скачать книгу бесплатно
На конi й пiд конем. Блакитна дитина
Анатолiй Андрiйович Дiмаров
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Анатолiй Дiмаров (1922–2014) – вiдомий украiнський письменник, мемуарист, лауреат Шевченкiвськоi премii (1981). У дитинствi пережив Голодомор в Украiнi 1932–1933 рокiв, воював на Пiвденно-Захiдному фронтi, побував в окупацii, командував партизанським загоном, отримав поранення. Увесь цей життевий досвiд пiзнiше вiдбився у творах письменника, зокрема й у захоплюючих книжках для дiтей.
В автобiографiчних творах «На конi й пiд конем» i «Блакитна дитина» розповiдаеться про дiтлахiв передвоенних рокiв. Ось уже кiлька поколiнь читачiв радiють i сумують, ростуть i дорослiшають разом iз головним героем Толиком. І якщо на перших сторiнках книжки вони знайомляться iз звичайним маленьким хлопчиком, в мiру слухняним, в мiру бешкетним, то розлучаються вже з солдатом, який за один день зрозумiв, що таке вiйна, людське життя i смерть. Ця правдива i неймовiрно лiрична iсторiя, часом весела, часом сумна, безперечно, буде цiкава кожному читачевi, спонукаючи до осмислення життя.
Анатолiй Дiмаров
На конi й пiд конем. Блакитна дитина
© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1973,1968
© Видавництво «Фолiо», 2010
Частина перша. Через мiсточок
Бiля вiкна
Мама iде на роботу, а ми залишаемось удвох: я i мiй брат Сергiй. Менi – п’ять рокiв, братовi – два.
Велика кiмната з глиняною долiвкою i широкою дубовою лавою пiд стiною, старенький стiл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне лiжко, де ми спимо втрьох, – оце й усi нашi достатки. Та ще бiля дверей стоiть висока бодня з борошном. Дуже цiкаво видиратися на неi i дмухати в те борошно: по сипучiй поверхнi бiгають довгастi ямки, зриваеться завiрюхою бiленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу i смикае мене за ногу, щоб я поступився мiсцем.
Але найцiкавiше мiсце в кiмнатi – едине невелике вiконце в чотири шибки.
Надворi – люта зима, намело величезнi кучугури, все покрилося бiлим, навiть люди, що iнодi заходять до нас, сивi од iнею. Мама йде в школу, а ми вiдразу кидаемося до вiкна, щоб ще раз побачити ii, окутану бiлим туманом.
Ми давно подiлили нижнi шибки: лiва – Сергiева, права – моя. За нiч вони обростають грубою кiркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого нiжно-бiлим снiжком. Коли цей снiжок обережно лизати, то вiн холодний i трохи солодкий на смак. А як почнуть дубiти язики, тодi краще хукати на шиби.
Спершу з’являеться кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшае й ширшае, а посерединi – свiтлiшае й свiтлiшае, тоншае й тоншае кiрочка льоду, доки не заголубiе, неждано й казково, омите тоненькою водяною плiвкою скло.
Тепер треба лише пильнувати, щоб вiконця не замерзли. Мороз обкидае по краях голчастi вiзерунки, i досить зазiватися, як вони поснуються довкола, наче слiди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченоi краси лiсом i мiниться, i виблискуе, i спалахуе тисячами кольорових вогникiв.
Ми поприлипали до вiкна i крiзь блакитнi кружальця дивимося на високi снiговi замети, що iскряться пiд сонцем, на запушенi iнеем дерева, якi немов понадягали теплi хустки, на застиглi дими понад хатами.
Згодом дерева й снiги починають червонiти. Темнiшають, видовжуючись, фiолетовi тiнi попiд заметами, а вiкна загоряються червоним.
Хата теж наповнюеться холодними тiнями. Вони спершу кубляться пiд лавкою, столом, лiжком, сизуватi й непевнi, а потiм починають потихеньку скрадатися на середину кiмнати, здаеться, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються пiд лаву.
Та чим бiльше кривавиться снiг i видовжуються тiнi надворi, тим густiшi, темнiшi, нахабнiшi тiнi у хатi.
Я намагаюся не оглядатись. Щiльнiше тулюся до вiконця, все завзятiше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий i патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, i водночас наростае непоборне бажання оглянутися назад.
– У мене е гостра шаблюка, я сильний! – голосно кажу я, щоб налякати того, що причаiвся за спиною.
– І в мене е шаблюка, – тоненьким голоском вiдгукуеться Сергiйко.
– Я нею аж сто вовкiв порубав! – вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано т о й. – І ще сто порубаю!
– Ги-и-и! – несподiвано починае пхинькати брат. – Хочу спати… Ги-и-и!
Мушу вiдiрватися од вiкна, що вже згасло й посiрiло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.
У кiмнатi вже зовсiм темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався пiд лавку. Чекае, доки я злiзу на долiвку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.
А Сергiйко тягне свое:
– Хочу спати!.. Ги-и-и!..
Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сiкти шаблюкою попiд лавкою. Вимахую довго, тикаю в усi куточки, доки не починае болiти рука. Якщо вiн там i був, то вже лежить порубаний, стiкаючи чорною кров’ю.
Зiскакую на долiвку. Брат обхоплюе мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодiвае мною. Хочеться, щоб зараз став передi мною т о й, я б смiливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довiрливо тулиться до мене.
Сторожиха
Мама тяжко захворiла. Їi повезли до мiста, а ми залишились удвох.
Сидимо i тихенько рюмсаемо: вiд жалю за мамою, вiд страшенноi самотностi, вiд того, що ми нiкому не потрiбнi.
До кiмнати заходить сторожиха – товстелезна тiтка iз завжди сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немае мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника i лупцюе його мокрою ганчiркою. Учнi ii дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми щиро дивуемось маминiй хоробростi: адже вона така маленька супроти сторожихи!
– Чого це ви соплi розвiшали?! – гримае вона на нас. – Отакi великi парубки, женити скоро!
«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримае сторожиха за спиною мокроi ганчiрки.
Вона починае прибирати в кiмнатi, а важке, наче висiчене з темного каменю, обличчя стае ще сердитiшим.
– І iсти дiтям нiчого… Тiлiгенцiя драна! – лае когось сторожиха, никаючи по закутках. Дiстае пшоно, хлiб, скоринки сала й довго стоiть над тим добром, скептично закопиливши губу.
Виходить так же несподiвано, як i зайшла. А ми, голоднi, як вовченята, дивимося на пшоно i хлiб, боячись поворухнутися: нам здаеться, що сторожиха стоiть з ганчiркою пiд дверима, тiльки й чекаючи на те, щоб ми полiзли до хлiба.
Знову в дверях – сторожиха. В однiй руцi – глечик, а в другiй – вузлик. Дiстае по пирiжку, наливае молока – iжте, кошенята!
Пирiжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне i дуже смачне. Сергiй присмоктуеться до важкоi череп’яноi чашки, довго сопе в неi, i пузце його росте на очах. А коли вiдриваеться, то в нього через увесь лоб – пiдкова з бiлоi пiни.
– Холосе! – задоволене тягне Сергiйко. Оченята його стають маленькi та соннi.
Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здаеться менi такою страшною, як пiвгодини тому.
Минае кiлька днiв. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тiлiгенцiю», прибрати в кiмнатi, зварити нам iсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пирiжок, пампушку чи корж iз вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.
Інодi сiдае навпроти нас, пiдпирае пiдборiддя рукою, тихенько зiтхае. В такi хвилини обличчя ii стае лагiднiшим, не таким уже суворим, хоч я нiколи не бачив, щоб вона посмiхнулася або розсупила брови.
– Забрала б я вас до моiх песиголовцiв, так матiнка ж ваша… – сказала якось вона, i я, обпалений несподiваною пекучою тугою за мамою, за ii ласкавими руками i милим, рiдним голосом, не витримав – голосно схлипнув.
На мою голову лягла важка, огрубiла долоня. Нiчого не говорила сторожиха, навiть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моiй головi.
Двадцять копiйок
Одного разу знайома вчителька Г алина Петрiвна дала менi листа i попросила вкинути в поштову скриньку.
Я йшов вулицею, мало не трiскаючись вiд пихи. Здавалося, всi знають, куди я йду, що несу, i з повагою дивляться на мене. Стискаю у лiвiй руцi листа, а в правiй – довгого патика, пильнуючи собак.
Ось i сiльрада. Видираюся на ганок, потiм – на поручнi i опускаю листа до скриньки. Назад я вже iхав верхи на патиковi.
Г алина Петрiвна похвалила мене i пообiцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копiйок.
З того часу я щодня бiгав до крамницi i довго стовбичив бiля прилавка, оглядаючи звабливi речi, що iх можна було купити за двадцять копiйок. Крамар згодом дiзнався про скарб, що мав звалитися на мене, i охоче вступав у розмову. Вiн бiдкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спецiально посилати гарбу до району.
Пiд’юджуваний отакими розмовами, я врештi вирiшив купити собi кiлька блокнотикiв, олiвцiв i фарби. Сергiйковi – барабан, а на здачу – цукерок.
Тепер тiльки треба дожити до зарплати.
Я вивiв на клаптиковi паперу стiльки паличок, скiльки залишалося днiв до зарплати, i щодня закреслював по паличцi. І чим менше залишалося паличок, тим бiльше наростало в менi святкове нетерпiння.
В переддень зарплати бiгав до крамницi запитувати, чи буде завтра вiдчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав i нарештi повiдомив, що завтра таки вихiдний (серце мое провалилося в безодню вiдчаю), але заради такого покупця вiн, так тому й бути, вiдчинить крамницю!
Настав довгожданий день. Схопившись до схiд сонця, я вiдразу ж закреслив останню паличку i став чекати на Галину Петрiвну.
Ще нiколи час не тягнувся так повiльно. Наче йому поперебивало ноги, i вiн, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тiнь пiдi мною стала темною та куцою. Я стояв бiля ворiт i, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посiрiлу вiд куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрiвну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергiйко, чекаючи на барабан.
Галина Петрiвна прийшла разом iз мамою. Була весела та привiтна, як i завжди, а я не вiдводив од неi погляду, чекаючи обiцяного.
– Ти чого так на мене дивишся? – запитала вчителька.
Я почервонiв i одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копiйок, бо навiть не мiг допустити, щоб Галина Петрiвна забула про них. Адже оцей тиждень я тiльки й снив ними!
І коли вона пiшла, я довго заглядав на стiл, чи не лежать там обiцянi грошi.
Кiлька годин я сидiв у кутку, гiрко роздумуючи, що не матиму нi блокнотiв, нi фарб, нi олiвцiв. Пригадав обiцянку крамаря спецiально для мене вiдчинити крамницю, i образа на Галину Петрiвну потроiлася.
Потiм я зважився. Вирвав iз зошита чистий аркуш i довго сидiв, старанно виводячи кожне слово. Закiнчив i ще раз перечитав:
«Сiльрадi.
Хай Г алина Петрiвна вiддасть двадцять копiйок, що не вiддае. Толiчка».
Голова сiльради сидiв за столом i читав газету. Незважаючи на спеку, вiн був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помiтить.
Ось вiн повернув до мене почервонiле вiд натуги обличчя, витер долонею чорнi вуса, що звисали донизу, i здивовано запитав:
– Ти як сюди потрапив?
– До вас, – тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Менi стало страшно – такi великi були i стiл, i голова, що звiвся на весь зрiст, щоб краще мене розгледiти.
– А чий ти такий, метелику?
– Учительчин.
– Чого ж вона хоче, мати твоя?
Хотiв пояснити, що це хочу я, але язик мiй наче прирiс до пiднебiння. Тодi я мовчки простягнув заяву.
Голова сiв, схилившись над папiрцем, i обличчя його знову натужно почервонiло. Вiн довго ворушив губами, розбираючи моi каракулi, потiм, не розумiючи, подивився на мене.
– То це ти написав?
– Я.
– То чого ти хочеш?
Вислухавши мене, голова аж упав на стiлець, затрусився вiд смiху.
– Пилипе!.. Ох, Пилипе! – стогнав вiн знесилено, вiдмахуючись од мене рукою. – Іди-но сюди, Пилипе!
Зайшов Пилип, височезний парубiйко з олiвцем за вухом i рябим, як ластiв’яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, вiн весело заблимав на мене бiлими вiями, а потiм теж розреготався.
Я стояв насупившись. Не мiг зрозумiти, що ж тут смiшного: ажде все, написане в заявi, було правдою, аж нiяк не веселою для мене.
– Ну котись, малий, додому, – промовив голова, витираючи шапкою веселi сльози. – Або зажди…
Загорнувши полу кожушини, вiн довго нишпорив у кишенi, аж ось простягнув до мене руку.
На широкiй, покритiй грубезними мозолями долонi, посеред дрiбно накришених тютюнових корiнцiв казково блищали двадцять копiйок. Затамувавши подих, не вiрячи своему щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срiбну монету i мiцно затиснув у кулацi.
Ванько
Його ми побачили на греблi ставка, пiд великою дуплистою вербою. Спустивши до води босi, посiрiлi вiд «курчат» ноги, вiн часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.
На ньому були замалi вже штанцi, збляклi вiд сонця та часу, подерта на лiктях синенька сорочка i бриль без дна, зате з широкими крисами. Дiловито пiдшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по водi довгою ниткою.
– Вiн рибку ловить? – запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.
Хлопець ще заповзятiше замахав лозиною.
– Нiчого вiн не ловить! – голосно заперечив я.
– Нi, ловлю, – вiдповiв незнайомець хрипким баском. – Я вчора отаку-о впiймав! – якомога ширше розвiв вiн руки. – Вона я-ак учепиться зубами!..
Зацiкавленi, ми пiдiйшли до нього, посiдали на греблi. Внизу, наче в зеленому дзеркалi, вiдбилися нашi обличчя, І було дуже цiкаво i трохи страшно – ану ж упадем! Там жили веселi плотвички i великi вусатi соми, вiдлежувалися в намулi ледачi карасi i повзали страшнi, схожi на гадюк, в’юни; а ще далi, аж на серединi ставу в найглибшiй ковбанi, сидiв схожий на величезну корягу дiд-водяник. Нам дуже хотiлося, щоб хлопчина впiймав рибину, i ми сидiли, принишклi, не вiдриваючи очей вiд води.
Сидiли довго, доки хлопчина, хвисьнувши востанне, сказав:
– Немае риби. Поховалася. То, мабуть, грiм буде.
І задер до неба голову.
Ми теж подивилися вгору, i хоч небо було чисте, все ж той грiм здався досить ймовiрним.
