Полная версия:
Промінь
Денис побачив простір, затягнутий серпанком. У тумані здіймалася вежа: три напівкруглі пелюстки, спрямовані вгору.
– Житловий відсік влаштований таким чином, щоб зберігати в мешканців просторові поняття: всередині – зовні. Оболонка всередині оболонки, будинок усередині корабля. Ці люди живуть дружною громадою, всі вони – ретельно дібрані, емоційно стійкі особистості з високим рівнем самосвідомості. Майже всі. Денисе, ти мене чуєш?
До його губів притулили прохолодну склянку – волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла там, усередині, заново позначаючи контури тіла. Денис зрозумів, що може рухатися, що він сидить у кріслі, відчуваючи, як вібрують спинка й бильця. Літак?
Картинка змінилася: вежа відсунулася й пропала, потонувши в павутині комунікацій, конструкцій, технічних коридорів, резервуарів і порожнин, фактур і структур – усієї закулісної машинерії, яка дає жменьці людей змогу жити, дихати, спати в безповітряному холодному просторі. Знову виник корабель, тепер з іншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався – навіть тепер. Навіть за таких обставин.
– Це… комп’ютерна симуляція?
– Уяви альтернативну реальність, де у землян є ресурси, щоб відправити корабель у далекий політ, але немає технологій, щоб укласти екіпаж у сплячку.
– Але…
– Ти ж тепер знаєш, що світ улаштований складніше, ніж ти думав?
Так, помислив Денис. Ти пояснив мені – швидко й ефективно.
Зірки розтанули. Космос змінився синім небом. Денис побачив океанський берег: хвилі перекидалися на пісок, гойдалися на вітрі свічки високих пальм.
– Ось рекреаційна зона, – сказав дядько Роберт. – На кораблі їх чотири, вони моделюють природні земні ландшафти… Ні, це не комп’ютерна симуляція. Це справжня солона вода… І справжні люди, Денисе. Це люди.
Омана стислася – космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екрані. А під екраном сидів дядько Роберт – у джинсах і светрі, простий, зрозумілий, інфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:
– Питай, у тебе мають бути питання.
– Куди вони летять?
– До планети земного типу, з чудовим кліматом, джерелами енергії, флорою і фауною, але без розумного життя. Третє покоління «Променя» колонізує цей чудесний світ. Ще питання?
– З погляду генетики… Жалюгідних двісті людей, як прабатьки майбутнього людства…
– Радий, що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся… Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.
– Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?
– Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.
– Що?!
Дядько Роберт простяг склянку – через столик між ними:
– За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу – в їхній реальності раз на рік – ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.
– Але… хіба… сенс їхнього життя – не сам політ?
– Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.
Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:
– Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе – до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.
– У чому суть експерименту?
– Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.
Денис нічого не зміг відповісти – у нього перехопило горло.
– До речі, забув сказати, – дядько Роберт усміхнувся. – У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА– …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.
Вони присунулися ближче – уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.
– На одному кораблі був замкнений люк, – Ліза говорила тихо й відчужено. – Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ – хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, – корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»
Тиша. Сопіння.
– А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було п’ять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк…
– Дурень! – не витримала Софі.
– Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект…
– Ох і дурень! Таки дурень!
– …І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…
Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.
– І люк відчинився. Хлопчик зайшов, і спершу нічого не побачив. Там було темно. Але потім його очі звикли до мороку, і він побачив…
Софі відбігла, щоб точно нічого не чути – але ніяк не могла піти взагалі, розриваючись між страхом і спокусою.
– А там висять мертві люди! Їх повісили за ноги, вниз головою! Він подивився на них, і впізнав своїх сусідів, батьків, їхніх друзів, – увесь екіпаж! Усі люди на кораблі давним-давно вмерли, а ті, хто прикидався людьми – то були комп’ютерні програми!
– Годі! – тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. – Не розповідай, дуже страшно!
– Тут і казці кінець, – примирливо сказала Ліза. – А хто слухав – молодець…
– А що з ним сталося потім? – пошепки запитала Йоко. – З цим хлопчиком?
– Він переписав свою пам’ять у пам’ять корабля і дав системі наказ вибухнути. І от весь корабель…
– Не треба! – заблагав Роджер.
– І жили вони довго й щасливо, – Ліза всміхнулася, показуючи зуби.
– Хто жив? – маленький Дмитрик не вмів розуміти іронію. – Кому там було жити, якщо всі вмерли?
– Вони так гралися, – розважливо сказала Йоко. – Потім всі померлі встали й пішли.
Ліза скуйовдила її чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибині душі вона, як і ця дівчинка, вірила, що смерті немає. Можливо, вона є на Землі, де ліси й океани, де водяться кити й живуть мільярди людей. Але тут, на «Промені», ще ніхто не вмирав.
ДЕНИСВін полежав хвилину, дивлячись у білу стелю. Очі розплющилися легко, хоч іще півгодини тому йому снилося, ніби повіки зрослися й ніколи більше не розплющаться.
Чи не півгодини тому? Скільки часу минуло?
Він пам’ятав далеку сирену, ревіння мотора, розмову в літаку… і все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою… Чи не з водою… І відтоді Денис нічого не пам’ятав. Де ця біла, з синюватим відтінком, стеля… і таблетка пожежної сигналізації в кутку? І світло-бежеві стіни?
Він сів на ліжку. Тіло слухалося. Руки не затерпли, пальці гнулися. Сечовий міхур не протестував. Чи?..
Він схопився, відкинувши ковдру – на ньому був памперс, як на дитині або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номері була б душова – і вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього відра для сміття, закрив хромованою кришкою…
Роззирнувся, голий і тремтячий. Ванна кімната стандартного готельного номера: не розкішно, не огидно. Душ і ванна, туалет виблискує чистотою, під дзеркалом – електрична зубна щітка, на вішалці – махровий халат. Денис, цокотячи зубами, натяг на себе біле, нове, стерильно-чуже. Халат виявився майже якраз, у кишені знайшлася запечатана міні-упаковка з ватними паличками. Ти ба, як зворушливо.
Хлюпнув у лице холодною водою. Завис над раковиною, дивлячись на своє відображення. Он воно як. Усе реально. Ця кімната реальна.
Босоніж вийшов з ванної. Затамувавши дух, узявся за ручку дверей…
Замкнено. Авжеж. Мишоловка.
Тільки не смикати двері в паніці, не бити ногами. Не давати волі клаустрофобії. Це затишний готельний номер, а не тюремна камера, усе гаразд…
У кімнаті задзвонив телефон, Денис підстрибнув з несподіванки: дзень. Дзень. Дзвінок лунав з письмового стола; Денис ривком висунув шухляду. На дні валялися ножиці, крихітні котушки ниток, голки-шпильки, гребінець, ще якийсь мотлох – і смартфон без марки. Схожий на дешеву копію корейського бренду, із зарядним пристроєм. Телефон вібрував, трясучи стіл, освітлював шухляду зсередини гнилим зеленуватим світлом. На дисплеї висвітилося: «Промінь».
– Вітаю вас, Денисе, – сказав апарат приємним рівним голосом. – Я Промінь, штучний інтелект, ваш віртуальний помічник на час експерименту. Не чи хотіли б ви пройти первинний інструктаж?
– Нічого, що я голий?
– Ви маєте час, щоб ознайомитися з обстановкою й привести себе до ладу. У вашому розпорядженні є все необхідне. Як будете готові – будь ласка, викличте мене.
Відбій. Денис упустив телефон і роззирнувся: світлі стіни, чистий палас, широке ліжко. Несподівано свіже повітря; вікно, прикрите легкими кремовими шторами. Надворі, здається, сонячний день; Денис кинувся до вікна, смикнув штору…
Не вікно – глуха ніша в стіні. Ні дня, ні ночі, тільки лампи денного світла. Денис зціпив зуби. Нехай. Можна уявити, що це готель в аеропорту. Он і картина на столі – літак на злітній смузі. Мамі б сподобалося.
Він акуратно засунув штору. Пройшовся по кімнаті, зупинився перед книжковою шафою. Так, у цій кімнаті була книжкова шафа з відкритими полицями – такого не було в жодному готелі з тих, де Денис побував. Він почав читати корінці: Шопенгауер. Сартр. Вольтер. «Божественна комедія». «Джерело: збірник казок і притч». Арістотель. Декарт. Дідро. І так далі, упереміш і без системи, чотири щільно заставлені полиці.
Денис покрутив у руках томик Сартра й поставив на місце. Висунув нижню шухляду – вона була наповнена коробками настільних ігор: шахи, нарди, ґо. Ще якісь геть екзотичні, прадавні ігри, реконструйовані за археологічними знахідками: манкала, королівська гра Ур, сенет, мехен, «Чотири кулі», «Собаки й шакали»…
З певним побоюванням подивився на шафу для одягу. Судячи з вмісту бібліотеки – що там? Костюми з краватками чи гамівні сорочки? Денис рвучко відчинив дверцята…
Акуратно складений і розвішений одяг – новий, з етикетками. Джинси, футболки, светри; на полиці – туфлі й кросівки. У пакеті білизна, все його розміру.
Він прийняв душ і одягся. Нормальний одяг додав йому впевненості, він перестав почуватися пацієнтом. Викраденим – так. Але людина в штанях немовби відновлює частину втраченої гідності.
Навмисно довго вив’язував шнурки на нових кросівках – тягнув час. Постояв біля фальшивого вікна. Звалився на ліжко, взяв у руки телефон; в адресній книзі знайшовся єдиний запис: «Промінь».
* * *– Приміщення – триповерховий котедж з територією. Кожному з чотирьох учасників експерименту надано окремий комфортабельний номер. У буфетній кімнаті є все для здорового харчування. У спортзалі ви зможете підтримувати фізичну форму, для вашого відпочинку на території котеджу є відкритий басейн…
– Я хочу вийти з кімнати.
– На жаль, зараз це неможливо. Двері вашої кімнати розблокуються завтра, о восьмій ранку.
– А якщо я до того часу здохну?!
– Стан вашого здоров’я не дає приводу для занепокоєння. У вашому розпорядженні холодильник із запасом продуктів, мікрохвильова піч і чайник. На стіні у ванній кімнаті ви знайдете аптечку з набором медикаментів для першої допомоги.
Денис зазирнув у холодильник: ковбаса, сир, масло, готові бутерброди. Картонки з напівфабрикатами. Як зворушливо. У ванній знайшов аптечку: бинти, вата, пластирі, бактерицидна мазь… Мешканець міг лікувати застуду або порізи, іншого нездужання для нього не передбачалося.
– Зверніть увагу: на третьому поверсі будинку є офісний зал, робоче приміщення для учасників експерименту.
– Де інші учасники? – швидко запитав Денис.
– Проходять інструктаж. Ви побачите їх завтра.
– Що я повинен робити до завтра? Стирчати в кімнаті?!
– У вашому розпорядженні профільна література, яка допоможе вам під час експерименту. Крім того, вам треба набратися сили перед завтрашнім…
Денис натис «відбій».
* * *Уночі його накрило – він метався на величезному готельному ліжку. Забувався на кілька хвилин, і йому снилося, що він удома, ще в Енську, ще в тій квартирі, де народився й де вчився ходити. Йому снилося, що Коля й Оля трясуть його за плечі, вручають іменинний торт, і мама, зовсім поряд, у сусідній кімнаті, кличе всіх до столу…
Він уставав, похитуючись, і ходив од стіни до стіни. Брав книжки з полиць і впускав на підлогу. Смикав вхідні двері – замкнено, пастка. Фальшиве вікно дражнило штучним «вечірнім» світлом. Він розбив лампочки, і «вікно» перетворилося на темну нішу в стіні. Заснув він над ранок. Рівно о восьмій прокинувся, наче від стусана, й сів у ліжку.
Десь тут, у цьому дивному будинку, у цьому готелі-в’язниці сиділо троє людей з такою самою, як у нього, долею. Разом буде не так страшно, і, можливо, вони впораються. І кожен вернеться додому.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА– Діти тебе обожнюють.
– Я знаю.
– Ти самовпевнена, але для шістнадцяти років – чудовий результат. Ти вроджений педагог. Може, ти помітила, що я до тебе придивляюся…
Вони бігли разом, поруч, на широкій біговій доріжці, а перед ними на панорамному об’ємному екрані мінявся пейзаж: зелені схили під сонцем, з далекими фігурками оленів на випасі.
– До мене всі придивляються, – вирвалося в Лізи. – Після тієї історії, з петлею на шиї.
– У кожного з нас є історія, це нормально. До речі, ти ж… ти бачиш тепер у своєму житті сенс?
– Я знала, що цих дітей приписали до мене у вигляді терапії, – відгукнулася Ліза після паузи.
– Не тільки. Послухай, я бачу в тобі людину, здатну продовжувати мою справу. У вашого покоління народяться діти, виховати їх – велика місія. І великий тягар. Дуже скоро це стане твоєю місією, і твоїм тягарем. Ти повинна будеш доробити те, що почала я.
Ліза відчула, як збивається від бігу дихання. А Марія бігла легко, і дихала рівно, і футболка в неї була суха.
– Ти у чудовій формі, – Ліза піймала себе на легкій заздрості. – Через тридцять років тобі виповниться сімдесят п’ять. Не бачу жодної причини, чому б здоровій літній жінці не нести свій тягар далі.
– Є причини, – сказала Марія.
Від звуку її голосу Лізі стало холодно, хоч гарячий піт стікав по лобі й по скронях. У цих двох словах пролунав відгомін страшних казок, від яких діти затуляли вуха, от тільки Марія ніколи не була казкаркою.
– Що таке цивілізація? – Марія повела розмову в інший бік. Вона помилилася, подумала Ліза, й одразу усвідомила помилку. Тепер виправляє. Такі люди, як Марія, помиляються рідко.
– …Цивілізація, – говорила на бігу Марія, – насамперед система цінностей. Легко підтримувати вогонь у величезному багатті. А спробуй підтримати його в єдиній вуглинці на вітрі. «Промінь» – тонка тріска, що несе вогонь крізь холод, порожнечу, темряву… Хіба не гідна мета для життя? Багато хто про таке мріяв…
– Ти не доживеш до Прибуття? Чому? Хіба ти це знаєш?!
– Дурниці, – Марія сповільнила біг. – До чого тут «не доживеш»? Моя робота – забезпечити зміну поколінь. На старість мені хочеться побачити учнів, які в чомусь мене перевершили!
Вона брехала, і усвідомлення цього виявилося таким болючим, що Ліза не змогла продовжувати розмову.
ДЕНИСВін повернув ручку, і двері, до того замкнені, відчинилися. Увімкнулася й моргнула лампочка на стіні коридору, в відразу за нею – інша. Немов болотні вогні, що вказують дорогу. Денис пішов за вогнями. Годинник говорить, що зараз ранок, але хто перевірить?
Коридор повернув, і Денис побачив вікно. Вікно! Він побіг, притулився щокою до скла: не фальшиве! Вікно в парк або в сад. Гойдаються гілки на вітрі, і встає сонце.
Він стримався від спроби негайно розгатити вікно й зістрибнути з другого поверху. Звісно, скло непробивне, усе було б занадто просто. Він пішов далі, збіг по сходах униз. Вийшов у невеликий хол; перед ним роз’їхалися половинки дверей, і відкрився обідній зал з барною стойкою та чотирма ресторанними столиками.
За дальнім столом сидів хлопець років вісімнадцяти, у червоних кедах і чорних джинсах. Футболка без рукавів оголювала надуті м’язами руки в кельтському татуюванні. Хлопець був мулат. Чорне кучеряве волосся коротко підстрижене, синє татуювання на шкірі кольору кави з молоком мало мальовничий вигляд.
Денис зупинився на порозі. Він очікував побачити кого завгодно, але не такого от здорованя. На хлопцевому обличчі був не менший подив: він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.
– Hallo, – сказав Денис.
– Вечір у хату, – відгукнувся качок. – Ти по-російськи говориш?
– Говорю.
– Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?
– Денис.
– Жерти хочеш? Там, – він показав кудись за барну стойку, – повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.
– Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?
– Так як і ти! – Славік підморгнув. – Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?
Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:
– Ні за що.
– Та ну, – Славік засміявся. – Не хочеш – не говори… Жуй!
За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.
– Нормально пожерти візьми, – сказав той, оцінивши Денисів вибір. – Що ти, наче тьолка на дієті?
– Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?
– Кухарів тут нема. Хочеш – бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.
Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:
– Ти звідки, Славік?
– З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати – переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».
– Можеш розказати, як ти сюди по…
Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.
Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.
– Опа, – сказав Славік.
– Жопа, – моментально відгукнулася брюнетка. – Ви хто такі? – вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. – Ви що, теж у програмі?!
– Тю, – Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.
– Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?
– Звари, – без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:
– Скільки років?
– Чотирнадцять.
– Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, – вона кивнула на блондинку, – Маргарита.
– Не схожі, – сказав Денис.
– На кого?!
– На Еллі й Маргариту. Одна подорожує у Смарагдове місто, друга літає на мітлі… Вам треба помінятися іменами.
– Я взагалі-то Марго, – тихо сказала блондинка. – Так простіше.
– Тоді ти королева-інтриганка. А на вигляд безневинна.
Марго блідо всміхнулася. Еллі глянула на Дениса уважніше:
– А ти, виявляється, жартівник.
Вернувся Славік, поставив одну чашку кави перед Еллі, другу перед Марго:
– Цукор? Вершки? Бутер намастити?
– Так би й сказав, що ти офіціант, – Еллі зверхньо посміхнулася.
– Я взагалі-то за фахом бармен, – Славік підсів до стола. – Якщо ти хочеш запитати, чому я чорний, то мій батько – крутий кенійський бізнесмен…
– Мені байдуже, чорний ти чи в клітинку. Як ти сюди потрапив?
– Як і ти! – Славік весело підморгнув. – На чому спалились, дівчатка? Травичка, спайси, сіль?
Еллі й Марго переглянулися.
– Ще один жартівник, – сухо сказала Еллі. – Добре, нема чого гаяти час: я Еллі, в паспорті Олена, але друзі називають мене Еллі. Я виграла конкурс на участь в експерименті «Промінь». Мене попередили, що крім мене, тут буде ще троє учасників. Це ви?
Денис удавився кефіром і закашлявся. Славік без прохання ляснув його по спині – даремно, ще й боляче. Еллі переводила прищулений погляд з одного на другого.
– Учасники, – Славік теж здався ошелешеним. – Співучасники… У сенсі… Який, к чорту, «конкурс»?! Я в труні бачив цей «проект»! У білих капцях! У мене був вибір – або я роблю, що вони хочуть, у їхній довбаній програмі, або сідаю в колонію на п’ять років. Я думав, ви теж так: у вас проблеми із законом, і ви погодились!
Кілька секунд усі мовчали. Денис важко дихав, клятий кефір застряг у горлі будівельним розчином. Нарешті, Еллі повернула до нього бліде лице:
– А ти? Ти виграв конкурс чи тебе хотіли посадити?
Денис знаком дав зрозуміти, що не може говорити. Славік прицілився ще раз ляснути його по спині, але Денис устав і відійшов:
– Мене запросив дядько Роберт, – сказав він хрипко.
– По знайомству? – Еллі подивилася на нього, як на позавчорашню упаковку з-під гамбургера.
– Ти справді не розумієш?! – запитав Денис безпорадно. – Я що… один отут такий?!
Йому стало так кривдно, наче за спільним обідом йому принесли на порцеляновому тарелі коров’ячий корж. Він повернувся до Еллі:
– Ти хотіла в цей проект? З власної волі? Ти хто така, взагалі, звідки?! Хто ви всі такі?!
– Чого ти заводишся на рівному місці, – примирливо сказав Славік. – Нормально все. Охолонь.
Денис, хитаючись, пішов до дверей. Зупинився – куди йти?! Сів прямо на підлогу й закрив лице руками. Еллі, Марго й Славік дивилися на нього з тривогою й легкою зневагою.
– Нормально все, – сказав Денис з істеричним смішком. – Нормально… Де ми зараз, га? Де цей будинок, у Магнітогорську?!
– Я так розумію, що десь у Примор’ї, – припустила Еллі. – Але, взагалі, це закрита база. До інформації, де вона розташована, ми не маємо допуску.
– А я скажу, що ми в Каліфорнії, – Денис уже сміявся вголос. – Народ, ви не уявляєте, в яке лайно ви вскочили. Не знаєте, хто такий дядько Роберт, так? Ну, тепер дізнаєтесь!
Бліда Марго, що досі сиділа біля стола нерухомо, як шахова фігура, взяла склянку води зі стола, підійшла до Дениса й опустилася з ним поруч:
– Випий.
Він послухався. З надією подивився їй в очі:
– Ти… розумієш, про що я, так? Як ти сюди потрапила?
Марго мовчала кілька секунд, а коли заговорила, голос її тремтів:
– Мій хлопець… занедужав… лейкоз. Його взяли в експериментальний курс… лікування… у Тель-Авіві. Дуже дієвий метод, єдина надія. Потім на мене вийшли… люди, в лікарні, вони сказали, що він у контрольній групі, одержує… плацебо. Але… якщо я візьму участь у програмі «Промінь»… то він одержить ліки. Це дуже хороші ліки, – вона заговорила швидше й голосніше. – Нові. Просто їх треба підтверджувати, доводити, реєструвати, а часу немає. Але тепер він одержить лікування. Його звати Ігор, я б показала фотку, але в мене відібрали мій телефон…
Вона раптом усвідомила, що говорить довго в цілковитій тиші, і зніяковіло замовкла. Денис опустив голову й відчув себе самотнім, наче на Марсі.
– Рідні думають, що я в санаторії на тридцять днів, – пошепки закінчила Марго.
– Охрініти, – сказала Еллі крізь зуби. – Санаторій. А я зі шкури пнулася. Півроку складала іспити, писала роботи: психологія, логіка, математичний аналіз… Я думала, тут роблять науку… а тут пацан з тюрми, дівчинка з санаторію і маленький невротик незрозуміло звідки.
– Сан-Дієго, – сказав Денис.
– Шо-о?
– Минулий рік я жив у Сан-Дієго.
– Взагалі не зрозумів, – втрутився Славік. – Якщо це наші секретні розробки, то до чого тут цей дрібний піндоський шпигун?!
– Сам ти шпигун, – сказав Денис. – Ідіот. Треба було сідати в тюрму!
– Стоп, – владно сказала Еллі, і Славік, що вже піднявся, було, зі стільця, сів назад. – Я сюди прийшла по свою нагороду, і я її одержу. Давайте розбиратися далі. Ти, – вона обернулася до Славіка. – Назви своє завдання.
