скачать книгу бесплатно
Свiтован
Мирослав Дочинець
Ця книга – повна захоплення i любовi розповiдь про мандри в горах iз мудрецем Андрiем Вороном, якого вже встигли назвати украiнським Сократом. Вiн жив, як дихав, власним життям явив спроможнiсть бути вiльним у свiтi, який ловить i поневолюе людину. Для сучасноi, заблуканоi серед штучних мiражiв людини свiтло його досвiду постае опорою для порятунку. Мiж рядками щирого письма живе горний дух, нурт живоi природи, правда первiсноi оселi.
Мирослав Дочинець
Свiтован
Якщо спиш просто неба, нiч не здаеться такою темною.
Прочитане в давнiй книзi.
Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вiтер, спитай небо, спитай землю – землю страждання i землю улюблену – хто ми? Ми – Земля.
Напис, вибитий у древньому храмi народу майя.
Метелик, який не хотiв вiдлiтати
Голос у слухавцi був старечий, деренчливий. Геть вицвiлий, вивiтрений часом голос.
– Пане… Не знаю, як вас називати…
– Можна й не називати. Кажiть, – приохочував я.
– Ви пишете, правда?
– Пописую щось.
– А я малюю. Все життя малюю. Щось удаеться, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очi. Ми, художники, промовляемо барвою… – слова його, як i голос, були теж безбарвнi. Слова маляра. – Я вас упiзнав на свiтлинi в книжцi… Ви вже iнший на позiр, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чiпляються оком. Розумiете?
– Розумiю, – згодився я, хоча направду не розумiв, про що йдеться.
– Нi, я вас не малював… Але я малював старого. Того дiда, що був тодi з вами. Там, на горi, пiд розложистим горiхом. Ви варили з яблук сироп.
– Мед. Яблучний мед.
– Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто вiн був?
– Хто? Я й досi цього не знаю.
– Як? Ви ж пишете про нього.
– Пишу, щоб зрозумiти. Але так доконечно й не збагнув, хто вiн був.
– Гм… Розумiю. Я теж, чим довше живу, тим менше розумiю деякi речi. І взагалi, деякi своi картини, котрi всi вважають найкращими, менi кортить затулити веретою, а благенькi етюдики в декiлька мазкiв готовий розглядати годинами. Аж очi сльозяться вiд напруження… Знаете, той портрет фактично був першим. Доти я займався розписом, декором. А коли побачив того чоловiка, руки самi засвербiли до роботи. До справжньоi роботи… Я сидiв збоку i спостерiгав. Бачив, як вiн легко торкався до всього, як пером, як пензликом. І поглядом проникливих очей, здавалося, мiг злагiднити залiзо. Хоча внутрiшньо був твердий. Був якось у собi i в просторi водночас. Це важко пояснити. Є люди, якi щось знають, i е люди, якi знають щось. Це щось i вiдчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сiв метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не вiдлiтав. Довго не вiдлiтав. Доки дiд легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зрiднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном. І там буде ця робота. Цiкаво, як би ви назвали ii?
– Хiба конче треба все якось називати?
– Такий порядок. Так вимагае виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.
– Тодi, – сказав я, – так i назвiть: «Метелик, який не хотiв вiдлiтати».
– А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому свiтi.
– Не тiльки у свiтi, але i в книгах. «Що менше слiв, тим лiпша книга», – казав вiн.
– Хто? – запитав художник.
– Той дiд iз метеликом.
– Цiкаво. Дуже цiкаво… про книгу. А про малярство… про малярство нiчого не говорив? Не пригадуете?
– Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, i, коли вийшли з ялинника на простiр, вiдкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипiв жовтогарячим дроком, мiж травами золотими змiйками звивалися пiшники, громадилися стада сiрих валунiв. Каменi були як живi: здавалося – встануть i пiдуть. А на самому сподi долини слiпуче яскрiло дзеркальце озера. Мiй супутник, той старий, витер спiтнiле чоло i сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так вiн тодi сказав. А ще говорив, що метеликiв розмальовуе Бог.
– Гарно казав. Із цим я згiдний цiлим своiм серцем… Не раз безсонноi ночi думаеш: навiщо ти все це малював? Для чого дурив когось навiяними верескливими мальовидлами? А найперше – самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, i покладеш перед Ним на порiг?
– Перед ким?
– Перед тим Верховним Малярем. Перед ким же ще? – Голос його сiкся ще глибшими трiщинами.
– Де буде виставка? – запитав я, щоб перебити сумну нуту.
– Спочатку в Братиславi. Потiм, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопiю. Тепер така технiка, що навiть волосинки вiд пензля передае, як справдешнi. Радо перешлю вам, куди скажете.
Я подякував i назвав адресу, хоча копiй не люблю. Нiяких.
Чоловiк на тому кiнцi дроту довго i важко мовчав. Нарештi зiбрався на слово:
– Тодi, коли я малював, метелик непорушно сидiв на його руцi. Аж поки я не докiнчив, не вiдтворив пензлем розпис його крил. А тодi вiн злетiв. Менi здалося, що старий щось йому шепнув. Уста за густими вусами ворухнулися – i метелик грайливо спурхнув з його руки. Як гадаете, може таке бути?
– Може, – вiдповiв я, i тоi митi звук у слухавцi обiрвався. Може, й добре, бо в таких випадках не знаеш, як прощатися.
За тиждень я й справдi дiстав бандероль. І хоч картина була на пластику, я сприйняв ii одразу – до болю знайому сильветку. Це був вiн. Його свiже, як промитi дiйки, лице, його пiднесене чоло, проникливi, мудрi очi… Вони завжди неспiшно й чiпко затримувалися на тому, що споглядали. Щоб увiбрати в себе, обгорнути предмет приязною увагою, проникнути нутряним зором у прихованi глибини. Тепер вiн дивився так на метелика, що присiв спочити на його рукав i довго не покидав прилюбне мiсце…
Був вечiр, сiдало сонце. Портрет я прихилив до стiни на столi. Мiсяць, що зiйшов над Ловачкою, скiсним променем засрiблив малюнок. І в тому прохолодному живому сяевi вiн ожив. Спочатку сивi патли чуприни й бороди, потiм очi i, нарештi, вуста, що, здалося, ворухнулися: «Доброi вам години!» Так вiн зазвичай вiтався з людьми…
Й оте благословенне лiто нiби знову озвалося теплою росою на ковзких квiтках портулаку, вiйнуло солодкавим запахом лози, в якiй ми пекли з ним картоплю.
З висоти (чи низини) своiх рокiв я вертаюся в тi днi свiтящi, що стали для мене живим намистом пiзнання. Пам'ять дивним чином зберегла iх свiжiсть, пересiявши полову пережиття.
Цi одробини спогадiв – про нього. Про того, хто рiзьбив тодi мою душу.
Злоба дня
О, моя нестримна, моя розхристана юносте! Мое кипуче ювенальне море, що весь час шукало новi живлющi струмки!
Усе найкраще приходить несподiвано. Втiм, усе найгiрше – також. Якби ми годнi наперед розподiлити в рiвних частках своi щастя i нещастя! Наш Учитель, аби пом'якшити вразливiсть нашого нерозумного тривку, заповiдав: кожному дневi – своя злоба. Себто застерiгав, що не варт бiдувати бiдою, яка ще не прийшла. Чи вже проминула. На один день достатньо й однiеi злоби-жури. І переживання, гнiв до заходу сонця мають вивiтритися iз твого серця. Та де мiг це розумiти тодi я, поривний, амбiтний, романтичний молодик, що iншу «злобу дня» обрав своiм служiнням.
Так тодi модно було називати писанину в газетах, якi, рясно нахапавши приказок iз Бiблii, запекло боролися за уми i серця, спростовуючи попасом закони тiеi ж Бiблii. У тiй армii борзописцiв був i я скоростиглим багнетом-пером, що набирало все бiльшого розгону i плiдностi. Пiдохочений читацькою увагою, я вергав на газетнi шпальти рiки словесноi повенi, повчав, наставляв, критикував, висмiював, клав на мiсце, погрожував, попереджав, давав останнiй шанс виправитися. Вищому комсомольському начальству це iмпонувало – зручно загрiбати жар чужими руками. В обласнiй молодiжнiй газетi я зажив слави вiдчайдушного фейлетонiста, який з каменя витисне iронiю i сарказм. Вельможi з партiйних кабiнетiв на це поблажливо всмiхалися крiзь зуби, мовляв, нехай собi цуцик дзявкае на короткому повiдку. Аж поки потiшний песик не цапнув за литку.
Бiдолашний редактор, блiдий, як пiзнiй гриб, хрипло кричав: «Ти, хлопче, замiрився на святе! Гадаеш, ти iх прописав? Нi, ти собi пiдписав вирок. І менi…»
То був нарис про комсорга з гiрського селища, iнвалiда афганськоi вiйни. Тямущий, iнiцiативний хлопець, але «зi своiми мухами в головi», як про нього казали в райкомi. Кiлька тих «мух» я й запустив у свiй нарис, i iх, на бiду, не вловило редакцiйне сито. Серед його смiливих, жорстких фраз була й така: «Коли партiя каже «треба», я запитую – кому?» Власне, вона i спричинила вибух. Мого героя одним махом вигнали з комсомолу й понизили з механiка до слюсаря. Редактор мав захищатися на бюро. Єдиним виправданням йому мiг бути лiкарняний, на якому перебував у день виходу газети. Надi мною збиралися градовi хмари, невблаганно наближався момент iстини.
«Тобi краще кудись зникнути, – чомусь пошепки радив редактор. – Їдь на БАМ, здайся в армiю, вчини дрiбний бешкет у ресторанi i вiдсидиш пiвроку «на хiмii»… А про газету можеш надовго забути. Вiдтепер не ти, а про тебе будуть писати. У шнуровану папку…»
І я, вчорашнiй студент, який не встиг ще натiшитися першими зарплатами й гонорарами, написав заяву на звiльнення. Забрав теку з газетними вирiзками (моi вирiзки – моi виразки!) i побрiв у гуртожиток. Не здогадуючись, що злоба дня випустила тiльки перший свiй пазур.
Переходячи мiст, я побачив на набережнiй ii. Ту, яка останнi п'ять рокiв владно жила в моему серцi, дiлячи його з газетою. Ба, навiть бiльше, – тодi я хибно вважав, що, пишучи, ти маеш уявляти свого бажаного читача. Я при цьому уявляв ii – смiхотливу чорнявку з ясно-сiрими очима i вередливими, як шийка порцелянового глечика, губами. Я писав для неi, складав слова i речення, своi головнi на той час скарби, до ii засмаглих струнких нiг. Вона вже вважалася моею нареченою, остаточне поеднання мало ось-ось оформитись. Їi двоюрiдна сестра недавно натякнула, що вiд мене чекають пропозицii. Серцем я давно поривався до цього, але обставини були ще такими сирими, нiякоi облаштованостi. Завоювавши серце дiвчини, я вiдчайдушно завойовував газету. Тепер, коли нарештi почало щось складатися, я був готовий до одруження. Але, виявляеться, не була готова вона.
Там, на набережнiй, ii пiдтримував за стан молодий чоловiк, до якого вона довiрливо хилилася. З несподiваним жалем я подумав, що нiколи чомусь не дозволяв собi з нею на вулицi такоi фривольностi. Вони всмiхалися одне до одного. Ми теж iз нею весь час смiялися. Я знав: щоб прив'язати до себе жiнку, треба смiшити ii… Але iх смiх був iнший – смiх без жартiв, просто вiд утiхи близькостi. Може, це якийсь родич, невiдомий менi, – хапався я за рятiвне припущення. Але тоi ж митi, як за зловiсним сценарiем, вони зупинилися й поцiлувалися. Як голуби – коротко, звично, нiби мiж iншим. І далi пiшли. А я вкопано стояв. І якби мiст пiдi мною трiснув i завалився – мене б це здивувало менше, нiж видиво, що вiдкрилося щойно моiм очам. Спантеличений i обiкрадений, я оглянувся довкола, нiби хтось мав менi щось пояснити. Але люди вiдчужено несли в очах своi клопоти. День заходив у полудень, заливаючи лiтеплом вуличну шамотню.
Всi кудись iшли. Я теж пiшов. Вiд чого я йшов i до чого, за чим i куди? Ноги самi повели мене в гуртожиток – едине тепер пристанище в цьому мiстi. Мабуть, я йшов iз невидющим поглядом, бо хтось iз зустрiчних гупнувся менi в плече i сказав: «Іди, йди, там тебе вже чекають». Це мене нiяк не пройняло, бо сам я нiкого й нiчого не чекав.
Бiля вахтерського бюрка стояв цибатим журавлем Скурпульон. Так ми поза очi називали вiдставника-коменданта. Пiсля того, як вiн бiля кiмнати аспiрантiв-бiологiв знайшов якогось химерного жука, настромив його на сiрничину i бiгав коридорами: «Скурпульон! Скурпульон! Обнаглелi до крайностi умнiкi. Ужо скурпульонов разводят в гуртожiтii!»
Це був ще той «боец». Якось я стояв у черзi до бочки з пивом, а Скурпульон на ящику збоку допивав котру вже гальбу. Розiмлiло клiпав такими ж жовтими, як пиво, очицями i розповiдав сажотрусу, що стояв iз велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» – «Нащо?» – лiниво поцiкавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашiзма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам iз гiтлер-югенда! Ім далi ржавiе австрiйскiе карабiни без патронов, i ета соплiвая пацанва двiнула на нас со штиками. Представляеш? Нам тоже било жалко на нiх патронов. Ми раскаталi по улiце бочки с солярой i подожглi. Гiтлерьонки iспеклiсь зажiво. Ми добiвалi iх лопатками… А потом я взял Рейхстаг. Но тебе, чадная голова, ето не понять». – «Чому ж, – мляво озвався коминар. – Я чув, що в Нiмеччинi всi щось брали. Не вертатися ж iз такого свiту з порожнiми руками…»
Тепер Скурпульон iз зловтiхою рявкнув до мене: «Явiлся – не запилiлся! Вот коробка с вашiмi вещами, комiсiонно перепiсаннимi. Можете сверiть со спiском. І чтоби через десять мiнут духу вашого здесь не било!»
Я не мав нi сил, нi бажання щось вимовити. Запитували очi.
«Что-то не понятно? – чвиркав слиною Скурпульон. – Ізвольте – об'ясню». – Дiстав аркуш, дмухнув чомусь на нього. – «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стене вверенного мне гуртожiтiя бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожностi прi масовом бросанii с окон зажжонних газет в связi с победой кiевского Дiнамо в футбольном чемпiонате. Даже еслi ето i плод разгiльдяйства, оно преступно по сутi i кроет в себе полiтiческiй подтекст. Ізходя iз етого, совет гуртожiтiя постановiл лiшiть всех подозреваемих в содеянном права прожiванiя. Спiсок прiлагается. Деньгi, уплоченние вперьод, не возвращаются».
Я в списку був тринадцятим. Ну, звiсно, яке ще могло менi випасти число!?
«Давай-давай! – Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробiтний. – І скажi спасiбо, что на дворе сейчас другое время, а то загремел би ти годков етак на петнаццать, а может, i вовсе стал би под стенкой, на которой флаг вiсел…»
Я не подякував, бо мене не зворушував час надворi. Зате надворi було бiльше повiтря, якого менi гостро забракло. І я хиткою тiнню просочився крiзь залiзну вертушку дверей.
На вулицi чомусь обернувся i глянув на стiну. Там iз закiптюженоi цiвки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабiч центрального входу висiли завжди – i в свята, i в буднi. Один iз них згорiв i був замiнений на новий. Зате в мене продовжувало щось горiти всерединi. Дiймала згага i спрага. Я рушив до кiоску. Тут мене наздогнала вахтерка i мовчки простягла папiрець. Телеграма. Я пробiг очима блiдi, танцюючi рядки: «Вiйськових маневрах Двiна загинув…»
Я не хотiв читати далi, зiбгав папiр у жменi, нiби його не було. Нiби адресувалося не менi – я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто мiг загинути на Двiнi. Недавно вiн написав менi звiдти листа. Найближчий мiй друг, ще зi школи. І в унiверситет ми поступили разом. Вiрнiше, вiн пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсiм його. Чи то пак, зовсiм не його. Тому пiсля унiверситету й завербувався в армiю офiцером полiтвiддiлу – вiдвойовувати свою долю. Не хотiв бiльше дурити себе, «дотягуватися» до мене…
А мое серце, мабуть, таки належало трьом: слову, iй i йому, моему сердечному друговi. Тодi я ще не знав простоi iстини, що особисте щастя – це спiлкування з близькими тобi по духу. І давне слово «совiсть» це i е «вiсть» про iснування десь спорiдненоi душi, про пов'язанiсть вашу невидимими нитками. І що правдива радiсть – це радiсть у буттi iншого. Со-вiсть: со-братня, со-радiсна вiсть, що йде вiд душi до душi…
Менi це невдовзi вiдкрив чоловiк, що називав себе Свiтованом. І ця повiсть, власне, про нього.
Нас б'е те, що найдорожче для нас. Слова на сiрому поштовому паперi добили мене остаточно. Коли нас заскакуе якийсь клопiт, ми спрямовуемо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха – душа розриваеться мiж ними. А коли одночасно три-чотири – душа завмирае в сум'яттi. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповiдав нам: кожному дню – своя злоба. Приймай не бiльше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..
Я пiшов набережною. Рiка текла в один бiк, людський потiк – в iнший. Липи скрадливо шумiли щось про свое. Рiка нагадала менi, що я хочу пити. І я зiйшов через борщiвник до зарiнку й напився навколiшки, як звiр. Вода принесла на мить якусь яснiсть. Я зрозумiв, що не маю куди йти. І не хочу. Я лiг у траву i заплющив очi, бо повiкам було важко навiть клiпати. Нiчого не думалося, спалахували й мерехтiли якiсть обривки картин, тiснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потiм я спав. Довго спав – решту дня, вечiр i цiлу нiч. Але сон цей не був сном – я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очi. Трава холодила тiло, одяг був мокрий вiд роси, i розпашiле обличчя було мокре. Я облизав губи – солонi. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча ранiше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок вiд рiки, i з моiх очей текла iнша рiка, що починалася десь у задубiлих грудях, у скам'янiлiй душi. Рiка гiркоти.
Потiм прийшло щось живе, обережно дихнуло менi в лице, облизало його. Гумовi губи, шерехатий лагiдний язик. Пес, а радше кiнь чи баран, – цi тварини люблять сiль. Гiркоi солi на моiх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пiшла собi, а я добував нiч. Нiч, що днiла в менi i не вiщувала нiякого просвiтку дня.
Але день прийшов. Перший промiнь лизнув росянi стебла, ковзнув моiм остудженим чолом, зарожевив пергамент повiк. Зацокали об брукiвку пiдбори перших пiшоходiв. Я зiбрався на силах i пiдвiв свое очужiле тiло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знае куди йти, йде на вокзал.
Неподалiк вiд гуртожитку першим, кого я зустрiв, був Толя. Ми жили в одному блоцi. Вiн вертався з нiчноi змiни. Неголений, невиспаний, але з незмiнним блиском в очах. Толя був iнженером i комсоргом, з тiеi ж когорти непримиримих, що й мiй герой-афганець, з якого i зчинилася ця шура-бура.
– Старий, я про все в курсi, – крикнув Толя звiддалiк. – Що тут скажеш? Я не люблю лiрики, менi легше пояснювати речi фiзикою, законом опору матерiалiв. Ти перейшов температурну межу, перегрiв систему. От вона й витискае тебе iз себе…
– Ну i що в такiй ситуацii радять твоi Менделееви-Клапейрони? – мляво запитав я.
– Що? Потрiбно тимчасово випасти в осад, щоб набути новоi концентрацii. Сiсти на дно.
– Вважай, що я вже на днi, – зiтхнув я. – На дуже глибокому днi.
– Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрiбно для того, щоб вiдштовхнутися вiд нього.
– Це фiлософiя тих, хто весь час на плаву.
– Це фiлософiя мого дiда. Послухай… – пiсне з ночi обличчя Толi посвiжiло радiстю. – Дiд – ось у кого тобi можна перекантуватися. Ви обое нiмураки, зайвим словом один одного не притiсните. Та й дiд бiльше в хащах пропадае, нiж дома. У нього спокiйно, нiхто туди не потикаеться. Читай собi, пиши, горобцям дулi показуй.
– Що за дiд? – поцiкавився я для годиться.
– Дiд Андрiй. Правда, вiн менi не зовсiм дiд – бабин брат. Та ти його знаеш. Ми з ним щепили на дачi твого редактора дички. Ти ще тодi сказав: «Дiдо-Всевiдо, як iз казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патрiархальщина!»
Я згадав того дiда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрi. Чимось схожого на Хемiнгуея, але нiскiльки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутнiстю.
– Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого дiда, скажу: «Вам привiт вiд Толi!» А далi що?
– А нiчого. Пес пса вiтрить. Це, до речi, його приповiдка. Вiн iз тих, яким нiчого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.
– За що?
– А нi за що. Хiба тебе в один день випакували з редакцii i гуртожитку за щось? І хiба не ти менi колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокуе не в ногу з бiльшiстю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не пiднiмаеться з бiльшiстю рук, цю руку треба вiдтяти. Якщо цвях вилiзае своею шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тодi подумав, що це з Бiблii. А виявилося – Дзержинський… Не тели iжака, старий. Я дiло кажу.
Я гнiтив у собi сумнiв, скорiше вiд утоми мозку.
– Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вiкна для дiда пакет – батарейки, леза, олiвцi, сiрники…
– Дивися, щоб сiрники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останнiх сил. – Бо тодi пiдемо до дiда обое.
Толя весело заiржав i плигнув у гуртожиток.
Попова гора
Взагалi свiт того дня смiявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли пiдiйшов до живоплоту непоказноi господи на горi, яку називали тут Поповою, або ще по-iншому Розрадою-горою, – пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою пiд пахвою.
– Я приятель Толi. Менi б кiлька днiв перебути. Якщо можна… Я заплачу.
– Ти вже плакав днесь. Може, доста?
Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевiзника, що звично вiдкликаеться до того, кого мае переправити на той бiк. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пiшов за ним.
– Дизель за Чопом перегрiвся, – мимрив я за його плечима. – Мусив пересiсти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал i довго шукав мостик… А тут дачi, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу…
– Головне, що прийшов, – сказав старий i простягнув менi горнятко води. – Ти дома.
Цi слова оглушили мене спокоем. Густим, дивовижним спокоем. Схожим чимось хiба на вечiрне кумкання жаб у дитинствi, на сюрчання цвiркуна в бабиному запiчку. Я пив iз глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той спокiй. Призабутий спокiй, десь розхлюпаний, загнаний за решiтку муштрованих нервiв. Тепер я його жадiбно заковтував у себе. Охлялi пальцi не втримали недопите горня i воно вислизнуло. Але не впало – дiдова рука пiдхопила його. Вiн неначе засоромився цiеi несподiваноi спритностi. Приплющив повiки i ворухнув устами. Я радше прочитав на них, нiж почув:
