скачать книгу бесплатно
Бiла рiка
Сергiй Дячук
«Бiла рiка» – iсторiя трьох поколiнь буковинськоi гуцульськоi родини. Автор належить вже до четвертого. Родиннi iсторii про цiсарську та румунську армii, про воякiв УПА та "яструбкiв", про "совети", про те, що свое кохання можна вiднайти навiть у сибiрському таборi. Дiя вiдбуваеться не тiльки в рiдних Карпатах, але на теренах всього СРСР i навiть за його кордонами ? в НДР та Афганiстанi.
Сергiй Дячук
Бiла рiка
ЧАСТИНА ПЕРША
СМЕРЕКОВІ ГОРИ
БУКОВИНКА. ПОЙДАШ
Мiняють гори колiр.
Бiлих хмар
Колишеться над ними
Покривало.
Смереки на вершинах
Гiр також чарують
Нашi грiшнi душi.
Японський вiрш
Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулiв. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильнi дощi.
Сьогоднi в Конятинi храм. Сьогоднi Ілiя – найбiльше свято гуцулiв. За давнiм, як смерековi гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогнянiй колiсницi – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихiй, зокрема й дощу; i справдi, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихiй, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілii погоди, i на ранок Бог дав сонячну днину.
На ганок хати, що стояла просто серед лiсу на Пiдбуковинцi, «у потоцi», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини i покiйного Єремii Пойдаша. Вiн владним поглядом обмiряв довколишнi горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокiй. Лише з лiсу долинали звуки стрiмкого потоку, порушували тишу. Вiд потоку тягнуло холодом.
Цей будинок та його газди зажили колись поганоi слави, але нiхто з Пойдашiв не пам’ятав своiх далеких предкiв. Навiть переказiв не збереглося про те, чи й справдi вони заподiяли комусь лихо, але вже не одне поколiння цiеi родини було змушене жити у полонi цiеi хати, а точнiше – цього мiсця. На старих пiдмурiвках уже рокiв десять як стояла нова хата. Правда, без гражди. Й лише напiвзруйнована мурована стiна бiля садиби нагадувала про далекi часи; лише камiння, заросле мохом, добре берегло своi таемницi. О, ця хата просто серед лiсу, у потоках, наводила жах на село у долинi i на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тiльки Пойдашi, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешiптувалися мiж собою: «Йуй, та то такi лихi люди, злi опришки, злодii, фантозоветi[1 - Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.]». Й залишки древнього кам’яного муру на горбi, серед лiсу, нiби свiдчили, що предки цих людей були войовничi та мали вiд кого боронитися.
Коли припiкало сонце, на камiння вилазило грiтися рiзне гаддя. Довкола – лише чорнi смерековi лiси, де не розвиднювалося навiть найсвiтлiшого, сонячного дня. Й вiчний, навiть улiтку, холод вiд потоку. Чудернацькi птахи любили сiдати у високi некошенi трави бiля цiеi хати, яку оминали люди (навiть «банда» i «совiти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гостi часом не могли ii знайти, годинами кружляли лiсами i потоками, iх наче водило округою. Вночi ж пiд дiм заходив дикий лiсовий звiр, i котилося камiння зi скелi пiд самi стiни.
Для багатьох Федор був втiленням тих далеких злих предкiв, що побудували собi схованку тут, на горi, у малодоступному мiсцi – цю хату серед лiсу. Вiн був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, пiдстриженим по-модному, пiд полубокс (на вiдмiну вiд однолiткiв, якi часто ще, по-старовiцкi, носили довге волосся з продiлом посерединi). Федор був неговiркий. У долинi, в Стебнях, його боялися. Навiть уся фамiлiя остерiгалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усiх дiтей. Вiн чимось був схожий на неi, але у моменти гнiву навiть матiр побоювалась свого сина, який завше брав свое. Інодi, пiд час сварок, вона дорiкала:
– Сенку, i в кого ти лише вдавсе такий!?
– У дедю, – незмiнно вiдповiдав Федор.
На що стара глибоко зiтхала i сумовито проголошувала:
– Та де! В дедi не такий характер був, – i вона перебирала в пам’ятi всiх далеких i близьких родичiв, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подiбний на ii Федора. Зовнi вiн був викопана копiя батька: брови, очi, нiс… Але не характер. Улiтку Федор любив ходити лiсами з дедьовою рушницею, iнодi брав iз собою брата, малого Івана. Мiг заради забави вполювати якогось лiсового звiра. Рiднi сестри казали йому:
– Краще б до молодецi бе якоi сходев, нiж дненське лiсами лазете!
Федор лише мовчав у вiдповiдь. Вiд дiвчат вiн тримався подалi, бо вiд них самi лише бiди. Та й вони боялися його, хоч i залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися i завжди ретельно виголював лице. Але нiхто не мiг довго дивитися йому в очi. Коли й заходила десь у товариствi про нього мова, то всi враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу. Нiхто не хотiв з ним сваритися, а старi люди казали, що «цей юнак, Пойдаш малей, дорослей нiвроку, не по роках», i що «з нього добрей газда буде». Пiсля Єремii вiн став головним у сiм’i, й тiльки стара могла на нього хоч якось впливати. Син завше тримав у кишенi ii «оборону». Так, мати була для нього авторитетом, але не в усьому, i вiн часом грюкав по столу i казав:
– Ве ек хочете, мамо, але буде так!
Над хатою, на тлi блакитного вранiшнього неба, кружляли половики[2 - Половики – яструб або будь-який iнший хижий птах.]. Вони розправляли своi довгi крила, то знижуючись до верхiв смерек, то стрiмко злiтали, угледiвши курей в отавi бiля хати.
Федор швидко зiйшов з ганку i забiг до стайнi, взяв деркач за держак i зачав крутити. Язички чiплялись за зубчики, деренчання наповнило простiр: що швидше вiн розкручував, то гучнiше лунали звуки. Цей деркач вони зi старшим братом Онуфрiем i молодшим Петром колись змайстрували самi; гралися ним, а коли ходили пасти вiвцi, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетiлись. Федор озирнувся. На лавi пiд хатою мовчки сидiв молодший брат Іван.
– Шо седеш! – прокричав Федор. – Хочеш, щоб половике усiх курей забрале?
Малий, вiдклавши в бiк патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.
– Ти вже покутавсе?
Іван ствердно кивнув головою.
– Добре. Ідеш зi мною на храм у Конетин? Малий так само покивав у вiдповiдь.
– Ти шо – нiмий чи язик прикусив?
– Йо, пiду.
– То бiже до хате i рушник менi на потiк принеси. Я пiшов вмиватисе.
Малий побiг до хати.
Втираючись, Федор все дивився на брата.
– І шо те так i зiбравсе на храм iте? Малий знизав плечима:
– Йо!
– Позоритисе лише, – вiн втерся i кинув рушник Івану. – Ану, марш до хати i вбересе, ек треба!
За пiвгодини брати Пойдашi вже спускались до дороги. Вiд лiсу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великi краплi вiд нiчного дощу. Іван нiс в руках розшитий кожух. На ньому були портiнецi[3 - Портiнецi – традицiйнi вузькi штани з бiлоi тканини.], а Федор був у нових гачах[4 - Гачi – штани, тут – галiфе.], що iх вiн пошив у одного еврея у Вижницi. Обидва брати – в капелюхах.
Вони пройшли повз хату маминоi сестри, що була бiля самоi дорiжки, i за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цiй сторонi високого берега була Буковина, на протилежнiй – Галiцiя. При дорозi стояли якiсь святково вбранi хлопцi, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братiв Пойдашiв, почали на все горло кричати з того боку:
– Гей! Ви! Шкрюми! – так галiцiяни образливо називали гуцулiв-буковинцiв. «Шкрюм» – то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дiтей, ножицями вiдрiзав трохи волосся з голови немовляти i потiм спалював його).
Іван закричав у вiдповiдь:
– Закрейтесе! Галiцяни – тарелики-кленцi!
Буковинцi дражнили «тареликами» своiх сусiдiв за iхню любов до капелюхiв, прикрашених кольоровим пiр’ям, i схожих на тарелi.
Мiж ними була люта ненависть ще з тих часiв, як Бiлий Черемош подiлив цi смерековi гори на два береги i iх заселили люди. Так, вони були Верховинцi. Сусiди-волохи назвали iх гуцулами, тобто злодiями. Почасти – через iхню лиху вдачу. Буковинцi ненавидiли чужих, а надто галiцiян. Як i галiцiяни – буковинцiв. Вони навiть зовнi рiзнилися, i чорнявий буковинець завжди мiг вирiзнити серед своiх рудого галiцiяна. І цей конфлiкт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори i смереки тягнутимуть свое гiлля до сонця. Галiцiяни завжди були гоноровiшi та багатшi, нiж буковинцi, а iхнi дiвки – привабливiшi. До того ж, буковинцi були православнi, галiцiяни – католики. Жiнки-буковинки примовляли своiм донькам: «Не треба вам тих галiцiян, вони такi загонистi». А старi, дiлячись новинами бiля церкви, незмiнно починали з того, що десь «знову нашi хлопчишя белисе з галiцiянами».
На дорозi були «грузи[5 - Грузи – багно пiсля дощу.]». Повновода жовта рiка стрiмко летiла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дiйшли до Довгополя, перехрестились бiля мiсцевоi церкви, збудованоi на честь св. Димитрiя Солунського. Це велике село й справдi було видовжене понад всяку мiру.
Дiйшли до Сокiльця. Це мiсце було овiяне легендами. Таемнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тiнь на рiку i Галiцiю за нею. Край дороги була глибока кашиця[6 - Кашиця – укрiплення високого берега гiрськоi рiчки – деревом або камiнням.], унизу габами[7 - Габе – пороги на гiрськiй рiчцi.]шумiв Черемош. Пiд самою скелею шумiв зарослий кущами потiк, який тiкав горi – здавна тут вiдбувалися страшнi й таемничi подii. Далi, у темному смерековому лiсi, були природнi печери. Ця скеля мала погану славу: в лiсi над нею водило людей, гуцули забороняли дiтям ходити у цi мiсця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, вiн любив цю мiсцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, вiн нiби кидав виклик скелi.
ХРАМИ НА ІЛІЮ. ЯЛЕНА
Васюта зайшла до церкви у Конятинi. Вона, як i бiльшiсть iнших жiнок, була боса, тримала у руцi рушник та свiчки. Стала у чергу до iкони пророка Ілii. Зранку на службi були майже самi жiнкигуцулки. Образ, прикрашений зiллям i живими квiтами, стояв посерединi церкви. Васютi було тiльки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого вiку. В горах жiнки старiють швидше, та й гризоту мала: ii чоловiка, Єремiю, вода забрала (вiн дарабами[8 - Дараби – плоти для сплавки, сформованi з кругляка.] лiс водив Бiлим Черемошом). Жили Пойдашi завжди бiдно, навiть коли Єремiя був ще живий. Рано овдовiвши, мусила сама кутати своiх вiсьмох дiтей, а скiльки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усiх iх згадувала у серцi своему; поставивши свiчки у конятинському храмi, шепотiла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив дiток ii Онуфрiя, Федора, Петра, Івана, Єлену…
Васюта пiдiйшла до образу пророка i провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився i вона помагала йому втертися. Пiсля цiеi молитви-прохання про особливу прихильнiсть вона лишила рушник на iконi – так робили всi: Ілля-пророк зодягнувся у рушники гуцулок.
Панотець зустрiчав бiля вiдкритих дякiвських ворiт iконостасу кожного, хто прийшов на службу. Брав у людей запаленi свiчки у вишитих серветках i ставив iх за престолом. Отримавши благословення, Васюта пристала до пiвчих, й час од часу пiдтягувала: «Господе помилуй!». Часом цi ж слова спiвалися румунською: «Домне мiлуеште!».
Бiля церкви «верхiвськi», перш як зайти до храму, мили у потоцi ноги. Вони босi спустилися з гiр, з Самакови та Широкого, i лише зараз взули чоботи. Потiм, пiсля служби, гуцули знiмали iх, вiшали на плечi, й верталися босi на своi полонини та бескиди.
Обмивши чоботи у потоцi, Федор зняв капелюх i зайшов, перехрестившись, на подвiр’я церкви. Перед ним мерехтiли обличчя; дехто вiтався, багатьох вiн упiзнавав i кивав у вiдповiдь головою. На храм зiбралася вся округа – бiднi й багатi, буковинцi й галiцiяни, верхiвськi й з долини; старi дiди бiля церковноi брами сидiли на лавi мовчки, майже кожен тримав ув однiй руцi клябука, а в iншiй – люльку, металеву таку, вигнуту, як то лише гуцули вмiють робити. Пiд ногами крутились святково вдягненi дiти, якiсь хлопцi у румунськiй формi щось собi голосно обговорювали.
Федора супроводжували захопленi погляди молодиць i вже старших жiнок, але вiн не дивився на них, хоч i вiдчував цi хтивi позирки.
Вiн лiниво зайшов до церкви. Панотець читав Євангелiе. Федор, ставши на одне колiно, втупився у пiдлогу.
Отець завершив проповiдь. Люди цiлували вiдкрите Євангелiе, засовували мiж сторiнки Святого Письма паперовi грошi. Федор протиснувся крiзь натовп, поцiлував сторiнки книги i поклав грошi, а вже вертаючись, побачив ii. Вона стояла просто посеред церкви – Ялена Полек. Ця дiвчина була нiвроку файна: хлопцi по обидва береги Бiлого Черемоша сохнули за нею. Стояла вона зараз, мов гуцульська царiвна: волосся з файними гарналями[9 - Гарналi – шпилька для заколювання волосся.] сховане пiд червоною хусткою, розшита бiсером сорочка, кожух, запаска, вишитi постоли з поцерками
. Нiжними блакитними очима вона на мить подивилися на Федора.
Перед службою Божою Васюта висповiдалась. Йдучи до закону, тримала руки на грудях, а в хустцi – пампухи, якi пiсля причастя, тут таки, в церквi, дала за простибiг якiйсь першiй-лiпшiй дитинi. Пiд дзвони люди почали виходити надвiр. Перед тим, як святити воду, вони мали тричi обiйти церкву з хресною ходою. На самому виходi Федор знову зустрiвся поглядом з блакитними Ялениними очима. Вiн намагався не загубити ii серед людей, але його вiдволiк дяк, який сунув у руки корогов. На подвiр’i вже стояли з хоругвами Онуфрiй та Петро. Вони, дивлячись на брата, посмiхались. З церкви вийшов й Іван з фаною; йому було важко, бо держак корогви був зроблений з дуба, й Івана аж хитало в рiзнi боки, мов «п’еного». Федор йому це виговорив: «Ти, здохлеку малей, узевсе нести, то неси рiвно!». Старi, почувши цi слова, засмiялися. Поруч нiс фану малий Бiдоча. Федор його не зразу впiзнав. «Здаеться, його звати Олекса», – подумав вiн. Федор колись був у Малих Дiхтенцях, звiдки ця родина, i тодi малий виносив йому води попити: «Йо, йо, Олексiй». Був вiн блiдий з лиця, одного кольору з бiлим вбранням: кептарем, розшитим маленькими квiточками, бiлою сорочкою з вузенькою вишивкою вздовж гудзикiв, та бiлими портiницями. «Слабуе, сарака», – подумав собi Федор, але без жалю. Хреста нiс старший син багачiв Петришканiв з Довгополя, Микуця Кабюк, високий бiлявий хлопець з блакитними очима. Обходячи церкву з хоругвою, Федор усе видивлявся Ялену. Панотець почав святити воду. Все подвiр’я бiля церкви по-святковому заливало сонце. Федор тримав фану, на якiй було зображено пророка, i роздивлявся Ялену. Вона стояла мiж iншими жiнками, час вiд часу хрестилась. Панотець зачав занурювати дерев’яний рiзьблений хрест у воду, хор парафiян спiвав: часом фальшиво, але натхненно. Та Федор не чув того спiву, вiн лише бачив Ялену, яка повсякчас щезала за спинами жiнок, котрi стояли попереду i хрестилась на кожнi «Господи, помилуй». Здаеться, лише зараз, пiд кiнець водосвяття, вона помiтила, що файний чорнявий юнак задивляеться на неi. Так, вiн дивився на неi, й не мiг навiть на мить вiдвести очей. Вона усмiхнулась йому, i Федор вiдчув щось таке, чого його жорстоке серце ще не знало. Його залiзна воля ще пручалась, вiн був схожий на пораненого лiсового звiра, але водночас вiдчув щастя. Федор вперше i востанне у своему життi закохався, бо таким вiн був, таким вже вродився – однолюбом.
За мить гуцули, збираючись родинами, розiйшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольоровi нитки, що iх продавали бiля церкви, розклавши просто на травi.
– Шо за одна? – спитав Федор у сестри.
– Де? – i дiвчина подивилася у ii бiк. – А, то Ялена Полячка.
І додала:
– З Киселицiв, Марiя мае ii знати.
Марiя, яку в селi ще називали Коцихою (за iменем чоловiка – Миколи Коця), – це iхня з Федором сестра.
Федор пiшов обдивлятися все довкола церкви. Скрiзь на травi, на розгорнутих джергах, лежали рiзнi речi: були тут дзвiночки на худобу, солодкi пiвники, сирнi коники, нитки, пацьорки, денцiвки, сопiлки, iграшки та образи. Якiсь двi жiнки точили ляси:
– Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечiр.
– Та цей панотець новий так довго службу правет.
До неi пiдбiгла, вочевидь, онука першоi.
– Хаблена, тьфу на тебе, – жiнка взяла малу на руки. – Йо? Хаблена!
Мала смiялася.
Перед самим входом до церкви чоловiки, гоноровi газди, розмовляли з панотцем:
– Йо, цього року людей фейст
багато, Ільiнськi храми еднают усiх гуцулiв з обох берегiв Черемоша!
– Йо, на храм до Конетина зiбралисе цей рiк нiби усi сусiднi села: з Єблуницi, з Довгополя, Стебнiв. Бачiв, приiхале на фiрах з Розтiк, Дiхтенцiв, Путили… З Сергiiв, верхiвськi, з Самакови, галiцiяни з того боку… Усi тут – суси, феледжерi й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.
Мiсцевiй Конятинськiй церквi святого пророка Іллi було рокiв двiстi. Стояла вона з дзвiницею майже пiд лiсом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Бiля неi збiгав потiк у долину, який у дощi перетворювався на маленьку рiчку. До неi можна було зайти через дзвiницю або дорiжкою через побудованi упритиск до цвинтаря людськi хати. Зараз обидва цi шляхи були запрудженi людьми у святковому вбраннi.
Бiля дзвiницi до Федора пiдiйшов Іван.
– Де усi? – спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неi пiдiйшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась смiхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, i вирiшив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся i пiшов. Хлопцi, що траплялися йому на дорозi, пропускали i обходили його, вiд грiха подалi. Бiля потоку вiн побачив Онуфрiя, який говорив з Леонтiем Кочерганом. У 1936 роцi Леонтiй був послом вiд краю, депутатом у Бухарестi, а жив у Стебнях. Федор став неподалiк. Вичiкував, коли брат закiнчить розмову, – не хотiв сам йти з храму. Онуфрiй з Леонтiем довго про щось говорили. Федор нiчого не чув, лише потiм, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрiй якось зайшов i забрав книжки. На прощання вони обнялись.
Онуфрiй пiдiйшов до брата, посмiхаючись.
Федьо сердито спитав:
– Шо так довго? Шо стрею треба?
– Нiц! Даст менi одну кнежку почитати.
Обидва брати пiшли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотiв:
– Нiчого доброго з того чiтання не буде.
Онуфрiй засмiявся. На дорозi iх догнав Іван, – вiн мав повнi кишенi чогось добренького. Пiд пахвою тримав образ, у ротi – когута.
– Дивiтсе, ек багато набрав у тех торговцiв!
І, наче забувши повiдомити головне:
– У спекулянтiв!
Онуфрiй од усього серця засмiявся. Федор, усмiхнувшись, додав:
– Циган малий, злодюга!
Бiля дороги стояли хлопцi: галiцiяни в капелюхах iз пiр’ям. Вони зневажливо дивилися на братiв Пойдашiв. Одiйшовши вiд гурту метрiв на п’ять, Іван обернувся i зарепетував:
– Тарелики – здохляки! Поцiлуйте мене у сраку!
Тi мовчки, з ненавистю, подивилися в iхнiй бiк.
– Оце зараз лешимо тебе самого, най тобi галiцiяни-тарелики копанцiв надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:
– Та де! Я iм таких головец… – малий не закiнчив i почав махати кулаками, але закашлявся, аж пiвник випав з рота. Онуфрiй стукнув його по спинi.
– Байка, нiчого, у мене багато е, – сказав малий i засунув руку в торбу.
Поруч проiхала Фiра, повна людей. Фiрман вдарив коней батогом, брати зупинились.
– Йууу! А най вас… – крикнув фiрман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодицi та малi дiвки почали голосно смiятися, побачивши братiв Пойдашiв край дороги. Серед дiвчат на фiрi була i Ялена. Вона, усмiхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашенi конi швидко бiгли вперед, яскравi червонi гушi
лiтали перед iхнiми очима, позаду бiгло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарi несла щось у бесагах[13 - Бесаги – традицiйна двостороння сумка, яка перекидаеться через плече]; скорчена, вона ледве плентала. Чоловiк завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лiсi. При дорозi, у шинку, чоловiки пили пиво. В далечинi, над горами, небо вже темнiшало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.
