скачать книгу бесплатно
Одноi ярi, як завжди, стали вони в Мукачевi. Та Змiя вже не крутилася обручем. Обтяжував ii живiт. Якоiсь ночi в першу косовицю комедiанти нишком згорнули шатро i звiтрилися, не заплативши Мордковi за винайняте мiсце. А вагiтну дiвицю залишили на бабу Влену, що обмiтала тут робiтнi двори за трiски й дрiвцята. Вона й прийняла дочасно сиротя вiд сердешноi. Вузькi стегна не були придатнi до дiтородження. Най хоч небо буде до неi прихильним, бо земного притулку вона так i не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в затиннi. А дяк i слухати не хотiв про читання над блудницею. Зговорилися з якимось пропийдухом, i той поночi спустив тiло у воду. Випив зароблену кварту i перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось i рибi жити».
Я так думаю: кого мае вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Пiсля того як до мене дiйшла ця притча, Латориця менi стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привiллi дати серцю вiдпругу й освiжити голову. Думаю свое, а очi зазирають у глибiнь, хапають корчi, камiння, трав’янi бороди. Неначе хочуть щось узрiти знайоме, рiдне, зустрiтися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпiт, у шум перекату – хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.
Рiка розмовляе зi мною. Рiка мае що розповiсти менi. Вона принесла менi матiр, вона й забрала ii.
* * *
Уже рiк, як Мукачевом кубляться пiдшепти: Криничар буде бити новий мiст. Звiдтодi як мав я бесiду з драгоманом вiд затопельникiв, яких прихистив пiд Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсiялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.
«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми вiддячимо тобi за милiсть?»
«Ти ж знаеш, Йошку, що я нi вiд кого не чекаю вiддяк. Я вiд людей чекаю роботи».
«Кажи, ми вiдробимо».
«Поможете покласти новий мiст».
«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».
«Не для мене – для себе i для своiх дiтей, онукiв. Залишите iм мiст, як лишають по собi тестамент».
Йошко цiрив дрiбнi, як дикий часник, зуби:
«Красно говориш, пане. Добре, коли е що залишати».
«Залишати завжди е що. Хiба тобi не лишають увесь свiт тi, що вiдходять? Тож i ти його залишай, але хоч на мiзерiю лiпшим, бодай на гiрчичну зернину багатшим».
Йошко, всмiхаючись потайнiй гадцi, писав писком постола по пiску. А вiдтак видихнув з повного серця:
«За що я честую тебе – за те, що грошва тобi не заполудила очей i не заглушила серця. За це тобi й Господь помагае, ласкавий пане».
«Е-е, ти знаеш, Йошку, який я пан. Хiба що пан своiм рукам i головi».
«Воно так, бджола знае, з яких косиць мед збирати… Тож чекаемо твого розказу до роботи. Дай вже нам свiй борг скинути з горба».
«Почекай, Йошку, я ще не вибрав мiсце. Не можу вибрати i край».
«Не гризися, господине, слiпому бузьковi гнiздо в’е Бог».
Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня мiсив ногами береги i не мiг вибрати мiсця. Дослухався рiки, а вона легковажно шумiла, пересмiюючи людський говiр: «Криничан буде бити мiст. Мi-i-iст, мi-i-i-iст, мi-i-i-i-iст…»
Криничан – мое прилюдне ймення. Це вiд задавненого мого ремесла. Чужi люди так мене й прописали в паперах.
Нi, я не спiшив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоеi вершi. Я чекав знака. Тут знак мав бути осiбний. Бо кожнiй намiтцi – своя мiтка. Дорогу мостять за протоптами звiрiв. Травиця пiдказуе, де копати колодязь. Птицi й комашня покажуть знатнику грибнi i ягiднi мiсця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читае кору дерев, аби вийти на дичину.
З мостами по-iншому. Тут я виглядав незвичнi прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була пiдказка вiд самоi матерi. Паркоi днини ми з Рябим зiйшли з греблi i розгарячений пес забiг у мiлководдя. Я теж роззувся, почепив наплiчник на корчомаху. Це потривожило змiю, що зачаiлася там. А коло неi менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на пiщанiй обмiлинi i поповзли в бiк мого пса. Рябий наiжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пiшов назирцi. Змii обачно обiйшли пса i сповзли до води. Тодi я узрiв нiколи досi не бачене. Стара взяла гаденя в писок i пустилася вплав. Лише голiвка з жовтими вухами похитувалася на плесi i поблискували бурштиновi намистини вiчок.
Мамко солодка, змiя пливла неначе в жолобi, що протинав течiю. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, нiби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навiть пса не побоялася, добираючись до мiсця лагiдноi переправи! І показала його менi. Це був очiкуваний знак.
Про яву на Латорицi я розповiв Оленi. Стара, трясучи зiжмаканим волом, виповiла:
«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоiти ii стражденну душу».
«Як?»
«Вели зарiзати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару пiдкову i кинуть у воду на тому мiсцi. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, ii нiхто не розбудить».
Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моею пожертвою рiцi, чий спокiй я мав намiр невдовзi порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усi ii толкування були якiсь викривленi, як i очi – одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщинi, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки i водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим – небесний овид. А вночi пряла при скiпцi й стежила за дитиною в колисцi. Так очi й викривилися. «То на добре, – смiшкувала вона. – Бо однi люди зазвичай вдивляються в землю, а iншi в небо. Тобто лише пiвсвiту видять. А я – цiлий свiт».
Таким викривленим, двомiрним зором вона справдi добачала те, що iншi не пiдмiчали чи проминали. І на все мала свiй несподiваний присуд. Сонячний промiнь, що переломлюеться крiзь краплину, мае бiльшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матiр свою. Я до багатьох прислухаюся – чотири ока лiпше видять, як двiйко. Я слухаю не тiльки людей, а й поривний вiтер, що розповiдае iсторiю цього свiту. Бо я виучень Грека.
«Лiпше розмисел, як замисел», – приповiдав Гречин. І я йшов за його словами.
Розпитав i бувалих рибарiв про значене змiею мiсце. Так, потверджували вони, це Дикий Брiд, мертва для риболовлi царина. Рiка тут ламаеться, мае глибинне колiно. І риба це чуе, тут вона спочивае i гзиться в любощах. Можеш i не потикатися з вудами й ятерами. Темне мiсце, сюди й потопельникiв прибивае. А чому зветься Диким Бродом – про це лiпше знае дiдо Жига, що мешкае на два перемети вище.
Дiймав я цiкавiстю i старого маляра. І той, як завжди, скупо наточуючи безбарвнi слова (бо барви берiг для своiх дощечок i полотен), повiдав менi дивний переказ. Коли мадяри перевалили через Карпатський хребет i продерлися через сольвiвськi хащi, то вiдкрилася iм пречудова долина. Повноводна тиха рiка обнiмала ii широкими синiми рукавами. І клiпали до сонця облатки чистих озер, повних риби, птицi i рудих щурiв. На вольних обширах паслися тучнi табуни турiв, буйволiв i кiз. Тугi трави сягали iм пiд груди. Дикi виннi лози густою павутиною обплiтали припутнi акацii. Тисовi дерева зеленими списами пробивали небо, а дубники сiяли стiльки жолудiв, що дикi свинi спали на них, як на рiнi. Ласкаве сонце ряхтiло на збруi кудлатих коней кочiвникiв i по-домашньому сюрчали маленькi коники в травi. Дику красу пом’якшували спiвом птицi.
Мiднолиций вождь з рiдкими вусами пiдвiвся в стременах i радiсно гойкнув: «Ось ми й прийшли! Тут наша нова батькiвщина».
Зачувши свiже м’ясо, першi комонники з гелготом понеслися на лагiдну дичину. Здригнулися стада, тривожно затрубили вожаки-ватаги, скликаючи худобу в ряди, i з безумним тупотом кинулися до рiки. Живими вервечками попливли на рятiвний берег. Лучники пускали iм навздогiн стрiли, кидали зашморги i витягували звiрiв на тверде. А iнших, пiдстрелених, несла Латориця, i хвилi злизували густу кров. Порятована дичина поховалася в Чорному Мочарi, за Макаровим та Пiстрявим хуторами. З тих часiв i означили те мiсце Диким Бродом. Таку казанку донесли старi людове. Жига ще пiдмiтив, що лiд у цьому мiсцi дае першу трiщину, а замерзае воно найпiзнiше – качки тут сидять у проталинах аж до Водохреща.
Я й сам мiряв той брiд, легкими махами, як у дитинствi, перепливав його. Здавалося, що вода по правдi тут м’якша, теплiша. А дно твердiше. «Тут i городити», – мовив я сам до себе. На Успенському храмi бомкнув дзвiн i вiдлуння протяло вечiрню тишу i лягло на плесо. «Ще одне потвердження», – подумав я. Дзвiн я привiз iз Дрогобича, звiдки ходом уславлений звiздар Юрко Котермак.
То було влiтi. А пiд кiнець зими, напродив крiпкоi цього року, Латориця вiдкрила менi свое серце. Вранцi я повiв майстра Рахунека на те мiсце, аби робити перший начерк. Ще позавчора рiка була скута кригою. А вночi проти Стрiтення лiд рушив, обдираючи гострими боками прибережнi вiльхи. Ми розмовляли на березi, мороз стягував губи, а вiтер зривав слова i сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латорицi впала й вивiльнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчiр’я, все це строкато трiпотiло на вiтрi – як списи давнього мадярського вiйська. То оголилася перша ополонка на Дикому бродi. Вона була схожа на велике срiбне серце.
«Дивися», – показав я Рахунеку.
«Що?»
«Серце Латорицi».
Останнi моi сумнiви скресли з тим льодом. Я виносив у собi цей мiст, як корова теля.
Мiй дорогий терпеливцю, той, хто зчитуе цi рядки, моi карби пам’ятi. Нехай не дивуе тебе, що моi думки скачуть на паперi, як блохи на веретi. Люди одне на одного схожi, та характери у всiх рiзнi. В мене життя кроiлося пасмами, так я й приймати його звик, так i думати навчився.
Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я i роблю в своiх записах – до глибини криничноi спускаюся, з якоi, як вiдомо, найлiпше видно звiзди.
Але копання криниць дае й iнший хосен. Добуваючись до глибокоi води, можеш натрапити на доброжитностi – на розписане прожилками камiння, на золотий пiсочок, вапно, вугiлля чи й скарб. Як пiд Хотином, коли я копав для братства пiд насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срiбну кольчугу i надломлений хрест iз трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахiдки, назвав iх гостинцем iз руськоi давнини. «Лише з-пiд землi нам вiдкриваються тi правiчнi часи, через такi релiквii, як цi. Хтозна, може вони вiд самого якогось князя…»
До чого я веду. Все, що людина робить, вона робить для себе. Але те, що потрiбно iй, здобудеться й iншим. У цьому полягае таiна дiлення. Думка, як i монета, борзо обертаеться. Якщо подiлишся помiчною радою, вона проросте й дасть плiд, помножиться. Грiх талан закопувати в землю, про це i в Письмi казано. Через те i вдався я до писання. Щоденно в благий час вечiрнiй муштрую перо. Таким робом вирiвнюю мислi сам перед собою, а заднiм умом припускаю, що, може, ця сповiдь знадобиться ще комусь. Якби ж то так.
Ще замолоду насмiлився я вiдкритися Божому Симковi:
«Маю свербiж до писання, отче».
«Хвалю», – ворухнув вiн сiрими губами.
«Вас це не дивуе?»
«Нi. Якщо нам дано букви, то мають бути й тi, хто з букв складае слова, а слова верстае в ряди».
«Але ж, отче, е одна притичина: писати менi кортить, та я не знаю як».
«Нiхто не знае. Наш Учитель цього також не вчив. Лише раз написав щось цiпком на пiску, та коли пiдiйшли апостоли, – нараз затоптав напис».
«Тож як менi писати?»
«Мабуть, так, як нашiптуе серце».
«Не знаю. Мое серце скулюеться зо страху, коли сiдаю за чистий папiр».
«Нiчого, то вiд його незайманостi. Пиши так, наче розмовляеш iз найближчою людиною».
Ота настанова залягла менi глибоко в головi. Так я й пишу. Серце мое набiгалося за життя i тепер за цим заняттям поволi випростуеться, м’якне.
Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет – як здобути те, чого домагаються всi – багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – свободи вiд страху i свободи вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми – до грошей.
І ось тобi моi першi двойко секретiв:
Щастя не спускаеться в кошi з неба.
У випадковому багатствi щастя немае.
* * *
Батьку мiй небесний, не прошу в тебе дарунка цiннiшого – лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвiркуни, де липи скапують медом, де горлицi п’ють з моiх долоньок, де можна наiстися солодом косиць, де лiтня днина тягнеться як рiк, де тернини пробивають п’яти аж до серця, а твердолобi хрущi гупають у твоi груденята так, що завмирае дух… Там i досi мое серце. Свiтку короткий дiтвачий, звiдки в тебе стiльки свiтлостi й нiжностi, аби наповнити ними порожнiсть цiлого вiку?!
…Цiркус пiшов з нашого города назавжди, залишивши йому мене як данину. І то, либонь, був останнiй трюк скоморохiв, бо звiстки про них сюди бiльше не долинали. Зате на бабу Влену (вона ще тодi бабою не була) впала бiда чорна. Сама приблудна, що ледве злiпила глинянку на задвiрках робiтень, а тут ще семимiсячний сирiтський доважок, чужий рот. Та ще яка чудь: вуха гострi й лапатi, волосся шерститься, а ноги, як корчулi, загнутi до чола. Аби iх вирiвняти, треба прив’язувати. Двiрна челядь позирае – хреститься: «Змiiний зносок. Лiпше б уже на свiт не начадався». Іншi пiдшiптували: «Не будь дурна, Влено, не зав’язуй собi ним свiт. З грiхом прийшло – з грiхом хай iде».
А я жив. Божим духом жив, бо що могла дати менi нещасна вдовиця, котра не кожного дня мала й собi щось заколотити в горнятку. Бiгала на ринок, просилася витирати молочнi столи. А з тим, що набиралося в полотнинку, бiгла домiв i скапувала менi в ротеня. Коли не було що цяпати, заварювала лободу й торiшне квасолиння з чужих городiв, вмочувала палець i давала менi ссати. Бувало, за возом iшла не одну годину – може, щось упаде з нього. Або знайде пiд корчмою вiдрубану голову курицi чи рибини. Доки раннi пси не винюхали.
Про псiв – окрема бесiда. Повiнь тоi весни зайшла велика. Раз у сiм-десять рокiв потопи мордували Мукачево. Простолюд i вояцтво зiгнали мостити греблю, однi носили в’язанки палiччя, iншi тягали тайстри з пiском. Наскочила вода i в клiп ока злизала iх загати, вiдрiзала Росвигово вiд камiнного города, а з ним i робутнiх людей. П’ять днiв тi перечiкували водопiлля в лiщинниках, доки наладять пором. Влена страшною гадкою лiтала через рiку – чи вже затих дiтвак, чи вже посинiв, чи вже щурi взялися за нього? Недобрим часом прийшло, недобрим i пiшло…
Коли верталася, снувала iншу журу: прикопати його за греблею пiд тополями (там м’який пiщаник), чи пустити по водi, нехай пливе за матiр’ю. Воно так, треба з чогось i рибi жити.
Прийшла на дворище i обмерла. Очi напудилися бiльше, нiж коли Латориця мiст забрала, а на ньому вози з людьми, що втiкали вiд напастi в гори. Я на той час уже повзав. То, мабуть, про сирiт кажуть: на пожарищi трава росте скоро. Сидiв голодний у хижцi, дослухаючись до виття вiтру, i сам ревiв. Вiтер дочувся i вiдчинив менi хлипкi дверi. Мокре бур’янище обпекло холодом, i я поповз до тепла. Тепло було неподалiк i пахло вогкою злежаною шерстю. Я вгнiздився в нього i затих, як дитинча пiд материнським боком.
Влена знайшла мене в трiснутiй бочцi, де сука привела трiйко щенят. Я лежав у смерековiй стружцi четвертим i ссав вимучене сине вим’я. Жiнка хотiла вiдтягти мене, але сука грiзно оскалилась. «А й правда, – подумала Влена, – що я покладу йому в рот». Саму хилитало з голоду. Там, на вiдрубi, вони животiли на самих орiшках та кислицях. Та ще й намокли. Цiлу нiч i цiлий день Олену трясла пропасниця, кiстки торохтiли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене iй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоцi, вигрiвався в м’якому кублi. Пробував першi зубенята на костомасi, яку притягла сука.
При столярнях сторож Пальо варив клей iз кiсток. Розводив його в мисцi, пiдсипав толокна й носив той приварок Оленi, бо мав до неi хiть. Мое ранне дитинство знало лише тi два запахи – собачий i кiсткового варива, яким просякла наша затхла куча. З рiки часом лоскiтно тягло йодовою свiжiстю, але нудний пах клею глушив ii.
Коли Влена трохи вiджила, Пальо дорiкнув iй:
«Грiшно дiтвака держати коло псiв. Як не як, людське чадо».
«Як вийду з цiеi болiстi, похрещу його», – зареклася Влена.
«Я тебе за язик не тягнув, – полегшено видихнув Пальо. І щоб якось ii пiдвеселити, сказав: – Чи знаеш, чому його пси прийняли? Бо в нього така ж поросль, як i в них. Кажуть, якщо в дiтвака на потилицi довга кiска, буде багатим».
Влена вимучено посмiхнулася:
«Еге, великою нуждою владати буде».
«Не кажи, жоно. Я йому перст простягаю, а вiн його зубами. Чуеш, не рукою бере, а зубами. Хапкий, то добре. Бо цей свiт зубами треба гризти».
«Похрещу, – шелестiла вустами, як сухим листом, хвора. – На Покрову й похрещу».
Та дяк вiдмахнувся вiд триба й цього разу. Зате старенький отець Николай несподiвано згодився. Хитряк Пальо принiс на фару грабовий стiльчик i свiжостругане коритце: «Це вам, отче, ноги парити пiсля затяглого стояння на молебнях. А заодно в ньому й сиротюка скропите. Вже чуб на очi лiзе, а живе, як збiща, без Божого хреста».
Так мене в тiй довбанцi з бiлоi шовковицi й похрестили. І то була перша в моему життi купiль. Влена зрiдка мене по тому мила в помийницi, щоб неврiкливим рiс. І це помагало. Тодi з хрестиком мiдним припечатали менi й iм’я – Овферiй. Досi не знаю, чи Николай вичовпав його в святцях, чи слабими очима щось наплутав? Уже звiдтодi я звикав брати, що давали. Якщо давали. Бо сирота, як мовиться, сам собi й пуповину обрiзае.
Вiд суки мене вiдлучили, але вiдiгнати вiд псiв не змогли. Це залишилося на все життя. Кажуть, миша пам’ятае нору, звiдки вилiзла. Свiт мене не приймав, люди сторонилися, а пси нараз прихистили, пригрiли, мали за свого. Скiлькох людей я стрiчав за життя, що були дурнiшими, нiкчемнiшими i злiшими за останнього шолудивого собаку. І скiлькох знаю поважних господарiв, якi не вартi нi щопти довiри й вiдданостi iх псiв.
Що це за дивнi iстоти! Самi без мислення, зате вгадують мислi твоi. Безсловеснi, а розумiють тебе з пiвслова, з пiвзвука чи навiть з погляду. За подихом твоiм, за запахом шкiри чують стрiй твоеi душi, здогадуються про кожен твiй крок. То не ми доглядаемо iх, вони стережуть наше життя. Вiрний пес вiдчувае люблячого хазяiна за десятки верст, не iсть i не спить, коли не iсться й не спиться тому. Я не раз пiдмiчав, як мiй пес позiхае, коли позiхаю я, i смiеться, коли погiдно менi на серцi.
Коли вже я торкнув цю явнiсть, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стiльки про нього, як про його пса. Отроком вiн купався в рiчцi й зогледiв, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрiбних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добiг до того мiсця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував iз заячоi лапки, мачав ii в молоко i давав йому ссати. Всi довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав iдло, потрошив пташинi гнiзда. Помалу Дунчi вирiс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицiрити iкла i трiпнути лабою – аж порох курився! Зате з якою ласкавiстю горнувся вiн до своiх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварнi, i пес щодня його проводжав на роботу i до вечора вiрно чекав пiд деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця – нараз чулося грiзне гарчання. А ввечерi вони ладком вертали домiв.
Коли Іванця послали на румунський бiк у хащу, Дунчi два тижнi не пiдходив до миски з помиями. Лежав у лопухах i нi до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловiк, став коло ворiт. Дунчi скочив на нього i видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матерi. Ледве видерли в нього з писка. А корм так i не брав нi вiд кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мiлководдi. Геть задичавiв.
Іванцьовi в лiсi ногу перебило – та й по заробках. Шкутильгав iз псом по берегах i призвичаiвся до риболовлi. Мати знала: якщо Дунчi, що дрiмав пiд горiхом, схоплювався до ворiтницi, – можна класти в пiч горнець, скоро син наспiе. Дунчi чув його за версту. Ще бiльша дивина чекала iх перегодом. Іванцьо змiгся на човник, ходив з вершами по стариках i затонах. Вертався пiзно. Вiрно чекав його на березi Дунчi. Якраз на тому мiсцi, де мали того вечора прибитися з човнами рибарi. Дiти кушпелилися коло пса, знали, де виглядати своiх вiтцiв. Хто йому про це говорив? Бувае, Дунчi ще до вечiрнi тягнеться до рiки. І всi розумiють, що риба нинi не бере, вернуться невiдники рано i впорожнi.
А якогось вечора пес аж сказився. Кидався берегом туди-сюди, завивав, журно тряс головою. Намерки лягали на плесо, а з промислу нiхто не вертався. Прирiчанцi вийшли на берег з лампами i с молоскипами, а Дунчi понуро поплiвся домiв. Тiеi ночi рибарi не вернулися, на Зняцiвському рукавищi iх погромили цигани, забрали улов i снастi, а самих потовкли кiллям. Але хто дав про це знати псовi?!
Такi трапунки я годен переповiдати безкiнечно, та повiсть моя не про псiв – про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? «Пес пса впiзнае», – зубоскалять i поза моiми плечима, коли вдираюся в чужi двори i вiдв’язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиi озвiрiлого собачища. «Зараз тебе прив’яжу до кола – скусиш як це», – гиркаю до господаря. «Так вони злiшi, пане. Сторож мае бути злим», – виправдовуеться. «Злим, кажеш. То чому дався менi в голi руки твiй злий сторож?» – «Ну-у, то ж ви есьте, – бурчить уголос, а про себе: – Пес пса впiзнае». Але крiпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворi менi виннi. Не я iм, а вони менi. Котрому назвисько припечатали – Кутьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони своi ланцi несвободи, якими так радо дiляться. З рiднею, з жонами, дiтьми, навiть з довiрливою звiриною. Назвав би iх псами, та недостойнi того. Писячки!
За три найбiльшi ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачевi. Бо тут мiй новий Вавилон, осяйний мiй Єрусалим. Тут мое глибоке закорiнення i моя листата крона.
Правда, тодi, коли дiстав я перше благословення в дерев’яних ночвах, цих кучерявих книжних слiв я ще не знав. Їх менi й не бракло, барви й згуки довколишнього свiту довго замiнювали менi слова. Тримаючись за собачий загривок, несмiло увiйшов я в чрево города. Вiдкрилися кривуватi вулицi, зм’якшенi порохом, соломою i здобренi кiнськими кiм’яхами й помиями, якi газдинi виплескували з вiкон i дворiв. Розверзлися темнi й сморiднi пащi дуфортiв-дворищ, якi ковтали поодиноких людей i навiть брички. Розпросторився синiм бруком плац, оторочений коробицями будинкiв. Загалайкала-запiстрявiла торговиця, стягуючи людей, наче свiжий кiзяк мух. Над усiм цим зоддалiк бовванiло маленьке дiвоче груденя гори з камiнним соском замку. І неспогадано виблискувала крiзь мури й дерева рiка – як розлите й забуте на землi небо. Кликала, зачаровувала i в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрiзаеться часом.
Пiсля Влениноi кучi i собачоi буди менi вiдкрилися райськi простори. Я спрагло обживав цей свiт очима, руками, колiньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нiкому не було до мене дiла, я вiд першого раннього скрипу колiс до першого нiчного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.
Нiхто не мае стiльки клопотiв на тривкий лiтнiй день, як безпритульний хлоп’як.
Пронизливо свистiти губами на два пальцi i на кулак, пужаючи щурiв на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батiг-карбач. Стояти на головi, ходити на руках та колесом, стрiляти з рогачки, лука i цiвки з бузини, поцiляти камiнцем у бляшаного когута на каплицi. Ловити птиць на кiнську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возiв на ходу качани. Скакати з мосту i перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремiнцем i мохом, глушити каменем рибу, запiкати в глинi вкрадене курятко чи пiдбиту дику качку, непомiченим лазити мiж базарними столами. Чорнити сажею бiлизну дiвкам, що перуть на Забродi. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори i дерти пташинi гнiзда…
Я умiв ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимi запрягав у старе корито i шурхотiв заснiженими яругами. Та це дурощi, хоча дещо iнше викликало в дiтвори не лише завидки, а й страх. Я мiг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, – i коли налiтав скажений псисько, я простягав до нього руки i починав тихо говорити. Молов усе, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цiкавим для мене самого i щоб голос був тягучий, з придихом i не вривався. Пес сiдав на гузичник i завмирав. Посоловiлi очi його неклiпно зорили на моi губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеникiв теребила винницi й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим бiльша частка садовини менi припадалася.
Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачi. З тих оказiй, либонь, i зародилася хiть до писання. Правда, говорити й писати – не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слiд добирати iх скупо й мiсити густо, як гончар iз жменьки землi лiпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо – хитромудра штука. Кортить написати много, але слiв для цього зужити мало. Це як iз грiшми: можна мати iх густо, та обходитися малим. Що багатший чоловiк, тим суворiшу мiру мусить знати, сповiдати спасенну самообмеженiсть.
Про мою ворожбу з псами скоро дочулися господарi. Не один грозив Оленi п’ястуком: «Я тому сучому синовi ноги-руки покришу! Аби лише напав його десь». І Пальо гугнiв п’яним ротом: «Урвитель росте, Влено, на твою голову. Давно час прибивати’го до якогось ремесла».
Як би не минути згадку про iнше. Коли пильнiше придивитися до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таемнича рука. Направляе твоi кроки, вiдкривае потрiбнi дороги, пiдтручуе до потрiбних людей. Пригадуеться, мав я вже тодi першу свою скарбничку, яку ховав у запiчку. Там були гладенькi камiнцi, гудзики, горiшки, скельця, квасолини, риб’ячий мiхур, перо сойки, кiнський зуб i навiть мiдна бляшка з церковноi лампи. Не було лишень грошей, жодноi монетки. І я взявся це дiло поправити.
Колись чув, як на базарi один низянин цоркав одна об одну глинянi люльки i гойкав: «Добра тяга, солодкий дим! Дзвенить, як залiзо!» І тепер я знав, з чого буду правити грошi. Кружальця з глини виходили кривенькi й блiдi. Тому я заповзявся iх пiдбарвити. Добре, що барва була пiд руками. На самих руках. Я здирав своi заструпавiлi подряпини i кров’ю черленив лiпнину. Так вона бiльше скидалася на мiднi грошi. Шкода лишень, що мало було ранок на тiлi. Але то нич, буде й завтра день, i позавтра – будуть i свiжi рани.
