скачать книгу бесплатно
Друга планета
Анатолiй Дiмаров
«Друга планета» Анатолiя Дiмарова – фантастична повiсть, у якiй створена картина життя далекого майбутнього, коли квартири могли бути на двохсотому поверсi, а люди – лiтати на iншi планети***. У творi е повчальнi елементи, суспiльство майбутнього влаштоване так, аби найменше нашкодити довкiллю та екологii. Найвiдомiшими творами автора е «Його сiм’я», «Ідол», «Шляхами життя», «І будуть люди» , «Бiль i гнiв», «Син капiтана», «Вершини», «Прожити й розповiсти», «На конi й пiд конем», «Друга планета». Анатолiй Дiмаров – украiнський письменник, майстер соцiально-психологiчноi прози, автор кiлькох захопливих книжок для дiтей.
Анатолiй Дiмаров
Друга планета
– У-р-ра, ми летимо на Венеру!
Ми – це я, татко, мама i тiтка Павлина.
Спершу, правда, збиралися летiти лише тато i мама. Мене ж знову на все лiто спроваджували до тiтки. Я, звiсно, закомизився, що до тiтки не хочу, а хочу iз ними.
– Зрозумiй, що тобi з нами не можна! – переконувала мене мама. – Ми ж летимо не вiдпочивати, а в експедицiю.
– То й мене вiзьмiть у експедицiю!
– Нi, ти просто неможливий!.. Хай iз тобою ще татко поговорить…
Мама завжди отак: як що, так i одсилае до татка.
– Тобi не подобаеться у тiтки Павлини? – запитуе татко. – Тобi там не цiкаво?
Це запитання не зовсiм чесне: татко наперед знае мою вiдповiдь. Бо ще не родилася людина, якiй не було б цiкаво у тiтки Павлини.
Бо тiтка Павлина не така, як усi.
По-перше, вона – генний iнженер рослинного й тваринного свiту, ii невеликий котедж, розташований на дослiднiй станцii, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкiрою пробiгае, доки звикнеш до них хоч трохи.
Що б ви сказали про квiтку, яка сама себе поливае? От висить поруч трубка iз краником, квiтка простягае щось схоже на зелену руку, вiдкривае краник i лле собi на корiння скiльки iй потрiбно. Напилася i – хоп! – закрутила. А пiдiйдеш до неi – так i наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знае тiтку Павлину – одразу ж тягнеться до неi стебельцями.
Я сам не раз бачив, як тiтка ii пестила: квiтка аж вигиналася, i менi здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.
Або про кактуса-сторожа при самiсiньких дверях. Двометрового дiдугана, всiяного отакенними колючками. Скаже тiтка Павлина: «Алтик, своi» – вiн пропустить, тiльки колючками вслiд поворушить. А скаже: «Чужий» – так одшмагае колючками, що й iншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене – весь день не пускав у дверi. Поки не прийшла тiтка Павлина.
Не кажу вже про Цезаря: тiтка теж його сконструювала – змiшала однi гени з iншими. (Це я так кажу, тiтка ж розповiдала по-iншому: щось дуже складне й поки що не зрозумiле для мене. Я був аж задрiмав. Тiтка розсердилася на мене, ляснула по лобi й сказала: «З тебе нiколи не буде генетика!» А у вустах тiтки Павлини генетик i нормальна людина – одне й те ж поняття.)
Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Менi ще зроду не доводилося бачити такоi чудернацькоi iстоти: тiтка «намiшала» в неi стiльки генiв, що тепер i сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.
У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвiст, наче в бобра. Вiн спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гiлки на гiлку, бiгае по землi i плавае у водi. Я й то не можу пiрнути так глибоко, як Цезар. До того ж вiн нявчить, наче кiт, i гавкае, мов собака. А коли розсердиться, то вигинае спину i шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.
Шипiв Цезар якось i на мене – коли ми бавилися i я ненароком скубнув його.
– Що ти йому зробив? – допитувалася тiтонька.
Я вiдповiв, що нiчого. І подумки втiшався, що Цезар не вмiе розмовляти. А то дiсталося б менi вiд тiтки!
Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як i менi без нього, не обiйтися нiяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнiм лiсом чи купалися в рiчцi, i ви подивилися б, як пiдбирали хвости всi собаки, що стрiчалися нам на дорозi! А коти вилiтали одразу ж аж на верховiття дерев. І жоден iз хлопцiв не смiв мене й пальцем зачепити.
Так що менi в тiтки дуже цiкаво!
– То чим тобi не подобаеться в тiтки Павлини? – допитуеться татко.
Не знаючи, що вiдповiсти, я опускаю голову. І тут мене виручае сама тiтка Павлина: лунае мелодiйний дзвiнок, i на вiдеофонi виникае ii енергiйне обличчя.
Я дивлюся на неi i вкотре вже думаю, що тiтка Павлина разюче схожа на татка: тi ж очi, тi ж брови й нiс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неi i хода не жiноча: ступае так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергiйно вимахуе при цьому руками. Може, тому тiтка Павлина зроду-вiку не носила спiдницi. І так i не вийшла замiж.
– Привiт! – сказала тiтка Павлина. – Ви ще тут живi?
– Живi! – озвався весело татко: вiн завжди веселiшав, коли бачив сестру. – А як поживають твоi людоiди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тiтка Павлина билася над тим, щоб навчити квiти пересуватися.)
– Скоро, братику, скоро. – Тут погляд тiтчин зупинився на менi: – А ти чого це мов у воду опущений?
Я ще бiльше набурмосився.
– Що з ним сталося? – це вже до татка.
– Не хоче iхати до тебе! – вiдповiв насмiшкувато татко. – Йому, бач, у тебе набридло.
– І зовсiм не набридло! – вирвалося мимоволi у мене: тiтку Павлину я любив i не хотiв ii образити.
– Ви що, збираетесь послати Вiтю до мене?
– Збираемося! – вигукнув татко. – Ти ж сама про це просила!
– Нiчого не вийде! – категорично заявила тiтка Павлина. – Я лечу на Венеру.
– Ти?.. На, Венеру?.. – У татка стало таке обличчя, наче тiтка сказала: «У пекло».
– На Венеру – куди ж iще в дiдька! – почала уже сердитись тiтка Павлина.
– Але ж ми теж летимо на Венеру!
– От i добре: полетимо разом! Гуртом веселiше.
– А куди ж його дiвати? – вже зовсiм розгублено татко.
– Його? – глянула на мене тiтка Павлина. – Пошлiть у табiр до моря.
– Не хочу в табiр! – заволав я. – Не хочу до моря!
– Вiн не хоче у табiр, – «переклав» татко.
– Чую, не глуха… Ти не хочеш у табiр?
– Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!
Тiтка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потiм сказала:
– І правильно зробиш, од таких батькiв не довго й утопитися! Я теж у дитинствi не терпiла таборiв…
– Так то ж ти! – уже татко заволав.
– А в нього що: не нашi гени?.. Не згоджуйся, Вiтю, в табiр: там ти загинеш од нудьги.
– Так куди ж ти накажеш його подiти? – у вiдчаi запитав татко.
– Куди?.. – Очi тiтчинi знову зупинилися на менi, а я, вiдчуваючи, що зараз вирiшиться моя доля, боюсь i дихнути. – Ви обое летите на Венеру?
– Обое. Я ж уже тобi сказав.
– То берiть i його!
– Ур-р-ра!..
– Не стрибай, ти не цап! – каже менi татко сердито. – А хто ж там за ним наглядатиме? – Це вже до тiтки.
– А навiщо за ним наглядати? Вiн же у вас не маленький. Чотирнадцять рокiв, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!
Ну, щодо «женити», то тут тiтка Павлина не те i я дiвчат терпiти не можу! А щодо iншого, то мае рацiю: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летiти на Венеру…
– Замовкни хоч ти! – хапаеться за голову татко: вiн уже, мабуть, i не радий, що завiв мову про мене. – Так ти думаеш, його можна брати?
– А чому й нi? Беруть же iншi з собою дiтей! Навiть набагато менших…
– Іншi ж беруть…
– Ти можеш хоч хвилину помовчати?! – гримае татко на мене. – Так ти радиш узяти?
– Звiсно, берiть! Якщо у вас не буде часу – я за ним догляну. Зарахую до складу своеi експедицii…
Ух, яка в мене тiтка! Я ладен ii зараз поцiлувати…
– Я гукну зараз Таню, – каже, зводячись, татко.
Таня – це моя мама, i татко хоче, щоб тiтка Павлина сама iй сказала про мене. Однак тiтка не збираеться чекати на маму:
– Передай iй привiт, бо менi нiколи. До побачення на кораблi!
Тiтка зникла, екран погас. Татко все ще стоiть, перетравлюючи почуте. Потiм рiшуче махае рукою:
– Пiшли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспiвае наша мама.
Маму застали в передпокоi – над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсiньких нiжках i всi своi шiсть рук тримав складеними на широкому металевому животi: вiн завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавiш, то в iнший запрограмовувала Джека на весь день.
– Привiт, Джек! – сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене цилiндричну голiвку з величезними, як блюдця, очима – фотоелементи в них так i заблискотiли. Всерединi в нього щось загуло, затрiщало, пролунав тонкий голосок:
– Привiт, Вiтю! Сподiваюся, ти спав добре?
Вiн завжди цiкавився моiм спанням. Може, тому, що сам нiколи не спав.
– Дякую, добре. Ти знаеш, що менi снилося?
– Ви можете хоч трохи помовчати? – запитала мама з досадою. – Джек, я для кого стараюся?
Ми обое замовкли, тiльки Джек став то зсувати, то розсувати своi телескопiчнi ноги: вiн робив це навмисне, аби мене розсмiшити. Та й важко було не розсмiятися, дивлячись, як Джек то пiднiмаеться пiд самiсiньку стелю, то опускаеться аж до пiдлоги. Я тримався, тримався i врештi не витримав.
– Нi, ви таки неможливi!
Мама доклацала перфокартку, ввела ii в покiрно пiдставлений Джеком бiк. Вiн одразу ж метнувся на кухню: готувати снiданок.
– Ну, – сказала мама, дивлячись на мене i татка, – чим я зобов’язана такому високому вiзиту?
І тут татко випалив:
– Ти знаеш, Таню, Вiтя полетить з нами!
Мама скiльки рокiв прожила з татком, а й досi не може спокiйно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неi аж очi побiльшали:
– Куди полетить?
– На Венеру.
– Ти думаеш, що говориш? – Обличчя мамине вiдразу взялося червоними плямами. – Брати дитину на ту жахливу планету!
– Я не дитина!..
– Замовкни хоч ти!.. Ти знаеш, що там на нас чекае? – Це знову до татка.
– Нiчого страшного…
– Але ж ти сам казав, що його не можна брати в жодному разi! Ти ж сам запропонував одвезти його до Павлини!
– Тiтка Павлина теж летить на Венеру! – знову втрутився я. – І бере мене в свою експедицiю!
– Вiтю, помовч! – Це вже татко. – Або вийди, будь ласка!.. Так, Павлина теж летить на Венеру. І це вона порадила взяти Вiтю а собою…
Що вiдповiла татовi мама, я не розiбрав: зачинилися дверi. Я стояв за дверима, як на голках, а по той бiк все лунали голоси: таткiв i мамин. Врештi дверi одчинилися i повз мене пройшла мама прямо на кухню. А потiм з’явився й татко:
– Пiшли снiдати, венерiанин!
І по тому, як вiн усмiхнувся, я зрозумiв, що мама здалася.
* * *
Ми живемо на двiстi сорок другому поверсi, а мiсяць тому жили на двадцять першому. Але мама вважае, що час од часу ми повиннi дихати висотним повiтрям, i тодi прилiтае гелiкоптер i пiднiмае нашу п’ятикiмнатну квартиру пiд самiсiнькi хмари. В мене щоразу аж холодок пробiга поза спиною, хоч татко i твердить, що не було ще випадку, щоб гелiкоптер упустив квартиру донизу. Вiн зависае навпроти вiльноi секцii, спрацьовують надпотужнi магнiти, i квартира наша намертво приростае до металевоi башти.
