скачать книгу бесплатно
– А якщо ви його не знайдете? Що тодi?
– У такому разi його рiднi, без сумнiву…
– У жодному випадку, сер! – заверещав старий. – Не сподiвайтесь, що я заплачу вам хоч пеннi. Так i знайте, мiстере! Я единий родич цього юнака, тож заявляю, що мене все це не стосуеться. Якщо вiн розраховуе на спадщину, то тiльки тому, що я нiколи не кидав грошей на вiтер i зараз не збираюся цього робити. Що ж стосуеться паперiв, iз якими ви так безцеремонно поводитесь, то маю сказати, що якщо вони мають якусь цiннiсть, то ви вiдповiсте за кожен зниклий аркуш!
– Гаразд, сер, – погодився Шерлок Голмс. – Але дозвольте спитати: чи немае у вас якихось мiркувань, куди мiг подiтися ваш небiж?
– Нiяких мiркувань! Вiн достатньо дорослий, аби самому пiклуватися про себе. І якщо йому забракло розуму, щоб не загубитися, хай нарiкае на себе. Я категорично вiдмовляюся брати участь у його пошуках!
– Я вас розумiю, – схилив голову Голмс, але в його очах блиснув зловiсний вогник. – Але ви, здаеться, не зовсiм розумiете мене. Годфрi Стонтон незаможний. І якщо його викрали, то зовсiм не для того, щоб заволодiти його статками. Чутки про ваше багатство, лорде Маунт-Джеймс, поширилися навiть за кордоном. Тому не виключено, що вашого небожа викрали бандити, котрi сподiваються вивiдати в нього план вашого будинку, вашi звички, а також дiзнатися, де ви зберiгаете коштовностi.
Обличчя неприемного вiдвiдувача побiлiло як крейда.
– Боже милий! Я нiколи не думав, що люди здатнi на таке! Яких тiльки мерзотникiв немае на свiтi! Але Годфрi – стiйкий хлопець, вiн не зрадить свого дядька. Втiм, я сьогоднi ж увечерi вiдвезу в банк родинне срiбло. А ви, мiстере детектив, не шкодуйте, будь ласка, сил. Будь-що знайдiть його цiлим i неушкодженим! Що ж стосуеться грошей… ну, скажiмо, п’ять чи навiть десять фунтiв… можете завжди розраховувати на мене.
Але навiть зараз, у цю мить прояснення, титулований скнара нiчим не мiг нам допомогти, бо майже нiчого не знав про свого племiнника. Єдиний ключ до таемницi, як i ранiше, мiстився в останнiх словах телеграми, за допомогою якоi Голмс сподiвався вiдшукати наступну ланку. Нарештi лорд Маунт-Джеймс забрався геть. Пiшов i Овертон, аби разом iз командою поговорити про халепу, що звалилася на них. Поруч iз готелем була пошта, i ми зупинилися перед нею.
– Варто ризикнути, Ватсоне, – сказав Голмс. – Природно, з ордером на руках я мiг би просто вимагати, щоб менi показали корiнцi, але до цього ще далеко. Гадаю, що вони навряд чи запам’ятали його обличчя в цiй постiйнiй метушнi. Тому ризикнемо!
– Пробачте за турботу, – звернувся вiн через вiконце до молодоi дiвчини, пустивши в хiд усю свою чарiвнiсть. – Учора я вiдправив телеграму, але боюся, що зробив у нiй велику помилку. Чомусь затримуеться вiдповiдь – чи не забув я пiдписатися? Ви могли б це перевiрити?
Дiвчина взяла пачку корiнцiв.
– О котрiй годинi ви вiдправили телеграму? – поцiкавилася вона.
– Одразу пiсля шостоi…
– Кому?
Голмс притиснув палець до губiв i озирнувся на мене.
– Вона закiнчуеться фразою: «заради всього святого», – прошепотiв вiн. – Будь ласка, я дуже хвилююся…
Дiвчина виокремила одну з телеграм.
– Ось вона. Прiзвища справдi немае, – сказала вона, розгладжуючи ii на столику.
– Я так i знав, – сказав Голмс. – Боже, який я iдiот! До побачення, мiс, дуже вдячний вам. У мене немов гора з плiч звалилася…
Коли ми вийшли на вулицю, вiн засмiявся, вдоволено потираючи руки.
– Ну? – спитав я.
– Усе добре, мiй любий Ватсоне! У мене в запасi було сiм рiзних способiв, як пiдiбратися до телеграми. Але найменше я очiкував, що пощастить уже з першого разу.
– Про що ж ви дiзналися?
– Дiзнався про вiдправний пункт наших пошукiв. Вокзал Кiнгс-Крос, – сказав вiн вiзниковi, котрий пiд’iхав до нас кебом.
– Отже, ми iдемо з Лондона?
– Атож, до Кембриджа. Все свiдчить про те, що шукати слiд там.
– Скажiть, будь ласка, Голмсе, – почав я, коли кеб гуркотiв по Грейс-Інн-роуд, – ви вже здогадуетеся, чому зник Годфрi Стонтон? Менi здаеться, що в жоднiй вашiй справi мотиви не були настiльки туманними. Ви навряд чи вiрите, що його викрали, зазiхаючи на грошi його багатого дядечка.
– Зiзнаюся, любий Ватсоне, що менi це справдi здаеться малоймовiрним. Я висунув таку версiю, щоб трохи розворушити цього надзвичайно неприемного стариганя.
– І вам це якнайкраще вдалося. Але все ж, Голмсе, що сталося з хлопцем?
– У мене е кiлька iдей. По-перше, юнак зникае напередоднi важливого матчу. Факт важливий, якщо врахувати, що вiн – найкращий гравець команди. Це може бути простим збiгом або й нi. Аматорський спорт – видовище, на якому не заведено укладати парi. І все ж iх укладають. Отже, е люди, котрим вигiдно вивести Стонтона з гри. Адже трапляеться, що перед перегонами зникае найкращий кiнь. Це перша версiя. Друга грунтуеться на тому очевидному фактi, що юнак незабаром стане власником величезного маетку, хоча зараз його статки й скромнi. Тому можна припустити, що вiн став жертвою зграi, яка зажадае за нього великий викуп.
– Але цi версii не пояснюють телеграми…
– Слушно, Ватсоне. Телеграма поки що залишаеться единим справжнiм доказом, i ми не повиннi вiдволiкатися вiд неi. Тому i iдемо до Кембриджа. Там дiзнаемося, яку роль вiдiграе телеграма в цiй справi. Подальший хiд розслiдування наразi неясний, але я буду дуже здивований, якщо до вечора все (або майже все) не з’ясуеться.
Уже стемнiло, коли ми приiхали в старе унiверситетське мiстечко. На вокзалi Голмс винайняв кеб i звелiв вiзниковi iхати до обiйстя доктора Леслi Армстронга. За кiлька хвилин наш кеб зупинився бiля великого будинку на жвавiй вулицi. Ми увiйшли в хол, i пiсля довгого очiкування нас запросили в приймальню лiкаря.
Ім’я доктора Леслi Армстронга я не знав, що досить чiтко показуе, наскiльки далекий я був тодi вiд медицини. Тепер менi вiдомо, що вiн не лише один iз найкращих професорiв медичного факультету, але й учений iз европейським iм’ям, котрий зробив значний внесок у цiлий ряд наук. Навiть нiчого не чувши про його вченi заслуги, а лише раз поглянувши на нього, можна було з упевненiстю сказати, що вiн видатна людина. У медика було квадратне вольове обличчя, глибокий, зосереджений погляд з-пiд густих брiв, масивне, як гранiтна брила, пiдборiддя. Це був чоловiк iз гострим розумом i сильним характером: суворий, аскетичний, стриманий i навiть трохи вселяв острах. Вiн покрутив у руках вiзитну картку мого приятеля й непривiтно поглянув на нас.
– Я чув про вас, мiстере Голмс, i про вашу дiяльнiсть також. І маю сказати, що не схвалюю ii.
– У цьому, лiкарю, ви одностайнi з усiма злочинцями Англii, – спокiйно вiдрубав мiй товариш.
– Само собою зрозумiло, що, коли вашi зусилля спрямованi на викорiнення злочинностi, вас мають пiдтримувати усi свiдомi члени суспiльства. Хоча, наважуся сказати, офiцiйна влада досить компетентна у своiй справi. Але гiдне осуду те, що ви сунете нiс у чужi таемницi, витягаете на свiт Божий сiмейнi драми, якi ретельно оберiгають вiд стороннього ока, та ще й вiдволiкаете вiд справ людей, украй зайнятих. Зараз, наприклад, замiсть того, щоб розмовляти з вами, я мав би писати науковий трактат.
– Спiвчуваю, лiкарю. Однак наша бесiда може виявитися важливiшою за будь-який трактат. Мiж iншим, ми робимо якраз протилежне до того, що ви так справедливо засуджуете. Ми охороняемо вiд розголосу чужi таемницi, що неминуче вiдбуваеться, якщо справа потрапляе до рук полiцii. Вважайте мене партизанським загоном, що дiе окремо вiд регулярних сил. Так от, сьогоднi я приiхав до вас поговорити про мiстера Годфрi Стонтона.
– А що з ним трапилося?
– Ви ж його знаете, чи не так?
– Вiн мiй близький приятель.
– І знаете про його зникнення?
– Зникнення? – суворе обличчя доктора навiть не сiпнулося.
– Вiн пiшов iз готелю вчора ввечерi, пiсля чого його бiльше нiхто не бачив.
– Вiн неодмiнно повернеться.
– Завтра матч унiверситетських команд.
– Менi начхати на цi дитячi забавки. Доля юнака справдi мене турбуе, бо я його знаю та люблю, а от регбi – це не для мене.
– Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу? Мене також турбуе доля мiстера Стонтона. Ви знаете, де вiн?
– Нi, певна рiч.
– Ви бачили його вчора або сьогоднi?
– Нi.
– Якоi ви думки про здоров’я мiстера Стонтона?
– Вiн абсолютно здоровий.
– Скаржився колись на нездужання?
– Жодного разу.
Голмс вийняв аркуш паперу та показав його медику.
– Як тодi поясните походження цiеi квитанцii на тринадцять гiней, сплачених минулого мiсяця мiстером Годфрi Стонтоном доктору Леслi Армстронгу з Кембриджа? Я знайшов ii на письмовому столi Стонтона серед iнших паперiв.
Обличчя медика налилося кров’ю.
– Не бачу необхiдностi давати вам хоч якесь пояснення, мiстере Голмс.
Детектив сховав квитанцii в нотатник.
– Ви, мабуть, вважаете за краще давати пояснення офiцiйно, – зауважив вiн. – А я ж вам уже сказав, що гарантую збереження таемницi. Ви вчинили б набагато розумнiше, якби цiлком менi довiрилися.
– Нiчого не можу сказати про цю квитанцiю.
– Чи мали ви вiд Стонтона якусь звiстку вiдтодi, як вiн поiхав до Лондона?
– Нi.
– Ох, уже ця пошта! – скрушно зiтхнув Голмс. – Учора ввечерi о шостiй годинi п’ятнадцять хвилин Годфрi Стонтон надiслав вам термiнову телеграму, яка, без сумнiву, пов’язана з його зникненням, i вам досi ii не принесли? Це – обурлива недбалiсть! Я негайно пiду в мiсцеве поштове вiддiлення та подам скаргу.
Доктор Леслi Армстронг схопився на ноги, його темне обличчя аж пашiло вiд гнiву.
– Я вимагаю негайно покинути мою оселю, сер! – сказав вiн. – І передайте вашому господаревi, лорду Маунт-Джеймсу, що я не бажаю бiльше мати нiяких справ нi з ним, нi з його агентами! – вiн несамовито задзеленчав дзвоником. – Джоне, проведiть цих джентльменiв!
Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, i ми опинилися на вулицi. Голмс засмiявся.
– Ого, доктор Леслi Армстронг – справдi рiшучий та енергiйний чоловiк! – сказав вiн. – А ще iз успiхом мiг би замiнити професора Морiартi, якби спрямував своi таланти в iнше русло. Отже, мiй любий Ватсоне, ми самотнi та покинутi в цьому негостинному мiстi. Але виiхати звiдси не можемо. Це означае – вiдмовитися вiд пошукiв. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронга мiститься готель, що нам дуже вигiдно. Вiзьмiть номер iз вiкнами на вулицю та купiть iжi, а я поки спробую щось дiзнатися.
Дiзнавання зайняло в Голмса бiльше часу, нiж вiн передбачав, i детектив повернувся до готелю лише о дев’ятiй вечора. Вiн був у кепському настроi, блiдий, весь запилючений i мало не падав з нiг вiд голоду й утоми. На столi на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своею звичайною напiвжартiвливою iнтонацiею розповiдати про власнi невдачi, до яких вiн завжди ставився з фiлософським спокоем.
Раптом на вулицi почувся скрип колiс, Голмс пiднявся й визирнув у вiкно. Перед будинком медика в свiтлi газового лiхтаря стояла карета, запряжена парою сiрих коней.
– Лiкаря не було три години, – зауважив Голмс, – вiн поiхав о пiв на сьому й тiльки-но повернувся. Отже, вiн був десь за десять-дванадцять миль. Вiн щодня iздить кудись, а iнодi навiть двiчi на день.
– Це не дивно, адже вiн практикуе.
– У тому-то й рiч: Армстронг не практикуе. Вiн професор i консультант, а практика лише б вiдволiкала його вiд науковоi роботи. Навiщо ж йому знадобилося здiйснювати цi довгi та виснажливi поiздки? Кого вiн навiдуе?
– Його кучер мiг би…
– Мiй любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але вiн спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого цiпка не дуже сподобався вiзниковi та собацi, й iнцидент на цьому вичерпався. Нашi взаемини пiсля цього настiльки загострилися, що про будь-якi розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворi готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, мiсцевим жителем, який розповiв менi про звички медика та його щоденнi поiздки. Пiд час нашоi бесiди, немов на пiдтвердження його слiв, до будинку лiкаря пiд’iхала карета.
– І ви вирiшили слiдувати за нею?
– Чудово, Ватсоне! Ви сьогоднi незрiвняннi, саме це я й вирiшив. Поруч iз нашим готелем, як ви, мабуть, помiтили, е крамниця, що торгуе велосипедами. Я кинувся туди, орендував один iз них i погнав за каретою, яка вже вiддалилася на значну вiдстань. Я швидко наздогнав ii i, тримаючись на вiдстанi близько ста ярдiв, слiдував за ii лiхтарем. Так ми виiхали з мiста й уже вiд’iхали достатньо далеко, аж сталося несподiване: карета зупинилася, з неi вийшов лiкар, рiшучим кроком пiдiйшов до мене й уiдливо зауважив, що, оскiльки дорога вузька, вiн не хотiв би загороджувати менi шлях своею каретою. Вiн був на висотi! Я проiхав повз карету i, вiд’iхавши кiлька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крiзь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сiльських дорiг», – вирiшив я й поiхав назад. Карети навiть слiду не було. А медик повернувся, як бачите, тiльки зараз. Спочатку я нiяк не пов’язував цi поiздки зi зникненням Годфрi Стонтона, мене просто цiкавило все, що стосуеться доктора Армстронга. Але хитрiсть лiкаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!
– Спробуемо вистежити його завтра.
– Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаете околиць Кембриджа! Сховатися на цiй пласкiй, як стiл, мiсцевостi просто нiде, а чоловiк, котрого хочемо вистежити, зовсiм не дурень, як вiн це ясно показав нам сьогоднi. Я вiдправив телеграму Овертону, щоб вiн повiдомив, чи не сталося в Лондонi чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторовi Армстронгу: адже це його iм’я я прочитав на корiнцi телеграми завдяки люб’язностi телеграфiстки. Я готовий посперечатися, що вiн знае, де ховаеться Стонтон. А якщо це вiдомо йому, то маемо довiдатися й ми. Треба зiзнатися, що рахунок наразi на його користь. Але ви добре знаете, Ватсоне, що я не маю звички кидати гру на такiй стадii.
Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Пiсля снiданку нам принесли записку, i Голмс iз усмiшкою простягнув ii менi. Ось що в нiй було:
«Сер, смiю вас запевнити, що, переслiдуючи мене, ви даремно гаете час. Як ви переконалися минулоi ночi, у задку моеi карети е вiкно, i якщо вас не лякае двадцятимильна прогулянка, кiнцевим пунктом якоi будуть ворота вашого готелю, то можете смiливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж нiяк не допоможе мiстеру Годфрi Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменовi, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажiть вашому господаревi, що вам не вдалося натрапити на його слiд. У Кембриджi ви нiчого не розвiдаете.
Щиро ваш, Леслi Армстронг».
– Авжеж, медик щирий i чесний опонент, – погодився Голмс. – Але вiн розпалив мою цiкавiсть, i я не поiду звiдси, поки не дiзнаюся, куди та навiщо вiн iздить.
– Карета вже бiля його дверей, – повiдомив я. – А ось i вiн сам! Поглянув на наше вiкно. Сiдае в карету. Може, менi спробувати щастя на велосипедi?
– Нi-нi, мiй любий Ватсоне! При всiй моiй повазi до вашоi природноi кмiтливостi, маю сказати, що лiкар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразi доведеться зайнятися чимось iншим, бо поява двох нишпорок-незнайомцiв в околицях Кембриджа викликала б небажанi чутки. Ви обов’язково знайдете багато цiкавого в цьому поважному мiстi, а я намагатимуся принести ввечерi сприятливiшi новини.
Але й цього дня моему товаришевi не пощастило. Вiн повернувся пiзно ввечерi, втомлений i розчарований.
– Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поiздок медика, я об’iздив усi тамтешнi села, спiлкувався з шинкарями й iншими обiзнаними людьми. Я обiйшов Честертон, Гiстон, Вотербич й Окiнгтон, i всюди спiймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непомiченою в цьому «сонному царствi». Словом, рахунок два-нуль на користь лiкаря. Телеграми не було?
– Була, я ii розпечатав, ось вона: «Помпей. Звернiться Джеремi Дiксон Трiнiтi-коледж», – i нiчого не збагнув.
– Та це ясно. Телеграма вiд нашого приятеля Овертона. Вiдповiдь на мое запитання. Зараз пошлю записку мiстеру Джеремi Дiксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумнiву, всмiхнеться нам. До речi, як минув матч?
– У сьогоднiшнiй вечiрнiй газетi розмiщено докладний звiт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закiнчуеться звiт: «Поразка свiтло-блакитних пояснюеться вiдсутнiстю славетного гравця мiжнародного класу Годфрi Стонтона. Це було вiдчутно вже на перших хвилинах зустрiчi. Вiдсутнiсть комбiнацiйноi гри в лiнii нападу, млявiсть в атацi й оборонi звели нанiвець зусилля цiеi сильноi та дружноi команди».
– Отже, неспокiй нашого приятеля Овертона мав пiдстави, – зауважив Голмс. – Але особисто я подiляю думку лiкаря. Регбi мене також абсолютно не обходить. А зараз – спати, Ватсоне! Завтра нас чекае копiткий день.
Коли, прокинувшись наступного ранку, я побачив Голмса бiля камiна з невеликим шприцом у руках, то аж сторопiв. Шприц асоцiювався в мене з його единою слабкiстю, тому я вирiшив, що моi найгiршi побоювання справдилися. Побачивши такий вираз мого обличчя, Голмс зареготав i поклав шприц на стiл.
– Нi-нi, любий друже, не варто турбуватися! Шприц цього разу – не знаряддя зла, а скорiше ключ до розгадки таемницi. Я покладаю на нього велику надiю. Усе поки що нам сприяе. Я тiльки-но здiйснив невеличку вилазку. А тепер добряче поснiдайте, Ватсоне, бо сьогоднi ми вiзьмемо слiд доктора Армстронга. І я не дозволю нi собi, нi вам навiть хвилини спочинку, поки не заженемо його в нору!
– Тодi слiд прихопити снiданок iз собою. Я не встигну поiсти, адже медик зараз поiде. Карета вже бiля дверей.
– Сьогоднi це не мае значення. Нехай iде. Вiн буде генiем, якщо йому вдасться вислизнути вiд нас. Коли поснiдаете, ми спустимося вниз, i я познайомлю вас iз одним чудовим детективом.
Ми зiйшли вниз, i Голмс повiв мене до стайнi. Вiдкривши стiйло, вiн вивiв присадкуватого собаку – рябого покруча бiгля з гончаком.
– Дозвольте представити вам Помпея, – сказав вiн, – гордiсть мiсцевих мисливцiв. Судячи з його статури, вiн не дуже добре бiгае, зате чудово тримае слiд. Ну, Помпею, хоча ти й не надто швидкий, але, гадаю, двом лондонцям середнього вiку буде нелегко гнатися за тобою, тому дозволю собi прикрiпити до твого нашийника цей шкiряний повiдець. А тепер уперед! Покажи, на що здатен…
Вiн пiдвiв пса до будинку лiкаря. Той понюхав землю i, натягнувши повiдець, завзято кинувся вулицею. За пiвгодини ми вже були за мiстом.
