скачать книгу бесплатно
Маленький принц. Ілюстроване видання
Антуан де Сент-Екзюперi
«Маленький принц» стоiть окремо в творчостi письменника-льотчика. Маленька книжка, що написана незадовго до загибелi Екзюперi, зовсiм не схожа на iншi книжки-казки. «Дитяча» казка Екзюперi мудра i людяна. А ii автор не тiльки поет, але i фiлософ. Опублiкована роцi як дитяча книжка, ця поетична казка – про мужнiсть i просту мудрiсть дитячоi душi, такi важливi «недитячi» поняття, як життя i смерть, любов i вiдповiдальнiсть, дружба i вiрнiсть. Малюнки до книги виконанi самим автором, й не менш славнi, нiж сама книга. Важливо, що це не просто iлюстрацii, а органiчна частина твору в цiлому: сам автор i героi казки весь час посилаються на малюнки i навiть сперечаються про них.
Антуан Де Сент-Экзюперi
МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ
Ілюстроване видання
Леоновi Верту.
Прошу дiтей пробачити менi за те, що я присвятив цю книжку дорослiй людинi. Скажу на виправдання: ця доросла людина – мiй найкращий друг. І ще: вiн здатен зрозумiти все на свiтi, навiть дитячi книжки. І, зрештою, вiн живе у Францii, а там зараз голодно i холодно. І вiн дуже потребуе розради. Якщо i це не може мене виправдати, то я згоден присвятити цю книжку тому хлопчиковi, яким був колись мiй дорослий приятель. Адже всi дорослi спочатку були дiтьми, от тiльки мало хто з них про це пам'ятае. Отже, я виправлю присвяту:
Леоновi Верту,
коли вiн був маленьким.
I
Коли менi було шiсть рокiв, у книжцi пiд назвою «Правдивi iсторii», де йшлося про незайманi лiси, я побачив химерний малюнок. На ньому величезна змiя-удав ковтала хижого звiра.
У книжцi було написано: «Удав ковтае свою жертву цiлою, не жуючи. Пiсля цього вiн не може й ворухнутися, спить безпробудно пiвроку, аж поки перетравить iжу».
Я багато думав про життя у джунглях, сповнене пригод, та й собi намалював кольоровим олiвцем свiй перший малюнок. Це був мiй малюнок № 1. Я показав мое творiння дорослим i спитав, чи не лякае вiн iх.
– Чого б то капелюх лякав? – була вiдповiдь.
А це ж був не капелюх. Це був удав, який проковтнув слона. Тодi я зобразив удава в розрiзi, щоб дорослим було зрозумiлiше. Їм завжди треба все пояснювати. Це мiй малюнок № 2.
Дорослi порадили менi не малювати змiй нi зовнi, нi зсередини, а краще цiкавитися географiею, iсторiею, математикою та правописом. Отак i сталося, що в шiсть рокiв я зрiкся блискучоi кар'ери художника. Зазнавши невдачi з малюнками № 1 та № 2, я геть зневiрився у собi. Дорослi нiколи нiчого не можуть збагнути самотужки, а дiти втомлюються без перестанку iм все розтлумачувати.
Отже, менi довелося обрати собi iнше ремесло, i я вивчився на льотчика. Я облетiв майже цiлий свiт. І географiя, по правдi сказати, стала менi у пригодi. Я вмiв з першого погляду вiдрiзнити Китай вiд Аризони. Це дуже корисно, якщо вночi заблукаеш.
За свое життя я зустрiчав чимало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив iх зовсiм близько. І вiд цього, зiзнаюся, не став думати про них краще.
Коли я зустрiчав дорослу людину, яка здавався менi розумнiшою i кмiтливiшою за iнших, я показував iй свiй малюнок № 1 – я його зберiг. Але доросла людина незмiнно вiдповiдала менi: «це капелюх», i я вже не говорив з нею нi про полозiв, нi про незайманi лiси, нi про зорi. Я пристосовувався до понять свiту дорослих. Я говорив з ними про гру в бридж i гольф, про полiтику i краватки. I дорослi тiшилися, що познайомитися з такою розважливою людиною.
II
Так я i жив на самотi, i не було менi з ким погомонiти i розрадити душу. Аж ось шiсть рокiв тому довелося менi зробити вимушену посадку у Сахарi. Щось зламалося в моторi мого лiтака. Зi мною не було нi механiка, нi пасажирiв, i я вирiшив, що спробую сам все виправити, хоч це i нелегко. Менi мав або полагодити мотор, або загинути. Води у мене було ледь на тиждень.
Першого вечора я заснув на пiску в пустелi за тисячi миль вiд житла. Людина, що зазнала лиха i загубилася на плоту посеред океану, i та була менш самотньою. Уявiть мое здивування, коли на свiтанку мене розбудив чийсь тоненький голосок. Вiн сказав:
– Будь ласка… Намалюй менi баранця!
– Що?…
– Намалюй менi баранця…
Я схопився, наче надi мною грянув грiм. Протер очi. Почав оглядатися навколо. І бачу – стоiть незвичайний малюк i серйозно мене розглядае. Ось найкращий його портрет, який менi пощастило згодом намалювати. Але на моему малюнку вiн, звiсно, далеко не такий гарний, яким був насправдi. Та це не моя провина. Коли менi було шiсть рокiв, дорослi переконали мене, що художника з мене не вийде, i я нiчого не навчився малювати, крiм удавiв – зовнi i зсередини.
Отже, я на все око спостерiгав за цим видiнням. Не забудьте, я знаходився за тридев'ять земель вiд людського житла. А тим часом було зовсiм не схоже, щоб це хлоп'я заблукало або було до смертi втомлене i налякане, або вмирае вiд голоду i спраги. З його вигляду аж нiяк не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася у безлюднiй пустелi, далеко вiд усякого людського житла. Нарештi до мене повернулася мова, i я запитав:
– Але ж… Що ти тут робиш?
І вiн знову попросив тихо i дуже серйозно:
– Будь ласка… Намалюй баранця…
Все це було так таемничо i незбагненно, що я не посмiв вiдмовитися.
Хай як безглуздо це виглядало тут, у пустелi, на волосок вiд смертi, я всеж дiстав з кишенi аркуш паперу i вiчне перо. Але якраз згадав, що вчився здебiльшого географii, iсторii, математики i правопису, i сказав малюковi (трохи навiть розсердившись), що не вмiю малювати. Вiн вiдповiв:
– Все одно. Намалюй баранця.
Оскiльки я нiколи в життi не малював баранiв, я вiдтворив для нього одну з двох картинок, що iх лише i вмiв малювати – удава зовнi. І дуже здивувався, коли малюк вигукнув:
– Нi, нi! Я не хочу слона в удавi! Удав дуже небезпечний, слон надто великий. А у мене вдома все маленьке. Менi потрiбен баранець. Намалюй баранця.
І я намалював.
Вiн уважно подивився на мiй малюнок i сказав:
– Нi! Цей баранець зовсiм кволий. Намалюй iншого.
Я намалював.
Мiй новий друг м'яко, поблажливо посмiхнувся.
– Ти ж сам бачиш, – сказав вiн, – це не баранець. Це великий баран. У нього роги…
Я знову намалював по-iншому.
Але i цим малюнком вiн був незадоволений:
– Цей надто старий. Менi потрiбен такий баранець, щоб жив довго.
Тут я втратив терпiння – адже треба було швидше розiбрати мотор, i нашкрябав ящика.
І пояснив:
– Ось тобi ящик. А в ньому сидить саме такий баранець, який тобi потрiбен.
Але ж яким було мое здивування, коли мiй суворий суддя раптом засяяв:
– Ось такого я й хотiв! Як гадаеш, чи багато вiн iсть трави?
– Навiщо тобi?
– Просто у мене вдома всього дуже мало…
– Йому буде достатньо. Я тобi даю зовсiм маленького баранця.
– Не такий вже вiн i маленький… – сказав вiн, нахиливши голову над малюнком. – Поглянь-но! Мiй баранець заснув…
Так я познайомився з Маленьким принцом.
III
Нескоро я зрозумiв, звiдки вiн з'явився. Маленький принц засипав мене питаннями, але, коли я сам його запитував про щось, вiн наче й не чув. Лише потроху, з випадкових, сказаних мимохiдь слiв менi все вiдкрилося.
Так, коли вiн вперше побачив мiй лiтак (лiтак я не малюватиму, менi все одно не впоратися), вiн запитав:
– Що це за штука?
– Це не штука. Це лiтак. Мiй лiтак. Вiн лiтае.
І я з гордiстю пояснив йому, що вмiю лiтати. Тодi малюк вигукнув:
– Як? Ти впав з неба?
– Так, – скромно вiдповiв я.
– От забавно!..
І Маленький принц так голосно зареготав, що мене взяла досада: менi б хотiлося, аби моему лиховi спiвчували. Потiм вiн додав:
– Виходить, i ти прибув з неба. А з якоi планети?
«Ось де розгадка його таемничоi появи тут, у пустелi!», подумав я i запитав напряму:
– Виходить, ти потрапив сюди з iншоi планети?
Але вiн не вiдповiв. Вiн тихо похитав головою, роздивляючись мiй лiтак:
– Ну, на цьому ти не мiг прилетiти здалеку…
І замислився про щось. Потiм вийняв з кишенi баранця i почав роздивлятися цей скарб.
Можете собi уявити, як розпалилася моя цiкавiсть вiд його напiвзiзнання про «iншi планети». І я спробував дiзнатися бiльше.
– Звiдки ж ти прибув, хлопче? Де твiй дiм? Куди ти хочеш забрати баранця?
На хвилину вiн замислився, потiм сказав:
– Дуже добре, що ти дав менi ящика, баранець тут спатиме ночами.
– Ну звiсно. І якщо ти будеш слухняним хлопчиком, я дам тобi мотузку, щоб вдень його прив'язувати. І кiлочок.
Маленький принц насупився:
– Прив'язувати? Для чого це?
– Але ж якщо ти його не прив'яжеш, вiн заблукае невiдомо де i загубиться.
Тут мiй приятель знову засмiявся:
– Та куди ж вiн пiде?
– Куди завгодно! Хоч свiт за очi.
Тодi маленький принц сказав серйозно:
– Це нiчого, адже у мене там обмаль мiсця. – І додав з легким смутком:
– Якщо йти навпростець i лише по прямiй, далеко не втечеш…
IV
Так я зробив ще одне важливе вiдкриття: вся його рiдна планета – завбiльшки з будинок!
Втiм, це мене не надто здивувало. Я знав, що, крiм таких великих планет, як Земля, Юпiтер, Марс, Венера, iснують ще сотнi iнших, яким навiть iмен не мають, i серед них такi маленькi, що iх i в телескоп важко розгледiти. Коли астроном вiдкривае таку планетку, вiн дае iй не iм’я, а номер. Наприклад: астероiд 3251. У мене е вагомi пiдстави вважати, що Маленький принц прилетiв з планети, яка називаеться «астероiд Б-612». Цей астероiд був помiчений в телескоп лише раз, в 1909 роцi, його побачив турецький астроном.
Астроном доповiв тодi про свое вiдкриття на мiжнародному астрономiчному форумi. Але нiхто йому не повiрив, а все через те, що був вiн одягнений по-турецьки. Отакий вони народ, цi дорослi!
На щастя для астероiда Б-612, правитель Туреччини звелiв своiм пiдданим пiд страхом смертноi кари носити европейський одяг. І у 1920 роцi той астроном знову доповiв про свое вiдкриття. Цього разу раз вiн був одягнений за останньою модою – i всi з ним погодилися.
Я вам розповiв у таких подробицях про астероiд Б-612 i навiть назвав його номер знову ж таки лише через дорослих. Дорослi дуже люблять цифри. Коли розповiдаеш iм, що у тебе з'явився новий друг, вони нiколи не запитають про найголовнiше. Зроду вони не спитають: «а який у нього голос? В якi iгри вiн любить грати? Чи колекцiонуе метеликiв?» Вони запитують: «Скiльки йому рокiв? Скiльки у нього братiв? Скiльки вiн важить? Скiльки заробляе його батько?» І пiсля цього вважають, що вже знають людину. Якщо скажеш дорослим: «я бачив гарний будиночок з рожевоi цегли, у його вiкнах – герань, а на даху – голуби», – вони не можуть уявити собi цей будинок. Їм треба сказати: «я бачив будинок за сто тисяч франкiв», – i тодi вони вигукують: «яка краса!»
Так само, якщо сказати: «ось докази, що Маленький принц насправдi iснував – вiн був дуже, дуже славний, вiн смiявся, i йому хотiлося мати баранця. А хто хоче баранця, той, ясна рiч, iснуе», – якщо кажеш так, вони тiльки знизують плечима i дивляться на тебе, як на нетямуще немовля. Але якщо сказати iм: «вiн прилетiв з планети, яка називаеться «астероiд Б-612», – це iх переконае, i вони не набридатимуть вам розпитуваннями. Отакий вони народ, цi дорослi. Не варто на них сердитися. Дiти повиннi бути дуже поблажливi до дорослих.
Але ми, тi, хто розумiе, що таке життя, ми, звiсно, смiемося з номерiв i цифр! Я охоче почав би цю повiсть як чарiвну казку. Я хотiв би почати так:
«Жив собi Маленький принц. Вiн жив на планетi, яка трошечки бiльша за нього самого, i йому дуже хотiлося мати друга…». Тi, хто розумiе, що таке життя, вiдразу б побачили, що це набагато бiльше схоже на правду.
Бо я зовсiм не хочу, щоб мою книжку читали лише для розваги. Серце мое стискаеться вiд болю, коли згадую мого маленького друга, i тяжко менi про це говорити. Ось уже шiсть рокiв, як мiй друг разом з баранцем мене покинув. І я хочу розповiсти про нього задля того, аби його не забути. Це дуже сумно, коли забувають друзiв. Не кожному таланить мати друга. І я боюся стати таким, як дорослi, котрi нiчим не цiкавляться, крiм цифр. Ще й тому я купив фарби та кольоровi олiвцi. Не так це просто – в моему вiцi знову братися до малювання, якщо за все життя лише й зобразив, що удава зовнi i зсередини, та й то у шiсть рокiв! Звiсно, я намагаюся передати схожiсть якнайкраще. Але зовсiм не впевнений, що у мене це вийде. Один портрет виходить вдало, а iнший нi краплi не схожий. Так само i зрiст: на одному малюнку Маленький принц у мене надто великий, на iншому – замаленький. І я не дуже добре пам'ятаю, якого кольору був його одяг. Я намагаюся малювати i так i сяк, навмання. Зрештою, я можу помилитися i в якихось важливих подробицях. Але ви вже вибачайте. Мiй друг нiколи менi нiчого не пояснював. Можливо, вiн думав, що я такий самий, як вiн. Але я, на жаль, не вмiю побачити баранця крiзь стiнки ящика. Може, я трохи схожий на дорослих. Напевно, я старiю.
V
Кожного дня я дiзнавався щось про його планету, про те, як вiн ii покинув i як мандрував. Вiн розповiдав про це потроху, i то принагiдно. Так на третiй день я довiдався про трагедiю з баобабами.
Це теж вийшло через баранця. Здавалося, Маленьким принцом раптом оволодiли тяжкi сумнiви, i вiн запитав:
– Скажи, адже це правда, що баранцi iдять кущi?
– Так, правда.
– От добре!
