скачать книгу бесплатно
– селяни тепер волiли зосереджуватися на локальних питаннях i не озвучувати свою позицiю щодо подiй всеукраiнського рiвня. Їх тепер турбували проблеми розподiлу конкретноi земельноi дiлянки у власному селi та недопущення до неi жителiв сусiднiх сiл. Оцiнити гетьманський переворот вони були не спроможнi».[27 - Скальський В. В. Соцiально-полiтичнi настроi населення УНР напередоднi гетьманського перевороту 29 квiтня 1918 року // Гетьманат Павла Скоропадського… – С 116, 117, 118, 119, 120, 121.]
Павловi Скоропадському довелося мати справу i з таким суспiльством, i з полiтиками, якi довели це суспiльство до такого стану. Стан цього суспiльства, 90 % якого становили неписьменнi в своiй абсолютнiй бiльшостi селяни, котрим в один день подарували загальне виборче право, свободу слова, право об'еднуватись у полiтичнi партii та громадськi органiзацii, описав сучасний дослiдник П. Михайлюк. Украiнськi селюки використали наданi iм демократичною Лютневою революцiею права тiльки для всеохоплюючого грабунку: «У розгромнiй хвилi, що почалася весною 1917 р. i не припинялась до весни 1918 р., селяни захоплювали помiщицькi землi та реманент, грабували маетки та економii, гуральнi та заводи, земськi установи, вирубували сади й лiси. Зазнало погрому велике сiльськогосподарське виробництво, включно з багатьма рентабельними господарствами з високою культурою сiльського господарства. Будiвлi, сiльськогосподарськi машини, реманент були не стiльки розподiленi серед нових власникiв, скiльки розграбованi, знищенi, спаленi пiд час погромiв маеткiв».
Наслiдок аграрних iнновацiй, спровокованих та заохочених «законодавством» УЦР/УНР, був таким: «…наприкiнцi 1917 – на початку 1918 р. було розподiлено 8 млн 991 тис. десятин, або 55,5 % приватноi землi. Восени 1918 р. порiвняно з 1913 р. посiвнi площi скоротилися майже наполовину. Були лiквiдованi помiщицькi господарства – основнi виробники товарноi продукцii. Послiдовно вiдбувалася руйнацiя продуктивних силу сiльському господарствi: спочатку знищення помiщицького, а потiм i селянського рентабельного господарства». Це наслiдок економiчний.
А ось наслiдок соцiальний: «Аграрна революцiя не привела до соцiального зрiвняння села, вона лише надломила його психологiю круговою порукою розкрадання: тепер часто однi селяни заздрили тим, хто ухитрився пiд час погромiв схопити кращий шматок, i на цьому грунтi виникали конфлiкти. Вiд розгрому помiщицьких маеткiв бiльш за все виграла заможна частина селянства, котра, маючи коней та пiдводи, вивозила майно помiщика. «Усе геть-чисто розграбовано, дужчi та багатшi понабирали скiльки влiзло, а голотi майже нiчого не дiсталося, через що тепер один на одного шукае помсти».
Ситуацiю змiнила австро-угорсько-нiмецька окупацiя: правдоподiбно це був единий позитивний наслiдок Брестського миру. «З весни 1918р. в багатьох волостях Украiни сiльськi сходи виносять рiшення повернути награбоване, виплатити помiщикам збитки вiд погромiв. Селяни посилали листи i ходокiв до помiщикiв, майно яких було знищено, прохали iх повернутися i братись за землю, при цьому подекуди обiцяли вiдбудувати розтягнутi будинки…. «Селяни очманiли вiд страху»… Селяни на сходах просили повiтових старост вiдновити знищений революцiею лад, повертали розграбоване пiд час розрухи майно власникам. Селяни, чи то боячись репресiй, чи то вiдчуваючи провину, таемно або вiдкрито повертали награбоване помiщицьке майно, деколи навiть були задоволенi подiбними вимогами».
Ще одна довга цитата, запозичена з розвiдки П. Михайлюка. Дослiдник, у свою чергу, цитуе нiмецького аналiтика Росса, який у березнi 1918 р. вiдзначав: «У краiнi (тобто на територii сучасноi Украiни, окупованiй Нiмеччиною та Австро-Угорщиною на запрошення керiвництва УНР. – Д. Я.) немае нiякоi центральноi влади, яка б охоплювала бiльш-менш значну територiю. Вся краiна роздiлена на цiлий ряд окремих областей, котрi обмежуються межами повiту, мiста, а iнодi навiть окремими селищами i селами. Влада в таких областях належить рiзним партiям, а також i окремим полiтичним авантюристам, розбiйникам i диктаторам. Можна зустрiти села, якi оперiзувались окопами i вели одне з одним вiйну через помiщицьку землю. Окремi отамани панують в областях, пiдпорядкування яких вони добиваються за допомогою своiх наближених i найманцiв. У iхньому розпорядженнi знаходяться кулемети, гармати i броньованi автомобiлi; як i взагалi багато зброi розтягнуто населенням. Селянство повнiстю iгнорувало органи влади й правопорядку та жило не державним, а регiонально самодостатнiм життям. Повсякденне i всеохоплююче насильство стало пронизувати взаемини села iз “зовнiшнiм свiтом”».
П. Михайлюк абсолютно справедливо наголошуе: «Революцiя – це, передусiм, соцiальна катастрофа, злам життеустрою, розрив соцiальних зв'язкiв, руйнацiя i деградацiя колишнiх економiчних, полiтичних, соцiальних та iдеологiчних систем, структур, норм, iнститутiв, цiнностей. Зникнення звичноi вертикалi державного насильства приводило часом до жахливих наслiдкiв. Селянський досвiд породжуе протирiччя мiж уявленням про те, як повинен бути органiзований свiтовий порядок, i реальностями свiту, що впав у розлад i безладдя. Населення схиляеться до пiдтримки тiеi полiтичноi сили, в якiй вiдчувае здатнiсть зупинити розпад».[28 - Михайлюк П. Гетьманський режим i селянство: причини конфронтацii // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 256, 257,258,264 та iн.]
Основна причина надзвичайно суперечливих «соцiально-правових вiдносин пролягала у площинi рiзного розумiння законностi й застосування юридичних норм мiж «верхами» i «низами» украiнського суспiльства, якi iснували у рiзних правових культурах. Першi,—справедливо вiдзначае iнший дослiдник, – жили за одними державними законами, другi – за цiлком iншими, осiбними, якi фiксували значнi станово-феодальнi пережитки. На селi судочинство проводилось переважно за нормами усного звичаевого права, яке вiдповiдно до випадку набувало рiзного трактування, вiдтак у селянства не сформувалось поняття «про твердiсть права» взагалi. Особливо разюче це проявилось у вiдносинах власностi. У звичаевому правi не було того розумiння власностi, яке давав державний закон. Селянське право не знало абсолютноi власностi особи, а визнавало лише сiмейну власнiсть. На вiдмiну вiд офiцiйних поглядiв панiвних класiв, основним джерелом власностi i матерiального достатку селяни вважали особисту працю. На думку селян, народне судочинство базувалось на засадах «правди та справедливостi», а державне право було витвором експлуататорських класiв (панiв) для забезпечення власного панування. Спроби Тимчасового уряду i Центральноi Ради зламати становiсть селянськоi юрисдикцii,– читаемо далi,– ввести селянство в орбiту державного права не мали значних успiхiв. Оскiльки в центрi селянських прагнень перебував земельний розподiл, селяни вiдкидали державнi закони, якi гарантували принцип непорушностi приватноi власностi i стояли на завадi аграрнiй експропрiацii. Домiнування в соцiальнiй структурi украiнського суспiльства селянства з його становою правосвiдомiстю, яке з пiдозрою, а то й вороже ставилось до заможних та освiчених верств населення i державних iнституцiй, розкололо революцiйний соцiально-правовий процес на селi на два напрями: лiберально-демократичний, прихильники якого намагалися ввести у правове життя державнi модерно-цивiлiзованi норми, та анархiчно-лiворадикальний, прибiчники якого тяжiли до архаiчноi бездержавноi управлiнсько-правовоi моделi через сiльське громадське самоврядування та застосування звичаевого права».
Центральна Рада та ii полiтичнi побратими – бiльшовики – лише каталiзували процес, довели його до крайньоi межi. Весь полiтичний вплив УЦР вiд квiтня – травня 1917 р. спирався на мовчазний дозвiл селянам виступати проти держави та ii iнститутiв, грабувати помiщицькi маетки, майно та власнiсть полякiв i евреiв, «не дотримуватися якихось формально-юридичних умовностей, якi вважали суто «панським» правом»… «Останне,– звертае нашу увагу В. Лозовий, – виправдовувалось втiленням принципу соцiальноi справедливостi. Бiльшовицький «Декрет про землю» та тимчасовий земельний закон Центральноi Ради скасували приватну власнiсть на землю та реально узаконили i так легiтимний у селянськiй свiдомостi процес аграрного перерозподiлу».
Ще один наслiдок державотворчоi дiяльностi доби УЦР/ УНР – захмарний рiвень кримiнальноi злочинностi. «У повiтах перебувало багато амнiстованих урядом Керенського карних злочинцiв, якi буквально тероризували населення. Фiксувалось багато грабункiв та iнших злочинiв. Грабували не лише помiщикiв, а й селян, священикiв, iнтелiгенцiю… В умовах зруйнованоi економiки зростала спекуляцiя, що викликало озлоблення населення. Фактично в усiх селах гнали самогонку. Правоохороннi органи вживали заходiв щодо припинення злочинних дiй та притягнення винних до вiдповiдальностi. Незважаючи на намагання влади запровадити державне судочинство, щоб приборкати селянське свавiлля, на мiсцях продовжувались самосуди»[29 - Лозовий В. С. Селянська правосвiдомiсть та суспiльно-правове становище в перiод Гетьманату (1918 р.) // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 247, 248 та iн.]….
Мати справу з усiма цими та iншими дуже важливими обставинами, iз вчорашнiми ворогами та сьогоднiшнiми окупантами/союзниками i судилося Павловi Скоропадському та його однодумцям i соратникам, яких сьогоднi назвали б «полiтичною командою».
Хто такий Павло Скоропадський?
Павло Петрович Скоропадський – прямий нащадок одного з найшляхетнiших украiнських родiв. Цей рiд упродовж кiлькох столiть грав провiднi ролi у вiтчизнянiй полiтичнiй та культурницькiй iсторii, був пов'язаний шлюбними зв'язками з украiнськими козацько-шляхетськими родинами Апостолiв, Закревських, Кочубеiв, Лизогубiв, Лисенкiв, Маркевичiв, Милорадовичiв, Полуботкiв, Розумовських.
Народився 3(15) травня 1873 р. у Вiсбаденi в родинi Петра та Марii (з дому Мiклашевських). Дитячi роки провiв у родовому маетку Тростянець на Полтавщинi. Освiту розпочав зi Стародубськоi гiмназii. 1893 р. закiнчив Пажеський корпус i розпочав службу в Кавалергардському полку. З 1895 р. – полковий ад'ютант, з 1897-го – поручник цього полку. Учасник росiйсько-японськоi вiйни: командир сотнi Читинського козачого полку, ад'ютант командувача вiйськами на Далекому Сходi. З грудня 1905 р. – полковник, флiгель-ад'ютант iмператора Миколи II. З вересня 1910 р. – командир 20-го драгунського Фiнляндського полку. 3 1912 р. – генерал-майор.
Гетьман Украiни Павло Скоропадський.
Учасник Першоi свiтовоi вiйни: командир полку, командир дивiзii. З 1916 р. – генерал-лейтенант, iз сiчня 1917 р. – командувач 34-го армiйського корпусу. В серпнi 1917 р. перетворив корпус на 1-й Украiнський. У жовтнi на з'iздi в Чигиринi обраний отаманом Вiльного козацтва. Взяв участь у вiйнi з бiльшовиками, зокрема в боях проти 2-го гвардiйського корпусу.
Генерал Павло Скоропадський, командир Украiнського корпусу, 1917 р.
Пiсля нагородження орденом Червоного Орла.
В березнi 1918 р. сформував опозицiйну до Украiнськоi Центральноi Ради «Украiнську громаду» (пiзнiше – «Украiнська народна громада»), яка разом iз демократично-хлiборобською партiею та партiею земельних власникiв сформувала лiберально-демократичну альтернативу нацiонал-соцiалiстичнiй УЦР 29 квiтня за згодою керiвництва нiмецьких окупацiйних вiйськ на з'iздi Всеукраiнського з'iзду хлiборобiв був проголошений гетьманом Украiнськоi Держави. Зрiкся влади 14 грудня.
В емiграцii в Нiмеччинi взяв участь в органiзацii Украiнського союзу хлiборобiв-державникiв, пiсля розколу якого його прибiчники об'едналися у Союз гетьманцiв-державникiв, фiлii якого утворюються також в Австрii, Канадi, Сполучених Штатах Америки, Чехословаччинi, Францii. Заснував Украiнський науковий iнститут при Берлiнському унiверситетi.
Загинув 16 квiтня 1945 р. пiд час бомбардування Берлiна, похований в родинному склепi м. Оберсдорф.
Нагороди: Св. Анни IV ст. (1904), Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1904), Св. Станiслава II ст. з мечами (1905), Св. Володимира IV ст. з мечами та бантом (1905), Св. Анни II ст. з мечами (1906), Св. Володимира III ст. (1909), Золота Георгiiвська зброя (1905), Св. Георгiя IV ст. (1914), Червоного Орла (Пруссiя, 1918).
Гетьман iз сiм'ею.
Перспективи Почвiрного союзу пiсля Бреста
Генерал Ерiх Фрiдрiх Вiльгельм Людендорф, голова германського генерального штабу.
Фактичний розвал росiйського фронту, який стався наприкiнцi 1917 – на початку 1918 p., здавалося б, надав ворожiй Антантi коалiцii, насамперед Нiмеччинi, унiкального шансу. «Ми знову, як у 1914 та у 1916 роках, могли ставити перед собою завдання вирiшення вiйни шляхом наступу на суходолi,– писав генерал Ерiх Людендорф. – Спiввiдношення сил складалося для нас так сприятливо, як нiколи»[30 - Цит. за: Строков А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. – М., 1974. – С. 514.]. І це були не порожнi слова: Нiмеччина мала перевагу над союзниками в 20—30 дивiзiй. Вирiшальний удар Антантi планувалося завдати мiж Арасом та Ла-Фером. Мета – роз'еднати англiйськi та французькi армii i вiдкинути iх до узбережжя Ла-Маншу. Держави Антанти, зi свого боку, на закiнчення вiйни в 1918 р. нiяк не розраховували, iхнi плани передбачали здобуття перемоги хiба в 1919 р. Однак Людендорф i Гiнденбург у цiй ситуацii припустилися серйозного стратегiчного прорахунку. По-перше, хоча Схiдний фронт i був формально лiквiдований, там усе ж таки доводилося тримати кiлькасот тисяч воякiв. По-друге, не вдалося розв'язати проблему бiльш ефективноi участi у вiйнi австро-угорських збройних сил – ii можливостi продовжувати активнi дii були вичерпанi. Лише цих двох обставин було достатньо для стратегiчного провалу Нiмеччини на Захiдному фронтi навеснi—влiтку 1918 р. Першi великi операцii нiмцiв у Пiкардii (р. Сомма, 21 березня – 4 квiтня) та у Фландрii (р. Лiс, 9—20 квiтня) не привели до розгрому антантiвських воякiв. Бiльше того, внаслiдок наступу утворився широкий дугоподiбний «виступ» у бiк противника, який зв'язав значнi нiмецькi сили, призвiв до подальшого виснаження iхнiх i без того обмежених сил та ресурсiв, якi танули, мов снiг на сонцi.
У червнi населення Нiмеччини отримувало щодня 1250 грамiв хлiба-сурогату та 62 грами сурогату жирiв на 1 людину. «У продовольчому питаннi,– говорив мiнiстр закордонних справ Нiмеччини, – ми стоiмо безпосередньо перед катастрофою. Стан жахливий, i я побоююсь, що вже занадто пiзно перешкодити повному краху, якого слiд очiкувати найближчими днями»[31 - Цит. за: Строков А. Вказ. праця. – С. 513.]. Вiдчувалася рiзка нестача стратегiчноi сировини для промисловостi, зокрема кольорових металiв, марганцю, пального, мастильних матерiалiв тощо. В аналогiчному становищi перебували i нiмецькi союзники. Отож, якщо називати речi своiми iменами, то головна мета перебування нiмцiв в Украiнi полягала, на думку сучасних дослiдникiв, у вирiшеннi триединого завдання.
Перше: лiквiдацiя одного з фронтiв та демобiлiзацiя мiльйонного вiйська супротивника.
Друге: подальше послаблення росiйськоi моцi за рахунок посилення украiнськоi самостiйностi.
Трете: органiзацiя «правильних реквiзицiй», тобто «найбiльш простого i дiйового засобу постачання сировини й продовольства, яке лежить в основi всiх сучасних воен». В основi «правильноi (за Карлом Клаузевiцем) реквiзицii» – залучення до цiеi бiльш нiж благородноi справи мiсцевоi влади та запровадження так званоi «розумноi розверстки», яка, в свою чергу, може бути виконана «тiльки мiсцевою владою»[32 - Див.: Клаузевиц К. О войне. – М., 1999. – С. 413, 415, 420; Несук М. Драма вибору. Вiдносини Украiни з центральними державами у 1917—1918 pp. – К.: Полiтична думка, 1999. – 274 с – С. 150.]. Засiб цей, за твердженням нiмецького военного теоретика, не мае нiяких iнших обмежень, крiм «виснаження, зубожiння та плюндрування краiни». У повнiй вiдповiдностi iз вченням генерала Клаузевiца, нiмецький експедицiйний корпус, спрямований до Украiни, мав установити контроль над найбiльшими транспортними комунiкацiями, мiстами, фарватером та прибережною смугою Днiпра i чорноморськими портами.
Пiдготовка перевороту
23 квiтня в Киевi, за п'ять днiв до розгону нацiонал-соцiалiстичноi Украiнськоi Центральноi Ради, вождi якоi iнiцiювали пiдписання зрадницького миру в Брестi, вiдбулася нарада, на якiй начальник штабу групи армiй «Киiв» генерал-лейтенант Вiльгельм Гренер, посли Нiмеччини та Австро-Угорщини в Украiнi барон Фрайгер Мумм фон Шварценштайн, граф Йозеф Форгач та iншi погодилися з тим, що подальша спiвпраця iз соцiалiстичною УЦР неможлива. «Киiвський уряд не мае нi сили, нi авторитету, здатних до управлiння партiй, – констатували вони. – Нiчого iншого не залишаеться, як вирiшити питання виключно вiйськовою силою».
Вiдкритим залишалося, власне, одне-едине запитання: як вести вiйну всерединi чужоi, але офiцiйно дружньоi краiни, не порушуючи суверенiтету цiеi краiни та iнтересiв громадян[33 - Цит. за: Несук М. Вказ праця. – С. 162, 163,171.]? Компетентнi вiйськовi та дипломати добре розумiли: усунення украiнського уряду силою може стати початком повномасштабноi партизанськоi вiйни. Тому ухвалили захiд палiативний: звернутися до урядових кiл УНР з низкою вимог ультимативного характеру. Вимоги були такi: вiдновити приватну власнiсть на землю та виплати селянами вартостi отриманих у результатi перерозподiлу земельних надiлiв; розпустити земельнi комiтети; запровадити на територii Украiни дiю нiмецьких та австрiйських вiйськових законiв, скасувати всi обмеження свободи на торгiвлю, передовсiм харчовими продуктами та сировиною для iндустрii, експортнi обмеження; запровадити спiльний митний контроль; вiдмовитися вiд створення украiнських регулярних вiйськових частин; усунути з державних установ усi «неблагонадiйнi» елементи» та iн. Розумiючи, що мати справу з дiячами УНР – справа дурна, заходилися обговорювати кандидатури нового керiвника держави. Якщо вiрити В. Солдатенку, нiмецьке вiйськове командування розглядало кандидатури Івана Луценка, Миколи Мiхновського, Івана Полтавця-Остряницi, того ж таки Скоропадського, Євгена Чикаленка. Союз земельних власникiв, у свою чергу, лобiював кандидатуру Бориса Ханенка[34 - Солдатенко В. Ф. До питання про механiзм державного перевороту 29 квiтня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 45—46.]. З очевидних мiркувань зупинилися на генеральськiй кандидатурi…
Увечерi 24 квiтня в будинку Бродського на Єкатерининськiй вулицi, де розмiстилося командування нiмецьких збройних сил в Украiнi, генерал Гренер представив Скоропадському проект угоди мiж ними.[35 - Несук М. Драма вибору. – С. 163.]
Парад украiнських частин у Киевi.
Хто такий Вiльгельм Гренер?
Гренер Вiльгельм – нiмецький военачальник, генерал-лейтенант. Народився 1867 р. в сiм'i полкового скарбника. З 1912 р. – начальник вiддiлу залiзниць Великого генерального штабу. З серпня 1914 р. – начальник польового управлiння залiзниць Верховного головнокомандування, керував перевезенням нiмецьких вiйськ на Схiдний фронт. 1916 р. – керiвник служби постачання Збройних сил. З листопада 1916 р. – заступник прусського вiйськового мiнiстра та начальник вiйськового управлiння («крiгсамт»). У 1917 р. – командир XXV дивiзii, з серпня – начальник штабу групи армiй «Украiна». З вересня 1918 р. – 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. В 1920—1923 pp. – мiнiстр транспорту, в 1928—1932 pp. – вiйськовий мiнiстр, у 1931—1932 pp. – одночасно мiнiстр внутрiшнiх справ. Помер у 1939 р.[36 - http://de.wikipedia.org/wiki/Wilhelm_Groener (http://de.wikipedia.org/wiki/Wilhelm_Groener)]
Нiде правди дiти: «на Украiну дивився Гренер (як i всi взагалi нiмецькi представники в Украiнi) не з погляду якихось широких i далекосяжних полiтичних планiв i комбiнацiй, а просто як на тимчасовий епiзод, що мае виключно стратегiчне значення. До украiнцiв i украiнських полiтичних дiячiв ставився Гренер з ледве прихованим презирством». Та й взагалi «це була вiйськова комбiнацiя, вигiдна нiмцям для даного моменту»[37 - Дорошенко Д. Моi спомини про недавне-минуле. – С. 267, 280.],– зауважив сучасник.
Вiльгельм Гренер.
Нiмецько-австрiйська окупацiя: pro et contra
Оцiнка австро-нiмецькоi окупацii УНР/УД, так само як оцiнка будь-якого аспекту дiяльностi обох державних утворень, по сьогоднi жорстко детермiнована полiтичними поглядами дослiдникiв, об'ективноi картини – якщо така взагалi можлива – наразi не iснуе. Причина – тодiшнi нiмецькi документи загинули пiд час Другоi свiтовоi. Отже, кожен волiе писати, що кому заманеться. Наведемо для прикладу двi полярнi точки зору, якi належать людям, в об'ективностi та особистiй порядностi яких сумнiву немае.
A. Марголiн: «Справедливiсть вимагае визнати, що протягом усiеi нiмецькоi окупацii Украiни в мiстах та мiстечках спостерiгався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повнiй безпецi».[38 - Марголин А. Украина и политика Антанты. – С. 97.]
B. Вернадський (квiтень 1918 p.): «Нiмцi все йдуть i йдуть. Вони йдуть – iх замiнюють iншi. І серед украiнцiв усе сильнiше йде сумнiв. А в народi глухе незадоволення. Нiмцi нерiдко грубi – очевидно, i в iхньому середовищi роздратування: iх запросили, а тим часом вони як би серед ворогiв. У селах, через якi вони проходять, вони практично грабують, подекуди гвалтують жiнок».[39 - Вернадский В. И. Дневники 1917—1921. – К.: Наукова думка, 1994. В 2-х томах. – Т. 1. – С. 54, 61, 64, 65 та iн.]
Нiмцi на Хрещатику (перевiрка документiв). 1918 р.
Сучаснi дослiдники, натомiсть, за вiдсутностi автентичних та верифiкованих даних, вимушенi заповнювати вакуум нехай i справедливими, але умоглядними судженнями. Так, наприклад, один з них констатуе: Украiна була единою з новоутворених на теренах колишньоi Росiйськоi iмперii держав, яка пiдписала мирну угоду з Центральними державами. Пiдписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою i переможеною краiною» з усiма наслiдками, якi з цього випливали. Друга теза така: виконуючи умови Брестськоi угоди, Скоропадський «рятував Украiну вiд приеднання до Нiмеччини»[40 - Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини i наслiдки. – С. 107—108.], хоча таких планiв у Берлiнi нiколи не iснувало й iснувати не могло. Інший шанований у професiйних колах дослiдник слушно говорить про те, що окупацiя для Украiнськоi Держави крiм негативних мала i позитивнi наслiдки, оскiльки окупацiйнi вiйська були пiдпорою встановленого в Украiнi державного ладу, певною перешкодою здiйсненню планiв бiльшовикiв щодо Украiни i в цьому розумiннi виконували роль стабiлiзуючого чинника. «Для РСФРР, ii уряду нiмецько-австрiйська окупацiя Украiни була стримуючим фактором у проведеннi росiйськоi полiтики щодо Украiни, що в рамках здiйснення полiтичноi програми бiльшовикiв зумовлював необхiднiсть пошуку нових напрямiв i форм ii реалiзацii».[41 - Лупандiн О. Украiнсько-росiйськi мирнi переговори 1918 р. – С. 6, 7.]
Нiмецький вiйськовий оркестр бiля будинку мiськоi думи у Киевi.
Нiмецько-австрiйська окупацiя: погляд з Берлiна
Натомiсть австрiйськi дослiдники вказують: «…у середовищi вiйськових похiд в Украiну викликав дуже гострi дискусii». Леопольд, принц Баварський, побоювався, що ця експедицiя матиме наслiдком розпорошення нiмецьких сил. Макс Гоффман, зi свого боку, «вбачав необхiднiсть походу в Украiну в тому, щоб до рук бiльшовикiв не потрапила вся Схiдна Європа й вони не змогли повернути проти Нiмецькоi iмперii». Але головна проблема, на думку цитованого вище австрiйського дослiдника, полягала в наступному: «…слабкiсть нiмцiв виявилась у нерозумiннi своеi мiсii як окупацiйноi влади. Без сумнiву, спiвпраця з гетьманом виходила бiльш ефективною, однак, не беручи до уваги невдалоi економiчноi допомоги на початках, «перетворення [Украiни] на придатного союзника» потребувало бiльшоi пiдтримки його влади. Примусити гетьмана провести давно перезрiлi соцiальнi реформи, щоб, таким чином, здобути пiдтримку широких верств населення, нiмцi також не порахували за потрiбне. Пише коли всiм стало зрозумiло, що нiмецькi та австро-угорськi союзники програли вiйну, гетьман вдався до спроб здiйснити частковi перетворення».[42 - Лiб П. Придушення повстанського руху – стратегiчна дилема. Нiмецька окупацiя Украiни 1918 р. // Окупацiя Украiни 1918 року: Історичний контекст – стан дослiдження – економiчнi та соцiальнi наслiдки. Упорядники: Вольфрам Дорнiк, Стефан Карнер. – Чернiвцi, 2009. – 163 с – С. 92, 105, 106, 109.]
Мали мiсце тут i два iнших аспекти, якi украiнськi дослiдники намагаються, як правило (мабуть, з причини полiтичноi цнотливостi), не згадувати. Аспект перший: «…вiд початку Першоi свiтовоi вiйни до 1917р. нiмецька полiтика щодо украiнського руху визначалася загальною стратегiею «революцiонiзацii та iнсургенцii» i полягала у пiдтримцi нацiонально-визвольних рухiв у краiнах Антанти». Саме в рамках цiеi стратеги «нацiонально-визвольним рухам у колонiях краiн Антанти» надавалася органiзацiйна та фiнансова допомога. Створення незалежноi украiнськоi держави потрапило в контекст нiмецькоi урядовоi програми пiслявоенного устрою Європи».
Аспект другий: «…така пiдтримка означала також пiдтримку галицьких русинiв», що, в свою чергу, «створило, по-перше, iманентно нерозв'язувану проблему для нiмецькоi дипломатii, оскiльки Австро-Угорщина була ii основним союзником у вiйнi. По-друге, iманентно нерозв'язуваною для украiнського руху стала дилема зовнiшньополiтичноi орiентацii – Вiдень чи Берлiн: галичани орiентувалися на Вiдень, надднiпрянцi – на Берлiн».
Украiна в 1918 роцi пiсля окупацii Нiмеччиною.
Аспект третiй. В 1917 р. «для уряду Нiмеччини украiнська незалежнiсть стала запорукою стратегiчного послаблення Росii (а також Антанти в цiлому. – Д. Я.), для вiйськового керiвництва – засобом розв'язання економiчних проблем» та, що найважливiше, замирення на одному з фронтiв вiйни i вивiльнення ресурсiв для продовження вiйськовоi боротьби на Заходi.
Восени, коли нiмецька поразка у вiйнi стала доконаним фактом, «нiмецьке МЗС сформулювало нову – «цiлком антирадянську» – полiтику, мета якоi полягала в тому, щоби створити «iдеологiчну базу» для спiвпрацi з переможцями. Стратегiчна мета i гетьмана, i нiмцiв збiглася – йшлося про iх намагання добитися легiтимацii Брест-Литовських угод з боку Антанти. Врештi-решт Берлiну таки вдалося домогтися антантiвськоi санкцii на перебування своiх вiйськ на територii Украiнськоi Держави». Мiркування тут було цiлком ясним – краiни Антанти не полишали надiй на вiдновлення законного режиму в союзницькiй Росii. Всi плани сплутала Листопадова революцiя в Нiмеччинi.[43 - Перепадя В. В. Еволюцiя украiнсько-нiмецьких вiдносин в умовах Першоi свiтовоi вiйни та Украiнськоi революцii: Дис… канд. iст. наук: Запорiзький нацiональний ун-т. – Запорiжжя, 2005. – 20 с – С. 10, 11, 12.]
Нiмецькi вiйська у Киевi. 1918р.
Нiмецько-австрiйська окупацiя: погляд з Вiдня
Дунайська монархiя мала своi, вiдмiннi вiд нiмецьких, геополiтичнi iнтереси в Украiнi. Головний з них полягав у тому, щоби «сколотити» з так званих «украiнських етнографiчних земель» окреме державне утворення, яке включити до складу iмперii на правах окремого коронного краю, трансформувавши ii, тим самим, з «двоединоi» на «триедину» державу. На чолi цiеi держави планували поставити ерцгерцога Вiльгельма Габсбурга-Льотрiнгена (Василя Вишиваного), командира Украiнського легiону – «лейб-гвардii Украiнськоi Центральноi Ради». «У зв'язку з цим можливих ускладнень у стосунках з Нiмеччиною побоювався також цiсар Карл. Австро-угорський представнику Киевi граф Форгач також виступав проти полiтики, яка явно не вiдповiдала iнтересам нiмецьких союзникiв та гетьманського уряду, i вимагав вiдкликання Вiльгельма, а надто пiсля того, як отримав свiдчення про пiдтримку Украiнським легiоном “соцiалiстiв i революцiйних селян”».[44 - Морiтц В. Австро-Угорщина та Украiна крiзь призму проблеми вiйськовополонених та iх повернення додому у 1918 р. // Окупацiя Украiни 1918 року… – С 82—83.]
Як пояснив сучасний украiнський дослiдник, «важко складалися вiдносини П. Скоропадського i з Австро-Угорщиною, оскiльки iй належала майже вся Захiдна Украiна. У «двоiстiй» iмперii навiть титул гетьмана викликав занепокоення. Адже вiн стосувався всiеi Украiни. Саме через це непорозумiння щодо захiдноукраiнських земель тiльки з Австрiею гетьману не вдалося встановити плiднi дипломатичнi вiдносини, незважаючи на зусилля посла В'ячеслава Липинського».[45 - Тимченко Р. В. ЗУНР i Украiнська Держава: до iсторii вiдносин // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 122—131.]
Цiсар Карл.
А ось зауваження австрiйського колеги: «Позитивне рiшення щодо окремого коронного краю було продиктоване не в останню чергу враженнями вiд голодних виступiв в Австрii, якi чiтко засвiдчили: Габсбурзька монархiя була не тiльки змучена вiйною, але й також перебувала на межi продовольчоi катастрофи. Тому укладення миру та виторгувана при цьому згода Украiни на поставку одного мiльйона тонн зерна i продовольства повиннi були бути розцiненi як сигнал: Украiна забезпечуе виживання населення Австро-Угорщини, а остання вибудовуватиме свою полiтику по-новому, з урахуванням iнтересiв Украiни».
Однак вибудовування такоi полiтики породило негайно iншу проблему: «Скоропадський мав титул «гетьмана всiеi Украiни», що могло мати своiм наслiдком зазiхання на заселенi украiнцями провiнцii Австро-Угорщини. А тому вiдносини мiж гетьманом та австро-угорськими iнстанцiями вiд самого початку були складними». Нiмцi, в свою чергу, це прекрасно розумiли. «Вiдверто на показ призначене украiнофiльство» Вiльгельма-Василя «вони сприймали за чисту монету, побоюючись, що Вiльгельм… справдi може пiти на те, щоб скинути гетьмана Скоропадського та створити iз Украiни з Галичиною i Буковиною включно королiвство. Для самого Скоропадського це було лише ще одним аргументом на користь того, щоб ще мiцнiше тулитися до Нiмецькоi iмперii. Усе виглядало як замкнуте коло…».[46 - Раухенштайнер М. Росiя та Австро-Угорщина в Першiй свiтовiй вiйнi. Вiйна, розпад та новий початок (1914—1918). Окупацiя Украiни 1918 року. – С. 34, 36.]
Пiдготовка перевороту – продовження
Угода Гренера – Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну пiдтримку перевороту нiмецькою стороною. Умови пiдтримки: пiдтвердження украiнською стороною Брест-Литовськоi угоди, розпуск УЦР, органiзацiя наступних виборiв пiсля «припинення стану анархii», передача в юрисдикцiю вiйськово-польових судiв Центральних держав усiх злочинiв, спрямованих проти iх вiйськ, дислокованих на територii УHP. Скоропадський мав би визнати мирову угоду мiж УНР та Нiмеччиною, «врегулювати валюту», вiдновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишкiв» Нiмеччинi, санкцiонувати iх продаж нiмецьким воякам на «iндивiдуальнiй» основi. Ще один пункт передбачав, що украiнський Сойм мусить бути зiбраний лише в той термiн, коли «не буде перешкод на це з боку нiмецькоi влади». Зi свого боку, нiмцi зобов'язалися триматися нейтралiтету в день перевороту i не допустити «великих безпорядкiв» на вулицях Киева[47 - Повний текст угоди див.: Несук М. Вказ праця. – С. 175; Заруда Т. Становлення та основнi напрямки зовнiшньоi полiтики Украiнськоi Держави // Останнiй гетьман: Ювiлейний збiрник пам'ятi П. Скоропадського. – К., 1993. – С 70—71.]. 26 квiтня Вiльгельм II дозволив замiну украiнського уряду.[48 - Вералюк В. Украiнська революцiя: доба Центральноi Ради // Украiнський iсторичний журнал. – № 6, 1995. – С 77.]
Тим часом Скоропадський все бiльше й бiльше переконував себе: «…якщо я не здiйсню перевороту тепер, я завжди буду свiдомий того, що я – людина, яка заради свого власного спокою втратила можливiсть врятувати краiну, що я боязкий i безвольний чоловiк. Я не мав сумнiвiв у корисностi перевороту, навiть якби новий уряд i не мiг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, i та творча сила i праця, яку я збирався здiйснити, самi собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумнiву, вiдновила б порядок i дала б сили для новоi боротьби». Інше мiркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого гвардiйського генерала, це – масштабнiсть (якщо не сказати бiльше) нового завдання «створити сильний уряд для вiдновлення, передовсiм, порядку, для чого необхiдно створити адмiнiстративний апарат, який у той час був фактично вiдсутнiй, i провести дiйсно здоровi демократичнi реформи, не соцiалiстичнi, а демократичнi»[49 - Скоропадський П. Вказ. праця. – С. 144—146.] (пiдкреслено нами. – Д.Я.).
Врештi, сам гетьман мав мужнiсть визнати наявнiсть ще однiеi системоутворюючоi проблеми: «Одна з головних моiх помилок викликана тим, що моя поява на посадi гетьмана вiдбулася не зовсiм планомiрно, а майже несподiвано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумiвся, якi подiляли би моi переконання, людей, якi довiряли би менi, а я iм цiлком. Це сталося тому, – переконував вiн, – що я не йшов свiдомо до гетьманства, до якого мене висунули подii, що швидко розвивалися».[50 - Там само. – С. 139.]
«На тлi сiроi стандартности й безбарвностi демо-соцiялiстичного провiдництва,– нiби у вiдповiдь гетьмановi написав Дмитро Донцов, – П. Скоропадський був iндивiдуальнiстю. Далi, вiн посiдав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собi живчик владолюбства i звичку командування. Мав фах, що найбiльше був тодi потрiбний для правителя Украiни, – був вiйськовим. Нарештi, мав полiтичну вiдвагу, бо стаючи гетьманом самостiйноi Украiни, вiн зраджував собi всю ту росiйсько-монархiчну касту, до якоi належав…».[51 - Цит. за: Ковалiв П. Д-р Донцов про Гетьмана Павла Скоропадського // Визвольний шлях. – № 4, 1966. – С 495—496.]
29 квiтня
У межах даного дослiдження ми не вважаемо за потрiбне зупинятися на перебiговi подiй у день перевороту, тим бiльше, що це неодноразово робили iншi, бiльш компетентнi дослiдники. Звернемо увагу лише на особу, яка була фактичним керiвником coup d'etat – колишнього викладача тактики в Пажеському корпусi (в якому навчався Скоропадський) – Дашкевича-Горбацького. Принагiдно зауважимо, що день 29 квiтня був обраний не випадково. Це було зроблено, правдоподiбно, ще й задля того, аби не допустити Украiнських Установчих зборiв, скликання яких було призначено на травень[52 - Див.: Шаповал М. Демонiчна справа. – С. 7.]. Інший резон навiв останнiй УНРiвський прем'ер Борис Мартос: нiмцi грали на випередження, намагаючись, тим самим, не допустити проголошення коронного краю Галичини i Буковини у складi Австро-Угорськоi iмперii.[53 - Див.: Мартос Б.Чому Центральна Рада i Директорiя УНР не змогли вибороти самостiйностi Украiни? // Визвольний здвиг Украiни. – Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто. – 1989. – Т. 61. – С. 170.]
Хто такий Дашкевич-Горбацький?
Дашкевич-Горбацький Володислав Володиславович. Народився 16 серпня 1879 р. у православнiй дворянськiй родинi. Закiнчив Кременчуцьке реальне та Московське вiйськове училища (1899). Випущений пiдпоручиком до лейб-гвардii Литовського полку. Закiнчив по 1-му розряду Миколаiвську академiю Генерального штабу (1905); штабс-капiтан гвардii з перейменуванням у капiтани Генерального штабу. В листопадi 1905-го – листопадi 1907 р. – командир роти лейб-гвардii Гренадерського полку. В листопадi 1907-го – серпнi 1913 р. – обер-офiцер для особливих доручень при штабi 1-го армiйського корпусу. Полковник (грудень 1914), в. о. начальника штабу 68-i пiхотноi дивiзii (листопад 1915-го – лютий 1916 р.), командир 96-го Омського полку (лютий 1916-го – сiчень 1917 р). Генерал-майор (1917). В 1918 р. брав участь у розгонi УЦР. Начальник власного пана гетьмана штабу. В квiтнi—червнi – начальник Генерального штабу Збройних сил Украiнськоi Держави. У жовтнi 1918 р. – керiвник дипломатичноi мiсii УД в Румунii. В 1919 р. брав участь у громадянськiй вiйнi на боцi «бiлих»: учасник Сибiрського Льодового походу, командир Пiвнiчноi групи 2-i армii. Воював у Добровольчiй армii. З 1920 р. на емiграцii в Нiмеччинi.
Нагороди: Св. Станiслава III ст. (1907); Св. Анни III ст. (1908); Св. Станiслава II ст. (1911); Св. Анни II ст. (1913), Золота Георгiiвська зброя.[54 - http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=1803 (http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=1803). Див також: Дорошенко Д. Вказ. праця – С. 340—344. Гай-Нижник П. П. Головна квартира Ясновельможного гетьмана Всiеi Украiни (Штаб гетьмана та особи бiля гетьмана). // Гетьманат Павла Скоропадського… – С. 87.]
29 квiтня – продовження
Ще одна важлива «особа» перевороту – Украiнська демократично-хлiборобська партiя. «Несоцiалiстична, нацiональна, власницька, лiберально-консервативного спрямування» – ця партiя мала за базу Лубенський повiт Полтавськоi губернii, але нiколи не змогла досягти масштабу всеукраiнськоi партii. Автори партiйноi програми – Вiктор Андрiевський, В'ячеслав Липинський та Сергiй Шемет залишили помiтний слiд в iсторii нашого народу. Саме вони розробили й оприлюднили в жовтнi 1917 р. полiтичну програму, яка «трималася на «трьох китах»: 1) сувереннiсть украiнського народу; 2) гарантована законом приватна власнiсть; 3) парцеляцiя за викуп великих земельних маеткiв для задоволення потреб малоземельних. Своерiдним стрижнем, довкола якого групуеться i обертаеться все iнше, е iдея державностi»[55 - Пiскорський О. В. Украiнська демократично-хлiборобська партiя: iдеологiя, досвiд, уроки: Дис… канд. полiт, наук: Львiвський нацiональний ун-т iм. Івана Франка. – Львiв, 2001. – 16 с – С. 10, 11, 12, 13.],– читаемо в спецiальному компетентному дослiдженнi, присвяченому iсторii УДХП.
Сама процедура обрання генерала на гетьманство, за спостереженням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, який прийшов до популярного серед киян «Гiппо-Паласа» – цирку Крутикова, мала такий вигляд: «…народу повно, дуже повно, але все ж таки можна було проштовхнутися. Всерединi самi дядьки. Повно iх i в льожах. На сценi президiя. Посерединi партеру iмпровiзована трибуна. Промовцi кидають в масу слухачiв картини розрухи… Як би у вiдповiдь на промови ораторiв збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» – «Гетьмана i Гетьмана!» – лунае по залi… Влiво, у льожi, показуеться у козацьких строях блискуча група. Займають мiсця. По залi шепотять: «Генерал Скоропадський». Промовець називае кандидатом на гетьманську булаву – генерала Скоропадського. Зiбрання пiдхоплюе цю кандидатуру, по будiвлi голоснiше лунае: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президiя кидаеться до льожi, де сидить генерал, i запрошуе його до президiального столу. При появi гетьмана на сценi збори влаштовують йому овацiю. В короткiй промовi Скоропадський дякуе зборам i просить вiрити, що його сили й хист будуть скерованi на добро украiнського нацiонального дiла».[56 - Омелянович-Павленко М. На Украiнi 1917—1918. Спомини. – Прага, 1935. – С 75—76.]
В принципi, свiдчення всiх вiдомих нам джерел при описi процедури обрання Скоропадського на гетьманство збiгаються мiж собою. Єдина проблема, так i не розв'язана попри 90-рiчнi зусилля (або вiдсутнiсть таких зусиль впродовж усiх цих рокiв), – другорядне, по сутi, питання про кiлькiсть учасникiв iсторичного зiбрання. Так, останнiй в часi доробок на цьому герцi (запозичений зi споминiв Д. Дорошенка) звучить так: «…на Хлiборобському з'iздi (конгресi) були присутнiми 6432 делегати вiд восьми губернiй Великоi Украiни, фактично вiд усiх ii регiонiв. Усього ж було близько 8000 учасникiв зiбрання»[57 - Терещенко Ю. І. Гетьманат Павла Скоропадського як прояв консервативноi революцii. – С. 21.]. Питання: яким дивом 8 тисяч дебелих хлiборобiв запхалося до примiщення, яке могло вмiстити максимум 2 тисячi вiдвiдувачiв[58 - http://www.oldkyiv.org.ua/data/circus.php?lang=ru (http://www.oldkyiv.org.ua/data/circus.php?lang=ru)], залишаеться без вiдповiдi.
Як би там не було, близько 2-i години ночi за наказом Скоропадського його прихильники захопили ключовий район мiста (Липки), де розташовувалися мiнiстерства УНР – вiйськове, внутрiшнiх справ та Державний банк. Гетьман переiхав з приватноi квартири Безакiв на Хрещатику до губернаторського будинку на Інститутськiй, який i став його офiцiйною резиденцiею. «Я iхав в автомобiлi, забезпечений ковдрою та подушкою (моi речi десь загубилися), – писав вiн у «Споминах». – У той же автомобiль насiла маса народу. Ми смiялися, знаходячи, що урочистий в'iзд нового уряду не е величним видовищем».[59 - Скоропадський П. Вказ. праця. – 157.]
«В день перевороту всi десь позникали, – не без сарказму пригадував очевидець переможноi гетьманськоi ходи. – А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всi подii його рiшуче не стосуються, «не обходять». Зустрiнеш якогось «голову», «члена президii», «члена це-ка», просто члена, а вiн нi гу-гу: питаеться, чому нiхто не робить «заходiв», не дае «вказiвок», а сам не хоче догадатись, що то вiн повинен робити заходи i давати вказiвки… Менi було дивно, чому президiя Центральноi Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досi[60 - Шаповал писав цi рядки влiтку 1919 р. – Д. Я.] не знаю дiйсноi причини цiеi пасивностi, але дозволяю собi думати, що причина одна скрiзь – покинутiсть. Анi М. С. Грушевський, нi С. Веселовський i М. Шраг, нi Єремiiв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорiентуватися в ситуацii i не мали опори нiде. Органiзацii не було взагалi. Індивiдуалiзм, самотнiсть, апатiя, зморенiсть…». І далi: «Мала Рада не сказала навiть одного слова з приводу подiй, влада пiшла собi мовчки, без протесту, ображено, але, мабуть, iз зiтханням полегкостi: «Слава Богу, – мовляв, – нарештi скiнчився полон на громадськiй службi». На сторiнках споминiв Шаповала можна знайти i повну трагiчного сарказму згадку про прем'ера Голубовича, який шукав – i так i не знайшов – людину, яка могла б передати сiчовим стрiльцям наказ заарештувати Скоропадського i розiгнати його з'iзд[61 - Шаповал М. Гетьманщина i Директорiя. – С. З, 5, 10—11.]. Інший мемуарист, Мартос, розповiдав, що мiнiстр внутрiшнiх справ Ткаченко на його, Мартоса, запитання: «що ви думаете робити iз з'iздом хлiборобiв-власникiв?», вiдповiв: «Нiчого! Хай з'iздяться»[62 - Мартос Б.Чому Центральна Рада i Директорiя УНР не змогли вибороти самостiйностi Украiни? – С. 171.]. Один з найбiльш проникливих описувачiв епохи, генерал Капустянський, прямо вказав на основну причину такоi iндиферентностi проводу УНР: «…соцiалiстичний уряд пiдписав умови з нiмцями, привiв iх на Украiну i дав iм векселi на смачний украiнський хлiбець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «iже з ним», себто буржуазiя i хлiбороби. Для соцiалiстичного уряду з Голубовичем на чолi, при данiй ситуацii, це був найкращий вихiд. Вони ж одiйшли спокiйнiсiнько на бiк i навiть самi прибрали бойову пiдставу опозицii. Мовляв, кашу заварили ми, але iстимете ii ви, панове».[63 - Капустянський М. Похiд украiнських армiй на Киiв – Одесу в 1919 роцi. (Короткий военно-iсторичний огляд). В 2 кн. – 2 вид. – Мюнхен. – 1946. – Кн. 1. —С 10.]
29 квiтня. Оцiнки сучасникiв
Дii Скоропадського були надзвичайно вороже зустрiнутi всiма без винятку украiнськими полiтичними партiями. Навiть прагматична i помiркована УПСФ ухвалила резолюцiю про «рiшуче» негативне ставлення до гетьманськоi грамоти, як державноi конституцii, вважаючи ii за «абсолютистичну й антидемократичну». При цьому, в кращих традицiях украiнськоi полiтики, есефи, провiд яких складався з масонських братiв гетьмана, настирливо рекомендували масону Дорошенковi вступити до новоутвореного уряду на посаду мiнiстра закордонних справ[64 - Дорошенко Д. Моi спомини про недавне-минуле. – С. 252.], а на зустрiчi з Тренером 2 травня передали останньому вироблений i пiдписаний провiдними партiйцями Єфремовим та Шульгiним проект новоi конституцii, публiчно наголошуючи при цьому на необхiдностi введення в дiю конституцii УНР 29 квiтня[65 - Першим на цю обставину звернув увагу Т. Гунчак. На жаль, виявити текст документа до сьогоднi не вдалося. 4 травня Гренер соцiал-федералiстам у пiдтримцi вiдмовив. Див.: Гунчак Т. Украiна. Перша половина XX столiття. – С 145.]! Сучасний дослiдник подае такi деталi цiеi вiкопомноi зустрiчi: «Гренер не пiдтримав цi вимоги. Вiн запевнив членiв делегацii, що нiмецьке командування не робить замах на самостiйнiсть Украiни; навпаки, Украiна залишиться самостiйною державою, i ii новий уряд не думае орiентуватися нi на Польщу, нi на Москву. Полiтика його мае бути лiвою, i дуже бажана була б участь у ньому украiнських соцiалiстiв». Пiсля цього украiнцi вiдбули другу нараду, на якiй узгодили своi умови входження до складу гетьманського кабiнету уряду. Цi умови були переданi Гренеру наступного дня, тобто 3 травня. Пiдсумовуючи, дослiдник справедливо вказав на чи то вроджену, чи то набуту шизофренiю нацiонал-соцiалiстiв: вони «не хотiли вести переговори безпосередньо з гетьманом, якого самi ж погоджувалися визнати президентом украiнськоi республiки, а волiли вирiшити це питання за допомогою нiмцiв, проти втручання яких у внутрiшнi справи Украiни самi ж протестували… Обравши арбiтром для переговорiв нiмецьку вiйськову владу», вони «намагалися довести, що тiльки вони е представниками всiеi украiнськоi народностi, тобто монополiзувати право презентувати iнтереси всього украiнського народу».[66 - Проданюк Ф. М. Дiяльнiсть украiнських полiтичних партiй у добу Гетьманату (1918): iсторiографiя проблеми // Гетьманат Павла Скоропадського… – С 107.]
Згадана резолюцiя зафiксувала черговий фундаментальний розкол всерединi нацiональноi полiтичноi, в т. ч. масонськоi верхiвки. Одна ii частина, назвемо iх «державниками» (зокрема, Сергiй Маркотун, Микола Василенко, Федiр Штейнгель та iншi), виходячи з принципових мiркувань, пiшла за Скоропадським. Друга ii частина, таке собi «болото», продовжувала принципово коливатися мiж пiдтримкою лiберально-авторитарного, державницького курсу на розбудову поки що нелегiтимноi, але правовоi Украiнськоi Держави та пiдтримкою вiдновлення нацiонал-соцiалiстичноi, охлократичноi, нелегiтимноi та неправовоi УНР (йдеться насамперед про Андрiя Левицького, Андрiя Нiковського, Симона Петлюру, Сергiя Шелухiна, якi, за вiдомим сучасним украiнським дослiдником В. Савченком, «вже мали план створити альтернативну Велику ложу Украiни»)[67 - Савченко В. С. Павло Скоропадський. Останнiй гетьман Украiни. – Харкiв: Фолiо. – 2008 – 380 с – С. 154.]. Мав мiсце й третiй, чисто соцiалiстичний пiдхiд. Як пригадував сам Скоропадський, за декiлька днiв пiсля проголошення гетьманства до нього на прийом з'явилася представницька делегацiя збанкрутiлих «об'еднаних украiнських партiй», якi мало кого представляли в реальностi. Цi добродii заявили, що «готовi пiдтримувати» нового керiвника держави за умови, по-перше, що вiн «ясно висловить» свое ставлення до iнституту гетьманства, тобто дасть вiдповiдь на запитання, що собою являе персона гетьмана – «президента республiки або щось бiльше». По-друге, перед Скоропадським висунули вимогу точно визначити термiн скликання Сойму як Установчих зборiв.
Сувора влада.
Видатний украiнський iсторик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, що зберiгаються в нiмецьких архiвах, встановив, що украiнськi нацiонал-соцiалiсти, серед яких були практично вiдсутнi фахiвцi в будь-якiй дiлянцi державного управлiння, виставили гетьмановi ще й такi умови входження до його уряду: ухвалення конституцii, розробленоi УЦР, надання бiльшостi мiсць у новому урядi представникам украiнських нацiонал-соцiалiстичних полiтичних партiй, передачу портфелiв прем'ера, мiнiстра закордонних справ, землеробства, освiти соцiалiстам[68 - Горникевич Т. Подii в Украiнi 1914—1922 рокiв у свiтлi iсторичних документiв. – С. 114.]. Красномовною е й iнша обставина: за декiлька днiв до згаданого вiзиту чи то та сама, чи то iнша «представницька делегацiя» вiдвiдала нiмецького головнокомандувача в Украiнi. Мета зустрiчi – обговорення можливостi й умов входження iх представникiв до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формi меморiалу, до якого нiбито «долучений був проект державноi конституцii». Вiдповiдь гетьмана була лаконiчною: вiн заявив, що цiлком стоiть на платформi своеi Грамоти, «в якiй все оголошено», i що вiн нiколи добровiльно вiд неi не вiдiйде. «Для кожного було ясно, – пояснив вiн свою позицiю, – що це були б за Установчi збори, в такий короткий термiн обранi, i наскiльки, при тогочасних умовах, це зiбрання вiдбивало б справжнi думки народонаселення. Разом з тим, – наголосив Скоропадський, – одна назва Установчих зборiв, так чи iнакше, iмпонувала би масам i надала б рiшенням цiеi скороспiлоi установи вигляду законностi, освяченого в очах профанiв буцiмто свiдомою волею народу». «Погодитися нароль президента, – сказав також новий керiвник держави, – я вважаю згубним для всiеi краiни, краще було не починати всiеi справи. Краiна, – вiв далi гетьман, – може бути врятована тiльки диктаторською владою, тiльки волею однiеi особи можна повернути у нас порядок, вирiшити аграрне питання i провести тi демократичнi реформи, якi так необхiднi краiнi».[69 - Скоропадський П. Спогади. – С. 138, 174.]
Мудрий А. Марголiн, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позицiя бойкоту, що ii зайняли всi украiнськi полiтичнi партii по вiдношенню до доконаного факту, уявлялась менi помилковою. Пряма вiдмова лiвих украiнських партiй вiд участi в урядi та хитання середнiх груп (соцiал-федералiстiв) призвели до того, що i Скоропадський, i нiмецьке верховне командування почали шукати опертя серед росiйських полiтичних партiй».[70 - Марголин А. Украина и политика Антанты. – С. 66.]
2 травня
Герман фон Ейхгорн.
Першi ознаки життя нового державного утворення слiд, правдоподiбно, вiднести до 2 травня. Того дня Скоропадський формально поiнформував вищих представникiв австро-нiмецьких спiльникiв – генерал-фельдмаршала Ейхгорна, посла Нiмеччини барона фон Мумма та його австро-угорського колегу фон Принцич-Хервал-та про створення свого уряду, який приступив до виконання своiх обов'язкiв. У перiод з 2 по 10 травня голова держави сформував склад свого першого кабiнету:
Отаман Ради Мiнiстрiв, мiнiстр внутрiшнiх справ, т. в. об. мiнiстра пошт i телеграфiв – Лизогуб Ф. А.
Мiнiстр фiнансiв – Ржепецький А. К.
Мiнiстр торгу i промисловостi – Гутник С. М.
Мiнiстр продовольчих справ – Соколовський Ю. Ю.
Мiнiстр працi – Вагнер Ю. М.
Мiнiстр народноi освiти, т. в. об. мiнiстра закордонних справ – Василенко М. П.
Мiнiстр народного здоров'я – Любинський В. Ю.
Мiнiстр шляхiв сполучення – Бутенко Б. А.
Мiнiстр судових справ – Чубинський М. П.
Мiнiстр земельних справ – Колокольцев В. І.
Державний контролер – Афанасьев Г. О.
Т. в. об. мiнiстра вiйськових справ i фльоти, начальник Генерального штабу – Сливинський О. В.
Державний секретар – Гижицький М.
товариш мiнiстра внутрiшнiх справ – Вишневський 0. А.
товариш мiнiстра внутрiшнiх справ – Воронович М. М.
