скачать книгу бесплатно
9 квiтня, п'ятниця
Вiднiс двi останнi квiнтьеми до «Ірпiнського вiсника». Така поезiя вiдразу ж пiшла в номер. У рубрику «Поезiя нашого краю». Зiрка Нечитайло несказанно зрадiла, просто благала ще щось такого принести. Назвала моi вiршi променем свiтла серед сiрятини буденностi. І додала, що е великою шанувальницею моеi творчостi, особливо любовноi лiрики. Я пообiцяв, що далi буде, але нагадав редакторовi, що все залежить вiд натхнення, вiд образного свiтосприймання, вiд стану душi, зрештою. Адже душа поета – то така тонка субстанцiя, що мае як зовнiшнiй, так i внутрiшнiй свiти.
Зiрка сказала, що завжди рада бачити мене у себе. І простягла свою вiзитну картку, мило усмiхаючись, як завжди.
Я так i не зрозумiв, про що це вона. Зiрка весь час менi на щось натякае. Невiдомо, на що. Чому жiнкам так часто бракуе визначеностi у своiх висловлюваннях, чому пiсля iхнiх заяв нiколи до пуття не знаеш, що тобi на це слiд робити чи вiдповiдати? Невже жiнка – то справдi найбiльша загадка людства? Треба спитати у Емiка. Вiн розумний i розважливий. Як i його Яна. iхнiй шлюб – взiрець любовi, вiдданостi, мудростi i взаеморозумiння.
10 квiтня, субота
Та хай там криза середнього вiку, аби тiльки не творча! Так одразу ж i написалось. Про те саме. Про що кожний думае, та не наважуеться вголос сказати. Чи то вiд сором'язливостi, чи то вiд удаваноi добропорядностi. Чому ми, украiнцi, так грубо глушимо в собi прекрасне? Чому не дамо йому вихлюпнутися назовнi?
Написав нову квiнтьему. Про несподiванi знайомства, що можуть перерости у приемнi вiдчуття i глибокi почуття.
ПРО ОЛЮ
Я випадково вздрiв ii пiд вечiр у крамницi.
Красуня, що й казати… Подивився хтиво,
По грудях поглядом ковзнув, поцiнував сiдницi,
Що випинали з-пiд з короткоi червоноi спiдницi,
І вирiшив не пропустити це природи диво.
Поштиво пiдiйшов, вклонився, привiтався,
Як чинить кожний до панянок ласий чоловiк,
Казна-яких байок наплiв, грайливо усмiхався,
І кралю запевняв, що оце вперше закохався,
Вона i каже: «Йди за мною, я живу неподалiк».
Швидко прийшли. Вина менi дiвиця наливае,
Ми випили на брудершафт, поцiлувались,
Тут незнайомка, кваплячись, усе з себе скидае,
І всього зайвого позбутися менi допомагае,
І пристрасно ми стоячки хвилинку обiймались.
Нарештi лiжко! Ластiвка моя уся трiпоче,
Намацав хутко ii бiлi груди – чудо iз чудес!
«Вже йди до мене», – звабниця шепоче,
Мого проникнення вона несамовито хоче,
І ми удвох без сну всю нiч лiтали до небес.
Любилися нестримно, палко, просто очманiли,
Фантазiям, рукам й тiлам обое дали волю,
На вигадки були майстри, бо ми всього хотiли,
Спинялись трохи вiдпочить, i знову мали сили,
I я вiдчув, що покохав нову знайому Олю.
11квiтня, недiля
Подзвонив Емiк, сказав, що вже переглянув «Еммануель», «Грецьку смокву» та «Глибоку горлянку». Фiльми – те, що лiкар прописав! Сказав, що вiдчувае, що все життя себе обкрадав. Але час ще е.
Чомусь згадалось гасло мого дитинства «Африка прокидаеться!».
12 квiтня, понедiлок
А натхнення не полишило мене i сьогоднi. Писалося про кохання, що характерно. У форматi квiнтьеми, що теж характерно.
ПРО МОЮ НАТУРНИЦЮ
Майстерню мав я на Андрiiвськiм узвозi,
Де у вихiднi вся наша братiя митцiв гуляла,
А в буднi, на моему дерев'яному порозi,
Пройшовши по маленькiй звивистiй дорозi,
Приваблива натурниця опiвднi вже стояла.
Заходить досередини, чарiвно усмiхнеться,
Огляне витвори мого останнього малярства,
А в мене серденько вже стугонить i рветься,
Не в силi витримать, коли ж та роздягнеться,
Щоби побачити всi самоцвiти ii царства.
А та, неначе справдi хоче хiть мою дражнити,
Неквапом так, поволеньки знiма панчохи, блузку,
O Господи, хiба таке спокiйно можна пережити?
Де сили взяти, щоб тут просто не зомлiти?
Чи це пiдвладно витримати серцю й мозку?
Бiсиця хитра робить так щораз, не поспiшае,
Затим пита: «А де ж цукерки, фрукти, кава?»
Без лiфчика i трусикiв на мiй диван сiдае,
Закине нiжку на стiлець, журнальчика гортае,
Й смiеться радiсно, моя зваблива пава.
Бiгцем несу iй мед, горiшки, чашку чаю,
Забуду, що вона прийшла, щоб позувати,
Примощуюся поруч, i цiлую, i зiтхаю,
I дiвчина розводить руки, i я ii вже маю…
Ну хто тут буде кидати таке i малювати?
13 квiтня, вiвторок
Сьогоднi вже писалося якось само собою. Швидко i якiсно. З натхненням. З почуттям. Як то кажуть, що далi в море входиш, то воно приемнiше.
ПРО МОЮ ПОДРУГУ
А ще була у мене ловка сiроока молодиця.
Вiддавши вранцi чоловiку данину мiзерно,
Наторохтiвши купу нiсенiтниць, як лисиця,
Летiла на побачення зi мною, мов та птиця,
І любощами обсипала щедро i майстерно.
Спочатку залп мiцних французьких поцiлункiв,
Укупi з хвильним запахом ii пружного тiла.
Отримавши такий заряд п'янких частункiв,
Еротики сюрпризiв, цих жiночих подарункiв,
Я мушу перейти до справжнього кохання дiла.
Я щонайперше вушка панi язичком торкаюсь,
Вiд цього дамочки втрачають голову i млiють,
Це я не раз в iнтимi перевiрив, присягаюсь,
Я i собi цих пестощiв нiколи не цураюсь,
Та i дiвки про них, прикривши очi, мрiють.
А потiм руку слiд заслати любцi пiд кофтинку,
І лiфчика чимшвидше вправно розстебнути,
Погладити iй нiжно груденята, плечi, спинку,
І не спинятися нiзащо нi на мить, нi на хвилинку,
А далi одягу всього хутесенько позбути.
Без зайвих слiв потрiбно дати жiнцi насолоду.
Щасливий я, коли та скрикуе i стогне у знемозi,
Коли, вдоволена, даруе всю свою природу,
Без роздумiв iде на любощiв нову пригоду,
Й назавтра знову сонячна у тебе на порозi.
14 квiтня, середа
Головна новина дня!
Вiктор Янукович, прем'ер-мiнiстр, був обраний единим кандидатом на пост Президента вiд парламентськоi бiльшостi.
А я i забув, що цього року вибори нового президента! Ну що ж, кандидат достойний, досвiдчений, мудрий. Треба буде серйозно подумати над своiм громадянським вибором.
А при чому, власне, тут я? Менi ж вiршi писати треба! Хiба можна гаяти час на такi дрiбницi, як вибори президента?
Написав нову квiнтьему. Про випадковi життевi колiзii, що можуть зненацька захопити нас у найнесподiванiших мiсцях.
ЖОРСТОКИЙ РОМАНС
А от послухайте з життя мого такую оповiдку…
В вагонi-люкс я вирушив iз Киева з комфортом,
Й несамохiть накинув ласим оком на сусiдку,
З великим бюстом i в панчохах в крупну сiтку,
Яка мене вже пригощала шоколадним тортом.
Вирiшую здаля зайти, от i беру я слово:
«А хто ви i куди, мадам, чи можна вас спитати?»
«Та я кондитерка сама, а iду аж до Львова».
«То ми попутники тодi! Ну що ж, гаразд, чудово».
Вiдразу я про торт забув й схотiв ii спiзнати.
Пiдсiв до неi, в головi думки лиш про адюльтер.
Та й дама, бачу, вже готова, миттю розпалилась,
iй руку запускаю пiд мереживний бюстгальтер,
Обое кидаемось у iнтимних пестощiв фарватер,
І так раптово в нас iнтрижка закрутилась.
Нестримно хочу любощiв, про них ii благаю,
Попутниця менi i каже: «Тiльки б ти не охолов!»
Мене це пiдохочуе до дii, i я даму роздягаю,
Усю свою майстернiсть Казанови розкриваю,
І пасiя моя зiтхала i стогнала нiчку будь здоров!
Вже скоро Львiв. Не хочеться вставати й одягатись,
Такий знайомства на колесах швидкоплинний час,
Моя нiчна коханка починае мовчки фарбуватись,
Ще трохи, i перон. Лишилось тiльки попрощатись.
Й у справах невiдкладних бiгти. І згадувати зрiдка нас.
15 квiтня, четвер
Написав нову квiнтьему. Про кохання увi снi молодого студента художнього iнституту до молодоi студетки того-таки iнституту.
