Кар’єра Никодима Дизми

Куницький, взявши Дизму під руку і дрібочучи біля нього, раз у раз заглядав у вічі.

Коборовський палац, як і усе Коборово, поясняв господар, – то його гордість. Ще кілька років тому тут була глушина, напівзруйнована садиба, яку б і не гріх було знести, зруйновані господарські будівлі, земля переважно лежала облогом. А сьогодні – диво, лялечка, все упорядковано систематичною, наполегливою працею.

Ступаючи по м’яких килимах, вони проходили кімнатами, обставленими так розкішно, що Дизмі годі було й уявити.

З позолоченої бронзи, з масивних картинних рам, з блискучих меблів, з величезних дзеркал, з мармурових і малахітових камінів, з небачених тканин, з розшитої золотом шкіри – ніби кричали небачені гроші й багатство. Дизмі спало на думку, що якби раптом затряслася земля, то палац разом з усім умеблюванням розсипався б на золоті кульки.

– Ну як? – запитав Куницький, коли вони знову опинилися в їдальні, але не встиг почути відповіді, бо відчинилися двері й увійшли довгоочікувані пані.

– Дозвольте представити: пан Дизма! – сказав Куницький, підводячи Дизму до пані.

Старша з них, блондинка, усміхаючись, простягла йому руку.

– Дуже приємно. Багато чула про вас.

Молодша, шатенка, яка чимось нагадувала жваве хлопченя, міцно потиснула Никодиму руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той навіть зніяковів.

На щастя, йому не потрібно було навіть рота відкривати, бо Куницький тріщав без упину. Тому Дизма навіть мав час розгледіти обох жінок. Блондинці було найбільше років двадцять шість, шатенці – роки двадцять два. Це здивувало його, бо пам’ятав, що Куницький розповідав про дружину і дочку. Тим часом обидві пані годилися йому швидше в дочки, хоча не були подібними між собою, як сестри. Блондинка була витонченою і стрункою, але зовсім не хирлявою. Маленькі, різко окреслені, чуттєві вуста, м’який овал обличчя і величезні, непропорційно великі блакитні очі видавали мрійливу натуру. Елегантна літня сукня зі щільного шовку відкривала шию і плечі сліпучої білизни.

Шатенка була зовсім іншою. Поряд з цією, немов намальованою пастеллю, красунею – вона з її косими зрощеними бровами, світло-карими очима, коротким, стриженим по-чоловічому, каштановим волоссям, наглухо застебнутою під шию англійською блузою, зеленою краваткою і темною від засмаги шкірою, була схожа на хлопченя. У її карих очах світилося щось задерикувате. Особливо Дизму вразила форма її вух. Шатенка сиділа в профіль, і йому коштувало великих зусиль не поглядати час від часу на її вуха. Раніше він ніколи не звертав уваги на вуха людей, з якими він зустрічався. Тільки тепер він відкрив, що вухо кожної людини неповторне – воно може бути красивим, як соковита й загадкова екзотична квітка, і притягувати погляд іншого. У Куницького були маленькі рожеві вушка, а у блондинки все закривала пишна зачіска.

Філософствуючи про себе, Дизма вважав, щоб своїми рухами і способом споживання їжі бути схожим на решту товариства і невідповідною поведінкою не видати відсутності того, що нотаріус Віндер називав добрим домашнім вихованням, що правдоподібно мало означати світський лиск.

Куницький говорив без перерви, описуючи переваги і недоліки Коборова, та перераховував інвентар, характеризував темперамент кожного коня, планував, що й за чим покаже дорогому панові Никодиму з господарства.

– Поки що я встиг вам показати тільки перший поверх.

Куницький відсьорбнув кави, через що виникла пауза, якою скористалась блондинка:

– Чи вам сподобалося?

– Дуже пишно, – відверто відповів Дизма. На обличчі блондинки спалахнув яскравий рум’янець. Вираз великого жалю з’явився в очах.

– Це, прошу пана, смак мого чоловіка.

– Хе-хе-хе, – захихикав Куницький, – я вже говорив про це панові Никодиму. Уявіть собі, коли ми після весілля приїхали до Коборова, Ніна першу сімейну сцену – хе-хе-хе – влаштувала саме через це. Ось вона, жіноча вдячність! Я зі шкіри пнувся, щоб звити гніздечко моїй пані, а вона мені сцену учинила. Прошу собі уявити …

– Припини, будь ласка, – перервала пані Ніна.

– Не розумію, тату, – вставила шатенка, – навіщо ти набридаєш панові Дизмі розмовами, які, до усього іншого, неприємні Ніні?

– Та я ж нічого не кажу, нічого не кажу, радість моя. Втім, ми зараз звільнимо вас від нашого товариства, бо я маю показати Коборово панові Никодиму. Знаєте, пане Никодиме…

– Можливо, пан Дизма втомився, – втрутилася пані Ніна.

– Боже борони! – запротестував Никодим.

– Ось бачиш, ось бачиш, – зашепелявив задоволений Куницький. – Нам, діловим людям, кортить, щоб відразу дійти до суті усього корисного, потрібного, значущого.

– Тату, не відповідай за пана Дизму, – перервала його дочка. – Сумніваюся, щоб для кожного шпали і відходи з лісопильні становили сенс життя і були важливими. Правда, пане Дизмо? – звернулася вона до Дизми.

– Звичайно, ви маєте рацію, – відповів той обережно, – є речі куди важливіші.

Куницький тихо засміявся, потираючи руки:

– Так, так, є речі, важливіші від шпал. Наприклад, питання про збільшення постачання дерева і питання замовлення!

Куницький був задоволений собою. Блондинка підвелася і кивнула.

– Не будемо вам перешкоджати, – сказала вона холодно.

Шатенка теж встала, і, перш ніж Никодим зумів зрозуміти, у чому корінь сімейного розбрату, обоє вийшли з їдальні. Дизма не уявляв, що сніданок так швидко закінчиться.

Їв він мало, боячись показатися ненажерою, і не встиг поїсти. Лакей доповів, що коні подані.

– Так ось, – промовив Куницький, надягаючи шапку – нехай вас це не дивує, але між мною і дружиною існує велике непорозуміння. Вона, скажу вам, ідеалістка, романтична, химери різні в голові: молода ще. Порозумнішає. А дочка?.. Гм… Кася на її боці, тому що сама ще шмаркачка. Баби, втім, завжди одна за одну тримаються.

Біля під’їзду їх очікувала чепурна бричка з парою гнідих в упряжці. Куницький і Дизма зручно вмостилися на м’якому сидінні, і господар розсік повітря батогом. Коні пустилися риссю.

– Що, гарні конячки? – Куницький примружив очі. – Я купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль. Ну як?

Дійсно, гніді бігли, як накрутні, і Дизма визнав, що вони чудові.

– Передусім я покажу вам своє міністерство шляхів, – заявив Куницький. – Двадцять два кілометри колії з двома бічними гілками. Поїдемо до першої, у моєму лісі.

Вони звернули з кленової алеї і добрих півгодини їхали м’якою ґрунтовою дорогою серед високих хлібів, готових до покосу. Стояла безвітряна тиха погода, але спеки не було.

– Добрий урожай! – сказав Дизма.

– Так, пане, так, – відповів, сумно хитаючи головою, Куницький. – Занадто хороший, занадто хороший, на жаль!

Никодим розсміявся.

– Ви так говорите, ніби це вас засмучує.

– А ви що думаєте? – здивувався Куницький. – Адже це лихо для землероба.

Дизма хотів було сказати, що йому це незрозуміло, та прикусив язика. Краще бути обережнішим.

– Лихо, – повторив Куницький. – Очі на лоба лізуть від таких цін. Через два місяці продаватимемо хліб за безцінь. Лихо від надлишку, дорогий мій.

«Ага! – промайнуло у Дизми. – Хто б міг подумати? Краще рідше відкривати рота, і вже, боронь Боже, не лізти з питаннями!»

– Зрозуміло – сказав він голосно, – тільки, мені здається, це не так вже погано, як ви собі уявляєте.

Дизма замовк. Йому спало на думку, що потрібно ще щось додати, щоб не виглядати наївним. Тому він на всякий випадок сказав:

– Хліб подорожчає.

– Ба! Тільки у тому разі, якщо уряд почне його скуповувати.

– А хто вам сказав, що не почне?

– Що ви кажете?! – аж підскочив Куницький. Дизма злякався було, що ляпнув якусь дурість, але тут-таки заспокоївся, бо очі його співрозмовника аж навіть заблищали.

– Золотий ви мій, та що ви говорите?! Це вже вирішено?

– Поки що проект…

– Дорогий пане Никодиме! Та це ж геніальна думка! Геніальна! Обов’язок уряду – захищати інтереси землероба, заради Бога, добробут країни ґрунтується на землеробстві. А у нас, чорт забирай, якась манія переінакшувати господарську структуру держави! Адже в Польщі сімдесят відсотків жителів зайняті в сільському господарстві! Сімдесят! Не промисловість, не шахти, не торгівля, а власне продукція сільського господарства, скотарство і лісівництво – основа всього. Добробут землероба – добробут усіх: і фабриканта, і купця, і робітника! Пане Дизмо, ви мусите, це ваш обов’язок перед Вітчизною, докласти усіх своїх можливостей, щоб підтримати в урядових сферах цей геніальний проект. Нехай уряд скупить увесь надлишок хліба. Боже мій! Одне тільки Коборово з хуторами…

Куницький подумки почав прикидати зиск, коли Дизма сказав:

– Справа лише в грошах. Немає грошей.

– Гроші, гроші… – розходився Куницький. – Гроші – це дрібниця, перешкода несерйозна. Держава може випустити облігації. Облігації сільськогосподарської позики, хоча б на сто мільйонів злотих. Платити облігаціями і крапка. Зрозуміло, процентними, припустимо, п’ять зі ста або навіть чотири. Ви розумієте? Позика, скажімо, на шість років. Авжеж, за шість років сприятлива кон’юнктура буде принаймні двічі. Тоді про-дадуть увесь запас за кордон, ось вам і уся операція! Ви розумієте? Вигоди величезні: по-перше, стабілізація цін, по-друге, збільшення грошового обігу, бо облігації не мають бути, зрозуміло, іменними. Адже таким чином держава викине на внутрішній ринок нових сто мільйонів, така сума заповнить гострий брак готівки, від якого ми потерпаємо. Золотенький мій! Ви неодмінно мусите про це поговорити з міністром Яшунським…

– Ми вже не раз говорили з ним щодо цього, але хтозна… – перервав Дизма, подумавши про себе: «Оце голова… хай йому біс, цьому старому. Такий, мабуть, і міністром може бути!»

Куницький, емоційно вимахуючи батогом, продовжував вирішувати питання, тріщав дедалі швидше і шепелявив дедалі більше. Він наводив докази, ділився сумнівами, висував заперечення, потім спростовував сам себе своїми власними аргументами.

Дорога тим часом повернула, і вони в’їхали у високий сосновий бір.

На величезній галявині уздовж вузькоколійки громадилися штабелі дерева. Пихкав і шипів крихітний паровозик, намагаючись зрушити з місця кільканадцять платформ, навантажених великими колодами. Робітники з обох боків підштовхували склад.

Люди знімали шапки, але у вітаннях відчувалася неприязнь, коли не явна недоброзичливість. Засмаглий чоловік у сірій куртці підійшов до екіпажу і щось почав говорити до Куницького, але той його урвав.

– Пане Старкевичу, привітайтеся: це, власне, пан Дизма, наш новий генеральний адміністратор.

Чоловік зняв шапку і уважно подивився на Дизму. Той відповів йому кивком голови.

Поки Куницький розпитував Старкевича про справи, Никодим зацікавлено роздивлявся величезні купи складеного довкола дерева, збиті з дощок бараки, галявину, наповнену свистом пилок і ударами сокир. Коли рушили далі, Куницький заповзявся виголошувати цілу лекцію про породи дерева, про стан лісів, про те, як важко отримати дозвіл на вирубування навіть на власній ділянці, про становище лісового господарства в тутешніх місцях. Він сипав параграфами статутів, цифрами, цінами, поглядаючи час від часу на супутника, фізіономія якого виражала, здавалося, зосередженість і увагу.

Насправді Дизма перелякався. На його свідомість накочувалася щораз більша лавина проблем і справ, про які він не мав жодного уявлення. Він почувався як людина, на яку звалився стіг сіна. Повністю дезорієнтований, він усвідомлював, що йому ніяк не розібратися у всьому цьому власними силами, не опанувати ситуації настільки, щоб не скомпрометувати себе, не зганьбитися і, просто кажучи, – не засипатися.

Коли відвідали дослідну станцію у казенному лісі, лісопильню біля залізниці, меблеву фабрику, майже готову будівлю паперової фабрики і побували на будівництві складів, у голові Дизми панував такий безлад, що він уже думав тільки про втечу. Перед ним громадилася жахлива купа незрозумілих справ, якось таємниче пов’язаних між собою, він знайомився з людьми, які керували цими справами і говорили про них з такою обізнаністю і так коротко, що він не був у змозі вловити в їхніх словах хоч який-небудь сенс.

Втішало Дизму тільки те, що Куницький не бачить його пригніченого стану, приймаючи його за зосереджену людину, яка оглядається на новому місці. Мабуть, Куницького так поглинуло завдання якомога детальніше проінформувати свого нового адміністратора, що він навіть не помітив розгубленості гостя.

Було вже близько третьої, коли вони повернулися додому.

– Як бачите, – сказав Куницький, віддаючи віжки конюхові, – моє Коборово – то чимале господарство. Чимале, і, їй-богу, задумане тямущо, з установкою на добрий постійний дохід. Якщо на практиці іноді щось не виходить, то це через нашу бюрократію та нестійку економічну політику. Але і за таких умов можна багато, дуже багато зробити, а це вже ваше завдання і ваша турбота, дорогий пане Никодиме.

Обідали удвох, тому що обидві пані поїхали на автомобілі за покупками у Гродно. Кухня в Коборові була вишукана і щедра, тож не дивно, що після обіду, коли вони перейшли в кабінет і сіли за чорну каву, Дизмі страшенно захотілося спати.

Зате невгамовний, як ртуть, Куницький не переставав розповідати про коборовське господарство. Він відчиняв шафи, шухляди, виймав якісь зшивачі, папки з рахунками, листами і говорив, говорив безупинно. Никодим вже був близький до відчаю, коли нарешті старий, зібравши у маленьких ручках купу книг і паперів, закінчив:

– Бачу, ви трохи втомилися, та й справді після дороги належить відпочити. Якщо дозволите, я пошлю усі ці матеріали до вас до кімнати, а ви, можливо, увечері їх подивитеся. Добре?

– Добре, з приємністю.

– Чи не подрімати вам зараз, дорогий пане Никодиме, га?

– А знаєте, пане, мабуть, так…

– Приємного сну, приємного сну, я вас проведу. Будьте ласкаві, зверніть увагу на дати в листуванні з Дирекцією казенних лісів. Адже це неподобство – не відповідати по три місяці тільки тому, що… Ну, про це потім. Відпочивайте. Вечеря о восьмій.

Никодим зняв черевики, простягнувся на дивані, та заснути не міг. Одна думка наполегливо лізла в голову: «Що робити? Що робити?..» Можливо, вмить покінчити з цим і в усьому признатися старому, чи спробувати розібратися у цьому клубку, важкому і складному до неможливості?.. Якби це йому вдалося, він би зміг протриматися в Коборові місяці два, а то й три… Тому що довше не протягнеш. Ясно одне: старий запросив його для того, щоб він добився у міністра тих різних поступок.

«Такий хитрий чорт, а дав обдурити себе… Що ж його робити?..»

Двогодинний відпочинок змучив його ще більше, ніж ранкові й передобідні справи. Дизма скурив не менше десятка цигарок, і дим, що наповнив кімнату, почав йому надокучати. Він встав і перейшов до суміжної кімнати – маленького кабінету. Там на письмовому столі вже громадилася купа конторських книг і документів, з якими йому належало познайомитися.

Дизма подумки вилаявся і повернувся назад. Потім раптом згадав, що можна відчинити двері на терасу і вийти в парк.

Парк утримувався у зразковому порядку, і, напевно, займав велику площу, бо Никодим все йшов і йшов, а кінця парку не було. Серед старих дубів, каштанів, лип і кленів розбігалися навсібіч рівні, схожі одна на одну, як краплі води, стежки і доріжки.

«Тут і заблукати недовго, – подумав Дизма і розглянувся довкола. У кожному разі, палац розташований з північного боку».

Тут і там під крислатими деревами стояли кам’яні й дерев’яні лави. За кілька хвилин Никодим вибрав одну з них, в густій тіні, і присів. Одразу ж до нього повернулися настирливі думки: що робити, як виплутатися, що придумати?

Раптом він почув посвистування, а за хвилину – швидкі кроки, які наближалися до нього. Дизма озирнувся. Вузькою алейкою йшов вишукано одягнений молодий чоловік із сяючим моноклем в оці. За ним по п’ятах на кривих лапках біг мініатюрний пінчер з кажанячою головою. Собака помітив Дизму і почав гавкати на нього. Молодик враз зупинився, зміряв Дизму поглядом з голови до ніг і попрямував до нього. Незнайомцеві було, ймовірно, близько тридцяти. Худий і високий, він здавався ще вищим завдяки непропорційно довгій шиї, яку завершувало бліде, маленьке, як у дитини, хворобливе личко. Його личко дивним чином контрастувало зі зневажливим та в’їдливим поглядом великих блакитних очей, які дивились з-під запалених повік з невимовною іронією. Цей погляд збентежив Дизму, тим більше що молодий чоловік безцеремонно втупився у нього.

«Що за чорт!» – подумав Дизма.

А той вже витягнув у його напрямку надзвичайно довгого вказівного пальця і строго запитав:

– Хто такий?

Не знаючи, як бути, Дизма підвівся.

– Я адміністратор, новий управляючий.

– Прізвище?

– Дизма, Никодим Дизма.

Не припиняючи гавкати, песик незграбно стрибав біля ніг свого господаря.

– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте, пане. Тихо, Бруте! Гадаєте, пане Дизмо, так називати пса немає жодного сенсу, але цікаво мені знати, чому це собача кличка повинна мати сенс? Сідайте, пане!

Дизма сів. Цей граф викликав у нього дивні почуття, у яких були і страх, і гидливість, і цікавість, і співчуття.

– Чув – протягнув граф, облизуючи кінчиком язика нервові безкровні губи – чув. Ймовірно, цей негідник привіз вас сюди тому, що ви є якоюсь фігурою. Вважаю своїм обов’язком, як джентльмен, застерегти щодо злодійської натури мого любого швагра.

– Про кого ви говорите, графе? – здивувався Дизма.

– Про кого? Ну звичайно, про цього хама, Леона Куника.

– Про пана Куницького?

– Який там пан Куницький? – заверещав граф – Сто чортів! Який Куницький? Чому Куницький?! Куницький – славне шляхетське прізвище, яке ця п’явка присвоїла собі. Вкрав, розумієте, пане? Вкрав! Прізвище його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник, батько невідомий. Так, добродію, графиня Понімірська, онука княгині де Реон, відтепер пані Куник.

– Не розумію, – обережно почав Дизма – значить, ви, графе, швагер пана Куницького?

Понімірський зірвався на рівні ноги, як ужалений. Безкровне обличчя враз почервоніло.

– Мовчіть, пане! Мовчіть, ви…

– Пробачте, – злякався Дизма.

– Не смійте ніколи у моїй присутності називати цього негідника інакше як Куник, мерзотник Куник, авантюрист Ку-ник! Жодного Куницького!.. Мій зять – паршивий лихвар і шахрай Куник! Неправоложний пройдисвіт! Куник! Ку-ник! Ку-ник! Повторіть: Ку-ник! Ну ж бо?

– Куник, – пробелькотів Дизма.

Понімірський заспокоївся, сів, навіть посміхнувся.

– Ви не знали про це? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого швагра, поки той не копнув його. Худоба! Він задумався і додав:

– Вони обоє: і Куник – худоба, і пес – худоба… Зрештою, і я – худоба…

Він вибухнув дивним реготом.

– Вибачте за відвертість, але й ви, пане, худоба.

Він все ще реготав, і Дизма подумки вирішив: «Божевільний».

– Думаєте, я божевільний? – і раптом схопив Дизму за руку, наблизивши своє обличчя до його обличчя. Дизма здригнувся.

– Ні, – заперечив він невпевнено, – що ви! Боже борони!

– Не сперечатися! – крикнув граф. – Я знаю! Зрештою, напевно Куник попередив вас. А може, моя сестра? Зізнайтеся, пане. Рано чи пізно і вона опуститься морально, живучи з цією свинею, цим шакалом. Що вам говорила Ніна?

– Мені ніхто нічого не говорив.

– Ніхто?

– Даю слово, – завірив його Никодим.

– Очевидно, вони вважали, що вам не випаде честь познайомитися зі мною. Чи відомо вам, що вони заборонили мені входити у палац? Наказали подавати мені їжу окремо? Заборонили відлучатися з парку, бо Куник велів прислузі бити мене палицями, якщо вийду за межі?

– Але чому?

– Чому? Тому що для них я незручний, мої великопанські манери нестерпні для цього вискочня, цього байстрюка прачки, тому що тут паном маю бути я, а не цей мерзотний приблуда, тому що він ніяк не може примиритися з думкою, що справжній власник Коборова – це я, що у нашому родовому гнізді хазяїном маю бути я!

– Так, значить, пан Куник… пан Куник узяв Коборово у посагу за вашою сестрою, графе?

Понімірський закрив обличчя руками й замовк. Дизма побачив, як по довгих, неймовірно тонких пальцях течуть сльози.

«Що за чорт?!» – здивовано подумав він.

Песик почав несамовито скиглити і спробував схопити штанину свого господаря. Той вийняв шовкову хусточку, від якої йшов сильний запах парфумів, і витер очі.

– Пробачте, пане. Трохи розладнані нерви.

– Прошу, дуже прошу… – почав було Дизма. Обличчя графа викривилося в глузливій посмішці.

– Що ви там «дуже просите»? Пане, як там вас, ви подобаєтесь мені, тому я і плачу. Англійці у таких випадках говорять… Втім, ви, напевно, не розумієте англійської?..

– Ні, не розумію.

– Ось і чудесно, – зрадів граф, – не хотів би вас засмучувати, ви мені подобаєтеся! – Кінчиками пальців він поплескав Диз-

41

му по плечу. – Як тільки мені захочеться вилаяти вас, я зроблю це англійською. Добре?..

– Добре, – покірно погодився Никодим.

– Але не це головне. Мушу наголосити: хоч Куник і шахрай, який видурив у моєї родини Коборово, обкрадати його не потрібно, тому що в майбутньому я порушу проти нього судову справу і відберу маєток, а Ніну візьму під свою опіку. Котра година?

Дизма вийняв годинник.

– Пів на восьму.

– Як? Вже? Мені потрібно чимдуж у павільйон, а то мені пізніше не дадуть вечері. До побачення. Шкода, я хотів вам ще багато чого розповісти. Приходьте завтра в цей же час. Прийдете?

– Добре, прийду.

– І ще одне. Борони Боже, не говоріть нікому, що бачили мене і розмовляли зі мною. Дайте чесне слово!

– Чесне слово.

– Ну, вірю вам, хоч і прізвище, і зовнішність свідчать, що ви низького роду, а у плебеїв честі немає. До побачення!

Він стрімко обернувся і швидкою ходою попрямував дубовою алеєю. За ним незграбно підстрибував собака.

– Божевільний, – голосно сказав Дизма, коли вони сховалися за поворотом. – Точно божевільний, але й наговорив же він усього!.. У великих панів завжди якесь свинство є… Може, він і правду казав… Чорт… Куник, і запевняє, що негідник. А мені що до того?!..

Никодим махнув рукою і запалив цигарку. Здалека залунав глибокий басовитий дзвін гонгу. Вечеря.

Дизма встав з лави і попрямував у бік палацу.

Розділ 4

Вечеря складалася з кількох страв, які безшумно подавав поважний лакей. Настрій був дещо кращий, ніж за сніданком. Куницький – а може, Куник – менше цікавився справами і Дизмою, тепер він обсипав своїми словесними феєрверками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала люб’язно, але холодно, Кася ж тільки зрідка бурмотіла «так» або «ні», а здебільшого мовчала. Після дивної розмови з Понімірським Никодим ніяк не міг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межі з нахабством, зневага дочки до Куницького. Він хотів якимось чином розібратися в цій незрозумілій ситуації і шукав шляхів, як йому це найбільш зграбно зробити, але так нічого не придумав.

Після вечері Куницький запропонував піти на прогулянку, і, хоч Кася знизала плечима, пані Ніна відповіла:

– Що ж, прогуляюся із задоволенням.

Йдучи попереду з чоловіком, який постукував масивним ціпком і залишав за собою смугу диму від сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислаті старі дерева, а тут переважали газони і клумби, і тільки зрідка на тлі сутінкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.

Никодим вимушено залишився в товаристві Касі. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, і тільки часом до них долітали уривки тихої розмови Куницьких. Їхні фігури справляли комічне враження: він, маленький, дратівливо рухливий старий, постійно жестикулюючи, дріботів поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеєю.

– Граєте в теніс? – запитала Кася.

– Я? Ні, не вмію.

– Дивно.

– Чому?

– Тому що тепер усі чоловіки уміють.

– У мене не було часу навчитися цієї гри. Граю тільки у більярд.

– Так? Це цікаво. Розкажіть… Пробачте, – раптом кинула Кася і побігла до клумби.

Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кількома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку відчувався пряний аромат. Кася піднесла їх до обличчя Никодима. Він, думаючи, що квіти призначені йому, почервонів і простягнув руку.

– О ні, це не для вас. Понюхайте. Чарівно, чи не так?

– Звичайно, пахнуть гарно, – відповів Никодим зніяковіло.

– Ви, напевно, мусите бути зарозумілим.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо вам здалося, що ці квіти призначені для вас. Мабуть, частенько отримуєте квіти від жінок?

Дизма, який від жодної жінки ніколи квітів не отримував, про всяк випадок відповів: