скачать книгу бесплатно
– Інакше нiяк не можна.
– Отже, якщо ви опинилися в кiмнатi за пiвхвилини пiсля вбивства, то вiн мав би в цей час перебувати у водi.
– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався вiдразу ж пiдбiгти до вiкна. Його прикривала фiранка, i менi не спало на думку пiдняти ii. Потiм я почув кроки мiсiс Дуглас i не мiг допустити, щоб вона увiйшла сюди та побачила увесь цей жах.
– Припустiмо, – зауважив сержант, – що зловмисник утiк через рiв. Як вiн зумiв потрапити в будинок, якщо мiст був пiднятий?
– На це запитання, – вiдказав Беркер, – я не маю вiдповiдi.
– О котрiй годинi мiст пiдняли?
– Близько шостоi, – повiдомив дворецький.
– А я чув, – зауважив полiсмен, – що його зазвичай пiдiймають одразу ж пiсля заходу сонця Цiеi пори року, однак, темнiе радше о пiв на п’яту, нiж о шостiй.
– У мiстера Дугласа були гостi до чаю, – пояснив Емс. – І я не мiг пiдняти мiст до того, як вони пiшли.
– Отже, вбивця прийшов iззовнi й мав би перейти мiст до шостоi години та сидiти в засiдцi доти, доки мiстер Дуглас пiсля одинадцятоi не увiйшов до свого покою. Потiм, утiкаючи через вiкно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозумiло, слiдство все з’ясуе.
Несподiвано сержант пiдняв картку, що лежала бiля мерця на пiдлозi. На нiй були видряпанi iнiцiали «Д. В.», а пiд ними число: 341.
– А це що таке?
Беркер iз цiкавiстю поглянув на картку.
– Я цього ранiше не помiтив, – спохмурнiв вiн. – Ймовiрно, убивця пiдкинув.
– «Д. В. 341». Нiчого не розумiю, – сержант крутив картку в руках. – Що означае «Д. В.»? Чиiсь iнiцiали? Що ви там iще знайшли, лiкарю?
Знахiдкою виявився важкий молоток, що лежав на килимi перед камiном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхiв, що стояла на мармуровiй дошцi камiна.
– Мiстер Дуглас учора перевiшував картини, – пояснив вiн. – Я бачив, як вiн стояв ось на цьому крiслi, намагаючись змiцнити найбiльшу з них.
– Краще покладiть молоток назад на килим, звiдки взяли, – наказав сержант лiкаревi, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув вiн, вiдсмикуючи фiранку з iншого боку. – О котрiй годинi спустили портьери?
– Коли засвiтили лампи, – вiдповiв дворецький, – одразу пiсля четвертоi.
– Тут хтось вичiкував, – сержант показав на слiди вiд брудних чобiт у кутку. – Якщо виходити з вашоi теорii, мiстере Беркер, то можна припустити, що вбивця зайшов до садиби пiсля четвертоi, коли фiранки були спущенi, але до шостоi, поки мiст не пiдняли. У кiмнатi не знайшлося мiсця, куди можна було б сховатися, i вiн забився пiд гардини. Це цiлком очевидно.
– Чи не гаемо ми дорогоцiнний час? – поцiкавився Беркер. – Може, краще обшукати мiсцевiсть, поки вбивця ще не втiк далеко?
Сержант iз хвилину мiркував.
– Звiдси немае потягiв до шостоi ранку, тому залiзницею вiн виiхати не зможе. Якщо ж пiде дорогою, то будь-хто зверне увагу на його бруднi чоботи та примiтить чужинця. Втiм, у будь-якому випадку я не можу пiти звiдси, поки мене не змiнять.
Лiкар уважно оглядав тiло.
– А це що за знак? – спитав вiн. – Вiн не мае якогось зв’язку зi злочином?
Права рука убитого була вивiльнена з халата й оголена до лiктя. Вище зап’ястя виднiвся дивний брунатний знак: трикутник у колi. – Це не татуювання, – продовжував лiкар, дивлячись поверх окулярiв, – це давно випалений знак на кшталт тих, яким таврують худобу. Що думаете з цього приводу?
– Цей знак я бачив у Дугласа впродовж останнiх десяти рокiв, – вiдповiв Сесiл Беркер.
– І я також, – додав дворецький. – Щоразу, коли господаревi доводилося засукати рукав, я бачив цю дивну мiтку. І часто дивувався, що вона могла б означати.
– Мабуть, цей знак не мае нiчого спiльного з убивством, – припустив сержант Вiлсон. – Але все ж це дуже дивно… Ну, щось iще?
Дворецький здивовано вказав на руку мерця.
– Вiн зняв його обручку!
– Що?
– Атож! Мiстер Дуглас завжди носив свою обручку на мiзинному пальцi лiвоi руки. Перстень, зроблений iз золотого самородка, завжди одягав пiсля обручки, i каблучку змiйкою – на середньому пальцi. Ось перстень iз самородка, ось змiйка, а обручка зникла.
– Дворецький мае рацiю, – пiдтвердив Беркер.
– Якщо мiстер Дуглас носив обручку пiд самородком, то вбивцi довелося спочатку зняти його, потiм обручку, а потiм одягти каблучку iз самородка назад?
– Так виходить.
Вiлсон скрушно похитав головою:
– Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон – спритний чоловiк, проте, гадаю, в будь-якому разi доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.
Роздiл 4
У пiтьмi
За термiновим викликом сержанта Вiлсона о третiй годинi ночi прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебi. Із першим ранковим потягом вiн послав повiдомлення у Скотленд-Ярд i о дванадцятiй уже вiтав нас на Бiрлстоунськiй станцii. Мiстер Вайт Мейсон, спокiйний i на вигляд розважливий чоловiк, iз засмаглим обличчям, мужньоi статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своему широкому пiджаку на дрiбного фермера або жокея, але тiльки не на кримiналiста.
– Ну, мiстере Мак-Дональд, – звернувся вiн до нього, – тут каверзний випадок. Сюди газетярi злетяться, як мухи на мед, варто iм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподiваюся, ми закiнчимо справу ранiше, нiж вони встигнуть устромити своi носи. Тут знайдеться чимало цiкавого й для вас, мiстере Голмс. Як i для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всiм вам забронювали номери в готелi «Вествiлл Армс».
Через десять хвилин ми вже розмiстилися в готелi й майже одразу ж зiбралися у вiтальнi, щоб спiльно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, i на його обличчi читалося то здивування, то неприховане захоплення.
– Чудово! – вигукнув вiн, коли вони виклали хiд подiй. – Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодноi справи зi своеi багаторiчноi практики з бiльш iнтригуючими обставинами.
– Я був упевнений, що ви це скажете, мiстере Голмс, – зауважив Мейсон. – Вiлсон грамотно зiбрав факти. Я перевiрив iх i доповнив своiми висновками.
– Якими ж? – жваво поцiкавився Голмс.
– По-перше, я оглянув молоток i не знайшов на ньому жодних слiдiв. Якби мiстер Дуглас боронився молотком, то мав би завдати вбивцi хоча б одного удару, i тодi хоч цятка кровi на ньому залишилася б.
– Це не обов’язково, – заперечив iнспектор Мак-Дональд. – Зустрiчаються вбивства за допомогою молоткiв, на яких не знаходять жодних слiдiв.
– Припустiмо. Потiм я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, i, як засвiдчив сержант Вiлсон, курки були зв’язанi один iз одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця мае довжину не бiльше двох футiв, тож ii можна було пронести пiд одягом. На нiй немае повного iменi фабриканта, лише друкованi лiтери P-E-N на планцi мiж стволами. Іншi виявилися спиляними.
– Велике P – iз прикрасою пiд ним, а E i N меншi? – уточнив Голмс.
– Саме так.
– «Пенсiльванська зброярня», дуже вiдома американська фiрма, – розшифрував Шерлок.
Мейсон поглянув на мого приятеля, як сiльський лiкар на фахiвця з Гарлi-стрит.
– Без сумнiву, ви маете рацiю, мiстере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’ятi назви всiх зброярень?
Голмс нiяк не вiдреагував на цю реплiку.
– Звiсно, це американська мисливська рушниця, – правив далi Мейсон. – Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало менi на думку ще до виявлення лiтер мiж стволами. Очевидно, чоловiк, який прокрався в будинок i вбив його господаря, був американцем.
Мак-Дональд похитав головою.
– Це зовсiм не очевидно, – сказав вiн. – Я досi не впевнений, що в оселi був чужинець.
– А як же вiкно, кров на пiдвiконнi, дивна картка, слiди чобiт у кутку, рушниця?
– Усе могли пiдлаштувати. Дуглас був американцем або довго жив в Америцi. Як i Беркер. Вам немае потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всi цi чудасii.
– Емс, дворецький…
– Йому можна вiрити?
– Вiн десять рокiв служив у сера Чарльза Чендоса i надiйний як скеля. Вiн жив у Дугласа ще до того, як той орендував замок. Так от, Емс нiколи не бачив у будинку такоi рушницi.
– Рушницю намагалися сховати, тому й спиляли люфи. Їi легко можна було запхати в якусь валiзу. Як Емс може бути впевнений, що такоi рушницi не було в будинку?
– Однак у такому разi вiн хоча б раз ii та й побачив. Мак-Дональд знову похитав головою.
– Я все ж таки не певен, що жодноi рушницi нiколи не було в цiй оселi.
– Подiлiться тодi з нами своiми мiркуваннями, мiстере Мак, – пропросив Голмс з iнтонацiею мирового суддi. – Цей чоловiк – не грабiжник. Історiя з перснем i картка вказують на навмисне вбивство з особистих мiркувань. Чоловiк прокрався в будинок iз твердим намiром убити. Вiн знае, що, втiкаючи, зiткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом iз водою. Яку ж зброю обрати? Звiсно, безшумну. Тодi вiн мiг би сподiватися, скоiвши вбивство, вислизнути у вiкно та перебратися через рiв. Сподiваюся, з такими мiркуваннями погодяться всi. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнiшу зброю, яка тiльки iснуе. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на пострiл i виявить його ще до того, як вiн перебереться через рiв.
– Авжеж, ви грунтовно продумали свою аргументацiю, – задумливо мовив мiй товариш. – Потрiбнi особливо вагомi докази зворотного. Скажiть, Мейсоне, коли ви дослiджували зовнiшнiй бiк рову, то не виявили слiдiв, залишених людиною пiсля прогулянки водою?
– Жодних слiдiв, мiстере Голмс. Однак краем рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б iще раз гарненько оглянути.
– Мiстере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на мiсце?
– Я тiльки-но хотiв це запропонувати, мiстере Голмс, оскiльки вже попередньо познайомив вас iз усiма фактами.
Ми рушили мальовничою сiльською дорогою, обрамленою з обох бокiв спочатку рядами пiдстрижених в’язiв, а за ними – старих дубiв. Загалом один iз характерних пейзажiв сiльськоi Англii. Пiсля закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок iз темно-брунатноi цегли зi старовинним садом iз тисових дерев. Коли ми пiдiйшли ближче, то побачили й дерев’яний пiдйомний мiст, i широкий рiв iз водою, що виблискувала, немов ртуть пiд холодним зимовим сонцем. Три столiття пролетiли над цим будинком – роки народження та смертi, сiльських свят i ловiв iз гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будiвля нiби кидала свою тiнь на веселi долини.
Голмс пiдiйшов до краю рову й зазирнув у нього. Потiм дослiдив кам’яне облицювання i траву.
– У мене хороший зiр, мiстере Голмс, – зауважив Мейсон.
– Немае жодних слiдiв того, що хтось тут видряпався. Утiм, хiба злочинець обов’язково мав залишити слiд?
– Інакше й бути не могло…
– Вода завжди каламутна?
– Майже завжди. Потiк приносить мул.
– Яка глибина?
– Близько двох футiв скраю й три посерединi.
– То вбивця не мiг потонути, перетинаючи рiв?
– Навiть дитина в ньому не втопилася б.
Ми проминули пiдйомний мiст i побачили довготелесого, сухорлявого, дещо манiрного чоловiка. Це виявився дворецький Емс. Бiдний старигань був блiдий i все ще тремтiв вiд нервового переляку. Бiрлстоунський полiсмен – дебелий меланхолiйний юнак зi слiдами солдатського вишколу – стояв на чатах бiля фатальноi кiмнати. Лiкар уже пiшов.
– Нiчого нового, Вiлсоне? – спитав Мейсон.
– Нiчого, сер.
– Тепер ви можете повернутися додому. Ми пошлемо за вами, якщо виникне потреба. Скажiть дворецькому, щоб попередив мiстера Беркера, мiсiс Дуглас й економку, що нам треба переговорити з ними. Тепер, джентльмени, – звернувся Мейсон до нас, – ви, можливо, дозволите менi подiлитися тут, на мiсцi, певними додатковими мiркуваннями?
Менi дедалi бiльше подобався цей провiнцiйний детектив. Вiн мав здоровий глузд, який однозначно допоможе йому в професiйному планi. Навiть Голмс слухав його уважно, без нетерпiння, яке так часто виявляють фахiвцi щодо своiх молодших колег.
– Це самогубство чи вбивство – перше запитання, джентльмени, на яке треба вiдповiсти. Якщо це суiцид, то будемо змушенi припустити, що самогубця зняв свою обручку й сховав ii; пiсля цього вiн прийшов сюди в халатi, у вогкому взуттi, натоптав у кутку за гардиною, щоб показати, нiби хтось його пiдстерiгав, потiм вiдчинив вiкно, потiм кров’ю…
– Цей варiант можемо одразу ж вiдкинути, – перебив його Мак-Дональд.
– І я так думаю. Суiцид неможливий. Залишаеться вбивство. Тодi варто визначити, чи вчинила його невiдома особа, що вдерлася сюди, чи хтось, хто мешкае в будинку.
– Гаразд. Оприлюднiть вашi мiркування.
– І в тому, i в тому випадку зiштовхуемося зi значними труднощами. Але так чи iнакше злочин скоiли. Припустiмо, що зловмисник живе в будинку. Вiн убив Дугласа з найгучнiшоi зброi, що мало б здiйняти галас у всьому домi.
– Жодних сумнiвiв.
– Вiдомо, що пiсля пострiлу минула всього хвилина, перш нiж не лише мiстер Беркер, а й Емс опинилися на мiсцi злочину. Яким же чином за цей час злочинець устиг натоптати в кутку, вiдчинити вiкно, вимастити пiдвiконня кров’ю, стягнути обручку з пальця мерця й усе iнше? Це неможливо.
– Ви дуже точно все виклали, – похвалив Голмс. – Повнiстю погоджуюся з вами в цьому питаннi.
– Тепер звернiмося до версii, що вбивця прийшов iззовнi. У такому разi ми неминуче зiштовхуемося з великими труднощами, хоча саму версiю не можна вважати неймовiрною. Вбивця потрапив у будинок мiж о пiв на п’яту, тобто вже в сутiнках, але до того, як пiдняли мiст. У будинку гостi, дверi вiдчиненi, тож йому нiчого не заважало. Вiн мiг просто з’явитися сюди в особистiй справi до мiстера Дугласа. Оскiльки Дуглас провiв бiльшу частину життя в Америцi й рушниця виявилася американською, то цiлком iмовiрно, що вбивство скоiли з метою помсти. Злочинець прийшов у цю кiмнату та зачаiвся за гардиною. Тут вiн пробув до одинадцятоi години ночi. Коли мiстер Дуглас увiйшов до кiмнати, мiж ними сталася коротка розмова. Якщо взагалi сталася, адже мiсiс Дуглас стверджуе, що пiсля того як чоловiк пiшов вiд неi, минуло не бiльше п’яти хвилин, коли жiнка почула пострiл…
– Свiтильник на столi це пiдтверджуе, – додав Голмс.
– Саме так. Узяли нову свiчку, яка встигла згорiти лише на пiвдюйма. Чоловiк поставив свiчник на стiл, перш нiж стався напад, iнакше свiчка мала б упасти разом iз ним. Це доводить, що на нього напали не одразу пiсля того, як чоловiк увiйшов до кiмнати. Коли з’явився мiстер Беркер, горiшне свiтло було, але свiчку загасили. Із цих припущень я спробую вiдтворити сцену вбивства. Мiстер Дуглас входить у кiмнату, запалюе свiчку. З-за гардини з’являеться невiдома особа, озброена рушницею. Вимагае обручку – хтозна, навiщо, але це, мабуть, було так. Мiстер Дуглас вiддае. Тодi – з холодним серцем або в запалi боротьби – Дуглас хапае молоток, знайдений на килимi. Зловмисник стрiляе в нього, потiм кидае рушницю, а також цю дивну картку «Д. В. 341» i втiкае через вiкно, спускаеться в рiв якраз у ту мить, коли Беркер виявляе злочин. Як вважаете, мiстере Голмс?
– Цiкаво, тiльки не зовсiм правильно.
– Це було б дуже цiкавим, якби не було таким безглуздим, – втрутився Мак-Дональд. – Злочинець, котрий стояв за портьерою, ким би вiн там не був, мабуть, мiг би сказати вам, що вбивство скоiв iншим чином. Справдi, на що вiн розраховував, сам вiдрiзаючи собi шлях до вiдступу? Про що думав, стрiляючи з мисливськоi рушницi, коли тиша була для нього единим рятiвним шансом? Будь ласка, мiстере Голмс, може, ви нам це поясните, якщо вважаете теорiю мiстера Мейсона переконливою?
