скачать книгу бесплатно
– Що це означае, Голмсе? – спитав я.
– Старий заяложений прийом, але часом дае чудовi результати. Сьогоднi вранцi я зазирнув у двiр до лiкаря й облив зi шприца задне колесо карети анiсовою олiею. Помпей гнатиметься за ним хоч до самого Джон-о’Гротса. Щоб збити його зi слiду, нашому приятелевi довелося б переправлятися через Кем у каретi. От хитрун! Ось чому йому вдалося втекти тодi вночi!
Пес раптом круто звернув з дороги на порослий травою путiвець. Через пiвмилi вiн вивiв нас на iнше шосе. Слiд круто повернув праворуч. Дорога обiгнула мiсто зi сходу та повела в напрямку, протилежному тому, в якому ми почали переслiдування.
– Отже, цей гак вiн зробив винятково заради нас, – зазначив Голмс. – Не дивно, що моi вчорашнi пошуки нi до чого не призвели. Лiкар грае за всiма правилами. Цiкаво, що його змушуе вдаватися до таких хитрощiв? Он там, праворуч, вочевидь, Трампiнгтон. Погляньте, Ватсоне. Ага, карета! Мерщiй за нею, Ватсоне, поки не пiзно!
Вiн кинувся в найближчу хвiртку, тягнучи за собою Помпея, який упирався. Тiльки-но ми сховалися за живоплотом, як карета промчала повз нас. На мить я побачив доктора Армстронга. Вiн сидiв згорблений, обхопивши руками голову – живе втiлення горя. Поглянувши на спохмурнiле обличчя мого супутника, я зрозумiв, що й вiн помiтив стан доктора.
– Боюся, щоб нашi пошуки не спiткав сумний кiнець, – зiтхнув вiн. – Але ми зараз усе дiзнаемося. Помпею, вперед! Он до того дому!
Сумнiвiв не було: ми досягли мети. Помпей iз гавкотом бiгав бiля ворiт, де ще виднiлися слiди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, i ми дорiжкою поквапилися до будинку. Мiй приятель постукав у невисокi простi дверi, трохи зачекав i постукав знову. Усерединi хтось був, звiдти долинав стогiн, сповнений безнадiйного вiдчаю та горя. Голмс нерiшуче постояв бiля дверей, потiм озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сiрих коней.
– Лiкар повертаеться! – видихнув Голмс. – Мерщiй у будинок. Маемо дiзнатися, у чому справа!
Вiн вiдчинив дверi, i ми опинилися в холi. Стогiн посилився, переходячи в безперервний вiдчайдушний крик. Вiн долинав звiдкiлясь iзгори. Голмс стрiмко кинувся туди, я за ним. Вiн штовхнув прочиненi дверi, i ми зупинилися вiд переляку.
На лiжку нерухомо лежала молода вродлива дiвчина. Їi спокiйне блiде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянiлi, широко розплющенi блакитнi очi втупилися в стелю. Бiля лiжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колiнах стояв юнак, що здригався вiд ридань. Горе так пригнiтило його, що вiн навiть не поглянув у наш бiк. Голмс поклав йому руку на плече.
– Ви мiстер Годфрi Стонтон?
– Так-так… Це я. Але ви прибули запiзно. Вона померла.
Вiн, мабуть, вирiшив, що ми медики. Голмс пробурмотiв кiлька слiв спiвчуття та спробував пояснити, скiльки клопотiв вiн завдав своiм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронга.
– Отже, джентльмени, – сказав вiн, – ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневiдповiднiший момент. Я не хотiв би сваритися в присутностi покiйницi, але знайте: якби я був молодший, ваша поведiнка не залишилася б безкарною!
– Даруйте, докторе Армстронг, але менi здаеться, ми не зовсiм розумiемо один одного, – з гiднiстю вiдповiв мiй приятель. – Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?
За хвильку ми вже сидiли у вiтальнi.
– Слухаю вас, сер, – спонукав лiкар.
– Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, бiльше того – цей старигань менi дуже неприемний. Збагнiть, якщо зникае людина, а до мене звертаються за допомогою, мiй обов’язок – знайти ii. Тiльки-но зниклого знаходять – моя мiсiя закiнчена. І якщо не було порушено закон, то таемниця, якоi я мимоволi торкнувся, назавжди нею й залишиться. У цiй справi, впевнений, порушення закону не було, i ви можете цiлком розраховувати на мою мовчанку. Жодне слово про неi не потрапить на газетнi сторiнки.
Доктор Армстронг ступив уперед i простягнув Голмсовi руку.
– Я помилявся щодо вас, мiстере Голмс! – вибачився вiн. – Ви справжнiй джентльмен. Я залишив нещасного Стонтона наодинцi з його горем, але потiм, дякуючи Богу, вирiшив повернутися назад: може, йому знадобиться моя допомога. І це дало менi можливiсть пiзнати вас краще. Ви достатньо обiзнанi в цiй справi, i менi не так складно пояснити все iнше. Торiк Годфрi Стонтон орендував помешкання в Лондонi. Вiн покохав доньку господинi й незабаром з нею одружився. Свiт не бачив жiнки нiжнiшоi, гарнiшоi та розумнiшоi за неi. Нiхто не посоромився б мати таку дружину. Але Годфрi – спадкоемець того огидного скнари. І якби вiн дiзнався про одруження небожа, то позбавив би його спадщини. Я добре знаю Годфрi й дуже його люблю. Вiн безумовно чудова людина. Тому я всiляко сприяв йому, щоб зберегти цю таемницю. Завдяки цьому вiддаленому будинку й обережностi Годфрi про iхнiй шлюб дотепер було вiдомо лише двом людям – менi та вiдданому слузi, котрий зараз пiшов за лiкарем до Трампiнгтона. Нещодавно Годфрi спiткав страшний удар – його дружина небезпечно занедужала. Виявилося, що це швидкоплиннi сухоти. Годфрi мало не збожеволiв вiд горя; але йому все ж довелося iхати до Лондона на цей матч, бо не змiг би пояснити свою вiдсутнiсть, не розкривши таемницi. Я намагався пiдбадьорити його, пославши телеграму. Вiн вiдповiв, благаючи зробити все, щоб врятувати дружину. Вам якимось дивом вдалося прочитати його телеграму. Я не хотiв казати йому, наскiльки велика небезпека, бо його присутнiсть тут нiчому б не зарадила. Але я написав усю правду батьковi дiвчини, а той, забувши про розсудливiсть, вибовкав усе Годфрi. Останнiй, усе покинувши, приiхав сюди в станi, близькому до шаленства. І на колiнах простояв бiля ii лiжка до сьогоднiшнього ранку, поки смерть не припинила страждання дiвчини. Ось i все, мiстере Голмс. Не сумнiваюся, що можу довiритися вашiй скромностi та скромностi вашого колеги.
Голмс мiцно потиснув лiкаревi руку.
– Ходiмо, Ватсоне, – кивнув вiн.
І ми вийшли з цього сумного будинку назустрiч блiдому сяйву зимового дня.
Його прощальний уклiн
Була дев’ята година вечора другого серпня – найстрашнiшого серпня в усiй iсторii людства. Здавалося, на землю, що занепадае, вже звалилося Боже прокляття – панувало страхiтливе затишшя, i задушливе, нерухоме повiтря сповнилося довготривалим очiкуванням. Сонце давно сiло, але далеко на заходi, бiля самого виднокраю, жеврiла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорi яскраво сяяли зiрки, внизу в бухтi виблискували корабельнi вогнi. На садовiй дорiжцi бiля кам’яноi огорожi розмовляли два нiмця – особи поважнi: за iхнiми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, iз лiпниною фронтонiв зусiбiч. Спiврозмовники дивилися на широку гладiнь берега бiля пiднiжжя величноi крейдяноi скелi, на яку чотири роки тому опустився, як перелiтний орел, гер фон Борк, один iз учасникiв бесiди. Вони перемовлялися впiвголоса, тiсно схиливши голови. Тлiючi кiнчики iхнiх сигар знизу можна було б сприйняти за вогнянi очi злого демона, породження пекла, що визирае з темряви…
Цей фон Борк був непересiчною особистiстю. Серед усiх вiдданих кайзеровi агентiв ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довiрили «англiйську мiсiю», найвiдповiдальнiшу. І з моменту, коли шпигун приступив до ii виконання, таланти цi розкривалися все яскравiше, свiдками чого стали п’ятеро втаемничених. Одним iз цiеi п’ятiрки був барон фон Херлiнг, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сiльський провулок в очiкуваннi, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.
– Судячи з того, як розгортаються подii, до кiнця тижня ви, ймовiрно, вже будете в Берлiнi, – зауважив секретар. – Прийом, який вам там готують, любий мiй фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскiльки сильно цiнують вашу дiяльнiсть у цiй краiнi у вищих колах.
Секретар був солiдний, серйозний чоловiк, високий, широкоплечий, говорив повiльно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичнiй кар’ерi.
Фон Борк засмiявся.
– Їх не так уже й важко одурити, – зауважив вiн. – Неможливо уявити людей бiльш поступливих i наiвних.
– Не знаю, не знаю… – промовив його спiврозмовник замислившись. – У них е межа, через яку не переступиш, i це варто пам’ятати. Саме напускна наiвнiсть i е пасткою для iноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’якi люди. Аж раптом натикаешся на щось дуже жорстке та рiшуче. І розумiеш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них е своi, лише iм властивi умовностi, iз якими просто неможливо не рахуватися.
– Маете на увазi «хорошi манери», щось таке?
Фон Борк зiтхнув, як чоловiк, котрий уже постраждав вiд цього.
– Маю на увазi типовi британськi умовностi в усiх iхнiх своерiдних проявах. Для прикладу можу розповiсти iсторiю, що сталася зi мною, коли я припустився жахливоi помилки. Можу дозволити собi розповiдати про власнi хиби, бо ви достатньо добре обiзнанi про мою роботу та знаете, наскiльки вона успiшна. Сталося це пiд час мого першого приiзду сюди. Мене запросили на вiкенд у замiський будиночок члена кабiнету мiнiстрiв. Розмови велися вкрай необережнi.
Фон Борк кивнув.
– Я бував там, – додав вiн сухо.
– Зрозумiло. Так от, я, природно, послав звiт про своi спостереження до Берлiна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах. Вiн кинув зауваження, яке засвiдчило, що вiн обiзнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело iнформацii було, звiсно, неважко. Ви навiть уявити собi не можете, як це менi нашкодило! Куди раптом зникла м’якiсть наших англiйських господарiв! Їi наче вiтром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зi себе спортсмена…
– Це не зовсiм так. Удавання – щось навмисне, штучне. А в мене все цiлком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.
– Ну, що ж, вiд того ваша дiяльнiсть лише ефективнiша. Водночас ви берете участь у перегонах вiтрильникiв, полюете, граете в поло – не вiдстаете нi в чому. Ваша четвiрка бере призи в Олiмпii. Я чув, що ви навiть займаетеся боксом разом iз молодими англiйськими офiцерами. І що в результатi? Врештi-решт, нiхто не сприймае вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для нiмця – чоловiк цiлком пристойний», любить випити, завсiдник нiчних клубiв – веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий замiський будиночок – центр, звiдки походить половина всiх бiд англiйського королiвства, i що помiщик-спортсмен – досвiдчений агент, найспритнiший i найметкiший у всiй Європi? Ви генiй, любий мiй фон Борку, генiй!
– Що ви, не треба, бароне! Але я справдi можу сказати, що провiв чотири роки в цiй краiнi недарма. Я нiколи не показував вам свiй маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?
Кабiнет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув дверi i, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потiм причинив дверi за масивною постаттю фон Херлiнга, що рухався слiдом, i ретельно засмикнув важку вiконну фiранку. Лише вживши всiх запобiжних заходiв, вiн обернув до гостя свое засмагле обличчя з гострими рисами.
– Частину моiх паперiв я вже переправив, – сказав вiн. – Найменш важливi взяла з собою дружина, вчора вона разом iз усiма слугами виiхала у Флiссiнген. Розраховую, що охорону решти вiзьме на себе посольство.
– Ваше iм’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокiйно, жодних труднощiв нi для вас, нi з приводу вашого багажу. Звiсно, хтозна, можливо, нам не знадобиться iхати, якщо Англiя залишить Францiю на поталу. Ми впевненi, що мiж ними немае нiякого взаемно зобов’язуючого договору.
– А Бельгiя?
– І щодо Бельгii також.
Фон Борк похитав головою.
– Навряд. Ось iз нею така угода точно iснуе. Нi, тодi Англiя довiку не вiдмиеться вiд такоi ганьби.
– Принаймнi у неi буде тимчасовий перепочинок.
– Але честь краiни…
– Е, любий мiй, ми живемо у вiк утилiтаризму. Честь – поняття середньовiчне. Крiм цього, Англiя не готова. Це немислимо, але навiть нашi спецiальнi вiйськовi податки в п’ятдесят мiльйонiв, мета яких уже, здаеться, настiльки зрозумiла, нiби ми помiстили про це оголошення на першiй сторiнцi газети «Таймс», не пробудили цих людей вiд сплячки. Час вiд часу хтось про щось питае. Вiдповiдати на такi запитання – мiй обов’язок. Раз у раз вибухае невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосуеться найголовнiшого – запасiв спорядження, заходiв проти атаки пiдводних човнiв, виробництва вибухiвки, – нiчого немае, нiщо не готове. Як же Англiя зможе увiйти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянськоi вiйни в Ірландii, фурiй, що б’ють вiкна, i ще невiдомо чого, щоб ii думки були повнiстю зайнятi внутрiшнiми справами?
– Їй доведеться потурбуватися про свое майбутне.
– А це вже зовсiм iнша рiч. Вважаю, у нас е нашi власнi, дуже конкретнi плани щодо майбутнього Англii – ваша iнформацiя нам тодi дуже знадобиться. Мiстер Джон Буль може вибирати – або сьогоднi, або завтра. Забажае, щоб це було сьогоднi – ми до цього готовi. Вiддае перевагу завтрашньому дню – будемо готовi, як i ранiше. На мою думку, iм розумнiше боротися з союзниками, нiж поодинцi. Та це вже iхня справа. Цей тиждень мае вирiшити долю Англii. Але ви згадували про сховок…
Барон опустився у фотель. Променi свiтла падали прямо на його широку лису макiвку. Вiн незворушно пахкав сигарою.
У дальньому кiнцi простороi кiмнати, обшитоi дубовими панелями та заставленоi рядами книжкових полиць, висiла штора. Фон Борк ii вiдсмикнув, i фон Херлiнг побачив великий сейф, обкутий мiддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й пiсля довгих манiпуляцiй вiдчинив важкi дверцята.
– Прошу, – сказав вiн, жестом запрошуючи гостя й сам вiдступаючи вбiк.
Свiтло вдарило у вiдчинений сейф, i секретар посольства iз захопленням розглядав його численнi вiддiлення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлiнг читав: «Броди», «Охорона портiв», «Аероплани», «Ірландiя», «Єгипет», «Змiцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» i десятки iнших. Усi вiддiлення були забитi документами, кресленнями та планами.
– Грандiозно! – вигукнув секретар. Вiдклавши сигару, вiн тихо поплескав у м’ясистi долонi.
– І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для помiщика, гульвiси та мисливця. Але дiамант, який мае увiнчати мою колекцiю, ще не тут. Скоро прибуде, i для нього вже готова оправа.
Фон Борк вказав на вiддiлення з написом «Вiйськово-морська сигналiзацiя».
– Але ж у вас тут уже набралося вельми солiдне досье…
– Застарiле, маловартiснi папiрцi. Адмiралтейство якимось чином дiзналося, вдарило на сполох, i всi коди змiнили. Оце був удар! Найбiльша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моеi чековоi книжки та кмiтливого Олтемонта сьогоднi ж увечерi все буде залагоджено.
Барон зиркнув на свiй годинник i видав гортанний вигук, що свiдчив про розчарування.
– На жаль, бiльше чекати не можу. Можете собi лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен iз нас мае залишатися на своему посту. Я сподiвався привезти новини про вашу останню здобич. Хiба ваш Олтемонт не призначив точноi години прибуття?
Фон Борк пiдсунув йому телеграму: «Буду неодмiнно. Увечерi привезу новi свiчки запалювання. Олтемонт».
– Свiчки запалювання?
– Бачте, вiн видае себе за механiка, а в мене тут цiлий гараж. У нашому з ним кодi все позначено термiнами автомобiльних деталей. Пише про радiатор – мае на увазi лiнiйний корабель, а масляна помпа – це крейсер. Свiчки ж запалювання – вiйськово-морська сигналiзацiя.
– Надiслано з Портсмута опiвднi, – повiдомив секретар, поглянувши на телеграму. – До речi, скiльки ви йому платите?
– П’ятсот фунтiв дам лише за це доручення. І ще, звiсно, виплачую регулярну платню.
– Непогано заробляе. Вони кориснi, цi зрадники батькiвщини, але якось прикро стiльки платити за зраду.
– На Олтемонта менi грошей не шкода. Вiн чудово працюе. Може, я й виплачую йому багато, зате вiн поставляе «якiсний товар», як сам його охарактеризував. Крiм цього, вiн зовсiм не зрадник. Запевняю: що стосуеться ставлення до Англii, то наш найбiльш пронiмецький юнкер – пташеня порiвняно iз ображеним американським iрландцем.
– Он як! Вiн американський iрландець?
– Послухали б ви, як вiн розмовляе, то у вас не залишилося б сумнiвiв щодо цього. Не повiрите, але я iнодi насилу його розумiю. Вiн наче оголосив вiйну не лише Англii, а й навiть англiйськiй мовi. Ви справдi бiльше не можете чекати? Вiн мае бути з хвилини на хвилину.
– Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаемо на вас завтра рано-вранцi. Якщо вам вдасться пронести теку зi сигнальними кодами пiд самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фiналом усiеi вашоi британськоi епопеi. Ого! Токайське!
Вiн кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на тацi разом iз двома келихами.
– Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?
– Нi, дякую. А у вас, мабуть, готуеться забава?
– Олтемонт – витончений знавець вин, мое токайське йому засмакувало. Вiн дуже самолюбний, легко ображаеться, доводиться його задобрювати. Авжеж, iз ним доволi непросто, можу вас запевнити.
Вони знову вийшли на терасу й попрямували в ii дальнiй кiнець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боцi, миттю затремтiла й загула вiд легкого поруху шофера.
– Он там, iмовiрно, вогнi Гариджа, – вказав секретар, одягаючи дорожнiй плащ. – Усе виглядае так спокiйно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть iншi вогнi, й англiйський берег утратить свiй iдилiчний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелiн дотримае своеi обiцянки. А це хто там?
У будинку свiтилося лише в одному вiкнi – там за столом, на якому стояла лампа, сидiла симпатична рум’яна бабуся в сiльському чепчику. Вона схилилася над плетивом i час вiд часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослiнчику бiля неi.
– Марта, служниця. Я залишив при будинку лише ii.
Секретар реготнув.
– Вона здаеться уособленням Британii – занурена в себе й поважно дрiмае. Ну, фон Борку, au revoir [1 - До побачення (франц.).].
Махнувши на прощання рукою, вiн залiз у машину, i два золотих конуси вiд фар одразу рвонули вперед у пiтьму. Секретар вiдкинувся на подушки розкiшного лiмузина й настiльки поринув у роздуми про европейську трагедiю, яка насувалася, що й не помiтив, як його машина, завертаючи на сiльську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустрiч.
Коли останне мерехтiння фар лiмузина згасло вдалечинi, фон Борк повiльно попрямував назад у свiй кабiнет. Проходячи садом, вiн помiтив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними – його сiм’я з усiма нащадками та родичами була великою. Вiн iз полегшенням подумав, що вони всi вже в безпецi, i якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухнi, в усьому будинку вiн залишився сам. Перед вiд’iздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо лiквiдувати. Вiн узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергiйне обличчя не розпашiлося вiд вогню палаючих паперiв. Бiля столу на пiдлозi стояла шкiряна валiза – фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неi коштовний вмiст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобiля, що рухався здалеку. Вiн вигукнув вiд задоволення, затягнув ременi на валiзi, замкнув сейф i квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить бiля хвiртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Їi пасажир вистрибнув i швидко попрямував назустрiч барону. Водiй, кремезний лiтнiй чолов’яга зi сивими вусами, зручнiше всiвся на сидiннi, вочевидь, готуючись до довгого чекання.
– Ну, як? – жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.
Замiсть вiдповiдi той iз переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.
– Ще б пак, мiстере, сьогоднi ви вже будете задоволенi! – вигукнув гiсть. – Справа зроблена.
– Сигнали?
– Аякже, як я й писав у телеграмi. Усi без винятку – ручна сигналiзацiя, сигнали лампою, марконi. Певна рiч, копii, а не оригiнали: було б дуже небезпечно. Але товар якiсний, будьте певнi.
Вiн iз зухвалою розкутiстю ляснув нiмця по плечу. Той насупився.
– Заходьте, я вдома сам, – запросив господар. – Копii, безумовно, краще, нiж оригiнали. Якби зникли оригiнали, то всi коди негайно б змiнили на новi. А як iз цими копiями, вважаете, все гаразд?
Увiйшовши до кабiнету, американський iрландець сiв у крiсло та витягнув уперед своi довгi ноги. Йому можна було дати рокiв шiстдесят – довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострi, чiткi; невелика цапина борiдка надавала йому схожостi з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сiвши, вiн негайно ж ii розпалив.
– Зiбралися накивати п’ятами? – зауважив гiсть, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфi, вже не прикритому завiсою. – Послухайте, мiстере, невже ви тримаете в ньому всi вашi папери?
– Чому б i нi?
– Чорт забирай! У такiй скринi? А ще вважаете себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкi розколупае його консервним ножем! Якби я знав, що моi листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем i не писав би вам.
– Жодному злодюжцi з цим сейфом не впоратися, – заперечив фон Борк. – Метал, iз якого вiн зроблений, не розрiзати жодним iнструментом.
– Ну, а замок?
– Замок особливий, iз подвiйною комбiнацiею, розумiете, як це?
– Нi, пояснiть менi.
