Криничар

скачать книгу бесплатно

Криничар
Мирослав Дочинець

“…Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет, як здобути те, чого домагаються всi – Багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – звiльнення вiд страху i вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми . Ось писемний дiярiюш про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…”

Мирослав Дочинець

Криничар

Роман

Івану Дочинцю, який вiдкрив менi свiтло книги.

Емiлii Дочинець, яка вiдкрила вагу грошей.

    Мирослав Дочинець.

Я – крихiтний олiвчик у руцi Господа, який пише лист любовi цьому свiтовi.

    Мати Тереза.

Час – це едина монета нашого життя.

    Карл Сендбер.

Коли стаеш на мiст, спробуй палицею – чи надiйний.

    Стара приказка.

Спекотного пролiття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тодi благодатна домiнiя Мункач подарова ясновельможним цiсарем архiепископу графу Лотару Францу фон Шенборну за помiч цiлим драгунським полком у турецькiй вiйнi) в княжому городi Мукачевi на торжищi Пiяц було здвигнуто залiзного боввана. То був пам’ятник не людинi, а псовi. Викуваний зi старих ланцiв, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вiтрив гострим носом прибазарний сморiд. Дужi лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Дiлового. Дротяною шерстю пса стiкало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, нацiдивши повнi пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки вiдхиливши рукою питво, зiрко придивлявся то до вух звiра, то до панських – i втiшно знаходив подобу. Тодi й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавiло в прозеленкуватому склi.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив пiд мостом на Руському кiнцi, принiс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив пiд ним солому i, коли попiл розтопився на густу оливу, став з варiшки поливати нею залiзного пса. Олива та нараз застигала – i пес заряхтiв на сонцi, як новий дукат. Торбачка Пiшi-Магда лизала собачий хвiст i гойкала, що то щире золото. Нiби вона на тому розумiлася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночi зiшкрябав золотий покрив – i пес запiстрявiв, як злежаний заячий лайбик. Тодi знову придибав кривий Жига з вiдрятком, i знову крив кування позолотою. І втрете так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собi на нiч солможак, а голову клав на камiнну плиту, що нагрiвалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету i влягався пiд його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залiзом.

Мукачiвськi люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собi багатства. Вони знали, що чинять, знали, звiдки в того лаби зросли.

Довго стояв той пес на Пiяцi, i обминала його челядь, вози i роки. Глинянi хижки довкола брала рiка, а натомiсть мурували кам’яницi. Ширшала i твердiшала вулиця. А люди навпаки – м’якли серцями, бо замагалися, виходили з бiди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож i торговиську стало тiсно. А вiдтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачiвець, виказуючи йому честь i пошанiвок.

Із пса давно здерли позолоту, пiд ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, вiдломили хвiст. Якщо бовван не iржавiв, то лише через те, що дiтня голими гузенятами возилася на ньому. А вiдтак якийсь жид купив те мiсце i скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту пiд ним, знайшли акацiеву довбанку iз заткальцем. А в нiй шкiряну тайстрину iз зшитком паперiв. Жид з усього вмiв мати хосен, вiн продав знахiдку графському гайниковi Шолтису. А той вiддарував iх учителевi-швабу Ленарту, що навчав його доньок.

Учений чоловiк, маючи пiетет до всякого документа, покликав собi на помiч руського дяка Йвана Гошика з Росвигова. І той вичитав i витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожнiла, не одне курятко було з’iдено за тим перечитом. Що далi вглиблявся Гошик у повiстування, тим бiльше загострювався Ленартiв сухий нiс, а в риб’ячих очах оживали лiловi чоловiчки. І вiн квапив-пилував Гошика вислiпувати буквенi ряди. Вiн збирався переписати собi зшиток по-своему, але нагло заслаб. Так тi папери й осiли в дяка.

На останнiй покайнiй сповiдi Гошик вiддав iх ченцевi, котрий опiкувався монастирською книгозбiрнею. Так у гайниковiй тайстринi з оленячоi шкiри вони й пролежали на верхнiй полицi до 1946 року. А тодi одного березневого дня бiблiотеку завантажили в студебекер i вiдвезли до Ужгорода на дворище КДБ. Тут ученi мали перебрати книги й переписати те, що придасться новiй добi, а що нi – спалити. Волохата торбочка впала пiд ноги водiю студебекера, i оскiльки той був затятим рибалкою, то злакомився на таку рiч: добре буде носити в нiй рибальський рихт i хлiбець iз солониною. Пiдняв ii i запхав собi пiд сидiння. Тайстрина справдi придалася, в нiй пожиток не мокнув навiть у зливу.

Я добре пам’ятаю оту його наплiчну тайстру, бо вуйко Митро часто брав мене з собою на Боржаву, в якiй паркими ночами кидалися грубi, як телята, соми. Про паперовий згорток, який вiн про всяк випадок запхав пiд дошку пiдлоги, мiй родич прозрадився вже тодi, коли я сам почав щось пописувати в газети.

Так на свiт було видобуто зжовклi крихкi аркушi, списанi твердою рукою. Вони пахли мишвою, тлiном i трiшки iржею, що залишаеться пiсля старого залiза, з’iденого невмолимим часом.

Ось – цi записи. До них мимоволi тягнеться рука в сум’яттi душевному. І тодi здаеться, що не ти iх читаеш, а вони зчитують тебе.

* * *

Коли менi не спиться, я кличу не ангела до сну, я покликаю в пам’ять дими. Так любо, так утiшно дивитися на сивi хиткi стовпи, що здiймаються в небо, пiдпираючи студенi хмари. Добрi чотири сотнi коминiв грiють обшир над Мукачевом. І вiд того й менi теплiе на серцi, а нiздрi лакомно хапають звичний припах. Може, тому, що молодiсть моя проминула пiд землею, в старi лiта мене, як безклопiтного дiтвака, манить небо. Усе навиворiт, як на смiх.

Дим – це вiддих людського житла, добрий дух хижi. Дим може багато чого розповiсти такому бувалому чоловiковi, як я. За клубами з комина я вгадаю, чим топили пiч. Легкi, як марево, синюватi струменi сiе добрий бук. Такi димки стоять над жидiвськими й мадярськими кам’яницями довкола Пiяцу. Твердi, ситi снопи вергаються з димарiв там, де горять дубовi колотвицi, що iх громадять у Пiдгородi шваби. Молочно-блiдi цiвочки пускае береза й вiльха. Липа, осика, лiщина та iнший рiденький корчiвник пахкають густими клубами, якi довго не розвiюються у високостi. Зеленкуватими космами, пострiлюючи iскрами, чадить сира солома й сiнна потеруха. Кислою гiркавiстю тягне з Руського кiнця, який мадяри називають Оросвийгом. Там гнiтять у печах бадилляччя, гарбузове гудиння, стебла посоняху i надертий з-пiд снiгу лист. І нi з чим не сплутаеш змiйчастi iржавi павiсьма вiд кiзяка. Пораз, хоч i не одразу, вгадую я терпкий, як егерське вино, смак кiптяви вiд паленого жолудя й дикого каштана. Його заколочуе вiтер iз пiстрялiвського порубища. Ще менi пам’ятний гар смолистоi стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лiвобережноi Карiчки. Що лише не палить, не пхае в черiнь наш люд, аби вгрiти тiло й приварити якесь iдло. Вогонь iх грiе й годуе, ще й повiдае небовi про iх поденну житнiсть. Шепоче про це пащами коминiв.

А менi з тих димiв найсолодший той, що з вербового пагiлля. Такий задавнено солодкий i жданий, що аж памороки забивае, коли зненацька надлетить iз пiдгорянського зарiнку, вiд пiзньоi рибарськоi ватри чи вiд казана кошикарiв, що виварюють на березi свiжу лозу. Хоч той димок i дере горлянку, але менi вiн проситься в груди, як майський мед на язик. Може тому, що приносить на своiх легких крилах казки мого дитинства. Їх було не густо, та все ж були. Хоча б ота – про замохнатiлу вусату рибу з-пiд кольчинськоi греблi, що ссе цицьки потопельниць…

Багато билиць можуть розповiсти менi дими.

Не пiдвладний менi й не пiзнаваний, як це нерiдко бувае, лише дим iз власного комина. Бо це не вiльний, не справдешнiй дим. Дим зламаний i замурований у камiнь. Такий дим не може мати свого сталого запаху. Як пес на припонi, що завжди мае iнший норов. Як невiльник у темницi, що мае iншi очi.

Я, багатий чоловiк, можу привезти собi з Верховини найлiпшi буковi дрова, що дзвенять, як залiзо. Можу топити деревним вугiллям з моеi ж копальнi, яку пастушки колись винюпали за коропецьким березняком. Можна б без жури i стиску грiти покоi та столувати родину й прислугу. Та що, коли я не звик топтати золото ногами i пускати грошi на вiтер. Якщо свiт вiдкрив менi очi, налив оливи в голову, а в руку дав грiш, то мушу, видати, я цим послуговуватись до скону. Мушу йому служити.

Менi розповiв про цi печi вузькоокий чоловiчок пiд Бiлгородом. Я там копав лази пiд городськими мурами, а вiн навчав нашу старшину битися на мечах. Хоча сам вiн меча й не мав – такий собi акацiевий обрубок. Зате цiпок той крутився мiж його пальцiв, як веретено, зi свистом краяв повiтря, а турецькi палашi вiдлiтали вiд нього, як вiд булата. При цьому сам чоловiк майже не переступав з ноги на ногу, лишень кий його мигтiв, невловимий оку, лiворуч-праворуч, над головою й за спиною, вiдсiкаючи з глухим дзвоном нападникiв. Звався вiн Лiнь. Недурно, либонь, прилипло те назвисько до чоловiка. Бiльшого лiнюха я не стрiчав. День при днi, коли не школив рубак, Лiнь дрiмав, загорнутий у баранячу реверенду. Мороз стягував його жовту, як на бубнi, шкiру, лише iнiй бiлiв на бровах i рiденьких вусах. Я торгав його за плече, аби пересвiдчитись, чи ще живий. І вiн вищиряв рiденькi мишачi зуби й розтуляв шпари сльозавих очиць. Був живий, ще й який живий! Як той здихлявий кiт, що й позiхнути лiнуеться, а пожбур його з даху – впаде на чотири лапи й у клiп ока вихопиться на дерево, в безпечне мiсце.

Я питав того чоловiка, звiдки вiн. «З-пiд небес», – шкiрився, як пес на гарячi крупи. «Не бог же ти, скажи, з яких земель?» – допитувався я. – «Я iз землi, що огороджена кам’яним парканом, по якому можуть пройти чотири верхiвцi стремено в стремено». – «То ви там лише б’етеся на палицях, чи щось i робите людського?» – «Ми там будуемо храми з верхами, закоченими, як лист лопуха. І сiемо в воду бiлу пшеницю». – «Як не люди», – сердився я. Але не зi злостi, з холоду. Що сердитися на людей, котрi не такi, як ти. У Бога всього багато.

Зима тодi стояла така ж люта, як i тепер. Конi копитами примерзали до криги. А нам не вiльно було палити вогнi, щоб не забачила замкова сторожа. Менi ще стерпно, я довбався пiд землею, а земля тепла. Для живого вона тепла. Це вмираючому вона здаеться студеною. До того ж я мiг притулитися до кобили, що витягала з довбанки кремiнь. А тим, що сидiли на льоду в очеретах, скажу вам, було невесело. Нiяк iм було. Бо мороз зварював кров i висушував мозок. То нiчого вже й не кортiло, тiльки спати. І засинали навiчно. Кого десяцькi не могли вже розбудити, роздягали, розпорюючи полотно, i обтуляли себе добутими хламидами. Ножi тупилися об тiла, задубiлi на кiстку.

Мiркую, що холоднеча дiткнулася й жовтолицього. Як сновида пiдiйшов вiн до купи, котру ми наносили з пiдкопу. Своiм бучком-мечем поцоркав об рудi плитняки, один, другий, третiй. «Це теплi каменi», – засипiв радiсно. Нiхто й око не скинув, подумали, що сплив розумом мечоносець. А вiн тiшився: «Тепла постiль буде. Тепла нiч буде». Пiдняв свiй акацiевий костур i найближчого з нас штурхнув на глиняну купу. Нiхто не мав нi сил, нi волi перечити мавпиську, знаючи його легку руку i тяжку зброю. Вояки тягали камiння i мостили з нього низенький колодязь, що сходився аркою вгорi. Вiд нього протягли ярок на два лiктi завширшки, який теж накрили плитами й замастили глиною. Землю розмiшували своею сечею. Так казав Лiнь. Той рiвчак потягся до гаю, пiд кудлатi шапки сосон. Коли це було готово, Лiнь палицею пiдсiк очеретину, i всi взялися за своi клинки. Нiхто не розумiв його дивного замiру, але кров наша ожила, пiд каптанами зародилася подоба тепла.

Люди, вимордуванi затяжною облогою, сiкли тростину, як ворога. Тим паче, що цей не боронився. А Лiнь учив, як сплiтати з комишу снопики, схожi на рiздвяного дiдуха. Тi перевесла ми запхали в кам’яну криницю, i Лiнь черкнув кресалом. Лише тодi всi збагнули, що це – пiч. Сухий очерет затрiщав, заговорив гарячими язиками, а над сосняком закурився легенький димок. Здаля, з фортецi, то могло здатися снiжною курявою чи млявим надвечiрнiм туманцем.

Що казати, пiч наша горiла i грiла. Вузькоокий першим постелив свою попону на тепле камiння. Ми попадали за ним, переплiвшись тiлами в живий ланцюг. Люди хапали забуте тепло руками, губами, вдихали його й надовго затримували в собi. А солома тлiла, пiч розпалялася, видуваючи рятiвний дим, i мерзлота вiдступала вiд наших стегон. Земля ставала теплою, як жона. Нам уперше за цю зиму наснилися солодкi чоловiцькi сни.

Ми гадали, що не покинемо Бiлгород нiколи, що вмерзнемо в кригу його озера. А сталося так, що порятував нас усiх один чоловiчок. Той, котрого ми мали за нiщо, за пусте мiсце, брали на посмiх, ненавидiли i таемно жадали, аби розсiк його жовту плоть чингал котрогось iз наших сотникiв.

Дивний був той чоловiк Лiнь. Та хiба мало дивних? Хiба для когось я не чудний?! І чи не здасться комусь химерною ця розповiдь про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…

Тепер, через десятки лiт, я розумiю, що лiнькуватiсть Лiня, вiдстороненiсть вiд окружжя i подiй були для нього рятiвною Пустотою, в яку вiн ховався, як равлик у мушлю. Це була не осоружна, гнiтюча порожнеча, як у нас, котру ми наповнювали хто чим – хто страхом, хто млявим гнiвом, а хто пустослiв’ям. Вiн свою порожнечу залишав вiльною. Цим вiдрiзнявся вiд нас. Барабан звучить порожнiй, а набитий лахмiттям – глухне. Лiнева Пустота була цариною неприсутностi, необтяженостi, недоторканностi. Затишне кубельце духу, в яке не проникали нi солдатськi знегоди, нi буденнi клопоти, нi жура, що черваком жере серця. А що вже казати про студiнь, про вошi i голод…

Ми мали Лiня за пусте мiсце, а вiн i справдi перебував у пустотi легкостi. Легкiсть серця для таких людей важливiша за твердiсть м’язiв, широку кiсть i тягар корисних речей, якi ми громадимо собi впродовж життя. Легкiсть для Лiня була навiть у виборi зброi, щоб i руку зайвий раз не обтяжувати. Інколи менi здаеться, що й палицю вiн носив лише про людське око. А перемогти мiг i без неi.

Якщо, звiсно, йому була потрiбна ця перемога. В чому я маю сумнiв.

Так я мiркую нинi. Та з ким про це поговориш у чотири ока, душа в душу? Якби поряд був Гречин. Я навiть здогадуюся, що б вiн мiг сказати – чоловiк, що називав себе буквою Епсилон.

Меч належить однiй людинi й убивае одну людину. Чаша належить однiй людинi, але з неi можуть напитися декiлька людей. Монета теж належить однiй людинi, але в дбайливiй руцi послужить багатьом, помножить мечi й чашi, та й сама помножиться.

Якщо ти вродився з насiнини войовничостi, то можеш у лiнощах скнiти весь вiк, можеш спати собi, але бряжчання зброi вмить пробудить тебе. І ти пiднiмешся, як стiй, оголяючи нерви свого духу i свiй меч. І в бою ти вiдновишся, а меч твiй нагостриться. Навiть якщо вiн дерев’яний. Бо справа не в матерiалi, з якого вiн роблений. Справа в матерiалi, з якого правлений ти – воiн. Перст вiйни на тобi.

Якщо ж на твоiй руцi золота печать, то може долоня бути твердою вiд мозолiв, як кiнське сiдло, можеш ти бути зноском примiського вертепу, байстрюком з попелу й тирси, – твое серце втiшатимуть не шабельнi згуки, не нути гусель, не бемкання дзвонiв, а тихий, таемничий подзвiн крейцерiв у прохолоднiй скринi. Бо в тiй скринi прихованi i вiйни, i музика, i храмини. Весь бiлий свiт умiщаеться в цьому темному нутрi.

До чого я хилю? Ота пригода пiд Бiлгородом мимоволi застряла в моiй головi, як застряють цiннi окрушини на решетi золотаря. Весь час я добуваю iх звiдти, обмацую, зважую, а далi вiдливаю в якесь пожитне дiло. Так я вдома скликав лiпших мурникiв i пiчникiв i розповiв iм про свiй задум. Лише в двох засвiтилися очi, але й цього достатньо. Я звик до людського маловiрства. Вони вимурували казан за моiм начерком, а середину обкували залiзом. Тодi взялися за стiни. Чим довша люлька, тим лiпша тяга, мiркував я. Стiни, з покою до покою, порожнили борознами, щоб дим мiг вiльно собi снувати аж до комина, до якого вже доходив ледь теплим, устигши вiддати тепло кам’яницi. Ще бiльше чудувалася челядь, коли ми затопили оту пiч. Я велiв пiдмести двiр i дровiтню, обрiзати дерева, а з хлiвiв нести потеруху. Усе це засипали в залiзний бубен i запалили. Пiд вечiр хижа нагрiлася рiвним благим теплом. А в пiч до ранку й заглядати нiчого, воно собi тлiло й тлiло – смiття. Я й сусiдам сказав: тепер свое смiття несiть сюди. Усе, що горить i не горить, те, що дотепер у Латорицю скидали.

Направду мiй осiдок обiгрiвався смiттям i навiть помиями, усiм, що прибирали з берега рiки вiд млина до Черленоi корчми. Бувало, тиждень пiч не розпалювали, а вiд казана з непотребом цiдилося лiтепло, якого було доста для хатнього затишку. Жона в лежницi тулилася до теплоi стiни бiльше, нiж до мене. Я ж люблю холод, свiжiсть. Що ще чекати вiд того, хто зрiс на семи вiтрах.

Тодi я увiльнив служника, що стояв при грубах, i вiдрядив його опоряджати церковне дворище. А дрова, заготовленi на зиму, вiдвiз до школи.

Прихитрившись, я пустив змiйкою цiвки i в городець, пiд грядки. А згори накрив iх стрiшками з вистрижених кролячих шкур, аби сонце пробивалося. Надворi снiжило, а в моiй теплицi яскрiла зеленина i земля смачно парувала. На великодне розговiння я поклав на архiерейський стiл кошарик зеленоi цибулi, салати, кропу й повне сито огiрочкiв-мiзинцiв. Було з чого дивуватися на гостинi.

Вуличних поголосiв теж вистачало. Приносила iх з торжища кухарка. «Пан Кутьо вiзьме хосен навiть iз собачого лайна!» «Золотар е золотар, циганам тепер у мiстi немае що робити. Все вiн пiдбирае». «Переповiш, Гафiе, газдi най прийде i мiй будар почистити».

Я знаю, це не злоба iхнiми язиками обертае, то плеще з них голоштанна веселiсть. Ачей не забули вошивi мудраки, з чого я вчив iх хижi лiпити, коли сiм лiт тому Латориця в першi зазимки понесла цiлу вулицю. Ледве худобу вiдтягли. І стали чорним згарищем на бiлiм снiгу, з дiтьми на руках i з упованням в очах. От i маете те, що накликали! Доки вам, маловiри, можна заказувати не довбати камiнь з дамби, не копати пiщанi ями в берегах, не рубати хащу над потiчками?! Доки лiпити будете халупи з глини на глинi?! Та ще й на самих закрайках, аби нужникiв не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати колодязiв, а просто з берега черпати – i худобi на пiйло, i собi на юшку. Нерозумне, недбайливе плем’я! Не порадившись iз головою, руками все хапають…

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

«Господь покарав нас, солодкий паночку».

«Виджу, – сказав я, – але ж я не пiп. Ви до церкви йдiть».

«Рiка все забрала у нас, i твоi позики теж. Голi ми чисто, що з нас тепер вiзьмеш?»

«Правда твоя, Йошку: нiчого з голого не вiзьмеш».

«Тодi хоч шкури нашi вiзьми. Твоi ми цiлком. Роби з нами, що хочеш», – правив далi хитрий чоловiк.

«Е нi, братику, робити з вами я нiчого не буду. Самi робити будете».

«Ми б i радi прислужити, пане, та зима зазирае в дiри. А дехто й шапку не встиг ухопити».

«Нiчого, Йошку, зiгрiетесь. Хто робить, той голий не ходить».

Загад дiло справуе. Я послав кметя до своiх цеховикiв за сокирами й пилами, i нужденна череда людей i тварин потяглася до Сорочого лiска. Його я вимiняв колись у графа на брукiвку зi своеi каменоломнi в Шелестовi – вiн ii стелив на майданах у Вiднi. Прийшли, стали. Дерева сiяли на сиротинну громаду останне листя, тверде, як бляха. Хтось пiдняв жолудь i пiднiс до рота, щоб заживитися.

«Тут маете свою нову вулицю, – сказав я. – Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнанi звiрi.

На один дух ми перетяли узлiсок шнурами, так, аби кожнiй родинi припало чотири дерева на шiсть-сiм ступнiв одне вiд одного. Шваби колись мiряно садили лiс. Люди взялися за роботу нараз i мовчки. Заговорили сокири, загули пили. Сорочi гнiзда падали, як шапки з верховiття.

Робили i вдень i вночi, присвiчували ватрами. Час не вiл, його не прив’яжеш. А снiжок, що сiявся за комiри, лише пiдганяв робiтникiв. Дерева пiдрiзали на висотi в пiвтора зроста найвищого чоловiка. Стинали iх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводiла з Визницi. Вiн так цiлив, що крони входили одна в одну, як пальцi рук у замок, коли хочеш напитися з криницi. Їх ув’язували гужовками з лика, а зайве палiччя вiдсiкали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дiтьми теж не сидiли – рiзали в заплавах очерет i тут же пластали його на покрiвлю. Товстiше встелиться – теплiше буде, радили дiдове. Мали роботу й вони – обкурювали стовпи, аби дерево далi не йшло в рiст i не бралося черваком.

Прийшла черга й до стiн. Колись у Волохii я видiв, як iх плетуть iз верболозу, а затим обмащують глиною. На Карiцi, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогнi, щоб земля попустила й прийняла воду для замiсiв. Глина вперемiш iз солом’яною сiчкою добре бралася до плетенки, твердiла за руками. Хижки виходили, як кошi. Може, десь кривенькi, та не мусить бути рiвно – аби живно! Розпаленi всерединi вогнища просушували стiни, наповнювали iх першим теплом.

Я послав на лiсну вуличку вiз, аби в кожну хижу занесли по мiщатi муки й картоплi, бутлик олii i плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув i тиждень пiсля повенi, як отець Данило кропив тi поселi йорданом i креслив нiгтем хрестики на глинi. Благословив iх, а новосели на мене обзиралися:

«Пане Кутьо, скажiть нам щось i ви на порiг».

«Що тут казати. Живiть i не бiдкайтесь, не пiдгодовуйте бiду».

Ще й на iнше iх напоумив: збирати за худобою свiжi кiзяки i мастити стiни поверх глини. Для пущого тепла. Й не лiнуватися, бо та кiрка вбереже iх гнiздовища вiд студенi.

«А псяче лайно теж збирати?» – питали мене. – «Всяке збирати», – вiдказував я. Люди вiдходили трiшки, притлумлювали горе, вже фiглювали. І я не сердився.

Пан Кутьо – так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хiба я можу сердитись? Назвисько це не найгiрше. А головне – заслужене.

* * *

Народила мене, як i всiх, жiнка, та матерi я не мав. А про вiтця грiшно й казати. Нiхто його не вирахував. А може, вiн був i не один.

По Юрiю, коли об’ярювалася вже вся бiднота й удовицi, заiздив до Мукачева цiркус. Бургомiстер не пускав iх фiглярити на Пiяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березi Латорицi, коло винарнi «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мiзерний зморщений карлик, що мав колiщата на ступнях, на колiнах i на гузицi. Вiн качулявся на них мiж ногами людей, як навiсний, ще й на стiни злiтав. Був ще хирляк iз качиним носом i з дiрками в щоках. Крiзь них дзюрив водою на п’ять ступнiв довкола – жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку i на неi всiдалися всi доброхотцi. Витягував пальцями з одвiрка забитий цвях. Пiднiмав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всi чекали прикiнечного видива. Коли на обзiр винесуть кошарку з дiвчиною-змiею. Вона лежала карiчкою, як ковбаска на сковорiдцi. Тiло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чiлочка здiймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дiвча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперiзувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят i в пупок було засилено крихiтнi срiбнi дзвiночки. Великi сiряво-синi очi (такi i в мене) склiли в нерухомостi. Повiки ii не клiпали.

Та ось циганчук торгнув бубон – i шийка змii здригнулася, дрiбнi брижi перебiгли шкiрою. Вузенькi блiдi губи розтулилися i звiдти стрiльнув роздвоений язичок, зателiпався, як у правдешньоi змiйки. Шия видовжилася, i жало торкнулося чiнговика на цицi, на однiй, на другiй, на пупi. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвiн: «цiнь-дзiнь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща заревiла з утiхи й тiснiше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батiжок кротона обпiк йому пальцi.

Вкопали сторчма струганий стовпець, i дiвчина умлiока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на однiй нозi танцювала пiд лампою, ламала натрое-начетверо свою безкiсткову плоть. І в такт ii дивовижних хилитань уплiталися срiбнi нути: «цiнь-дзiнь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Сипалися, нiби монети, на задертi голови присоловiлого юрмища.

Затим вона сповзла долi й iгрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змiю. Позивач кинув до кротонового клебана грiш i розчепiреними п’ятiрнями став загрiбати в’юнке тiло. Та де там, кожноi проби лишався нi з чим. Двое торгашiв заповзялися накрити ii своiми сердаками й притиснути ногами. Але дiвча вислизнуло, як вуж з-пiд лопуха. Давидкiвський рибар мав при собi сiть. Приноровився й заплутав нею змiючку. Якийсь вiзник кинувся йому на помiч, аби пов’язати невтримну вiжками. Смiшнi людкове: якщо та знайшла шпарину в неводi, то який ремiнь ii припне. У кротонiв капелюш дзенькали й дзенькали копiйчата, але втiху не заробив собi нiхто. Нещасного, кажуть, змiя й на конi вкусить, а в руки не дасться.

Корчма гула, як бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цiдилася сливова паленка. Жiноча голизна розпалювала чоловiцьку спрагу. Марно домагалися спритники втамувати ii бодай рукою. Така нагода приберiгалася на вечiр, i не для простолюду. Пiд стрiхою «Молока русалки» була картярня, де збиралася вiйськова старшина, цеховики, крамарi, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, вiддаючи кесарю кесареве. Коли картярi добре вже розiгрiються винцем i грiховним дiльцем, притлумлювали лампу i розгрiбали стiл. На схiдцях чулося гупання кованих чобiт кротона. Вiн нiс перед собою сувiй едвабу, а в ньому – дiвчина-змiя. На пурпурному полотнищi вона тепер лежала бiла, як болотна лiлея, i так же тривожно пахла. На пальцях рук i нiг були нанизанi перснi – мiднi, склянi, кiстянi, дерев’янi. А на зап’ястях i щиколотках коливалися кiльця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтiло золотими крихтами.

Вона й зараз лежала непорушно, з неклiпними очима й завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвiту з тареля i сипонув на неi. Тiльце стрепенулося, наче пiд живою водою, дзенькнули бранзулетки, зацокали перснi, озвалися дзвiночки. Пелюстини квiту змагалися з шовком дiвочоi шкiри. Соромiцьке видиво одною мiрою притягло очi гультяiв. У другому тарелi були першi ягоди з теплого боку Мужiiвськоi гори. Карлик став на перевернуту бочку i поклав ягiдку мiж грудей дiвчини. Вона сягнула двiйчастим язичком, пiддiла ягоду i втягнула до рота. Весело тенькнули дзвiночки.

«Хто хоче купити й собi ягоду?» – загугнiв кротон.

Карлик розкладав полуницi по випростаному дiвочому тiлу – на повiки, на губи, на шию, на груди, мiж реберцят, на пупок i марусин поясок, рожевою пiдковою обклав лоно. В затхлiй картярнi запахло ярим садом. Пiднесли мисочку з товченою чорницею, i блазень устромив до неi свiй гострий пташиний кiготь. Бiля кожноi ягодини вiн виписував цифру. Здушений гомiн перебiг залою. Що бiльше знижалися ягоди вiд лиця додолу, то дорожчали. Хтось хiхiкнув: «Малий золотник, та коштовний».

«Дверi в рай вiдчиняе щедрiсть, панове», – щирив зморщений рот карлик.

Та чоловiцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на тарiль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своеi ягоди, при тому чоломкали з присмоктом i тiльце. Хтось у жолобок бiля пупка пiдлив собi ще й вина. Іншi теж загалайкали, розказали й для них нести кухлi з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в головi поселяеться хiть, розум вiдходить. Полуничнi цiлунки пiд регiт громади звучали частiше, i за кожним подячно дзенькав срiбний дзвiночок. Карлик пританцьовував на бочцi й виводив на дiвочiй шкiрi новi й новi цифри, що темнiли змiiними розписами, доки iх не злизували гарячi язики, голоднi плотi.

А далi було таке, про що менi не те що писати, але й говорити не бажиться. Не знаю, наскiльки правдиво повiдае вдовиця Влена, до котроi стягуються всi окружнi брехнi, та мушу iй вiрити. Бо iншого передання не маю.

Однi картярi впивалися, другi виходили з порожнiми кишенями, третiх волочили домiв роз’ятренi супружницi, проте були й такi, котрi навелично крутили перед карликом барвистим папiрцем i влесливо шепотiли: «Мiй полоз хотiв би спiзнатися з твоею змiючкою. Благослови, няню». Очицi дрiбного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дiвчину згортали в покривало й вiдносили до сусiдньоi комiрчини. Вона ставала знову безживною, як мiдянка на студеному каменi. Жили лише дзвiночки на ii податливому тiлi. Вони гомонiли навiть крiзь дубовi стiни…

Дiвчина-змiя була моею мамкою.

Влена якось переповiла менi ii планиду. Дитина знайшлася в газди у Лавках. Це маленьке сiльце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрiбними бумбульками, печуть крумплi i яйця в попелi з лози, а дiвчата вечорами тягнуть на мiстках журнi спiванки.

Плавле кача, плавле,
Само собi кряче,
Мамка ня втопила,
Тепер за мнов плаче.
Не плач, мамко, не плач,
Бо вже тепер годi,
Кой-ись ня втопила
В каламутнiй водi.

Дiтвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не мае кiсток. Тiльце подавалося й тягнулося, як драглi. Куди рученя чи ноженя обернуть, там i залишаеться. До того ще й очi не стулялися, нiби повiчки приросли до брiв. Зайвий раз на калiчку не кортiло глянути, а вона зорить за тобою невсипно – i вдень i вночi. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли жона ходила в тяжi, зiрвала ягоду зi змiiним сiм’ям. От i посiялося в нiй. Мати аж принiмiла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того виплодка. Але губити живу душу грiшно, то вона, коли прала покрiвцi, пустила кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрiв, що добро пливе. Поклав кошарик на воза. У кого нiчого немае, той нiчого й не втрачае. Вдома циганчатам буде бавка. Де шiсть ротiв, там i сьомий. Дома циганка роздивилася дитинча i сказала: «Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й лiпше, бо вiск дорожчий за м’ясо. Дочекаемося, коли приiде цiркус».

Цiркус навернувся в Мукачево другоi весни. І кротон, мовчазний i добродушний чоловiк, викупив у цигана «гумового» назимка за три лiктi полотна i десяток пiдкiв, якi вiн згинав i розгинав на показiю людям. Карлик вимуштрував дiвчатко в лицедiйку. Та ще й яку! На дiвку-змiю радо ходили випулюватися i в Сукмарi, i в Доброчинi, i на Словаках, i в Кроснi, i в Сербii, i по волоських схилах, i навiть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у роцi вело ii серце сюди – на угринське перепуття, де в долонях теплих горбiв пригрiлося Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала ii в засвiти, а винесла в свiти пречуднi.

З роками падав на силi кротон, тратив голос карлик. А чоловiк з дiрками в щоках шкодував порскати вином на публiку, радше ковтав його. Дiйшло до того, що цiркус тримався на вутлих плечах дiвчини-змii. Їi тiлом тримався.