скачать книгу бесплатно
– Спочинь з дороги.
І я спочивав. Це був не сон, не вiдпруга, не вiдпочинок, а саме – спочинок. Тодi я ще не знав закону слiв i лiтер: що дрiбна буквиця, ii присутнiсть чи вiдсутнiсть наскрiзно i глибинно мiняе питому сутнiсть слова. Вiдпочивають вiд чогось, вiдходячи вiд нього, вiдпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забуттi, як немовля, в кубелечку спокою. Вiн сотався тут iз усього: з дощатого склепiння, затемненого часом, iз глинобитноi долiвки, притрушеноi «лугом», iз плодiв айви на скринi, поцяткованiй шашелем, i з самого потойбiчного скрипу шашеля, ще й iз тугоi домотканоi верети, що пахла вiтром. Я хотiв насититись тим спокоем i за вчорашнi днi, i на прийдешнi. Як та дитина.
Але вставати ж треба. Коли я пiдвiвся i вийшов надвiр, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще бiльше плуталися думки. Та гiрше було iз серцем – наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрiлися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невiдь-звiдки вирiс у потрiбну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину i приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нiгтем шкiру, примушував кашляти. Тодi кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сiни. Вернувся зi ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потiм розтирав менi груди чимось шорстким i масним. Уважливi його пальцi м'яко проникали аж до кiсток.
– Проблема з легенями? – кволо поцiкавився я.
– Чому питаеш?
– Бо знаю трохи анатомiю. Там легенi знаходяться.
– А я знаю, що душа, – сказав вiн тихо.
– Ви лiкуете душi?
– Я нiчого не лiкую. Лiкуе Господь.
– Тодi навiщо ця мазь?
– Бог вкладае нам помiч у руки. Се тминова олiйка. Вона розм'якшить набряк i пригасить пал у грудинi. – Старий вiдiйшов, але за три кроки обернувся. – Серце чуеш?
– Так. Щось його затисло.
– Розумники, – буркнув вiн. – Усi бiди скидаете на щось i на когось. І сим рвете собi серця… Чуеш, хлопче, вiдпусти серце на волю. Куди лежить, туди най бiжить…
– Нема куди йому вертатися.
– Я не кажу, щоб верталося. На зворотнiй дорозi ламають ноги, а на мисленiй – голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простiр i путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться i тебе поведе…
– Куди? – байдуже спитав я.
– Не твоя жура. Твое дiло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, пiд гойним горiхом. Листя пустить росицi на губи не бiльше, нiж тобi треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'е гiрчаву. Инше з воздуха собi тягни. Дихай, як циганський мiх, радо, глибоко i ситно. І вивiтриш сажу, що забила… як кажеш… легенi… Тодi й душi засвiтае. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботi. У мене таких як ти ровта i малий возик. Спи!
І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрii… Анатомiя, легенi… Виiденi душi, прости Господи».
Так i було. Я лежма перебув у дрiмотi три днi. Вставав лише для того, щоб випити зеленуватого молока. Оси будили мене, злiтаючись на мед. Просiянi крiзь крону променi теплим квачиком малювали менi золотi поворози на повiках, лоскотали губи, як збитошна Помона, богиня садiв. Дихалося дедалi легше. В душi проростала тонка травиночка надii.
Дiда я побачив на четвертий день. Вiрнiше, почув зi свого ложа. Вiн iз кимось розмовляв: «Дiвойко, ти днесь дуже кукiбна. Що за празник маеш? Ану покажи свiй лайбик». Чорна бiлка стрибнула на вкопаний у землю стiл, за яким вечеряв старий, i кумедно пiдняла лапки. Вiдкрила бiле жабо на грудцi. «Пара-а-а-ада! – похвалив вiн ii. – Та де свято, там i танцi. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», – дiстав двома пальцями сушену сливу i показав бiлцi. І сталося диво: звiреня затупцяло на заднiх лапках, крутнулося, пiдмахуючи хвостом. Із несподiванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Бiлка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тодi, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знiчено повернувся до своеi вечерi.
– Як дишеться? – запитав мене перегодом.
– Добре. Помпа лiпше працюе, – дурнувато вiдповiв я словами нашого редакцiйного водiя.
– Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своiй мудрiй службi нiякий орган не рiвняеться йому – нi голова, нi жолудок, нi нирки, нi черево, нi легенi. Всi органи безнастанно, i вдень, i вночi, в роботi. А серце розмiрюе сили навпiл: скiльки в напрузi – стiльки в розпрузi. Якби й ми так по ньому жили – в мiрi i мирi! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й цiле наше тiло, яке воно живить i повнить силою. І так би воно й було, якби ми самi не тягли в серце руйнацiю.
– Як це?
– Серце зношуеться злобою. Сирiч – гнiвом, гордощами, заздрiстю, невiр'ям, непрощенням. Се забивае серце намулом, а той розноситься по всьому тiлу. І чоловiк, як замулена криниця, чахне. Звiдси i всi немочi.
– Я не хворий. Але звiдкись ця втома… Хоча останнiм часом я майже нiчого не робив.
– Втома не вiд перероблення, а вiд переситу чи недоситу, вiд переступлення Закону. Якщо вiн е в нашому серцi, то оберiгае нас i веде, а якщо нi – то самi м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюеться беззахисна душа.
Кортiло щось запитати, але я не важився. Сидiв проти нього пiд пахучим шатром бузини. Коник стрибнув менi на плече i завмер зо страху. Заходив у сад вечiр. Бiля нiг хнюпилися полишенi сонцем квiти курячоi слiпоти. Зате ромашки яскрiли жовтими зiницями. Менi кортiло щигликом збити коника, зiрвати ромашку i встромити межи зуби. Але дивно: бiля цього чоловiка я не мiг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливiсть.
Сад виглядав напiвдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримiтити, як ходить садом господар – ступае сторожко, як кiт, не натоптуе стежин (скрiзь однакове буйнотрав'я), обходить табунцi благеньких квiтiв-самосiвок. Де-не-де в травi зачаiлися валуни, сiрiли спинами, як заснулi черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий iх не вивергне i мох iз них не здере. Де я мiг знати тодi, що в засуху вiн навiть поливае цей мох. («Яка не е, а теж трава Господня»).
Але тодi менi пекло свое, i нарештi я здобувся на запитання:
– Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?
– Либонь, найбiльше. Якщо заздрощi коростою роз'iдають серце, то нехiть прощати висушуе й огiрчуе його.
– Отже, я маю прощати тим, котрi за один день мене знищили? Вiроломно забрали роботу, житло i двох найдорожчих менi людей. Без особливих причин. Прощати?
– Прощати! І не через день, а сеi ж митi. Але, будь ласкавий, посунься вбiк – ти топчеш руминчик.
Я посунувся на лавицi, дивуючись уголос:
– Як ви це побачили за стiльницею?
– Вчув запах м'ятого цвiту. І ти вчися в трави.
– Чого вчитися? – здивувався я.
– А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квiточку, вона вiддае аромат. Ось вiн – сенс прощення. Трава до сього дiйшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас нiхто не випробовуе – се прокляття.
– І ви прощали своiм лиходiям? Прощаете iм усе?
– Прощав, i тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходiйства.
Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного дiда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А вiн, обнявши мене проникливим поглядом сiрих очей, провадив далi:
– Я не знаю твоiх кривдникiв, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немае i не буде людини, яка б заслуговувала тiльки осуду чи виправдання. Часом i святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твое звiльнення, твоя найбiльша перемога. Хоч би весь свiт повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.
Одиниця у великiй реестратурi неба
Менi залишалося слухати й вiрити. Тодi я ще не знав, що цей чоловiк поважного вiку, але без слiдiв часу на обличчi, говорить не пустопаш; що свiт не раз i не двiчi брав його в залiзнi клiщi. І то не один свiт. Тi свiти завалювалися один за одним, а вiн сидiв тут, на заповiтнiй лавчинi, з облатками цвiту на раменах, i бджола вмиротворено дзумiла в його бiлiй бородi. Їй там було притульно.
…Я не спав майже до ранку. Нiч повзла слимаком. Трава в мiсячному поливi застигла, нiби вiдлита з металу. Моя повна думами голова теж обважiло впала на груди, але душi було високо. Кортiло навернути якiсь добрi спомини, обходячи бомбовi ями. І виплив чомусь рядок iз мого останнього нарису про опального афганця: «Я – одиниця у великiй реестратурi неба». По правдi, хiба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеiст на додачу?! І якого я пiсля цього хочу ставлення до себе?! Дурiсть – дар Божий, але не варто ним зловживати. Бiсмарк, здаеться, сказав.
«Що ж, пробачте менi, шановнi-нешановнi товаришi! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тодi не було природним.
Потiм я лежав без думок, укритий небом, i зорi, здавалося, ворушилися в волоссi. Поснула вся жива дрiбнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, i я теж заснув.
Уранцi я прохопився вiд якогось звуку – скрипнула капура (так називають тут хвiртку). Старий iшов двором iз глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:
– Файно спалося? А я вже снiданок виходив, – поклав на стiл посуд iз самокишем.
Потiм ми iли його з мамалигою i бринзою. Дiдовi слова про снiданок були й для мене пiдказкою, що харчi треба вiдробляти. Я попросив, щоб вiн дав менi якусь роботу.
– До чого руки просяться, те й роби. Зайнятiсть – се найлiпшi й найдешевшi лiки.
Спершу я прибрав маленьку столярню, протер вiконце, зiбрав тороки павутини, вигрiб стружку i тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, нiяке iнше вдобрення iй так не годить». Потiм я взявся за живоплiт – густi, дрiмучi заростi молодого грабника, ялинника, чагарникiв i лози дикого винограду. Огорожа була така щiльна, що iжаки, птицi i шершнi влаштували собi там гнiзда. Сполохав навiть вужа. Я рiвняв стовбури й пiдрiзував кущi, щоб надати iм якоiсь форми, ошатностi. Щось подiбне я бачив в iталiйських фiльмах про мафiю. Метр за метром я перелицьовував дрiмучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до паморокiв наситив легенi терпким запахом свiжих зрiзiв.
До кiнця першого дня був упораний вiдрiзок живоплоту на якихось двадцять крокiв. Обдряпаний i обкусаний, сiв я до заробленоi вечерi.
– Красно, – зронив дiд короткий присуд. – І деревинi продих, i взору втiха. Око любить приволля, щоб не чiплялося за стрiхи й огорожi. Коли очам простiр, тодi й душа не замикаеться. Я довго никав, доки напав собi цю хижку на горбi. В давнину тут посiдали княжi винарi.
– Гарнi мiсця, – згодився я. – Доки сюди пiднiмався, зустрiв ще кiлька старих садибок.
– Мiсце не до мiсця. Менi сей посад показали птицi.
– Птицi? – здивовано перепитав я.
– Ай. Я йшов за ластiвками – i прийшов. Ластiвцi любо там, де чистий воздух. Не просто свiжий, а доконечно чистий. Розумiеш? Вiдчуваеш, який тут люфт?
– Так. А хiба iншi птахи не люблять чисте повiтря?
– Птицi як люди, до всього обвиклi. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрi мiсця. Навiть худоба iх обминае… Але воздух ще не все. Жити треба при добрiй водi. Менi теж показали ii птицi. Правда, не живi.
– Як це?
– Ну, звично як. Птиця чуе свою кончину. І летить до води, до доброi – лiсовоi чи горовоi. Аби в затишшi, змочуючи дзьоб, тихо вiдiйти. На добрiй водi вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситнiша вода, тим бiльше в окрузi джерела пташиних кiсток. Розломиш кiсточку, роздробиш ii камiнцем – i збагнеш повноту води. Чи все в нiй е те, що треба нашим кiсткам i нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осiдок. Бо якщо птицям небесним тут утiшливо вмирати, то й чоловiковi спокiйно жити…
Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий свiт, у якому все суще ув'язане в едине вселенське намисто. І кожна та мiзерна намистина е рiвновеликою одиницею у великiй реестратурi Неба. Так ось про якi речi мовчав цей дивний дiдуган, i тепер спроквола вилущуе iх, наче насiнини з кленовоi лопатки-стручка. Так ми в дитинствi роздирали тi гнучкi пластини, вилизуючи помiж зерняток гiркувато-солодку смолку, вiд якоi аж язик терпнув. Бо ласощi природи, як i смак iстини, мабуть, однаково солодкi i гiркi водночас.
– Хто вам вiдкрив цi потаемнi речi? – запитав я наiвно.
– Вони не потаемнi. Вони на поверхнi i в глибинi – в менi i в тобi. Рiвняй себе по природi. Тодi не порушиш ii мудроi рiвноваги. І стоятимеш пiд сим невидимим коромислом твердо i рiвно. І душа буде ходити рiвно. На вiчних своiх дорогах.
