише, маленька бунтiвниця, дiзнаешся, де в нашому краю зимують раки, i хто тут справжнiй шляхтич!
Але дiвчина не чекала. Вона обернулася i, незважаючи на бiль, що пронизував спину, гарячку, голод i спрагу, вiд яких нестерпно пекло все всерединi, кинулася навтiки, до рятiвних кущiв колючоi малини й глоду, низького пiдлiска, за яким можна сховатися й загубитися в лiсовiй гущавинi.
Нарештi Рута зупинилася. Вона вже не пам'ятала, скiльки часу йшла. Добре було, що хоч не збилася з дороги, бо… не було в неi нiякоi дороги! Вона йшла навмання, то втрачаючи ледь помiтну стежку, то знову знаходячи ii.
Почало сутенiти, коли просто перед дiвчиною розкинулася широка рiка. Лише зупинившись i перевiвши подих, Рута збагнула, що лишилася тут в лiсi геть одна. Нiхто вже ii не наздоганяе, нiкому до неi немае жодного дiла. І вона, проживши в мiстi все свое недовге життя, нарештi усвiдомила, що ii оточували самi лише вiковiчнi дуби та заростi сухого верболозу. Вода вiдбивалася сталлю вiд неба, що нахмарилося надвечiр. Жодного подиху вiтру, жодного звуку, який мiг би повернути ii до життя, даруючи хоч примарну надiю.
Сутiнки насувалися дуже швидко, а ще швидше робилося холодно. Тут, на березi рiки, Рута раптом знайшла для себе вихiд. Миттево й безболiсно. І краще, нiж помирати вiд гарячки, iз голоду, замерзати чи бути з'iденою диким звiром! Вона повiльно, нiби упиваючись своею новою думкою, попрямувала до води. Зараз ii муки скiнчаться – не буде бiльше нi страху, нi почуття провини. Усi рани – i нанесенi рiзками, i словами людей – водночас загояться. А Господь Бог пришле до неi свого ангелика й вiзьме ii до себе, на небеса…
Не розбираючи дороги й не дивлячись собi пiд ноги, Рута побрела до рiчки. Вона вже майже вiдчувала на собi дотик янгольських крил, як ii нога заплуталася в чомусь i хруснула. Несподiваний бiль примусив ii голосно зойкнути й повалитися на високу суху траву. Рута помiтила, що в тiй травi лежав череп коня, за який нога й перечепилася. Кiнцiвкою вдалося поворушити, але було страшенно боляче, тож усi уявнi ангелики розчинилися в повiтрi… От лихо, як тепер iз пiдвернутою ногою доповзти до води? Зробивши над собою зусилля, вона пiдвелася, але цього разу роздивилася навколо. Просто в двох кроках вiд неi рiс старезний дуб, на якому розвiшенi були черепи тварин – косуль, кабанiв, коней, а на корi виднiлося грубо витесане обличчя якогось прадавнього божества. Пiд деревом був вимощений вiвтар, на якому стояв глечик, повний молока. Забувши про бiль i утому, юнка кинулася до того молока, жадiбно припадаючи вустами до мальованого глека. Молоко було ще свiжим, певно, ранiшнiм. Шкода, що не парним, яке вона пила в отця Никодима й Оленки, – промайнуло в неi в головi, i Рута раптом згадала, що зовсiм нещодавно збиралася покiнчити зi своiм життям. На повний живiт ця думка не видавалася вже такою пречудовою. Але сутiнки майже згустилися, десь далеко почулося завивання чи то вовкiв, чи то собак, i по тiлу нiби пробiгли дрiбнi мурашки.
Не встигла Рута як слiд злякатися, як тихий шелест трави примусив ii обернутися. Бiля неi стояв височезний сивий дiдуган, iз довгим волоссям i бородою до пояса, i уважно дивився на неi своiми вицвiлими вiд часу очима.
Даждьбожий Великдень[7 - Даждьбожий Великдень – свято слов'янського Бога свiтла, сонця й родючостi Даждьбога (Дажбога), 17 березня за старим стилем, предтеча весни.]
Був день Божий, недiля. Люди висипали з церкви i радiли весняному сонцю, першим його променям. Хтось iз чоловiкiв одразу подався до корчми, а дехто вийняв iз торбинки сховане про запас. Такоi днини й випити не грiх, повторювали мужчини, адже день нарештi нагнав нiч, i сонячний диск Ярила тепер довше сяятиме на небосхилi. Із такоi нагоди дiти та незамiжнi дiвчата зiбралися гуртом на все ще вкритiй де-не-де снiгом галявинi, готуючись водити танки й заспiвувати веснянки.
Цього дня до головних ворiт Чернiгова пiд'iхала бричка. Дверцята вiдчинилися, i з неi вийшов молодик, рокiв двадцяти-двадцяти п'яти. Важко було сказати точнiше, бо юнак був убраний у чудернацьку одежу яскраво-синiх кольорiв, яку тут носили хiба що заiжджi iноземцi, мав вибiлене обличчя й напомаджене русяве волосся, стягнене ззаду в кiнський хвiст. При боцi була причеплена шпага в дорого оздоблених пiхвах та з розкiшною перев'яззю. Голову прикрашав шкiряний крислатий капелюх iз довжелезним бiлим пером, а у вусi срiблясто виблискувала сережка.
У натовпi зашепотiлися. Усi гадали, що ж то за панич, аж доки не побачили стару Варвару, няньку паненят Чернецьких, яка чимдуж поспiшала до брички, вiдбиваючи поклони та цiлуючи руки новоприбулого, i лише тодi збагнули, що то Олесь Чернецький повернувся з захiдних краiв, де вчився заморськоi грамоти.
