скачать книгу бесплатно
Вони рушили далi.
На ранок iхню боiвку на одному з хуторiв на тiй сторонi накрили. Хтось крикнув:
– Стрибки!
Микуця, навiть не накинувши кожуха, в однiй сорочцi вибiг надвiр i, розстрiлявши усi набоi зi свого ТТ, побiг униз, до лiсу. Добiгши до кладки, вiн перекотився пiд нею, натомiсть чув, що зовсiм поруч, трохи позаду, бiг, вiдстрiлюючись, хтось iз iхнiх: вiн не встиг розгледiти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Вiн намагався перестрибнути, але, дiставши кулю, завалився за кладку i залишився там лежати. Далi до лiсу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у головi крутилося тiльки одне: «До лiсу, до лiсу, до лiсу». Вiн кiлька разiв падав у снiг, аж котився, але таки забiг у лiс, де змiг трохи перепочити. На хуторi ще тривав бiй, лунала стрiлянина.
Тiльки зараз вiн вiдчув холод. Склавши руки, Петришкан пiшов потоками в долину, не маючи чiткого плану, як дiяти далi. Його трусило. Надвечiр вiн набрiв на якусь хату, яка стояла одиноко коло лiсу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тоi хати, вiн таки наважився попроситися на нiчлiг. Пiдiйшов до неi. Забрехав кутюга, дверi вiдчинилися. На порозi стояла якась стара з лампою, – вiн бачив ii розмито, в головi паморочилось, i Микуця лише встиг привiтатися.
– Слава Ісу! – i впав на порозi. Жiнка уклала його просто тут, у хатi, i потiм сама, довiдавшись, хто вiн i звiдки, вирiшила на тижню пiти до Петришканiв. Вона сказала:
– Анна, iдiт, заберiт сена.
Вночi Дмитро з синами Юрiем, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.
Микуця лежав на лiжку. Гарячка не покидала його.
Пiд вiкном пройшли якiсь люди у вiйськовiй формi. Юрiй, випередивши iх, вiдчинив дверi. Анна також вийшла. Тi попросилися до хати.
– Где ваш старший сын? – спитав один.
Інший поспiхом додав:
– У нас есть информация, что он сейчас в банде.
– Упаси Боже! – вiдповiла Анна. – Вiн у горечцi лежет зара в хатi.
Вiйськовi з недовiрою перезирнулись i з непiдробним здивуванням спитали:
– Можна посмотреть?
Анна прочинила ширше дверi i впустила iх до хати. Тi зайшли. Оглянувши кiмнату, пiдiйшли до лiжка. Микуця лежав пiд кольоровою джергою. Офiцер зняв ii, кинувши на пiдлогу, – переконатись, що у того немае вогнепальних поранень.
До хати зайшов Дмитро. Вiн занiс дрова i кинув пiд шпаргат. Задуманi офiцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись iз чоловiком, пiдняла джергу з пiдлоги i знову накрила сина.
СВЯТВЕЧІР
В Чернiвцях сутенiло. Було холодно. Падав мокрий снiг. Люди стояли на колiнах бiля колii. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Вiн тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вiкна паровоза визирав смуглявий машинiст, який декiлька разiв потягнув за мотузку – заревли гудки. Вiд цього звуку змученi люди нiби прокинулись.
Тома повернувся до доньки:
– Марiечко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.
Матрона пiдтримала чоловiка, нервово гладячи малу по головi:
– Йо, йо, детенко, слухайсе дедю.
Раптом забрехали кутюги i офiцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:
– По вагонам! Грузимся!
Перепудженi люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильнiше брехати, ставали на заднi лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували iх на мотузках. По периметру проходжали вояки зi зброею.
Всерединi було темно i холодно, вiйськовики почали замикати вагони зовнi.
– Це те, Марiчко? – тихо прошепотiла Матрона, взявши дiвчинку долонями за обличчя.
– Йо, мамо.
– Богу декувати, що ми усi разом, – прошепотiв Тома.
Потяг у цiлковитiй тишi рушив, пiд перегук колiс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували iмена тi, що розгубились при посадцi, й тепер шукали одне одного.
Мала Марiя сидiла скраечку в забитому людьми товарняку. Спливали днi, й у вагонi тхнуло сечею, – люди змушенi були ходити пiд себе. На кожнiй зупинцi потяга з вагонiв викидали трупи людей, яких присипали землею просто пiд колiею. Єдиною розрадою для дiвчинки було спостерiгати у маленьке вiконце за великим сонцем i тiею загравою у рiвному полi, що воно лишало надвечiр. Дивовижне видовище для маленькоi горянки, яка до того в життi нiчого подiбного не бачила.
Матрона взяла шматок кулешi, котра вже тягнулася, мов нитка, бо давно прокисла.
– На, з’iж, детенко.
Марiя вiдмовилась:
– Мамо, може б ви з’iли, бо менi не кортить iсти.
– Нi, нi, я вже поiла.
Ця кулеша в рушнику, яку мала встигла забрати зi столу, коли iх виганяли з хати, годувала цiлу родину протягом усiеi дороги.
Пiд перестук колiс та ледь чутнi плачi у вагонi почали тихо наспiвувати коляду:
– Ой в лiску, в лiску на жовтiм пiску, гой, дай Бо…
Потяг на великiй швидкостi летiв степами, паровоз пускав пару в нiчне небо, де вже сяяла перша Рiздвяна зоря.
Вже перша звiзда загорiлася в нiчному зимному карпатському небi. Над горами, у смерекових лiсах, диск неба виповнився зорями. Стiл застелений минулорiчною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що ii лише раз на рiк, у цю Святу нiч, використовували; i сам стiл червоною ниткою пiдв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сiм’я[36 - Кутя, сiм’я – мак, перетертий iз цукром, – традицiйна рiздвяна страва у гуцулiв.], вареники, узвар… усе, як треба. На вiкнi стояла тарiль з кутею, сiм’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духiв предкiв, котрi сходились вечеряти лише в одну цю нiч. Наступного ранку перевiряли змiни на тому, що лишалося на вiкнi, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.
Але родина ще не сiдала вечеряти: не всi ще зiбралися. Стара Васюта чекала своiх синiв Онуфрiя та Іванчика з лiсу. Материнське серце вiдчувало, що вони прийдуть. Бiля вiкна стояв замислений Федор. Вiн роздивлявся на склi малюнок вiд морозу i про щось собi мiркував. Дiвки сидiли на печi, а Петро дрiмав на припiчку. Федор раптом заговорив, не вiдводячи погляду вiд вiкна
– Лешiт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалi вже у лiсi хвоста накрутили, – i якось злостиво посмiхнувся.
Мала Ялена крикнула братовi з печi:
– Не бреши, Федор, прейдут!
Вона едина з усiх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усмiхнувшись, вiдповiв:
– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважети!
Мала перелякалася i замовкла.
– Най! Федор! Перестань малу пужiте! Вона все вiрно сказала. Слiдкуй за тем, шо говореш, – вони твоi брате рiднi!
Федор, усмiхаючись до ненi, збирався заперечити.
– Але, мамо…
Та стара перебила:
– Так, всi замовкле, я все сказала! Чекаемо. Воне прейдут!
В загородженому кутку кiмнати забекали овечки. Стара сiла на лаву, провела рукою бiля дiрки в нiй, зробленiй для того, щоб зручно було прясти.
– А ти, Єлено, краще, нiж на печi седiти та з братом сваретисе, дiрке сiном позабивала б.
Мала зiстрибнула з печi й побiгла брати сiно вiд овечок, щоб закрити дiрку в лавi. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посмiхався, залишаючись стояти коло вiкна.
Надворi забрехала кутюга, усi повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, вiд несподiванки ледь не впав з припiчку. Першим до хати забiг Іван. Вiн голосно привiтався:
– Христос ся рождае! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого i обiйняла, поцiлувавши. Федор вiдвернувся знову до вiкна. До кiмнати зайшов Онуфрiй. Вiн вже зняв куфайку в сiнях i був лише у светрi з довгим комiром пiд горло, сплетеному його дiвчиною з Яблуницi (молодшою вiд нього рокiв на десять). Зброю вiн також залишив у сiнях: повiсив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.
– Дужi? – вiн пiдiйшов i поцiлував Васютi руку, а та перехрестила сина, примовивши:
– У, який бородатей, зовсiм стрей!
Усi, крiм Федора, тихо засмiялися. Онуфрiй подивився на брата, якого не бачив, вiдколи Федора проводили до румунського вiйська.
– Нiвроку виглядаеш, Федьо! – сказав вiн, але той змовчав.
На столi запалили свiчки в трiйцi та погасили лампу, що стояла на шафi бiля дверей. Ставши на колiна i помолившись до образiв, родина сiла вечеряти, набравши собi у тарелi обов’язковоi першоi страви – кутi.
Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тодi спитав:
– І довго ве ще вовками збираетесе лiсами бiгати?
– Кiлька треба, стiльки i будемо… Ось москалiв iз гiр викуремо…
Федор перебив:
– Бiльшовики нiмцям в’ези вкрутили, а вам, здохлякам, i подавно вкрутют!
– І, подевимосе, – вiдповiв Онуфрiй i почав iсти кутю. Раптом озвався Петро:
– Йо, у бiльшовикiв того вiйська… та де вам з неми тягатисе?
Онуфрiй почав сердитися i хотiв щось вiдповiсти, але Васюта припинила цю iхню суперечку.
– Гет страх Божий втратили! Дочiкаласе я на своi роке… Таке свето рокове, а воне i тут померетисе негоднi! – сказала суворо i з жалем у голосi стара.
Усi замовкли. Онуфрiй пiдняв склянку з бiлим гарячим вином:
– Христос ся рождае!
У вiдповiдь пролунало:
– Славiмо Його!
Далi вони мовчки сидiли i вечеряли. Хлопцi, роздiленi столом, час од часу позирали один на одного з якоюсь зверхнiстю, але без ненавистi. Лише Івану було не до того: вiн зголоднiв i iв усе пiдряд, нi на кого не дивлячись, лише часом вiдволiкався, щоб усмiхнутися всiм почергово. На однiй зi стiн дуже доречно висiв румунський килим, на якому було зображено у лiсi битву двох оленiв; iхнi роги посплiталися так, що годi було розiбрати, якi кому належать.
До хати постукали. Родина перелякано подивились на дверi. Онуфрiй пiдвiвся, схопившись за кобуру.
– Сядь! – рiзко випалив Федор i махнув Івану.
– А ти iди, вiдкрий дверi i лишайся в сiнях, але лампу не запалюй.
Малий побiг.
Це були вже п’янi колядники. Пойдашева хата серед лiсу, далеко вiд Стебнiв, була традицiйно остання, в котру мали зайти, тому вони вже добряче нагостились. Голосно пролунало привiтання:
– Христос ся рождае!
І одразу затягнули давню, як цi гори смерековi, коляду:
– Вжей у нас во дворi гостi роковi. Гой дай Бог! Вжей гостi роковi, три браття рiднi. Гой дай Бог!
Випивши, старi трохи фальшивили, але спiвали на все горло. Першим стояв паламар зi Стебнiвськоi церкви, який тримав у руках дзвiночок, перев’язаний повiсною[37 - Повiсна – вид овечоi шерстi.]. Старий гуцул з довгими сивими вусами i в сардаку грав на скрипцi.
– Вжей один братчик iз дробен дощу. Гой дай Бог! Вжей ай дощик каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я як iспаду мiсяця мая. Гой дай Бог! Вжей мiсяця мая три рази на день. Гой дай Бог! Вжей то ся вродить жито й пшениця. Гой дай Бог! Вжей жито пшениця тай всяка сiвиця. Гой дай Бог!
Інший, з блакитними, як у слiпця, очима, що немов свiтилися, м’яв капелюха своiми покрученими старечими пальцями:
– Вжей пшениця вродить людям на Дору. Гой дай Бог! Вжей людям на Дору, Богу на хвалу. Гой дай Бог! Вжей Богу на хвалу, Сотворителю. Гой дай Бог! Вжей Сотворителю, що свiт сотворив. Гой дай Бог! Вжей ай другий братчик ясний мiсяцю. Гой дай Бог! Вжей ай мiсяць каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а як iзiду темноi ночi. Гой дай Бог! Вжей темноi ночi коло пiвночi. Гой дай Бог!
Ще один колядник тримав дерев’яного хреста з церкви. Коляда була довга, старi вже хиталися вiд втоми i випитого, але продовжували колядувати, хрипко i гучно виспiвуючи. Скрипаль заплющив очi й нiби цiлував свiй iнструмент; його довгi, густi сивi брови жалiсно здiймалися догори.
– Вжей то ся врадуе гiсть у дорозi. Гой дай Бог! Вжей гiсть у дорозi ай звiринка в полi. Гой дай Бог! Вжей звiринка в полi ай рибка в морi. Гой дай Бог! Вжей а третiй братчик ясне сонечко. Гой дай Бог! Вжей ай сонце каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я ек iзiду в недiлю рано. Гой дай Бог! Вжей то ся врадують церкви й костели. Гой дай Бог! Вжей церкви й костели, в церквах престоли. Гой дай Бог!
Закiнчуючи коляду, вони в один голос вигукнули:
– Вжей вiнчуемо й вас, по двору здоров’я, по двору здоров’я, а втiм многая лiта. Христос ся рождае! – останнi слова вони вигукнули з особливим пiднесенням.
– Славiмо його! – вiдповiла Васюта й запросила колядникикiв до столу, але тi вiдмовилися. Стара дала колядникам наготованi до iхнього приходу гостинцi, й вони почали виходити на двiр; хтось буркотiв, що насилу iх знайшли у лiсi, й що такого снiгу нападало цього року, як нiколи.
Васюта пiшла за колядниками i крикнула Єленi:
– Єлена, вберес, i проведе коледникiв, шоб воне ненароком в потоке не зайшле.
Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух i запалила лампу. Коли догнала колядникiв, то пiшла перша вгору, до лiсу, мов свiтлячок: вогник пострибував i часом губився мiж вiття дерев. П’янi дiди щось собi говорили i смiялися, один упав у снiг, двое його на силу поставили на ноги, смiючись. Так вони один за одним, хитаючись у рiзнi боки, зникли у лiсi. Вогника вже не було видно в лiсi, лише долiтали спiви, уривки коляди. Онуфрiй з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриiв очима. Васюта хитала головою, але очi у неi смiялися. Та раптом стали сумнi, бо вже треба було прощатися з дiтьми.
– Онуфрiй, абес ти за малем дививсе. Ти знаеш, шо робеш!
