скачать книгу бесплатно
Анна Киiвська – королева Францii
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
Новий роман В. Чемериса присвячений доньцi Ярослава Мудрого, красунi Аннi, першiй королевi Францii. Вона подарувала Генрiху І не тiльки спадкоемця корони – Фiлiппа, а й значною мiрою змiнила хiд французькоi iсторii. Смiлива, розумна та освiчена королева поступово стае спiвправителькою Генрiха. Їi пiдписи стоять поруч з пiдписами короля на важливих державних указах. Владна i мудра, вона розумiла свою роль в управлiннi краiною. Францiя стала ii державою, а французи назавжди запам’ятали ii як королеву Францii – Анну Киiвську. Але чи була щаслива ця жiнка i де вона закiнчила свiй земний шлях, про це не знае нiхто…
Валентин Чемерис
Анна Киiвська – королева Францii
© В. Л. Чемерис, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
* * *
У Ярослава Мудрого, сина Володимира i Рогнеди, як у казкового короля, були три дочки, три вродливi i гордi принцеси Ярославни: старша Анастасiя стала угорською королевою, середульша Єлизавета – норвезькою, а потiм датською, а найменша, Анна, стала французькою королевою.
(Про Анну Ярославну i сiе сказання)
«У давньоруському письменствi жiнкам не пощастило. Якщо лiтописи та iншi лiтературнi пам’ятки час вiд часу згадують про синiв та онукiв князiв, то iхнi дочки й внучки залишилися замовчаними. Зрозумiло, що годi й сподiватися вiд давньоруських джерел якихось звiсток про жiнок з народу. Чому? А тому, що в XII–XIII ст. книжники волiли писати лише про вартi уваги справи: вiйни та походи, мiжкнязiвськi стосунки, церемоннi подii. Для родинного життя у лiтописах та iнших джерелах мiсця не було. Тому iсторики майже нiчого не знають про життя жiноцтва Киiвськоi Русi».
(М. Ф. Котляр. «Історiя Украiни в особах. Давньоруська держава»)
Сказання перше. Свати з чужоземелля
«Вийти замiж за iноземця, та й до всього ж – за парижанина, та ще (увага!) – за короля! Сучасним шлюбним агентствам важко й уявити бiльш вигiдну партiю для киянки. А ось у серединi XI столiття переiзд iз Киева до Парижа на постiйне мiсце проживання можна порiвняти хiба що з переiздом до провiнцiйного Житомира. Адже за розмiрами i впливовiстю Францiя тодi була схожа на герцогство, а ii столиця за розмiрами в кiлька разiв поступалася перед Киевом».
(Зi статтi)
І всього лише 3 години 20 хвилин
Прикметним слiвцем «Жуляни» називаеться мiсцевiсть на пiвденнiй околицi (правда, колись вона була околицею) Киева. Сьогоднi це майже центр, принаймнi неподалiк нього.
Це лiтописна Желань, вiдома ще з часiв Киiвськоi Русi.
Згодом Жуляни були власнiстю Софiйського монастиря.
Нинi Жулянами називаеться промисловий район украiнськоi столицi, що разом iз селищами Гатним, Пироговим та Чапаевкою складають житловий масив столицi з населенням близько 100 тисяч чоловiк.
У Жулянах – один iз трьох аеропортiв Киева. І це всього лише за 6 км вiд центру мiста. Як кажуть, i вдома, i в гостях. І лiтаки 14 авiакомпанiй, наших i мiжнародних, приземляються у Жулянах. Багато з них я iнодi зустрiчаю i проводжаю. Правда, очима, поглядом. Рiч у тiм, що я мешкаю в Киевi неподалiк Жулян, бiля станцii метро «Святошино», i до аеропорту вiд мого будинку якихось двадцять хвилин на таксi.
А для погляду це – миттевiсть.
Здебiльшого дивлюсь на посадку авiалайнерiв вечорами та вночi, коли, бувае, працюю. Узимку в Киевi рано починае смеркати – о п’ятiй вечора за вiкном уже западае пiтьма. Моя квартира виходить вiкнами на схiд, якраз у бiк аеропорту Жуляни, i менi з вiкон добре видно, як горить-сяе гiрлянда золотисто-жовтих вогнiв на початку злiтно-посадочноi смуги (таку ж гiрлянду вогнiв видно в кiнцi смуги).
І в чорнотi неба видно вогнi авiалайнерiв, якi, зайшовши на глiсаду[1 - Глiсада (франц. буквально – ковзання) – траекторiя зниження авiацiйного лiтального апарата.], – це десь 4 км вiд аеропорту – знижуючись, прямують на посадку й уздовж низки жовтавих вогнiв зникають – iхне приземлення менi не видно з-за дерев, як i самоi смуги.
Тож я часто вечорами спостерiгаю з вiкна свого кабiнетика (13-й поверх), як, сяючи яскравими вогнями, черговий лiтак, звiдкiлясь прилетiвши, йде на посадку й невдовзi зникае за деревами, зi сходу i з заходу.
Довжина злiтно-посадочноi смуги – 2310 м, ширина 43 м. З центру мiста до Жулян ходить тролейбус № 22 за маршрутом «Вулиця Ольжича – Жуляни», ще, здаеться, тролейбус № 9 i пiд таким номером – маршрутне таксi.
З 2009 року аеропорт працюе цiлодобово, а пiсля реконструкцii смуги може приймати важкi лiтаки, як-от «Боiнг-737» та «Аеробус». І мае статус мiжнародного. Його термiнал «А» пропускае 320 пасажирiв на годину. Жуляни перебувають у комунальнiй власностi Киева.
«Мiй» аеропорт приймае лiтаки з багатьох мiст Украiни, Росii, з рiзних кiнцiв колишнього СРСР та з Європи.
Я допiзна, а часом i до пiвночi, працюю в своему маленькому кабiнетику. Квартирка в мене крихiтна, двокiмнатна, мiсця для кабiнету в нiй не викроiлось, тож довелося для нього пристосувати еркер – напiвкруглий засклений виступ у стiнi будинку. Іншими словами – балкон, утеплений i переобладнаний. Довжина мого кабiнетика-еркера – 4 м, ширина – 2 м 70 см. Є маленька нiша глибиною аж у 13 см. Частина мого робочого столика входить у цю нiшу, за ним я й сиджу. А за мною, спина до спини – сидить моя дружина перед екраном комп’ютера – у нашому кабiнетику на двох ще й комп’ютер вмiщуеться та книжкова полиця, i неширока шафочка зi словниками, довiдковою лiтературою, всiлякими книгами, ще й крихiтний диванчик. І два стiльцi. Отак ми (тiсно, зате тепло) працюемо в цьому заскленому та утепленому еркерi, що слугуе нам за спiльний кабiнет.
І коли я працюю вечорами в своему еркерi-кабiнетику на 13-му поверсi, у темному напiвкруглому вiкнi бачу знайоме жовте сяйво, що спалахуе щовечора i сяе до ранку – вогнi злiтно-посадочноi смуги аеропорту Жуляни. І я в пiтьмi вiкна бачу, як сяе бiлими вогнями пасажирський лiтак, який iде на зниження. Звiдки той лiтак (бувае, що прилiтають i о дванадцятiй ночi, о другiй чи третiй за пiвнiч): з Братислави, Барселони, Будапешта, Вiльнюса, Дортмунда, Лондона, Мiлана, Софii та й зi своiх украiнських мiст чи…
А може, з Парижа? І менi здаеться, що ось той лiтак, котрий вже вийшов на глiсаду i знижуеться до жовтих вогнiв смуги – а нiч яка чорна, яка чорна! – неодмiнно прилетiв iз Парижа. Як спогад про неi, Анну Ярославну, королеву Францii, киянку нашу. Ось-ось i я полечу до Парижа, до Анни, про яку оце пишу роман. Та й скiльки там путi-дороги: до аеропорту Жуляни хвилин двадцять на таксi. А потiм – авiалайнером до Парижа…
І скiльки там до французькоi столицi лету пiднебесного – якихось 3 години 20 хвилин.
Колись мало не рiк Анна наземними шляхами добиралася до Парижа, столицi свого королiвства.
Правда, вiдстанi звiдтодi скоротилися, а земна куля немов поменшала, i тепер до Парижа всього лише 3 години 20 хвилин. Попiд небесами, на крилах швидкiсного лайнера.
До Анни Ярославни…
І ти вже в Парижi…
«Здрастуй, Анничко-землячко! Як тобi у Францii живеться?»
Народжена мiж 1024 i 1032 роками у градi Кия
«…Я народилася багато столiть тому i була дочкою киiвського князя Ярослава Мудрого. Власне, однiею з його доньок, найменшою. Про мене iсторики сьогоднi пишуть десь приблизно так: «Майбутня королева Францii в дитинствi була схожа на янгола. Золотавi кучерi, милий пустотливо-бешкетний погляд робили ii зовнiшнiсть неповторною». Меrsi». Процитуемо джерела далi: батько виховував дочок як амазонок, тож Анна з дитинства впевнено трималася в сiдлi, фехтувала не згiрш за братiв, не пропускала жодного сезону полювання (у Киiвськiй Русi – лови), вiдзначалася впертiстю i силою характеру. Росла вона в часи процвiтання Русi. Киiв, за прикладом Константинополя, був прикрашений Золотими ворiтьми i незрiвнянним Софiйським собором. Ярослав, представник нового поколiння грамотних, освiчених християн, зiбрав багату бiблiотеку давньоруських i грецьких книг. Анна була блискуче освiчена, володiла грецькою i латиною.
Час спливав, юна княжна приваблювала погляди багатьох чоловiкiв не лише своею вродою (хоча i вродою теж) i стрункiстю стану, але й блискучим розумом, смiливiстю i рiшучiстю. Ярослав Мудрий задумався у пошуках достойноi пари для своеi дочки…
«…І не дивно, що зовсiм юною, ледве я з пiддiвки благословилась на дiвчину, як мене вiддали замiж за короля франкiв Генрiха I. Всi казали, що я таки справдi була красунею, знала кiлька мов i на подив усiм чудово i вправно гарцювала на бойовому конi.
І це я, вiдома у Францii, як «Anne regine» – «регiна Анна», себто королева. А яка дiвчина тодi не мрiяла стати королевою, як не мрiе нею стати й у вашi часи? А я – стала.
А вже коли мiй син був королем, я ставила свiй пiдпис поруч з його пiдписом: «Anne, m?re Philippe Reges» – Анна, мати короля Фiлiппа.
Будучи королевою, я стала ще й прабабцею… 30 французьких королiв! Ось, мабуть, i всi точнi вiдомостi про мене, якi дiйшли з далекого минулого, що сховалося за тисячолiттям. Я порушила сакральну заповiдь монархiв: королева, ставши удовою, не може вдруге виходити замiж. Це, як у вас кажуть, нонсенс! І тим бiльше закохуватися – як закохуеться проста жiнка. А я закохалася – Господи, я тодi так багла жiночого щастя! – i замiж вийшла. І за це я покарана, i нiхто не знае, де я подiлася пiсля смертi другого чоловiка, коли вже була не королевою, а – графинею де Крепi де Валуа… Не збереглася навiть моя могила. Бiльше того, нiкому сьогоднi все ще не знано, в якiй краiнi я знайшла свiй вiчний спочивок: у Францii чи на моiй батькiвщинi, у Киевi золотоверхому.
Але все одно я була – Anne reginа.
Анна Ярославна, княжна Киiвська, королева Францii. Такою була i такою залишуся на вiки. Правда, один з авторiв написав про мене – здаеться, француз, – що я таки повернулася на свою батькiвщину, в Киiвську Русь. Хоча до кiнцевоi мети своеi я (якщо вiрити автору тоi оповiдi про мене) не дiсталася – буцiмто в дорозi тяжко захворiла i померла, але вже на землi моеi любоi Русi. Згiдно з моiм заповiтом, мене нiбито поховали за язичницьким обрядом: поклали мое тiло на плiт, пiдпалили i пустили по водi… У вiчнiсть…
Але так це було насправдi чи нi – хто тепер достеменно повiдае? То що вам ще про себе розказати, коли про мене бiльше нiчого невiдомо, навiть менi самiй – Аннi регiнi, королевi Францii родом iз Киева. Недарма ж я для них завжди була i залишилась, як “Aннет де Киiв…”»
Таiна життя i смертi Анни Ярославни, вiдомоi з iсторичних джерел, як Анна Киiвська, Анна Руська, Анна регiна (королева Анна) i навiть як Анна Руда (волосся ii вiдливало золотом, було стиглого пшеничного кольору), попри всi зусилля дослiдникiв, зокрема й iсторикiв та науковцiв, як i ранiше, все ще залишаеться загадкою, цiкавою i незбагненною, не тiльки украiнськоi чи французькоi, а й свiтовоi iсторii.
Анна – наймолодша донька Ярослава Мудрого – чи не хрестоматiйна постать в iсторii Киiвськоi Русi, а бач… В ii iсторичному портретi досi багато що залишаеться невiдомим, його покривають бiлi плями – вiд народження й до смертi…
У сяйвi надновоi зiрки
Це було чи не тисячу лiт тому, коли на планетi Земля до роду людського прийшло одинадцяте (XI) столiття, що мало тривати з 1001 по 1100 рiк за григорiанським календарем.
Із найважливiших його подiй можна згадати таке:
4 липня 1054 року китайськi та арабськi астрономи зареестрували спалах надновоi зiрки, залишки якоi нинi вiдомi пiд назвою Крабоподiбна туманнiсть. Галактична туманнiсть, результат вибуху надновоi зiрки, що з’явилася у сузiр’i Тельця.
Розширюеться зi швидкiстю 1100 км/сек. Вiддаль до неi – 5500 свiтлових рокiв. У центрi Крабоподiбноi туманностi мiститься пульсар – нейтронна зiрка…
А ось iз низки найважливiших подiй, що трапилися на Русi, першiй Русi слов’янського свiту, названiй Киiвською, варто згадати такi:
– 1015–1019. Боротьба за великокнязiвський престол пiсля смертi Володимира мiж його синами Святополком i Ярославом. Перемога Ярослава.
– 1017–1037. Спорудження бiля Киева укрiплень, будiвництво Золотих ворiт, увiнчаних надбрамною Благовiщенською церквою, i Софiйською собору – пiсля перемоги Ярослава над печенiгами.
– 1019. Вперше складено збiрник найдавнiших правових норм – «Правда Ярослава».
– 1019–1054. Епоха великого князя Киiвського Ярослава Мудрого.
– 1031. Похiд Ярослава i Мстислава проти Польщi та повернення червенських мiст.
– 1036. Смерть Мстислава. Ярослав Мудрий стае одноосiбним правителем Русi.
– 1040. Останнiй збройний конфлiкт мiж Руссю i Вiзантiею.
– 1097. Зiбрання князiв у Любечi, на якому прийнято постанову «кождо да держить отчину свою».
– Перша половина ХІ столiття. Переклад у Киевi «Хронiки» вiзантiйського iсторiографа IX ст. Георгiя Амартола (грец. «грiшник»), в якiй викладенi подii всесвiтньоi iсторii вiд створення свiту до 842 року.
– Засновано Видубецький чоловiчий монастир.
– Залишаеться додати: 1024 рiк – народження наймолодшоi дочки Ярослава Мудрого Анни, майбутньоi королеви Францii. (Офiцiйнi та iсторичнi джерела дату визначають трохи обережнiше – мiж 1024 i 1032 роками – точнiших даних iсторiя не зберегла. Як i даних про мiсце народження Анни Ярославни…)
Серед ста великих династiй свiту – вiд найдавнiших часiв i до наших днiв, – Рюриковичi на 23 мiсцi.
Це вони зумiли iз грязi у князi… Пардон, iз варязьких князiв (а де й з ватажкiв розбiйницьких дружин) пробитися в государi всiя Русi. І це будучи для оноi Русi чужинцями (тодi казали – варягами, i це було рiвнозначно назвi «чужинець», «розбiйник», «прийшлий найманець»).
А бач, Руссю правили на протязi семи столiть. Що тут говорити, хоч i варяги, прийшлi чужинцi з розбiйницькими замашками, а не в тiм’я битi виявились. Варто наголосити, що великi князi киiвськi, московськi та руськi царi, були нащадками (тiею чи iншою мiрою спорiдненостi) Рюриковичiв.
Багато Рюриковичiв, якi асимiлювалися з русичами i вже були наче й чистими русичами, займали керiвнi посади в адмiнiстративному, судовому та военному управлiннi. На все тiй же Русi, а потiм i в Росii. Загалом же дослiдники знають бiльше 10 000 iхнiх потомкiв.
Так-так, саме прадавнього Рюрика – не то князя, не то отамана дружини, що промишляла розбоем. На Русь вiн колись прибув буцiмто на прохання деяких слов’янських племен: мовляв, приходь до нас, будеш князем у Новгородi, бо в нас своi чи не всi мiж собою перегиркались, i ладу-порядку немае…
Рюрик не гордий – прийшов. І став княжити в Новгородi з 862 року.
І започаткував династiю Рюриковичiв. Першим його спадкоемцем вже в Киевi став Ігор Рюрикович, син того варяга на прiзвисько Старий. Загалом вiн правив Руссю 32 роки. І ще б княжив, так став жертвою власноi недалекоглядностi: при спробi повторно зiбрати данину з древлян був ними жорстоко покараний (як той вовк, що внадився до овець): жадiбного князя прив’язали до верхiвок двох нагнутих дерев, а потiм iх вiдпустили. Випроставшись з великою силою, вони й розiрвали навпiл тiло бiдолахи.
Син його Святослав теж помер не у власнiй постелi i не своею смертю. Вродився невгамовним, любителем походiв у чужоземелля. Правда, встиг зробити й дещо добре для Киiвськоi Русi. Об’еднав племена схiдних слов’ян в едину централiзовану державу, розгромив Хозарський каганат, якому деякi слов’янськi племена платили данину. Успiшними були i його походи на Волзьку Булгарiю, в Болгарiю та Вiзантiю. Вiдзначався чеснiстю, що в тi часи було великою рiдкiстю. Перш нiж вирушити проти когось походом, застерiгав: «Іду на ви». А загинув в останньому походi – у битвi з печенiгами. Їхнiй князь Куря вiдрубав Святославу голову, зробив з його черепа чашу i пив з неi, хизуючись своею перемогою над славетним руським князем.
Молодший його син Володимир в юностi був затятим язичником, вельми мстивим i жорстоким воiном. Та й навiть братовбивцею. А ще запам’ятався, як любострасний, похiтливо-хтивий i ласолюбний – у нього було сiм тiльки офiцiйних дружин (з деякими вiн жив одночасно, як кажуть, позмiнно). І буцiмто мав ще аж 300 наложниць! Але й для Русi зробив напродив багато такого, що держава за правлiння цього нащадка Рюриковича стала ще могутнiшою. Вiн був прозваний Святим та Рiвноапостольним, коли увiв на Русi християнство. Саме вiн зупинив напади печенiгiв на Русь, на ii кордонах будував мiста й фортецi. А ще поширював знання, вчив русичiв, як-то кажуть, уму-розуму. А якi бенкети вiн влаштовував! (На Русi iх споконвiку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко.
Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’еднав мало не всi давньоруськi землi. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичiв[2 - З усiх Рюриковичiв найбiльшоi слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Вiщуни ще при його народженнi пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався i надто пiдозрiливим та жорстоким. Коли завiв стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих i безвинних обезголовлювали, вiшали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкiру, четвертували iх, садили на палю…І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством i раз по раз женився – здаеться, сiм разiв. Цькуючи iнших, сам гигнув, як зацькований звiр. На трон забрався синок його, Федiр Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русi казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоемцiв та заповiту. З ним i припинила iснування династiя Рюриковичiв-царiв.] – по батьковiй лiнii. І дуже пишалася далеким предком своiм i батьком рiдним.
«В лiто 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота…»
Тут i починаються загадки, нерозгаданi й досi.
Власне, другий рiзнобiй у бiографii Анни Ярославни (перший – приблизний рiк народження): за одними даними майбутня королева Францii з’явилася на свiт бiлий у Новгородi, коли батько Ярослав (тодi ще просто Ярослав, без додавання – Мудрий) там княжив, за iншими – в Киевi, коли вже там Ярослав «сiв на столi отчiм».
Але, природно, в Новгородi й Киевi вона одночасно не могла народитися. Та й бiльшiсть дослiдникiв переконливо доводять: Анна Ярославна народилася в Киевi, де й минули ii (це вже точно) дитинство i юнiсть. Отож вона була киянкою.
І за мiсцем народження, i за мiсцем проживання – поки ii не забрали до Францii.
А киянка – це…
У всi часи, у всi вiки-столiття – це бiльше, значно, значно бiльше, анiж просто мешканка Киева.
Такою вiд Бога киянкою i була Анна Ярославна.
Травень 1050 року: весiльний кортеж з дочкою Ярослава Мудрого прибув до Парижа.
Анна була вражена: тодiшнiй Париж – маленьке мiстечко, глухе, усiма забуте, десь на околицi Європи, з брудними вуличками, з тiснявою.
Скаржилась батьковi в далекий, але вiд того ще рiднiший Киiв:
«У яку варварську краiну ти мене послав…»
Пiсля святкового, завжди прекрасного i завжди осяйного Киева, Анна довго не могла звикнути до Богом забутого Парижа – бiдного, нужденного i надто брудного та занехаяного, у якого, здавалося, тодi не було анi найменших перспектив хоч коли-небудь стати знаною свiтовi однiею з прекрасних европейських столиць…
Каштани, каштани, каштани,
Софii i Лаври хрести.
Кияни, кияни, кияни,
Ви – сестри моi i брати.
Я з вами в дощi, снiгопади
У черзi за щастям стою…
Це пiсня на слова Ю. Рибчинського з пiсенника «Бiлий свiт на калинi» (видання 1995 року).
А здаеться, що вiдлуння пiснi цiеi могло лунати в Киевi i в часи Ярослава Мудрого у 978—1054 роках, а отже, i за дитинства та юностi Анни, якiй судитиметься стати королевою Францii.
«Спасибi» скажу своiй долi,
Що в чорнiй пустелi ночей
Я сотнi разiв божеволiв,
Вiд ваших, киянки, очей…[3 - Чи не в цiм був переконаний i король Францii Генрiх I, коли послав до Киева свое високоповажне посольство iз завданням будь-що висватати йому киiвську княжну, одну з найкращих у свiтi жiнок.]
Не лише бiльше нiж 1000 рокiв тому – якщо брати епоху Ярослава Мудрого, – линули подiбнi пiснi, вони були i ранiше, тож i ранiше iх спiвали i за часiв легендарного Кия, за Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, за Святослава, Володимира, за Ярослава i звiдтодi й понинi пiсня про рiдну землю буде, покiль буде Киiв.
А Киiв вiчно буде.
