скачать книгу бесплатно
– Загалом усе.
– І вiдразу ж подзвонили?
– Атож.
– Й Емс прибув дуже скоро?
– Через хвилину або десь так.
– І коли вiн прибiг, то побачив, що свiчка задмухнута, а горiшне свiтло запалене. Це дуже дивно.
Беркер знову неабияк збентежився.
– Не бачу в цьому нiчого дивного, мiстере Голмс, – вiдповiв вiн, помовчавши. – Свiчка ж дае недостатньо свiтла.
Голмс бiльше нi про що не питав, i Беркер, недовiрливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.
Інспектор Мак-Дональд послав iз Емсом записку для мiсiс Дуглас, в якiй повiдомив, що готовий пiднятися в ii кiмнату. Жiнка вiдказала, що зiйде до нас сама. Незабаром у iдальню увiйшла струнка вродлива жiнка рокiв тридцяти, стримана й врiвноважена. Їi запитальний погляд перебiгав iз одного з нас на iншого.
– Ви щось з’ясували? – спитала вона.
У голосi ледi звучав радше страх, нiж надiя.
– Ми робимо все вiд нас залежне, мiсiс Дуглас, – вiдповiв iнспектор.
– Не скупiться на витрати, – заявила вона холодним тоном.
– Ми чули вiд Сесiла Беркера, що ви ще не були в тiй кiмнатi, де стався злочин?
– Нi, вiн стримав мене на сходах i попросив повернутися до себе.
– Ви почули пострiл i спустилися вниз?
– Я накинула халат i зiйшла вниз.
– Через скiльки часу пiсля пострiлу ви зустрiли на сходах мiстера Беркера?
– Дуже швидко. Важко помiтити, скiльки минуло часу в такiй ситуацii. Вiн благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нiчим не можу зарадити чоловiковi. Тодi мiсiс Еллен, наша економка, вiдвела мене знову нагору.
– Чи не могли б ви уточнити, скiльки часу ваш чоловiк перебував унизу, коли ви почули пострiл?
– Нi, не можу. Я не чула його крокiв. У нього була звичка щоночi обходити будинок.
– Через цю його звичку я й потурбував вас, мiсiс Дуглас. Ви познайомилися з вашим чоловiком в Англii?
– Авжеж.
– Мiстер Дуглас нiколи не розповiдав вам про подiю, що сталася в Америцi й накликала на нього небезпеку?
Мiсiс Дуглас серйозно задумалася, перш нiж вiдповiсти.
– Нi, не розповiдав, – вiдповiла вона нарештi. – Але я завжди вiдчувала, що якась небезпека йому таки загрожуе. Вiн не бажав розмовляти на цю тему, причому не через вiдсутнiсть довiри до мене, а через прагнення захистити мене вiд прикрощiв.
– Як же ви тодi здогадалися про ту небезпеку?
На обличчi мiсiс Дуглас з’явилася посмiшка.
– Хiба може чоловiк приховувати щось усе життя, щоб його кохана жiнка нiчого не запiдозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовнiше – за його манерою спiлкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього е могутнi вороги й що вiн вважае, нiби вони натрапили на його слiд. Вiн завжди тримався насторожi, i я нервувала, якщо чоловiк повертався додому пiзнiше, нiж зазвичай.
– Якi слова чоловiка надто здивували вас i залишились у вашiй пам’ятi? – спитав Голмс.
– Долина страху. Такими були слова, якi вiн вжив, вiдповiдаючи якось на моi розпитування про його минуле. «Я був у Долинi страху. Я ще й досi з неi не вийшов».
– Ви питали його, що вiн мав на увазi пiд Долиною страху?
– Питала, але вiн тiльки сумно хитав головою. «Вже кепсько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб ii жах нiколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якiй йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Бiльше нiчого не можу додати.
– І вiн не називав жодних iмен?
– Нi. Але якось пiсля нещасного випадку на полюваннi, рокiв три тому, у нього стався напад. Тодi вiн безперестанку гнiвно повторював iм’я якогось магiстра Мак-Гiнтi, «володаря душi й тiла». Коли вiн одужав, я запитала його, хто такий магiстр Мак-Гiнтi та чиiх душ i тiл вiн володар. «Слава Богу, не моiх!» – вiдповiв чоловiк регочучи. Гадаю, що iснуе зв’язок мiж тим Мак-Гiнтi та Долиною страху.
– Ще одне запитання, – попросив iнспектор Мак-Дональд. – Ви зустрiлися з мiстером Дугласом у Лондонi, i там вiн запропонував вам руку i серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таемниче у ваших заручинах?
– Роман був. У всiх завжди бувають романи. Але не пригадую нiчого таемничого.
– У нього не було суперника?
– Нi, я була вiльною.
– Ви знаете, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивуе? Можливо, якийсь старовинний ворог i справдi вистежив вашого чоловiка, але заради чого була знята обручка?
Я готовий був заприсягтися, що легка усмiшка промайнула на ii вустах.
– Не можу сказати.
– Гаразд. Бiльше не будемо вас затримувати. Приймiть нашi вибачення за турботу, – пiднявся й уклонився iнспектор. – Залишилася ще купа нез’ясованих моментiв, але ми повернемося до них пiзнiше.
Мiсiс Дуглас пiдвелася з крiсла, i я знову помiтив швидкий запитальний погляд, який вона кинула на нас, – нiби спитала: «Яке враження справили на вас моi свiдчення?» – i пiшла.
– Вродлива жiнка, – задумливо мовив Мак-Дональд, коли дверi за нею зачинилися. – Беркер, гадаю, добряче встромив носа в тутешнi подii. Вiн визнав, що покiйник був ревнивий, i вiн напевно бiльше за будь-кого iншого знав про причини його ревнощiв. А iсторiя з обручкою? Їi не можна недооцiнювати. Той, хто стягнув iз пальця мерця обручку… Що скажете, мiстере Голмс?
Мiй приятель сидiв, опустивши голову на руки, занурений у роздуми. Потiм вiн пiдвiвся й подзвонив.
– Емсе, – сказав Шерлок, коли увiйшов дворецький, – а де зараз мiстер Беркер?
– Пiду його пошукаю, сер.
Через хвилину вiн повернувся i повiдомив, що мiстер Беркер у саду.
– Не пригадуете, Емсе, що було на ногах у мiстера Беркера минулоi ночi?
– Вiн був у нiчних капцях. Я принiс йому чоботи, коли вiн мав iти в полiцiю.
– Гаразд, Емсе. Нам важливо знати, якi слiди залишив мiстер Беркер, а якi – злочинець.
– Мушу зауважити, що його капцi бруднi вiд кровi. Так само, як i моi власнi, звiсно.
– Це цiлком природно, кров у кiмнатi була повсюди. Однак, Емсе, принесiть, будь ласка, це взуття сюди.
Емс подався за ним i незабаром повернувся з капцями в руках. Пiдошви iхнi були чорнi вiд застиглоi кровi.
– Дивно! – пробурмотiв Голмс, який стояв бiля вiкна та розглядав взуття. – Дуже дивно!
Потiм швидким рiзким рухом поставив один капець у кривавий слiд, що залишився на пiдвiконнi. Слiд повнiстю збiгався. Вiн мовчки всмiхнувся своiм колегам.
Інспектор змiнився на обличчi. У його мовi чiтко зазвучав шотландський акцент, як завжди в митi хвилювання.
– Джентльмени, – залементував вiн, – тут не може бути сумнiвiв! Беркер сам указав на вiкно. Пляма набагато ширша за слiд чобота. Але що все це означае, мiстере Голмс, що ж це таке?
– Це цiкаво… – пробурмотiв мiй товариш.
Вайт Мейсон захихотiв.
– Я ж казав, що тут незвичайний випадок! – вигукнув вiн. – Дивовижний випадок!
Роздiл 6
Просвiт
Три детективи залишилися в садибi, щоб докладнiше розiбратися в результатах слiдства, а я наодинцi подався в наш скромний готель. Але спочатку менi заманулося погуляти в старовинному саду, що оточував будинок, мiж рядами старих пiдстрижених тисiв. У глибинi саду я знайшов невеличку гарненьку галявину iз сонячним годинником посерединi. Усе це створювало мирну та заспокiйливу атмосферу, таку бажану для моiх розхитаних нервiв. У цьому спокоi якось забувалася похмура кiмната iз закривавленим тiлом на пiдлозi, а якщо й згадувалася, то лише як страшний сон. Але коли я прогулювався садочком, намагаючись вiдпочити тут душею, стався iнцидент, який одразу повернув моi думки до злочину.
Я вже казав, що будинок оточували ряди тисових дерев. У найвiддаленiшому вiд дому ряду вони росли дуже щiльно, як живоплiт. Позаду них стояла кам’яна лава, схована вiд поглядiв людей у будинку. Пiдiйшовши, я почув голоси: якусь фразу, кинуту чоловiчим голосом, i тихий жiночий смiх, нiби у вiдповiдь на неi. Через хвилину я побачив мiсiс Дуглас i Беркера, причому побачив ранiше, нiж вони помiтили мене. Вираз ii обличчя мене вразив. На допитi вона здавалася серйозною та сумною, та тепер усi слiди горя на ii обличчi стерлися, а очi навiть свiтилися радощами. За мить, побачивши мене (вони спiзнилися лише на хвилину), обое вдягли похмуро-врочистi маски. Кинувши швидко й тихо два-три слова, Беркер пiдвiвся й пiшов менi назустрiч.
– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я маю честь звертатися до доктора Ватсона?
Я холодно вклонився.
– Ми так i думали, що це мали би бути ви. Про вашу дружбу з мiстером Шерлоком Голмсом знають усi. Чи не пiдiйдете ви на хвильку, щоб перекинутися словом iз мiсiс Дуглас?
