скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна», або Спроба Павла Скоропадського
Данило Яневський
Проект «Украiна»
Нова книга журналiста, телеведучого, доктора iсторичних наук е черговою частиною навчального посiбника для полiтикiв, журналiстiв, полiтологiв та любителiв з написання, переписування та удосконалювання Конституцii Украiни. На сторiнках цiеi книги автор намагаеться сформувати цiлiсне, несуперечливе, ясне уявлення про феномен Украiнськоi гетьманськоi держави 1918 року. На його думку, багатьом публiцистам та iсторикам, якi дослiджували цю тему, попри iх тривалi i впертi зусилля бракуе об’ективностi. Вiн не змiг утриматися вiд спокуси сформулювати свiй варiант вiдповiдi на питання: якою бачив цю украiнську державу ii засновник – Павло Скоропадський? Якими були полiтична форма та змiст цiеi держави? Та чому загинуло це, за словами автора, «едине державне утворення на територii сучасноi Украiни, яке мислилося його фундаторами та будiвниками як правове та демократичне»?
Данило Яневський
Проект «Украiна», або Спроба Павла Скоропадського
Частина І
Вступна заувага
У попереднiй розвiдцi «Проект „Украiна”, або Таемниця Михайла Грушевського» автор, проаналiзувавши данi, запровадженi до наукового обiгу вiтчизняними суспiльствознавцями впродовж 1991—2008 pp., сформулював принципово вiдмiнну вiд iснуючоi, ревiзiонiстську щодо неi концепцiю iсторii нашого народу вiд 3 березня 1917-го до 29 квiтня 1918 р. Ми спробували дати простi вiдповiдi на простi запитання, як-от:
– якою була так звана «Украiна» перед першою росiйською та австрiйською окупацiею?
– скiльки «украiнських народiв» iснувало в 1917 p.?
– якою зробили «Украiну» пiд час росiйськоi окупацii?
– якою зробили «Украiну» пiд час австрiйськоi окупацii?
– з яким доробком – полiтичним та iнтелектуальним – зустрiли лютий 1917 р. нашi нацiональнi полiтики?
Спробували були розiбратися з причинами, якi прирекли Росiйську iмперiю, з тим, що, власне, приховуе термiн «Украiнська революцiя», та з головними мiфами, якi нав'язуються суспiльству деякими представниками офiцiйноi iсторичноi науки. Спробували були розiбратися i з тим, що цi дослiдники ховають – як вiд себе, так i вiд людей.
Чiльне мiсце в розвiдцi придiлили дiяльностi росiйських та украiнських «вiльних мулярiв», зокрема двох антагонiстiв – Михайла Грушевського та Олександра Керенського. Не обминули увагою дiяльнiсть агента iноземного впливу i державного зрадника Володимира Винниченка та його боротьбу проти Грушевського. Показали i вплив обох цих конфлiктiв (але не тiльки iх) на трансформацiйнi процеси в Росiйськiй державi в 1917 р.
Детально проаналiзували доктринальнi погляди провiдних дiячiв УЦР та особисто Грушевського в царинi державного переустрою Росii, обставини народження Украiнськоi Центральноi Ради, джерела ii фiнансування, боротьбу ii керiвництва з Тимчасовим урядом, дii сепаратних Установчих зборiв та громадянську вiйну на територii пiвденно-захiдних губернiй Росiйськоi держави.
Встановили, що нiякоi Украiни до серпня 1917 р. не iснувало, i сам цей термiн в полiтико-правовому, адмiнiстративному сенсi можна вживати виключно вiд серпня 1917 р. Змушенi були констатувати i те, що так званий III Унiверсал був не чим iншим, як оголошенням громадянськоi вiйни, а IV – став останнiм кроком до могили УЦР.
Описано в розвiдцi i технологiю захоплення проводом украiнськоi нацiонал-соцiалiстичноi Центральноi Ради влади у Пiвденно-Захiдному краi Росii, здiйснення найтяжчого злочину – державноi зради, яка виявилася у фактi пiдписання сепаратноi мирноi угоди з краiнами Почвiрного союзу в Брестi та подальшiй окупацii частини Росiйськоi держави вiйськами Австро-Угорськоi та Нiмецькоi iмперiй.
Насамкiнець ми були змушенi констатувати: плiд 9-мiсячноi дiяльностi Конституцiйноi комiсii Центральноi Ради – Конституцiя Украiнськоi Народноi Республiки, або «Статут про державний устрiй, права i вiльностi УНР» – став вершиною iнтелектуального убожества украiнського нацiонал-соцiалiзму.
Узагальнення здобуткiв сучасних украiнських iсторикiв дозволило постулювати такi аксiоматичнi положення:
1. Сучасна держава Украiна являе собою конгломерат нетотожних за обставинами походження та розвитку земель, об'еднаних в однiй державi терористичними та/або адмiнiстративними методами.
2. Держава Украiна в ii сучасному станi приречена.
3. Яких-небудь суттевих iсторичних, ментальних, правових, культурних, iдеологiчних, економiчних, психологiчних або будь-яких iнших причин, якi уможливили б ii продуктивний розвиток на власнiй основi, не iснуе.
4. Сучасна держава Украiна, подiбно до сучасноi Бельгii, виразно складаеться з двох основних iсторико-культурних територiй та спiльнот.
5. Територiя власне «Украiни-Руси» мае за кордони лiнiю: Хутiр-Михайлiвський – сучасний пiвнiчно-схiдний кордон сучасноi держави Украiна по правий берег р. Ворскла – по правому березi р. Ворскла до ii впадiння в р. Днiпро бiля м. Кременчук – Кременчук – Олександрiя – Знам'янка – правий берег р. Велика Вiсь – Умань – Бершадь – Пiщанка – лiвий берег р. Днiстер – м. Новоселиця – сучасний украiно-румунський – украiно-словацький – украiно-угорський – украiно-польський – украiно-бiлоруський кордон – Хутiр-Михайлiвський.
6. Територiя сучасноi держави Украiна, що розташована на схiд вiд лiнii Ворскла – Днiпро, е вiдмiнною вiд першоi за походженням, полiтичним, економiчним, iсторичним утворенням.
7. Спiльнота, яка проживае на територii умовноi «Украiни-Руси», та спiльнота, яка проживае на рештi територii сучасноi Украiни, – це двi вiдмiннi спiльноти за обставинами походження, iсторичного розвитку, за мовою, конфесiональними уподобаннями, культурними орiентацiями тощо, якi мають латентний конфлiктний характер.
8. Сумiстити орiентацii та уподобання обох спiльнот у межах однiеi полiтичноi системи неможливо.
9. Продуктивний компромiс мiж цими спiльнотами якщо i можливий, то виключно за зразком Фландрii та Валлонii.
10. Будь-яка централiстична модель побудови полiтичноi системи Украiни прирiкае державу, краiну, державнi iнститути, соцiум, громадян на перманентнi конфлiкти, стагнацiю та занепад.
11. Єдиною продуктивною формою державного устрою «Украiни-Руси» може бути правове федеративне об'еднання самоуправних громад з делегацiею деякоi частини повноважень конституцiйно суворо обмеженiй кiлькостi центральних органiв влади.
12. В основу конституцiйного устрою «Украiни-Руси» мають бути покладенi принципи, задекларованi Михайлом Драгомановим та професором Киiвського унiверситету Св. Володимира, дiйсним статським радником, заступником мiнiстра закордонних справ Украiнськоi Держави в 1918 р. та Украiнськоi Народноi Республiки в 1919—1920 pp. Оттоном Ейхельманом.
Украiнська Держава/Гетьманат: сучасний стан розумiння проблеми
На перший погляд особливостi становлення та функцiонування Украiнськоi Держави (УД) на чолi з Павлом Скоропадським е темою, вивченою вiтчизняними суспiльствознавцями найбiльш грунтовно, всебiчно та об'ективно. І це – попри тривалi i впертi зусилля публiцистiв та iсторикiв нацiонал-соцiалiстичноi i комунiстичноi орiентацii сфальсифiкувати добре i давно вiдомi факти та обставини. При цьому жоден з нацiональних iсторикiв – поза його полiтичними уподобаннями – не мiг утриматися вiд спокуси сформулювати свiй варiант вiдповiдi на питання: якою бачив цю украiнську державу ii засновник – Павло Скоропадський? Якими були полiтична форма та змiст цiеi держави? Вiдповiдей було сформульовано безлiч, усiм iм, на переконання автора спецiального компетентного дослiдження, «бракуе об'ективностi у висвiтленнi основних подiй та процесiв часiв Украiнськоi Держави. Вони несуть вiдбиток особистих симпатiй чи антипатiй авторiв до гетьманського режиму»[1 - Грибоедов С. В. Украiнська Держава гетьмана П. Скоропадського: iсторичне дослiдження.: Дис…. канд. iст. наук: Киiвський нацiональний ун-т iм. Тараса Шевченка. – К., 2001. – 19 с – С. 16.]. Поза тим, основнi варiанти вiдповiдей були такими.
Перший. «Основа державного суверенiтету у П. Скоропадського – територiя, тому його розумiння суверенiтету можна визначити як територiальний суверенiтет… Ідея державного суверенiтету у П. Скоропадського логiчно поеднана з iдеею соборностi Украiни».
Другий. «П. Скоропадський був одним з перших дiячiв Украiни, якi втiлювали в життя iдею про украiнський народ як поняття полiтичне, а не тiльки етнографiчне, нацiональне».
Третiй. «За П. Скоропадським, держава може стати об'еднуючим началом для численних нацiй i народностей, якi проживали в Украiнi».
Четвертий. «Украiнська Держава повнiстю реалiзувала сувереннi права: створювала власнi органи влади, здiйснювала законотворчу дiяльнiсть i судочинство, пiдтримувала порядок на своiй територii та проводила зовнiшнi зносини».
П'ятий. «Визначальний вплив органiв, якi представляють волю народу, та право, що завжди мало прiоритет перед волею, навiть перед волею суверена, не дали змоги розвинутися абсолютизмовi державноi влади до потворних форм».
Шостий. «Ідейно Украiнська Держава 1918 р. вiдповiдала за формою авторитарнiй державi з посиленими охоронними функцiями i невтручанням у приватно-правовi вiдносини. Авторитаризм П. Скоропадського досить адекватно вiдповiдае сучасному розумiнню авторитаризму, який вважають таким, що iстотно обмежуе права людини, але не знищуе iх».
Сьомий. «Не пiдлягае сумнiву, що П. Скоропадський бачив Украiну суверенною державою, яка б володiла еднiстю та неподiльнiстю влади, самостiйнiстю, верховенством та незалежнiстю, повнотою суверенних прав».
Восьмий. «Характер правового поля, задекларованi намiри гетьманського уряду та практики iх реалiзацii свiдчили про те, що кiнцевою метою державного будiвництва було формування громадянсько-правового суспiльства, в якому прiоритетними були б закон i захищене право власностi… Реалiзуючи iдею суверенiтету гетьмана (iнституцiйного суверенiтету), П. Скоропадський обумовив обмеження влади правом» (пiдкреслено нами. – Д. Я.).
Дев'ятий. «У той же час П. Скоропадський вважав прiоритетними iнтереси держави, а не права i свободи громадян, що не завадило детально виписати i задекларувати основнi права громадян у конституцiйних за своiм характером законах про тимчасовий державний устрiй Украiни».
Десятий. Гетьман вважав за необхiдне «правоверегулювання законотворчостi», намагався визначити правовий статус особи, був свiдомим того, що за своiм значенням та роллю закон не може слугувати засобом боротьби помiж рiзними полiтичними силами.[2 - Хитра А. Я. Державно-правовi погляди Павла Скоропадського: Дис…. канд. юрид. наук: Нацiональна академiя внутрiшнiх справ Украiни. – К., 2003. – С 9, 10,12—13.]
Наразi в науковому середовищi все ще iснуе свiй Берлiнський мур. Будувати його почали в 20-х роках минулого столiття. Представники першоi групи «будiвельникiв» цього муру Гетьманат рiзко критикують. Представники другоi – якщо не апологiзують, то принаймнi вiдгукуються надзвичайно схвально. Першi дорiкають гетьмановi за те, що вiн, мовляв, обслуговував iнтереси «росiйсько-польсько-жидiвськоi буржуазii»[3 - Тнатюк С. Л. Внутрiшня полiтика Гетьманату П. Скоропадського (1918 p.): украiнська iсторiографiя проблеми: Дис…. канд. iст. наук: Киiвський нацiональний лiнгвiстичний ун-т. – К., 2002. – 20 с – С. 1, 9—10.]. Іншi пункти iх звинувачень звучать так: Украiнська Держава – це «типова одноособова самозвана диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту», який «з погляду конституцiйного права був уповнi безправний. Гетьман… нiколи не старався хоча б «ex post» i хоча б позiрно легалiзувати свiй переворот додатковою згодою украiнського народу, сувереннiсть якого щодо встановлення тривалого державно-конституцiйного ладу Украiни вiн формально визнав у своiх основних державних актах»[4 - Стахiв М. Украiна в добi Директорii УНР. – Т. 1. – С. 14—15.]. Інший противник Гетьманату стверджував: «…пiд владою Скоропадського украiнський нарiд пережив суспiльну реакцiю i нацiональне поневолення, прикрите назвою «Украiнська Держава»[5 - Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п'ятдесятi роковини перевороту в Украiнi). – Лондон; Мюнхен, 1968. – С. 24.]. Нарештi, учасники антигетьманського табору безапеляцiйно й неаргументовано стверджують: вiд 30 квiтня до 13 листопада «iснував тiльки новий державний режим у межах наявного устрою УНР», який змiнив сутнiсть лише впродовж останнього мiсяця свого iснування, тобто вiд 14 листопада до 14 грудня 1918 р.[6 - Костiв К. Конституцiйнi акти… – С. 121.]
Прихильники другоi точки зору наполягають на тому, що режим Гетьманату висловлював iнтереси «його найголовнiших та найконструктивнiших верств» – заможного селянства, помiщицтва, промисловоi, фiнансовоi та iнтелектуальноi елiт. Режим Скоропадського розглядаеться цими дослiдниками «як апогей опозицiйного Центральнiй Радi широкого селянського руху за встановлення „ладу” i „твердоiруки”». Вони також цiлком слушно констатують: «…iдея встановлення „твердоi влади” знайшла значну пiдтримку у суспiльствi, квiтневий переворот був суто украiнською iнiцiативою, але нiмецьке командування уважно спостерiгало за процесом змiни влади i контролювало його». Активний дiяч режиму, масон Дмитро Дорошенко, наголошував на тому, що навiть iмена двох його «братiв» – гетьмана Скоропадського й Василенка – «вже самi собою свiдчать, що iдеться не про «кiнець украiнськоi державностi», а щонайбiльше – про змiну ii форми»[7 - Дорошенко Д. Моi спомини про недавне-минуле. – С. 245.]. Сам гетьман, у свою чергу, нiбито виходив з того, «що украiнська самостiйна i незалежна держава зможе на довший час устоятися з причини браку творчих сил i малоi нацiональноi свiдомостi широких народних мас,– знайомимося ще з однiею думкою, – iтому не хотiв зв'язуватися з украiнським визвольним рухом». Крiм того, Скоропадський, якщо вiрити цьому, «…вважав весь час свого гетьманування, що украiнський нарiд – це темна маса, негiдна нiяких полiтичних прав», отож з iсторичноi точки зору його «поява на полiтичнiй аренi для Украiни була запiзнена»[8 - Шкiльник М. Украiна в боротьбi за державнiсть… – С. 184, 185, 333.]. Якщо сказати вiдверто, то вiн не дуже в цьому помилявся – вся iсторiя нашого народу у XX столiттi це пiдтверджуе.
Попри те, що обидвi групи iсторiю Украiнськоi Держави описали якщо не щохвилинно, то погодинно, цiлiсного, несуперечливого, ясного уявлення про феномен цього державного утворення виробити так i не пощастило. Це були змушенi констатувати учасники Всеукраiнськоi науковоi конференцii «Гетьманат Павла Скоропадського: iсторiя, постатi, контроверсii», приуроченоi до 90-х роковин вiд дня гетьманського перевороту[9 - Гетьманат Павла Скоропадського: iсторiя, постатi, контроверсii. Всеукраiнська наукова конференцiя 19—20 травня 2008 р. – К.: вид-во iм. Олени Телiги, 2008. – 320 с (Далi – Гетьманат Павла Скоропадського…).]. Пiонер сучасноi непiдцензурноi iсторii Украiнськоi Держави В. Устименко прямо вказував: «Украiнська гетьманська держава 1918 року – iсторичне явище, яке й досi е предметом жвавих наукових дискусiй. Серед форм новiтньоi украiнськоi державностi 1917—1920 рокiв вона складнiше за все пiддаеться iнтерпретацii та однозначнiй оцiнцi…. Феномен Украiнськоi Держави надав процесам нацiонального державотворення початку XX столiття нового змiсту, позбавивши iх революцiйно-соцiалiстичноi одномiрностi i збагативши досвiдом державного будiвництва, опертого на традицiйнi цiнностi, культурно-iсторичну спадкоемнiсть, примат еволюцiйностi, помiркованостi та правопорядку. Цей перiод справив суттевий вплив на подальший розвиток суспiльноi думки i полiтичноi культури украiнцiв… Найголовнiше, мабуть, – пiдкреслюе науковець, – усi громадяни Украiни, незалежно вiд нацiональностi, визнавались рiвноправними перед законами Украiнськоi Держави»[10 - Устименко В. М. Етнополiтичнi процеси в Украiнськiй Державi 1918 року // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 267.]. Цей висновок цiлком узгоджуеться з висновком компетентного Ф. Турченка: «…незважаючи на те, що джерельна база дослiджень розширюеться, суттевого нарощування знань не вiдбуваеться. Новi факти вкладаються у старi схеми, кожна з яких однаковою мiрою заслуговуе бути прийнятою чи вiдкинутою дослiдницьким загалом. Це означае, що у дослiдженнi проблеми Украiнськоi Держави 1918 року позначилася певна криза».[11 - Турченко Ф. Г. Сутнiсть гетьманського режиму в контекстi взаемин П. Скоропадського i його полiтичних опонентiв // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 157.]
Обумовлена ця криза не в останню чергу тим, що «сучасна, або новiтня, iсторiографiя образу Гетьманату виросла головним чином iз… трьох течiй – уенерiвськоi, прогетьманськоi та бiльшовицькоi», причому «…у сучаснiй украiнськiй iсторичнiй лiтературi образ гетьманату П. Скоропадського все ще подаеться в дуалiстичному ключi, тобто на засадах успадкованоi iсторiографiчноi традицii, сповненоi класового антагонiзму i протистояння полiтичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби нацiональноi iдентифiкацii також носять доволi розмитий образ «нi украiнськоi, нi росiйськоi» чи «малоросiйськоi» державностi». Водночас досвiдчений Я. Калакура вважае, що головним надбанням сучасноi «украiнськоi iсторiографii Гетьманату можна зарахувати те, що його розгляд i аналiз бiльшiсть iсторикiв вмонтовують у канву Украiнськоi революцii 1917—1920 рр. як цiлiсного державотворчого процесу».[12 - Калакура Я. С. Образ Гетьманату в новiтнiй iсторiографii // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 70—71, 73, 76 таiн.]
Представник однiеi з перерахованих течiй – авторитетний Р. Пирiг формулюе таку дефiнiцiю Украiнськоi Держави: «… це була украiнсько-росiйська державнiсть. Украiнська – за назвою i формою, окремими аспектами внутрiшньоi полiтики, насамперед у культурно-освiтнiй сферi. І росiйська – за широкими проявами iмперськоi спадщини, яка динамiчно регенерувалася в правничiй практицi, засобах масовоi iнформацii, релiгiйному життi, використаннi кадрового потенцiалу, толерантному ставленнi до полiтично рiзнобарвноi, але антиукраiнськи налаштованоi росiйськоi емiграцii». Критикуючи гетьманський режим за «очевидну недостатню “украiнськiсть”», науковець характеризуе правлiння Скоропадського як «авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, вiдсутнiстю представницького органу, поеднанням в урядi виконавчих i законодавчих функцiй, суттевим обмеженням демократичних свобод, деформованою полiтичною системою, вузькою соцiальною базою i тимчасовим характером правлiння», функцiонування якого «суттево обмежувалося фактором присутностi мiлiтарноi сили чужих краiн», поразка яких у Першiй свiтовiй «згубно позначилася на долi останнього украiнського Гетьманату».[13 - Пирiг Р. Я. Гетьманат Павла Скоропадського: сутнiсть i форма державностi // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 8, 9, 10, 11 та iн.]
Ю. Терещенко, один з найбiльш авторитетних ветеранiв-дослiдникiв, у свою чергу, вважае: «Проголошення Гетьманату… означало лiквiдацiю спроб лiберально-демократичноi i соцiалiстичноi течiй украiнського руху усунути вiд процесу державотворення украiнськi консервативнi верстви i монопольно сформувати владу в Украiнi. Воно було цiлком закономiрною реакцiею украiнського суспiльства на полiтику розпалювання мiжкласовоi ворожнечi i протиборства, яку провадили соцiалiстичнi лiдери Центральноi Ради. Намагання останнiх будь-що втiлити в життя свою класову доктрину, хоч би i всупереч загальнонацiональним iнтересам, призвело до глибокоi кризи усього державного органiзму Украiни, i виходом з неi могло бути лише переведення украiнського суспiльства на новi рейки – послiдовного утвердження класового спiвробiтництва i соцiального партнерства, нацiональноi консолiдацii, закрiплення самостiйностi Украiнськоi Держави».[14 - Ю. І. Терещенко. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативноi революцii. – Гетьманат Павла Скоропадського – С. 22.]
Цi та iншi надзвичайно цiннi мiркування, як-от: «…феномен Украiнськоi Держави надав процесам нацiонального державотворення початку XX cm. нового змiсту, позбавивши iх революцiйноi одномiрностi i збагативши досвiдом державного будiвництва, обпертого на традицiйнi цiнностi, культурно-iсторичну спадкоемнiсть, примат еволюцiйностi, помiркованостi та правопорядку»[15 - Тнатюк С. Л. Внутрiшня полiтика Гетьманату П. Скоропадського (1918 p.): украiнська iсторiографiя проблеми: Дис… канд. iст. наук: Киiвський нацiональний лiнгвiстичний ун-т. – К., 2002. – 20 с – С. 1, 9—10, 10—11.], або про те, що «Центральна Рада – уособлення нацiонально-демократичного фронту, оплоту соцiалiстично орiентованих полiтичних сил»[16 - Солдатенко В. Ф. До питання про механiзм державного перевороту 29 квiтня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 41.], а опорою держави Скоропадського, яка будувалася на засадах украiнського iсторичного легiтимiзму, були монархiсти[17 - Козак Н. А. Украiнський консерватизм: iсторiя i сучаснiсть: Дис… канд. полiт, наук: Львiвський нацiональний ун-т iм. Івана Франка. – Львiв, 2001. – 18 с. – С 11.], справи остаточно не з'ясовують. Питання про сутнiсть Украiнськоi Держави залишаеться якщо не вiдкритим, то принаймнi контраверсiйним.
Зауваження автора
Отже, якщо Украiнська Держава була альтернативою Украiнськiй Центральнiй Радi та Украiнськiй Народнiй Республiцi (а це нiяких сумнiвiв нiколи i нi у кого не викликало i не викликае), то звiдси випливае: лiдери УНР перелiченi цiнностi iгнорували, на украiнськi «традицiйнi» цiнностi не спиралися, культурно-iсторичну спадкоемнiсть, примат еволюцiйностi, помiркованостi та правопорядку вiдкидали, тобто вiдкидали i поняття «право» як таке.
А оскiльки УНР, згiдно з поширеним поглядом, була «логiчним завершенням украiнського демократичного руху XIX – початку XX ст.», то, вiдповiдно, цей рух був «одномiрним», неправовим, а не демократичним, легiтимним. Адже саме поняття «демократii» несе в собi поняття «право», «багатовимiрнiсть», якi вона, демократiя, покликана плекати та захищати. Саме тому «демократiя» i е альтернативою «недемократii», а право – беззаконню.
Звiдси випливае: тi сучаснi дослiдники, що закривають очi на серйозну опозицiю, яка iснувала всерединi украiномовноi спiльноти Пiвденно-Захiдного краю Росiйськоi держави, – внутрiшнiй та зовнiшнiй полiтицi УЦР/УНР та ii нацiонал-соцiалiстичним вождям – е якщо не фальсифiкаторами, то, як мiнiмум, вульгарними манiпуляторами. Попросту кажучи, спроби довести таку собi «одностайнiсть» «украiнського руху» (принаймнi в 1917 р.) в особi УЦР/УНР та витворених ними iнституцiй, якi, мовляв, протистояли централiстичним тенденцiям загальноросiйського демократичного руху, представленого Тимчасовим урядом та тими полiтичними силами, що висунули його на полiтичну авансцену, е примiтивною брехнею.
Украiнська Держава/Гетьманат: стан розумiння проблеми – продовження
Такий висновок легко верифiкуеться висновками iнших дослiдникiв, якi були сформульованi незалежно вiд вищенаведених. Ось приклади:
«…iснування Украiнськоi Держави 1918 р. (29 квiтня – 14 грудня 1918 р.) – це якiсно новий етап пошуку й реалiзацii iншоi моделi державного управлiння», «…поява Украiнськоi Держави 1918 р. зумовлена тим, що Центральна Рада УНР лише розпочала побудову органiв виконавчоi влади, придiляючи значну увагу законотворчiй дiяльностi»[18 - Коник С. М. Становлення вищих та центральних органiв виконавчоi влади Украiнськоi Держави 1918 року: Дис… канд. наук з держ. управлiння: Украiнська Академiя держ. управлiння при Президентовi Украiни. – К., 2002.– 20 с. – СІ.]. Якщо такi судження комусь не подобаються, можемо навести такi:
– «Гетьманат мав характер експерименту. Украiнська Держава базувалася на переплетiннi монархiчних, республiканських i диктаторських засад, що, в свою чергу, було виправданим»,
«до позитивного доробку… варто вiднести те, що з перших днiв було розпочато створення правових основ ii функцiонування»,
Гетьманат – «перiод справжнього розвитку украiнськоi державностi»[19 - Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства Украiни в 1917—1920 роках (Украiнська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорiя УНР): Дис…. канд. юрид. наук: Киiвський нацiональний ун-т iм. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 21 с – С. 12, 17.]. Або такi:
Гетьманат, на противагу режиму УНР, «з позицiй розвитку украiнськоi державностi можна характеризувати як перiод справжнього розвитку», «режим диктатури був лише початком новоi полiтики, спрямованоi на стабiлiзацiю життя в державi»[20 - Єфремова Н. В. Розвиток конституцiйного законодавства в Украiнi (1917—1920): Дис…. канд. юрид. наук: Одеська нацiональна юридична академiя. – Одеса, 2002. – 20 с – С 13, 14.]. Або такi: особливостями Украiнськоi Держави були революцiйний шлях приходу до влади ii керiвництва, опора на вiйськовi сили, особистий авторитет гетьмана, iерархiчний суспiльний устрiй iз сильними традицiями, захист нацiональноi культури, соцiально орiентована економiчна полiтика, захист прав i свобод громадян, рiвнiсть усiх перед законом[21 - Козак Н. А. Украiнський консерватизм: iсторiя i сучаснiсть: Дис… канд. полiт, наук: Львiвський нацiональний ун-т iм. Івана Франка. – Львiв, 2001. – 18 с. – С 11—12.]. Або такi:
«Украiнська гетьманська держава 1918 р. – альтернатива «революцiйно-демократичному» шляху державотворення – не стала запереченням iдеi народного представництва»[22 - Єрмолаев В. М. Вищi представницькi органи влади в Украiнi (iсторико-правове дослiдження): Дис…. д-ра юрид. наук: Нацiональна юридична академiя Украiни iм. Ярослава Мудрого. – Харкiв, 2006. – 40 с – С. 31.], Гетьманат був державним утворенням, яке тiльки складалося, i «об'ективно не репрезентувало якоiсь конкретноi форми правлiння».[23 - Гнатюк С. Jl. Внутрiшня полiтика Гетьманату П. Скоропадського (1918 p.): украiнська iсторiографiя проблеми: Дис… канд. iст. наук: Киiвський нацiональний лiнгвiстичний ун-т. – К., 2002. – 20 с – С. 12.]
Промiжнi пiдсумки сформульованi в останньому за часом грунтовному докторському дослiдженнi В. Лозового. Це дослiдження, попри його назву, власне, не про селянство неiснуючоi до серпня 1917 р. «Украiни», а про селян 9 росiйських пiвденно-захiдних губернiй. Та й то не всiх, а лише 8-ми з них – процеси у Волинськiй губернii, як це випливае з iншого дослiдження[24 - Шмид О. П. Змiни в етнiчнiй структурi населення та розвиток поземельних вiдносин у Волинськiй губернii другоi половини XIX – початку XX ст. Дис… канд. iст. наук. Інститут iсторii Украiни HAH Украiни. – К., 2010. – 16 с.], мали дещо вiдмiнний характер (але про це нижче). Згадувану розвiдку з повним правом можна назвати «ревiзiонiстською» щодо iснуючих сьогоднi в науцi та на рiвнi масовоi свiдомостi мiфiв, у нiй сформульованi висновки, якi вiд тих абсурдних тверджень та уявлень каменя на каменi не залишають.
Висновок перший. Нi про яке нацiональне вiдродження, або, тим бiльше, про створення «нацiональноi» держави, «украiнське» селянство нiколи не мрiяло. «Володiти шматком землi, достатнiм для забезпечення своiй родинi економiчноi стабiльностi та добробуту, що було ознакою певного соцiального статусу, – ось заповiтне бажання кожного хлiбороба… Селяни довго зберiгали патерналiстськi iлюзii i прагнули своеi мужицькоi (пiдкреслено нами. – Д. Я.) держави iз справедливим “батьком-царем”». Селянству «Украiни» взагалi були притаманнi «антиетатiстськi настанови полiтичноi ментальностi…, що виникли на пiдставi природноi негацii колонiальноi (тобто росiйськоi iмперськоi. – Д. Я.) влади…. коли свiдомий протест проти поневолювачiв трансформуеться у перманентне вiдчуження… вiд полiтичноi влади загалом»…. «Ідеалом селянськоi адмiнiстративноi системи» був мiфiчний порядок, «у центрi якого перебував сiльський сход, без наказiв та опiки вищих iнституцiй». Ще одне селянське марення – це марення про можливiсть реалiзацii так званого «трудового принципу», за яким «кожен заслуговуе на свою частку майна вiдповiдно до внесеноi працi». Саме це марення «визначило iдеологiю будiвництва нацiональноi державностi у формi Украiнськоi народноi, тобто трудовоi, республiки та засади класовоi полiтики, що надалi остаточно розкололо суспiльство на так званi трудовi i нетрудовi верстви». Саме спроби iмплементацii цього марення у поточну реальнiсть призвели нацiонал-соцiалiстичну УНР до ганебного краху, наслiдком якого стало встановлення людожерноi комунiстичноi диктатури.
Висновок другий, сформульований В. Лозовим, – про «глибокий полiтичний та етнокультурний розкол… мiж мiстом i селом. У свiдомостi селян мiсто вважалося паразитичним наростом на тiлi народу, мiсцем, де влада панiв охороняе своi iнтереси i власнiсть (передусiм земельну)».
Висновок третiй звучить так: «Селяни залишалися носiями традицiйноi культури, складовою якоi була патрiархально-локальна свiдомiсть, де через низьку соцiальну мобiльнiсть (а також через «неписьменнiсть селянства, загалом низький рiвень нацiональноi i полiтичноi свiдомостi») превалювали iнтереси свого села, свого стану. У локальнiй обмеженостi селянського сприйняття свiту сiльська громада розумiлася як природна самоврядна iнституцiя, що мала вищий авторитет на вiдмiну вiд структур “великого суспiльства”».
Висновок четвертий полягае в тому, що «аграрний спосiб буття», який сприймався як «природний та самодостатнiй», мав прямим наслiдком «утопiчнi прагнення знищити владу ненависноi держави, як паразитичного наросту на тiлi народу, зажити у своему локальному свiтi, згiдно зi своiми(пiдкреслено нами. – Д. Я.) суспiльними цiнностями, своiм способом буття, селянською громадською моделлю управлiння… повсюдно сiльське населення наполягало, щоб владу здiйснював сам народ “без панiв i буржуазii”». Власне, саме це i сформувало «соцiально-економiчне пiдгрунтя» так званих «нацiонально-визвольних змагань» – «дезорiентацiю народу пiсля рiзких полiтичних змiн, десакралiзацiю та делегiтимацiю влади як державного iнституту, ненависть народних мас до «панiв», своерiдне «сп'янiння свободою», прагнення встановлення соцiальноi справедливостi у формi зрiвняльного землекористування».
П'ятий висновок В. Лозового сформульовано надзвичайно дипломатично: «…рiвень нацiональноi свiдомостi широкого загалу украiнства був ще досить низьким».
Висновок шостий: селяни прагнули позбутися у судочинствi «державно-правових актiв», керуватися нормами звичаевого права, тобто «демократичний всестановий принцип судочинства… змiнявся суто селянсько-становим принципом», що мало призвести i призвело до «замкнутостi та архаiзацii» селянства. «Селянський рiвень правосвiдомостi», – зауважив у зв'язку з цим науковець, – надавав резолюцiям селянських з'iздiв та органiзацiй «статус мiсцевих (пiдкреслено нами. – Д. Я.) законiв». І далi: «…серед широкого загалу селянства «воля» мала архаiчний вимiр i розглядалася як втiлення позадержавного (пiдкреслено нами. – Д. Я.) iснування сiльськоi громади…» Свобода, яку дав лютий 1917 p.,– констатуе В. Лозовий, – «бачилась передовсiм як втiлення споконвiчного селянського iдеалу волi не як базовоi цiнностi цивiлiзованого суспiльства, яка грунтувалася на забезпеченнi прав i демократичному волевиявленнi громадян, а як вiдсутнiсть контролюючих, стримуючих, соцiально органiзуючих установ, будь-яких структур державноi влади i судових органiв…що мали право на легiтимне насильство i обмеження сваволi натовпу»(пiдкреслено нами. – Д. Я.).
Висновок сьомий звучить як вирок – i селянству, i його тогочасним провiдникам та сучасним iдеологам, i так званим «нацiонально-визвольним змаганням», i Украiнськiй Центральнiй Радi, i ii нацiонал-соцiалiстичним провiдникам, i iх сучасним адептам та пропагандистам: «…селяни вiдкинули моральнi i юридичнi норми цивiлiзованого соцiуму» i «почали керуватися архаiчними поняттями “правди та справедливостi”».
Висновок восьмий. «Значний поштовх селянському екстремiзмовi, особливо з осенi 1917p., дала бiльшовицька агiтацiя», «у наростаннi соцiального екстремiзму величезну роль вiдiграли солдати» (тобто тi самi селяни. – Д. Я.), «в iх намiри не входила свiдома змiна суспiльних та громадських порядкiв, а метою було привласнення або знищення чужого майна».
Висновок дев'ятий, якого дiйшов В. Лозовий, полягае в тому, що вiд весни 1917 р. «майже повнiстю» озброене сiльське населення протиставило себе органам влади. «Анархiя та деструкцiя влади… знiвелювали будь-яку повагу до державноi влади, ще бiльше посилили антиетатистськi руйнiвнi тенденцii, сформували правосвiдомiсть, у якiй впровадження юридичних норм, вiдновлення елементарноi соцiальноi самоорганiзацii, наведення порядку i врештi саме поняття законностi ототожнювалось з царським реакцiйним режимом», а якщо сказати прямо – просто зникли. Парадоксально, але факт: при цьому «репресивнiсть влади була важливою складовою ii авторитету» в очах селян, «влада, яка не могла впливати на громадян шляхом примусу, для селян не iснувала». Саме ця обставина робила владу УЦР «неавторитетною i недiездатною».
Десятий висновок: внаслiдок природних географiчних та клiматичних особливостей «виробити единий пiдхiд до вирiшення аграрноi проблеми щодо рiзних мiсцевостей» украiнськi есери на чолi з Грушевським не спромоглися i тому «вирiшили пiти по накатаному шляху соцiалiзацii» та «порiвняння». Практично це означало тотальний розгром найбiльш продуктивних – помiщицьких – господарств та торжество селянського принципу «захватного права». Наслiдок не забарився – у «вирi анархii i беззаконня страждали не лише помiщики, але й самi селяни… На мiсцях не вщухали аграрнi конфлiкти мiж селами i навiть в межах одного села». При цьому офiцiйна селянська влада, тобто УЦР, а згодом УНР, намагалися «вирiшити» аграрне питання «на законнiй пiдставi», а селяни – «явочним порядком на основi звичаевого права».
Головний висновок, який випливае з докторського дослiдження Вiталiя Лозового, е, на нашу думку, таким: формально скасувавши приватну власнiсть на землю, УЦР не могла реалiзувати свое аграрне законодавство, оскiльки не iснувало «повних вiдомостей про площi державного земельного фонду, землю не розбито за категорiями, а також не складено списки безземельних та малоземельних селян». Іншими словами, УЦР та УНР принципово не могли вирiшити завдання, задля яких вони створювалися, заради яких зiрвали теоретично можливi демократичнi соцiально-економiчнi та полiтичнi перетворення в Росiйськiй державi, заради яких пiшли на повномасштабну громадянську вiйну, переможцем в якiй вийшла третя сила – росiйськi бiльшовики. Останнi врештi-решт змогли опанувати «украiнське» село лише впродовж наступних 15 рокiв – вiнцем цiеi переможноi стратегii став голодомор 1932—1933 pp.
Селянство мрiяло нi про що iнше, як тiльки про те, аби «вiдособитись вiд iнших верств суспiльства i «законсервуватись» у своему станi зi своiм народним судочинством «по правдi i справедливостi». Селяни вiдкидали державне право, оскiльки ним гарантувався принцип непорушностi приватноi власностi помiщикiв», але не тiльки помiщикiв, а й заможних селян, та й взагалi всiх громадян Росiйськоi держави.
Увiйшовши в «цивiлiзацiйний конфлiкт» з iнститутом держави як такоi (при цьому форма ii полiтичного устрою значення не мала), село намагалося досягти своiх цiлей також i шляхом бойкоту хлiбних поставок. Це мало своiм наслiдком запровадження адмiнiстративних позаекономiчних, а згодом i силових методiв задля забезпечення збройних сил та несiльського населення продовольством. Це, в свою чергу, спричинилося до розриву столiтнiх економiчних зв'язкiв мiж мiстом i селом, до «натуралiзацii та архаiзацii вiдносин в сiльському господарствi».[25 - Лозовий В. С. Ставлення селянства Украiни до влади в добу Центральноi Ради (березень 1917 р. – квiтень 1918 p.: Дис…. д-ра iст. наук: Інститут iсторii Украiни HAH Украiни. – К., 2010. – 36 с – С. 15—30.]
Висновок автора
Суть так званих «нацiонально-визвольних змагань украiнського народу 1917—1920/21 pp.», або так званоi «Украiнськоi революцii», – грабунок селянами чужоi власностi та фiзичне винищення ii власникiв.
Ігрова площа Павла Скоропадського
Вся дiяльнiсть Скоропадського та його прихильникiв, спрямована на реалiзацiю iх проекту «Украiна», була жорстко детермiнована конкретними обставинами часу та мiсця, обставинами iх походження, народження, освiти та виховання. Вийти за цi межi вони фiзично не могли. Свобода iх полiтичного маневру була вкрай обмеженою.
Перше обмеження стосувалося насамперед перебiгу подiй на Захiдному фронтi Першоi свiтовоi. Пiдписавши мир у Брестi, УНР формально вийшла з вiйни. Фактично вiйна для неi продовжувалася, але у складi ще вчора ворожоi коалiцii. Продовжувалася, ясна рiч, не прямо – росiйськi «украiнцi», на вiдмiну вiд «украiнцiв» австрiйських, прямоi участi у вiйськових дiях уже не брали. Територiя бiльшоi частини сучасноi Украiни розглядалася й використовувалася краiнами Почвiрного союзу як ресурсне джерело, покликане якщо не принести iм перемогу у вiйнi, то принаймнi значно полегшити становище голодуючого цивiльного населення Австро-Угорщини та Нiмеччини i iх збройних сил. Отже, саме утилiтарнi обставини вiйськового часу поставили на порядок денний питання про забезпечення економiчних iнтересiв краiн Почвiрного союзу, насамперед в царинi постачання продовольства з окупованих територiй.
Обмеження друге було, якщо можна так сказати, «внутрiшнього» походження. На комплексне його висвiтлення наважився В. Скальський. Дослiдник установив, що змiни у самосприйняттi тогочасних «украiнцiв» вiдбулися, головним чином, упродовж березня – квiтня 1918 р. Причини такоi змiни названi такi. Перша. «Пiсля визволення Киева вiд бiльшовикiв серед населення масово поширилися погромнi настроi. І, звiсно, вони були спрямованi проти евреiв. До еврейських погромiв справа не дiйшла, але випадки самосудiв мали мiсце. За три тижнi бiльшовицькоi окупацii Киева у населення склався образ бiльшовика-еврея: «всi червоногвардiйцi були евреi…. Антиеврейськi настроi, – пише вiн, – мали й iнше джерело. Пiд час бiльшовицьких реквiзицiй майна буржуазii багато речей потрапило до еврейських дрiбних пiдприемцiв. Погромники приносили викраденi предмети перекупникам чи у невеличкi магазини, якi заробляли грошi в тому числi скупкою та перепродажем краму. Їх власниками у бiльшостi випадкiв були, в силу рiзних iсторичних обставин, евреi. Пiсля визволення вiд бiльшовикiв колишнi власники намагалися вiдшукати свое майно i знаходили його в еврейських магазинах та складах… У мiському середовищi у березнi – квiтнi 1918 року iснувало двi тенденцii суспiльних настроiв: страх перед бiльшовизмом, бажання помститися своiм псевдопролетарським кривдникам, що легко набувало антиеврейського характеру, а також несприйняття Центральноi Ради як серйозноi, потужноi полiтичноi сили, яка здатна до якiсного державотворення». Обмеження трете – радикальнi соцiальнi та нацiональнi погромницькi практики села. Історична правда полягае в тому що вся iсторiя так званих «нацiонально-визвольних змагань украiнського народу», чи то «Украiнськоi революцii», е не чим iншим, як iсторiею тотального погрому. Селянського погрому. Погрому соцiального. Погрому економiчного. Погрому полiтичного. Погрому культурного. Погрому духовного. Погрому iнтелектуального. Історiя так званих «нацiонально-визвольних змагань украiнського народу», чи то «Украiнськоi революцii», е iсторiею погрому, який за своiми масштабами та наслiдками багатократно перевищив «Велику Руiну», органiзовану i втiлену в життя Богданом Хмельницьким та його бандитською козаччиною. Слово – фахiвцям:
– «селянство, яке вiками було вiдсторонене вiд державно-полiтичного життя та у сферi юрисдикцii вiддiлене вiд iнших шарiв громадянства, фактично перебувало у станi вiйни проти держави та вищих верств суспiльства (власникiв)»,
– «правосвiдомiсть селянства в перiод Гетьманату визначалась, по-перше, ворожiстю до держави та впроваджуваного нею правового порядку, по-друге, несприйняттям права приватноi власностi й активною боротьбою проти його вiдновлення»,
– «за Гетьманату селянство ще бiльш дистанцiювалось вiд держави та решти суспiльства i перетворилося у замкнуту, станову, корпоративну систему, яка захищала лише власнi iнтереси»,
– «в умовах занепаду адмiнiстративних та судових структур i поширення анархii селяни стверджували, що «нема закону, а е тiльки наша воля» (пiдкреслено нами. – Д. Я.),
– «гетьманська влада, яка проголосила законнiсть нормою суспiльного життя, намагалась юридично оформити своi дii, пiдвести правову базу пiд забезпечення потреб держави або iнтересiв певних верств»,
– «замiсть того, щоб унормувати вiдносини мiж селянами та помiщиками i встановити суспiльний спокiй, всi цi закони, навпаки, пiдвищували ступiнь напруги»,
– «у багатьох виступах та рiшеннях селян проглядаеться ностальгiя за бiльшовиками, що за свого панування закликали дiлити землю та розбирати помiщицьке майно Гетьманськi дiячi констатували втрату селянством усiлякого поняття про право»,
– «органи гетьманськоi влади вiдзначали надзвичайно негативний вплив свавiльних дiй окупацiйних вiйськ на ставлення селянства до правових норм»,
– «гетьманськiй владi не вдалось повернути суспiльне життя в русло державно-правових вiдносин, вiдновлення функцiонування державного судочинства, наведення правового порядку, встановлення права приватноi власностi».[26 - Лозовий В. С. Селянська правосвiдомiсть та суспiльно-правове становище в перiод Гетьманату (1918 р.) // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 251, 252, 253, 254.]
Принципово важливi висновки знаходимо в iншого фахiвця. Висновки такi. «У сiльському середовищi, окрiм соцiальних суперечностей, iснувала ще й маса iнших – вiкових, родинних, кланових тощо. Революцiя викрила цi рiзноплановi конфлiкти та надала iм суспiльно-полiтичного значення. Нескiнченнi «розбiрки», «мужицькi вiйни» постiйно вiдбувалися на сiльських вулицях: мiж заможними i бiдняками, «своiми» i «чужаками», старожилами i переселенцями… «Аграрна революцiя», рiзке падiння товарностi виробництва на селi створили величезнi труднощi, перш за все, в продовольчому забезпеченнi мiст, викликали загрозу голоду, посилили соцiальне напруження. Неминуче наростав конфлiкт мiж мiстом та селом. Ситуацiя катастрофiчного посилення голоду в мiстi вимагала хлiб вiд села. Вирiшити продовольче питання суто економiчними, ринковими заходами було неможливо», – прямо вказуе сучасний дослiдник.
Намагаючись розв'язати нерозв'язуване, а саме: якщо не вирiшити (це було неможливо за визначенням), то, принаймнi, хоч якоюсь мiрою пом'якшити продовольчу проблему у краiнi, що воюе; всi ii уряди – царськi, Тимчасовий, Генеральний секретарiат та Рада Народних Мiнiстрiв УНР i, звичайно, Рада Мiнiстрiв УД – мусили вдаватися до продовольчих реквiзицiй – нiякими iншими методами вирiшити проблему було неможливо. Вже уряд Керенського запровадив на початку осенi 1917 р. хлiбну (але не тiльки) монополiю та продовольчу розверстку, виконання якоi поклали на спецiально створенi для цього випадку продовольчi загони. Застосування вiйськовоi сили проти селянства при реквiзицiях стае постiйним з березня 1918 p., тобто з часiв УНР. Село вiдповiло органiзованим спротивом: селяни не лише не здавали надлишки, але розкрадали зiбране, припинили платити податки, вiдмовлялися виконувати будь-якi повинностi, чинили силовий опiр продовольчим органам. Коло замкнулося: становий хребет УНР – селянство – зi зброею в руках виступило проти неi. «Лiто 1918 р. стало часом iнтенсивного формування повстанських загонiв, якi в офiцiйних документах звалися не iнакше як «бiльшовицькими бандами». Головнокомандуючий нiмецькими вiйськами в Украiнi фельдмаршал Г. Ейхгорн стверджував, що 10—12 % украiнських селян влилися до повстанських лав, чисельнiсть яких таким чином сягала 2,5 млн чол.». У листопадi гетьманський уряд фактично перейшов до продрозкладки. «Продовольча кампанiя своею напруженiстю лишае позад себе навiть часи продрозкладки 1920—1921 pp. Продовольчий режим, запроваджений гетьманською владою, поставив у скрутне становище навiть помiщикiв». Завдяки зусиллям гетьманськоi адмiнiстрацii та окупацiйного вiйськового командування на кiнець листопада вдалося заготовити майже 50 вiдсоткiв вiд запланованого об'ему хлiба. Це «дозволило значно покращити стан постачання мiст», але «основна проблема в той час полягала в незадовiльному станi транспорту». В кожному разi, «конфлiкт iз селянством будь-якого режиму був неминучим – незалежно вiд того, яка партiя мала владу i яку аграрну полiтику вона вiдстоювала».
Пiдсумок: першим i головним наслiдком так званих «нацiонально-визвольних змагань украiнського народу», тобто погромницького селянського руху, спровокованого та органiзованого Украiнською Центральною Радою, стала тотальна руйнацiя укладу життя мiльйонiв людей, укладу, який так-сяк складався впродовж попереднiх столiть.
Обмеження четверте, яке жорстко сковувало полiтичний маневр Скоропадського та його прихильникiв, – патологiчна нездатнiсть украiнських нацiонал-соцiалiстiв до осмисленоi державноi дiяльностi, iх нездатнiсть зрозумiти суть i призначення держави, iх тотальне, всеосяжне нехтування основами права та закону, критично низький рiвень освiти й культури взагалi. Вакуум влади мав наслiдком таке: «Мiнiстерства зверталися до своiх спiвробiтникiв через газети…Па мiсцях державний апарат був практично вiдсутнiй. Інодi всю владу УПР у повiтi могла представляти одна людина – повiтовий комiсар. Цим скористалося чимало мiсцевих дiячiв. Вони встановлювали свою владу на невеличкiй територii, створювали збройнi загони i забезпечували iснування своему селу, тероризуючи сусiднi. Доволi часто це призводило до справжнiх боiв мiж сусiднiми селами. Березень та квiтень 1918 року в украiнському селi – це час збройних сутичок мiж самими селянами та мiж селянами i великими землевласниками».
Головнi прямi наслiдки авантюрноi, зрадницькоi, шахрайськоi та некомпетентноi за своею суттю й змiстом зовнiшньоi та внутрiшньоi полiтики украiнських нацiонал-соцiалiстичних вождiв були такими:
– тотальне вiдчуження населення вiд полiтики як такоi. «Соцiально-полiтичнi настроi населення (29 квiтня. – Д. Я.) характеризуються пасивним спогляданням за полiтичною ситуацiею, намаганням не стати учасником полiтичноi боротьби, роздробленiстю та спробами локальноi самоорганiзацii»,
– «повна дезорганiзацiя транспорту, зв'язку та державного апарату лише поглиблювала цю ситуацiю»,
– «основними iдентичностями серед населення украiнських земель були селянська («я – селянин»), украiнська нацiональна (нечисленнi прихильники Центральноi Ради), великоросiйська, еврейська, польська нацiональнi (як стороннi спостерiгачi, але не активнi учасники полiтичного життя), малоросiйська (етнiчнi украiнцi, що е лояльними до Росii), бiльшовицька (поширена серед зденацiоналiзованого робiтничого класу)»,
