скачать книгу бесплатно
Такi башти, на сотнi тисяч квартир кожна, стоять зараз всюди, доволi далеко одна вiд одноi, на величезних лапах-опорах, що глибоко забитi в землю. Крiм квартир, тут е i школи, i театри, i спортивнi зали, i сади, i магазини, – чого тiльки немае! – а пiд землею захованi фабрики й заводи, щоб не займали мiсця й не отруювали бiосферу. Так що довкола тiльки лiси, рiчки й озера, та ще поля, де ростуть багатолiтнi культурнi рослини, що засвоюють азот прямо з повiтря. Це ми вже вивчали у школi i, крiм того, не раз бували в музеi, де дiзналися, як жили нашi предки. В музеi дуже цiкаво, тiльки я люблю все роздивлятися сам, тож намагаюся кожного разу одстати вiд гурту. Дивлюся на той чи iнший експонат з двадцятого, наприклад, столiття i думаю: а що, якби тi далекi предки враз ожили та й побачили, якою стала сучасна пшениця чи фруктовi дерева. Що, коли б потрапили в сад, де грушi чи яблунi самi обережно струшують дозрiлi плоди в пiдставленi кошики? Або побачили сучасну пшеницю, яка не боiться нi бурi, нi зливи: одразу ж лягае на землю, а розпогодиться – зводиться, мовби нiчого й не сталося. І сiють ii раз на десять рокiв. А тiтка Павлина каже, що ii колеги хочуть сконструювати пшеницю столiтню: посiяли… i сто рокiв знай тiльки збирай!
Або про комарiв, якi не кусають нi людей, анi тварин. Як прочитаеш про колишню, мошву, то аж дивуешся: як тi предки й терпiли? Це ж нi роздягнутися, нi скупатися, нi на сонцi полежати! А тепер хоч усю нiч ходи голяка.
Я ранiше, коли ще не все розумiв, дивувався: чому iх просто не знищили? А тепер уже знаю: добре, що комарi лишилися. Бо що б iла риба? А птахи? Та й грунти стають од них родючiшими…
Або Венера…
От якби ожили тi предки – чи впiзнали б вони сучасну Венеру?
Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неi полечу. І ще тому, що татко якось сказав:
– Напиши менi все, що ти знаеш про Венеру.
– Навiщо?
– Бачиш, менi треба пiдготувати лекцiю про цю планету, ось ти менi й допоможеш.
Пiсля цього я одразу ж погодився: хто ж iще з моiх друзiв писав нотатки до лекцii! Пiшов у бiблiотеку, поважним голосом попросив пiдiбрати усе, що написано про Венеру.
Бiблiотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевiльного:
– Усе про Венеру?
– Усе!
– Юначе, але ж це неможливо! Ви знаете, скiльки е книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотнi!
– Що ж тодi менi робити? – запитав я розгублено.
– Ви готуетесь до популярноi лекцii?
– До популярноi. – Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекцiя!
– То я вам дам кiлька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрiбно.
Чудово!
Так я принiс додому добрий десяток книжок.
Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звiльнив на столi мiсце, поставив безстрiчкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнiтного паперу. Сiв: з чого ж починати?
І тiльки надумався – Джек на порозi.
– А що ти робиш?
– Пишу! – вiдповiв я сердито: страх не люблю, коли менi заважають!
– Про що ти пишеш? – Цiкавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.
– Про Венеру… Не заважай, бо менi нiколи!
Джек замовкае. Натомiсть починае манiпулювати своiми ногами: то виростае пiд стелю, то осiдае аж до пiдлоги. Хоче мене розсмiшити.
Але менi зараз не до смiху, i я якомога строгiше кажу:
– Вийди i не заважай менi працювати! А то поскаржуся мамi.
Джек боiться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складае для нього програми. Вiн одразу ж повернувся i вийшов.
А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавiшах.
Спершу вiддрукував, якою Венера була п’ятсот рокiв тому, коли до неi полетiли першi космiчнi станцii, а спецiальнi апарати опустилися в ii атмосферу. Бо людина в тi часи не могла б пробути там i хвилини: згорiла б, розплющена. П’ятсот же градусiв за Цельсiем та сто атмосфер тиску! Метал, i той не витримував. До того ж в атмосферi майже не було кисню – один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живi iстоти туди й не потикалися.
Та вченi зiбралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто лiт майже думали, i врештi надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земноi.
Спершу хотiли перевести Венеру на iншу орбiту. Од Сонця подалi. Збудувати на полюсах величезнi атомнi двигуни та й запустити. Але потiм, коли пiдрахували, то зрозумiли, що нiчого не вийде. Бо вивести Венеру на нову орбiту – означало б порушити орбiти всiх iнших планет, в тiм числi й нашоi Землi. А потiм Венера пiд час перельоту втратила б майже всю свою атмосферу. І деформувалася б.
Тож ученi вирiшили: планету не чiпати, а створити довкола неi сонцезахисний екран. Прикрити наче парасолькою, що вiдбивала б майже все iнфрачервоне промiння, поки планета охолоне до потрiбноi температури.
Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, «парасолька» ота вiдразу ж впадае в око. Сяе, мов розплавлене срiбло.
А потiм заходилися коло вуглецю: прямо в атмосферу висiяли спецiальнi бактерii, якi жадiбно поглинали вуглець, видiляючи кисень. Кожна бактерiя, розмножуючись, дiлилася щосекунди на двi, i так без кiнця.
Кожна рослина, завезена туди iз Землi, починае рости, мов несамовита. «Венерiанський гiгантизм» – так охрестили це явище вченi. Я сам бачив у венерiанському музеi отi неймовiрнi рослини. Листок лопуха завбiльшки з величезну кiмнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кiлограми! Або тридцятикiлограмове яблуко. Могло б вирости й бiльше, та не витримував хвостик – обривався. Ото якби таке яблуко впало раптом на голову! Хоча б тому ж Сашковi, якого я терпiти не можу. Такий уже задавака!..
Ну, а потiм, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень, бо життя ж без води не бувае, а вода – це Н20. І знову висiяли бактерii, тепер уже в грунт, у скельнi породи. То були фабрики водню, що безперестанку надходив в атмосферу. Там вiн сполучався з киснем пiд суцiльнi блискавки, i цiлi потоки води день i нiч лилися згори, заповнюючи щонайменшi западини.
Так утворилися моря й океани, рiчки та озера, словом, усе, як i на нашiй Землi, тiльки вiсiм материкiв замiсть наших шести та набагато бiльше гiр i вулканiв.
Не забув написати й про клiмат: суцiльнi субтропiки, бо вологiсть там набагато вища од нашоi. Так що снiг не випадае нiколи, а тиск – пiвтори атмосфери.
Іще там живуть штучно виведенi розумнi iстоти… Генетики конструювали iх так, щоб вони iдеально були пристосованi до нелегких тих умов. Бо землянин бiльше п’яти рокiв не витримуе: шкiра покриваеться мохом, i тодi треба мерщiй тiкати на Землю.
Тож на Венерi постiйно живуть лише венерiани.
Розум iхнiй анiскiльки не поступаеться людському, i зовнi вони дуже подiбнi до нас, хiба що мають довшi й могутнiшi тулуби, мускулистiшi руки й ноги.
Окрiм венерiан, там е iще оранги… Точнiсiнькi копii орангутангiв, що iх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетикiв, коли вирiшували, ким заселити Венеру, звернула в своiх пошуках увагу на мавп, iдеально пристосованих до субтропiкiв. То й вирiшили – взяти тiло орангутанга, а розум – людський. Що з того вийшло, розповiм трохи нижче. Ми з татком, власне, й летимо через це…
Додам лише, що тим орангутангам iз людським майже iнтелектом дали назву «оранги»… Все ж не тварини, а майже люди…
Що ж iще цiкавого на Венерi? Ну, рiзнi рослини, якi самi там розплодилися. Вiдбулися якiсь таемничi мутацii, як каже тiтка Павлина. Вона саме за цим туди й iде: вивчати отi мутацii.
Цiкаво, вiзьме вона iз собою Цезаря чи нi? Мабуть, не вiзьме; татко сказав, що з цим дуже строго. А жаль. Та й Цезар сам сумуватиме…
Що ж iще про Венеру? Здаеться, все. А про що не написав, те побачу на мiсцi. Бо для чого тодi й летiти?..
– Багатенько ж ти написав! – сказав насмiшкувато татко. – Аж двi неповнi сторiнки!
Прочитав надруковане, поклав до папки.
– Ну, бiжи, вiдпочинь, роботяго!
Я пiшов, трохи ображений. Цим дорослим нiколи не вгодиш.
Зайшов до своеi кiмнати, взяв махольот, винiс на лоджiю. Лоджiя в нас величезна, бiльша за всi кiмнати, разом узятi, i вся геть заросла травою, кущами, деревами, квiтами: щоразу виходиш наче у парк. І метелики лiтають, i бджоли, е навiть двi ящiрки: Кузя i Тузя; коли жили нижче, то часто прилiтали синицi. Одна пара навiть гнiздо в нас звила – минулого року. Так мама менi до того гнiзда заборонила й пiдходити: боялася, що я пташенят налякаю. І Джека не пускала на лоджiю, навiть квiти поливала сама.
Якось тiтка Павлина, гостюючи в нас, запропонувала посадити дещо з отих, нею виведених, але мама рiшуче вiдмовилася:
– Бракувало iще, щоб мене квiти ловили за поли! Або отого твого жахливого кактуса!
Тiтка Павлина щиро образилася. І довгенько нас не провiдувала. А потiм вони помирилися, i тепер ми гуртом летимо на Венеру…
Я пiдiйшов на край лоджii, глянув через бильця донизу. Ух-х… Наче над прiрвою – аж голова пiшла обертом. От звiдки б стрибнути! Але я не наважуюся, хоч i знаю, що махольот не пiдведе: вiн сконструйований так, що весь час пiдстраховуе того, хто ним користуеться. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.
Зараз увесь наш наземний транспорт – на акумуляторах. Пiд’iхав до станцii, помiняв акумулятор – i котися хоч за тисячу кiлометрiв. А лiтаки й гелiкоптери – тi на водневих двигунах. І всi пiдземнi заводи та фабрики – електрика й водень.
Несу махольот до швидкiсного лiфта. Натискаю на двадцятий поверх знизу: там стартовий майданчик.
На майданчику порожньо. Лише якийсь малюк вовтузиться бiля свого махольотика. Аж сопе, бiдолаха!
– Що, не виходить? – пiдiйшов я до нього.
Малюк глянув на мене i засопiв iще дужче.
– Ти ж не на ту кнопку натискаеш! Треба ось на цю.
Малюк аж одвернувся од мене. І знову став тицяти в ту ж кнопку, що й перед цим.
От дивак! Ну, хай потицяе, доки набридне.
Я натиснув на жовту кнопку – i махольот випустив крила. Величезнi, легкi, опушенi синтетичним пiр’ям, точнiсiнько такi, як у птаха. У журавля чи в орла. Натиснув ще на одну кнопку, тепер уже червону, щоб пересвiдчитись, чи все гаразд з рушiйними пристроями. Махольот одразу ж ожив, задзижчав по-осиному, крила напружилися, махнули раз, вдруге – мене так i одiрвало вiд пiдлоги… Вимкнув, пiшов на край майданчика. Перед тим, як стрибнути, оглянувся на малюка: той i далi тицяв так само в одну i ту ж кнопку.
Просунув руки у спецiальнi петлi пiд крилами, заплющив очi, стрибнув. Вiрнiше – не стрибнув, а лiг на крила. Вони одразу ж пiдхопили мене, понесли над лiсом. Було таке вiдчуття, наче в мене вже не руки, а крила, як у птахiв, я майже вiдчував, як туге, пружне повiтря обтiкало кожну пiр’iну. Хотiлося пiднятися вище i вище, аж пiд отi он хмари, де кружляло кiлька спортсменiв, але менi поки що не можна, в мого махольота крила не червоного, а бiлого кольору, а це означае, що менi заборонено одриватися од землi вище, нiж на сто метрiв. Ну, нiчого, не довго лишилося чекати. Ось складу норми на кандидата у майстри i теж лiтатиму пiд хмарами.
Пiдi мною внизу, при самiй землi, ширяють зовсiм уже малюки: крила iхнiх махольотiв розмальованi всiма кольорами веселки. Наче метелики.
Рiзко спускаюся донизу, до невеличкоi рiчки, де розташований пляж.
