скачать книгу бесплатно
Тому рiдна пiсня була улюбленою i для Анни Ярославни, бадьорила i пiднiмала iй настрiй у далекiй Францii. І там Анна Ярославна (просто Анничка з Киева), на свiй лад наспiвувала б, як клялась:
І де б не була за кордоном,
Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому —
В святу мою Киiвську Русь.
І я теж, бувало, де б не був, у яких чужоземеллях, а як задумаюсь, згадуючи батькiвщину свою, тихо наспiвую, наче клятву рiдному краю даю:
Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому —
В святу мою Киiвську Русь…
А дiм наш, а отча хата кожного з нас в Украiнi нинiшнiй – i завтрашнiй теж – це вона – Киiвська Русь.
Або ще – Давня Русь (найдавнiша, першопочаткова), себто науково-iсторична назва держави схiдних слов’ян, що iснувала з кiнця IX до початку 40-х рокiв XIII ст. У давньоруських джерелах Киiвська Русь iнодi називалася просто Руссю або Руською землею…
Тож i Анну, яка прибула до Францii з Киiвськоi Русi чи просто з Руськоi землi, величали часом Анна Киiвська, а часом Анна Руська (зовсiм не тому, що буцiмто вона прибула, як дехто у Францii плутав, та й нинi все ще плутае… з Росii, якоi, звiсно, тодi i в зародку ще не було).
У 1982 роцi Украiна святкувала 1500-лiття Киева, своеi столицi i свого найголовнiшого мiста. Хоча, за археологiчними розкопками, поселення на територii Киiвщини iснували 15 000—25 000 рокiв тому, з часiв неолiту та бронзового вiку, але мiське населення з’явилося пiзнiше, десь у VI ст., коли окремi мiськi поселення злилися в едине.
За легендою Киiв заснований трьома братами – Кием, Щеком i Хоривом та iхньою сестрою Либiддю.
За «Повiстю временних лiт» Нестора-лiтописця, чорноризця Феодосiевого монастиря Печерського, звiдки пiшла Руська земля i хто в нiй найперший став княжити.
І були три брати. Одному iм’я Кий,
А другому – Щек,
А третьому – Хорив,
І сестра iхня – Либiдь.
І сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Борчiв,
А Щек сидiв на горi, що й нинi зветься Щекавиця,
А Хорив – на третiй горi, вiд нього ж
прозивалася Хоревиця.
В iм’я брата свого старшого заклали городок
І назвали його Киiв.
І був коло города лiс
І бiр великий,
І були (вони) мисливцi на звiрiв
І тямущi та мудрi були,
І називалися поляни,
І вiд них же поляни-кияни i до сьогоднi…
Є ще одна гiпотеза про походження назви Киiв. Мiсто буцiмто так назване тому, що його першими жителями були робiтники (кияни), якi обслуговували переправу через Днiпро. Вона являла собою дерев’яний настил на стовпах (киях), забитих у дно.
Вiдкриймо ще «Повiсть временних лiт»:
«Іншi, не знаючи, кажуть, що Кий був перевiзником; бо бiля Киева був перевiз тодi з того боку Днiпра, тому й говорили: «на перевiз на Киiв», а коли б Кий був перевiзником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своему; i ходив вiн до царя, якого – не знаю, але тiльки знаю те, як переказують, що велику честь мав вiд царя, якого – не знаю i при якому приходив царi.
Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, i вподобав мiсце, i поставив городок малий, i хотiв сiсти з родом своiм, i не дали йому тi, що жили поблизу, ще й донинi називають дунайцi городище Киевець. Кий же прийшов у свiй город Киiв, тут скiнчив життя свое, i брат його Щек i Хорив, i сестра iхня Либiдь – тут померли».
З 882 року, коли Киiв захопив новгородський князь Олег i проголосив: «се буде мати городам Руським», i Кий став княжити в Киевi, а ще – Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, доки син його Ярослав не збудував у градi Кия свiй Киiв, що в iсторii отримав назву мiсто Ярослава. Це частина давнього Киева, яка була зведена на Старокиiвськiй горi пiд час княжiння Ярослава Мудрого.
Як свiдчить лiтопис, будiвництво мiста Ярослава справдi датуеться 1037 роком.
«У лiто 6545 [1037] заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота. Заклав i церкву митрополичу на честь святоi Софii, премудростi Божоi, i потiм на Золотих воротах кам’яну церкву святоi Богородицi Благовiщення.
Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовiщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радiсть святим Благовiщенням Господнiм i молитвою святоi Богородицi й архангела Гавриiла. Пiсля цього [заснував] монастир Святого Георгiя i Святоi Ірини. І при цьому почала вiра християнська множитися на Русi i поширюватися. І чорноризцi почали множитися, i з’явилися монастирi. І любив Ярослав церковнi статути, i попiв любив дуже, особливо ж любив чорноризцiв…»
Мiсто Ярослава зайняло площу бiльш як 60 га, було оточене ровом з водою глибиною 12 м i високим валом довжиною 3,5 км, шириною знизу – 30 м, загальною висотою з дерев’яним частоколом – до 16 м. Головними воротами були Золотi.
Кордон мiста Ярослава вiд Золотих ворiт проходив теперiшньою вулицею Ярославiв вал до Львiвськоi площi (там були Львiвськi ворота).
З протилежного боку вiд Золотих ворiт вал тягнувся до сучасного Майдану Незалежностi. В районi цiеi площi знаходилися Лядськi ворота. Вал пiднiмався сучасною вулицею Костельною, проходив по Володимирськiй гiрцi i бiля теперiшньоi Михайлiвськоi площi з’еднувався з валами мiста Володимира. В центрi мiста Ярослава був Софiйський собор, а поруч з ним згодом звели Ірининський та Георгiiвський монастирi, княжий палац та iншi споруди.
Ідея побудови новоi частини мiста виникла у великого киiвського князя Ярослава Мудрого пiсля нищiвноi поразки, завданоi ним пiд стiнами Киева печенiзькiй ордi. У 6544 (1036) роцi лiтописець писатиме: «И побегоша печенези разно, и не ведяхуся, камо бежати… а прок их побегоша и до сего дня».
Зразком для будiвництва мiста Ярослава був вибраний Константинополь – столиця Вiзантii. Небачене до того на Русi мiсто Ярослава у градi Кия виросло як з води. І слава про нього, оспiвана в лiтописах i легендах, слава про велич i красу великого двору Ярослава рознеслася навiть за межi Киiвськоi Русi. Сам князь поселився не в кам’яному, а в дерев’яному палацi, що складався з три- та чотириповерхових клiтей. «Красний княжий палац» мав багато переходiв, оздоблених рiзьбою, i вiд iнших будiвель вiдрiзнявся «красним» (красивим) ганком у три яруси. Княжий терем дiлився на кiлька частин: житлову, окремо чоловiчу i жiночу, залу для виходiв, бенкетiв i прийомiв заморських гостей, невелику сiмейну капличку. У гридницi перебувала особиста охорона князя, що складалася з отрокiв – гриднiв.
Навколо палацу тяглися великi i малi комори, княжа конюшня, клiтi для малоi дружини, що цiлодобово охороняла весь палац, а також скромнiшi помешкання для холопiв, якi обслуговували князя i його рiд. А найперше – сiмейство.
Стiни княжого палацу щедро були прикрашенi свiтильниками та зброею, зi схiдного боку – незмiнний вiвтар. Застiлля завжди починалося з молитви, що ii виголошував або священик, або старший у роду – тобто сам великий князь. Другий i третiй поверхи були традицiйно житловими – iз свiтлицями i «дiвичником». Із дерев’яних будiвель княжий палац був найвищим у мiстi, якщо не рахувати бань ближнiх церков та соборiв.
На той час загальна площа Киева часiв його найвищого розквiту становила приблизно 400 га. Кiлькiсть киян тодi сягала бiльше 65 тисяч. Для середньовiчного европейського мiста це була значна кiлькiсть городян. Столиця Киiвськоi Русi часiв Ярослава Мудрого упевнено суперничала з провiдними у тi часи мiстами свiту. Наприклад, Париж, який у середньовiчнiй Європi вважався найбiльш населеним мiстом, мав десь близько ста тисяч мешканцiв, але поступався Киеву розмiрами, красою та кiлькiстю храмiв i палацiв.
Киянки, киянки, киянки – найкращi у свiтi жiнки…
В iсторii Киiвськоi Русi i давньоi Украiни лише небагато жiнок (це при тому, що жiнок на Русi-Украiнi, знатних i простолюдинок, але незвичайних i чарiвних, було та й було!) стали знаними i популярними.
Передовсiм княгиня Ольга, в хрещеннi Олена (рiк смертi 969-й) правила Киiвською Руссю пiсля загибелi чоловiка князя Ігоря Рюриковича з 945 до приблизно 957 року. Перша з руських правителiв прийняла християнство ще до хрещення Русi (перша руська княгиня, канонiзована Руською православною церквою).
Ярославна (просто Ярославна, княжна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, повне ii iм’я – Єфросинiя Ярославна), дружина князя Ігоря Святославича, героiня «Слова о полку Ігоревiм», де iй присвячено всього лише двадцять iз 504 рядкiв «Слова…», але вона стала знаменитою i безсмертною на вiки (автор присвятив iй роман-есе «Ярославна», Фолiо, 2011).
Роксолана (Лiсовська), 1506–1558 (це вже часи Русi-Украiни) дочка священика Гаврила Лiсовського iз Рогатина, невеликого мiстечка на територii Івано-Франкiвськоi областi, наложниця, а потiм дружина (i султанша) султана Сулеймана Пишного, мати султана Селiма II. Була вельми рiшучою, жорстокою i часом безжалiсною. Так, наприклад, щоби всадовити на трон свого сина, вона наказала таемно вбити старшого сина Сулеймана I – Мустафу (вiд iншоi дружини), хоча саме вiн мав успадкувати трон.
Четверта з найбiльш вiдомих – Анна Ярославна, котрiй судилося стати королевою Францii. Але ж на цьому список колись популярних i добре знаних жiнок Киiвськоi Русi i пiзнiших часiв не вичерпуеться. Згадаймо хоча б старшу сестру Анни – Анастасiю Ярославну.
Народжена в Киевi, у родинi великого князя, вона у 1046 роцi стала жоною короля Угорщини Андрiя I. Пiсля смертi чоловiка в 1061 роцi Анастасiя з тринадцятилiтнiм сином Шаламоном змушена була втiкати до Германii, бо остерiгалась переслiдувань з боку короля Бели I, який захопив престол. Доля змилостивилась до втiкачки i не пiдтримала жорстокого Белу I: в 1063 роцi Шаламон повернув собi престол i став угорським королем. Наступнi одинадцять рокiв Анастасii Ярославни минули при дворi свого сина. Подальша ii доля невiдома. З iм’ям Анастасii пов’язують заснування двох православних монастирiв в Угорщинi – у Вишеградi i Тормовi. Пам’ять про Анастасiю Ярославну з Киiвськоi Русi, яка бiльше вiдома в Угорщинi пiд iм’ям Агмунди, зберiгаеться в цiй краiнi й дотепер. На озерi Балатон уцiлiла королiвська усипальниця, у якiй, як гадають, були похованi король Андрiй I i його дружина, киiвська княжна Анастасiя Ярославна.
Увiйшли до iсторii не тiльки дочки, а й онуки великого князя Ярослава Володимировича Мудрого. Одна з них Янка (Анка) Всеволодiвна (1055–1113) зберегла про себе пам’ять як засновниця та iгуменя першого на Русi жiночого монастиря i школи для дiвчаток.
Янка Всеволодiвна була дочкою великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд його першого шлюбу з вiзантiйською принцесою Марiею. У Переяславi, де вона народилася, минули ii дитячi роки – там ii дiд Ярослав Мудрий заснував стiл для свого третього сина Всеволода Ярославича. Разом зi старшим братом Володимиром Мономахом Янка виховувалася в атмосферi книг i високих духовних iнтересiв. З дитинства княжну навчали слов’янськоi грамоти, грецькоi мови, фiлософii, риторики, iсторii та Священного Писання. Ще в юностi вона була заручена з вiзантiйським царевичем Дукою Старшим, але… Шлюб, що ось-ось мав вiдбутися, так i не вiдбувся (як результат двiрських iнтриг i боротьби за владу) – царевича насильно постригли в ченцi.
Перебуваючи у Вiзантii, Янка ознайомилась з жiночими монастирями, тамтешньою освiтою для жiнок. Повернувшись на батькiвщину, переконувала батька i руського митрополита вiдкрити перший жiночий монастир на Русi. Задум ii здiйснився року 1076-го, коли Всеволод Ярославич став великим князем. Живучи в Киевi, Янка втiлила в життя свiй задум. Їi iдею пiдтримав брат Володимир Мономах. Вклад Янки Всеволодiвни у вiтчизняну культуру такий великий, що про це повiдомляли руськi лiтописи, зокрема Лаврентiiвський та Іпатiiвський.
Року 1086-го в Киевi було засновано жiночий Андрiiвський монастир, iгуменею якого стала Янка Всеволодiвна. При монастирi вона вiдкрила першу вiдому на Русi школу для дiвчаток. В «Історii Росiйськiй» Татищев наводить фрагмент iз лiтопису: «Собравши молодых девиц, обучала их писанию, тако ж ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям. Да от юности навыкнут разумети закон Божий и трудолюбие, а любострастие в юности воздержанием умертвлять».
У 1089 роцi пiсля смертi митрополита Іоанна II Продрома Янка Всеволодiвна самостiйно «правила посольство» до Вiзантii за новим владикою для Руськоi церкви. Всеволод Ярославич був упевнений: дочцi можна доручити цю непросту дипломатичну мiсiю, позаяк вона не раз бувала у Вiзантii, вiльно володiла грецькою мовою, добре знала константинопольський клiр i зналася у церковно-полiтичних питаннях.
Померла Янка Всеволодiвна у 1113 роцi i була похована у заснованому нею Андрiiвському монастирi Киева.
Ще одна онука великого князя Ярослава Мудрого, Євпраксiя Всеволодiвна, дочка великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд другого шлюбу з половецькою княжною, у 1082 роцi була засватана за маркграфа Пiвнiчноi Саксонii Генрiха Штаденського Довгого. У вiцi дванадцяти рокiв княжна з великим посагом була вiдправлена до Германii, три роки жила там у жiночому монастирi, де вчила латинську та нiмецьку мови, оволодiвала книжними знаннями, набувала знання придворного етикету. Перед весiллям перейшла в католицизм i отримала нове iм’я – Адельгейда. У вiцi п’ятнадцяти рокiв обвiнчалася з Генрiхом Штаденським, але той через рiк помер.
Євпраксiя-Адельгейда, молода i вродлива удова, стала дружиною iмператора Германii Генрiха IV. Правда, шлюб iхнiй тривав недовго: у 1090 роцi, розлучившись (причиною тому була полiтика та боротьба Генрiха з Римом), Євпраксiя переiхала до iталiйського мiста Верони i мешкала там пiд охороною у Веронському замку. В кiнцi того ж року в неi народився син-первiсток, але через два роки вiн помер.
Через рiк на бiк римського папи перейшов син Генрiха IV вiд першого шлюбу Конрад. Невдовзi його коронують у Мiланi як короля Італii. Захопившись дружиною свого батька Євпраксiею, вiн органiзовуе iй втечу iз замку i взагалi з Верони. Конрад зустрiне ii як iмператрицю. Згодом вона подасть скаргу до церковного собору на чоловiка-iмператора та його жорстоке поводження з нею. Собор засудив Генрiха IV, вiдсторонив його вiд престолу, i вiн помре у вигнаннi.
Євпраксiя два роки мешкала при дворi Конрада, потiм переiхала до Угорщини, до родичiв своеi тiтки, угорськоi королеви Анастасii Ярославни. 1057 року вона повернулася до Киева, постриглась в черницi Андрiiвського монастиря, настоятелькою якого була ii зведена сестра Янка Всеволодiвна. Поховано Євпраксiю в Киево-Печерському монастирi, над могилою поставлена капличка.
Трагiчнiй долi руськоi красунi Євпраксii, яка була iмператрицею Германii, присвяченi iталiйськi та германськi хронiки, iсторичнi працi i навiть романи та поеми.
Добродея – дочка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха, в святому хрещеннi – Євпраксiя.
Добродея-Євпраксiя з раннiх лiт вивчала слов’янську грамоту, грецьку мову, фiлософiю i «лiкарську премудрiсть», до якоi виявляла особливу зацiкавленiсть. Вона любила збирати рiзнi трави та корiння, «вiдала цiлющий смисл рослин». Року 1119-го вiзантiйський iмператор Іоанн II Комнiн офiцiйно висватав Добродею за свого старшого сина i спiвправителя Олексiя Комнiна. Оскiльки i жених, i наречена були ще юними (iм тiльки-но виповнилося по тринадцять рокiв), шлюб вiдклали на два роки. По веснi 1122 року вiдбувся урочистий шлюб i коронацiя Олексiя Комнiна та Добродеi. Пiд час коронацii iй дали iм’я Зоя, яке в перекладi з грецькоi означае «життя». Молодi жили дружно, але дiтей у них чомусь довго не було. Чоловiк слабував на здоров’я, i Добродея-Зоя вiдновила у Вiзантii своi заняття медициною в товариствi грецьких вчених та медикiв. Згодом вона народить дочку, але син-спадкоемець, такий бажаний у монархiв, так i не з’явився.
Року 1142-го пiд час походу проти туркiв Олексiй Комнiн захворiв на пропасницю i в походi помер. Імператором Вiзантii став його родич Мануiл Комнiн. Добродея-Зоя, навiть втративши титул iмператрицi, жила при вiзантiйському дворi разом з дочкою, а пiзнiше – iз зятем та двома онуками. До кiнця життя не знiмала траур по коханому чоловiку, лiкувала хворих. Своi чималi медичнi знання i багатолiтнiй лiкарський досвiд Добродея Мстиславна узагальнила в написаному нею трактатi «Мазi». Праця ii збереглася в бiблiотецi Медичi у Флоренцii.
Померла Добродея-Зоя в Константинополi, похована в iмператорськiй усипальницi роду Комнiнiв, поруч з могилою чоловiка.
Першою руською святою стала преподобна Єфросинiя Полоцька, в миру – Предслава Святославна. Народилася вона в Полоцьку i була дочкою полоцького князя Святослава i княгинi Софii. Надiлена була незвичайною вродою, тож до неi сватались молодi князi, але всiм вона вiдмовляла i потай перебралася до монастиря, де постриглась пiд iм’ям Єфросинii. Заснувала жiночий Єфросинiвський Спасо-Преображенський монастир у Полоцьку i стала його iгуменею. Там вона переписувала книги, щоб заснувати бiблiотеку для школи, яку мрiяла вiдкрити. В монастирi збирала «младых девиц», у тому числi й своiх молодших сестер Градиславу (в хрещеннi Євдокiю) i Звениславу (в хрещеннi Євпраксiю) i навчала iх грамоти та рукодiлля.
Коли киiвський князь Мстислав Володимирович зiслав батька Єфросинii до Вiзантii, взяла на себе всю повноту влади по керуванню Полоцьким князiвством. (Знайденi свинцевi печатки iз зображенням монахинi-княжни Єфросинii.) У 1150 роцi Єфросинiя замовила хрест, що його подарувала собору. Пiвметровий хрест Єфросинii Полоцькоi був цiнним витвором мистецтва. Вiн був окований золотими пластинами, прикрашений емалями, коштовним камiнням i перлами. Цей хрест був викрадений у 1941 роцi нiмецько-фашистськими загарбниками.
Крiм Спасо-Преображенського собору, Єфросинiя збудувала другу кам’яну церкву на честь Пресвятоi Богородицi i заснувала при нiй чоловiчий монастир.
Року 1173-го пiд час паломництва до Константинополя та Єрусалима Єфросинiя захворiла i нагло померла. Тiло ii поховали в Палестинi. У 1187 роцi канонiзована. На той час (iй уже поклонялися як святiй) преподобна Єфросинiя була перенесена на Русь, до Киева, де ii мощi знаходяться i нинi в печерах Киево-Печерського монастиря.
Марiя Михайлiвна народилася (1213) в Чернiговi у родинi князя Михайла Всеволодовича Чернiгiвського i княгинi Феофанii. Старша ii сестра пiзнiше стане однiею з найвiдомiших в православнiй церквi святою – Єфросинiею Суздальською. Марiя так само, як i ii сестри, навчалася вдома «премудростям многим» i була «сведуща» в книгах фiлософа Аристотеля i Платона, поетiв Вергiлiя i Гомера, медикiв Галена та Ескулапа.
Року 1227-го чотирнадцятилiтню Марiю вибрав собi за жiнку рано осиротiлий сiмнадцятилiтнiй ростовський князь Василько Костянтинович, який об’iхав до цього в пошуках нареченоi чи не всю Русь. Вiнчалися в Чернiговi. Невдовзi молодi прибули до Ростова Великого. У 1231 роцi у них народився син Борис, а згодом i син Глiб.
У 1238 роцi в битвi з татаро-монгольськими ордами на рiчцi Сiте Василько Костянтинович загинув. Ставши удовою i опiкункою семилiтнього сина Бориса, князя ростовського, Марiя Михайлiвна заснувала монастир Спаса-на-Пiсках бiля озера Неро, який у народi називався як «Княгинин монастир». Там за ii вказiвкою та участю було продовжено руське лiтописання (що до того припинилося в iнших мiстах), складено звiд Ростовського лiтопису. У ньому детально описуеться похiд на Калку, в якому брав участь майбутнiй чоловiк Марii, та висловлюеться радiсть, що князь Василько тодi вцiлiв. Лiтопис княгинi Марii описуе найважливiшi подii мирного сiмейного життя: урочистостi з приводу народження сина-первiстка Бориса, весiлля брата Василька i синiв великого князя Владимирського Георгiя Всеволодовича, рiдного дядька Василька. Детально описуються й похорон самого Василька в Ростовi, i всенародна жалоба по «закатившейся светоносной звезде»…
У 1246 роцi княгиню Марiю Михайлiвну спiткало нове горе: разом з боярином Федором в Ордi мучеником загинув ii батько, князь чернiгiвський Михайло Всеволодович, на очах у його онука Бориса, котрий супроводжував дiда. Повернувшись до Ростова, Борис розповiв матерi про тяжку смерть дiда. Невдовзi за участю Марii Михайлiвни було складено коротке «Сказание» про Михайла Чернiгiвського i його боярина Федора, що схвилювало всю Русь. Тож завдяки письменницькому таланту княгинi Марii iмена ii батька i чоловiка стали символами патрiотизму, мужностi руських князiв i воiнiв.
Марiя Михайлiвна померла року 1272-го i похована в ростовському монастирi Спаса-на-Пiсках. Звiдтодi, як не стало Марii, систематичнi записи ростовського лiтописця й урвалися.
Ходили чутки, що Генрiх i двiчi сватався до Анни Ярославни
Про перших трьох – княгиню Ольгу, Ярославну, теж княгиню, i султаншу Роксолану з турецьким iм’ям Хуррем, ми, здаеться, знаемо найбiльше. А ось про четверту знамениту жiнку Русi Киiвськоi, чий вклад у Європу i бiльший, i значнiший, ми багато чого й досi не вiдаемо, а багато чого, мабуть, назавжди сховане од нас пiд завiсою тайни-потайни, з ii колоритного життя i загадковоi смертi…
Отож мова пiде про неi, про Анну Ярославну, або ще Анну Киiвську, дочку Ярослава Мудрого вiд його шлюбу з Інгiгердою Шведською, i дружину французького короля Генрiха I Капета.
Анна народилася в той перiод (як уже зазначалося, мiж 1024 i 1032 роками), коли мiжнародний престиж Русi був надзвичайно високий, тож багато правителiв Європи вважали за честь порiднитися з великокнязiвським домом Киева. Молодi роки Аннички були свiтлими i радiсними, коли вона широко вiдкритими оченятами вбирала в себе свiт. Киiв процвiтав, ii батьки любили одне одного (це дiти вiдчувають i завжди радi цьому) i були зразковим подружжям, яке кохалося в дiтях, тож iхнi чада зростали в сяйвi батькiвськоi любовi – наче квiти пiд лагiдним сонечком.
Русь тодi переживала пiднесення.
Киiв розширювався, там i там з’являлися чудовi будiвлi, столиця Русi була просторою, свiтлою, чистою i мальовничо гарною – у малиновому дзвонi церков i соборiв.
Киiв був знаний у свiтi – могутнiй, багатий, славний i сильний. До двору володаря прибували посольства з усiх куточкiв Європи – вiд Вiзантii до Скандинавii.
Їi життя (принаймнi бiльша частина його) i сьогоднi залишаеться загадкою i тайною. Попри всi зусилля дослiдникiв – украiнських, росiйських i в першу чергу французьких. А подарував життя Аннi Ярославнi i бiлий свiт заодно – Киiв, що став ii початком i ii вiчнiстю, княжий Киiв на берегах Днiпра, званого в Украiнi Славутичем, звiдки вона ще дiвчиною вирушала не просто в Європу – в iсторiю.
Їi батьки були зразковим подружжям, i вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кiнець 30-х рокiв XI ст. володiння великого киiвського князя, а, отже, й Русi-Украiни, простяглися вiд Фiнськоi затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морiв, вiд Карпат i Нижнього Дунаю до Середньоi Волги й верхiв’iв Пiвнiчноi Двiни, перевершуючи розмiрами решту християнських держав. За кiлькiстю населення Русь-Украiна у Європi тодi поступалася лише Схiднiй (Вiзантiйськiй) i Захiднiй (Священнiй Римськiй) iмперiям. Печенiги, вщент розбитi Ярославом у 1017 роцi пiд Киевом i через два роки на Альтi, бiльше не чiпали Русi. Племена Схiдноi Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвii та Естонii) визнавали себе данниками Русi. З Польщею було укладено почесний для Киева мир, а зi скандинавськими краiнами, Чехiею та Угорщиною Ярослав пiдтримував традицiйно дружнi стосунки – Анна Ярославна виiхала до Францii, як дочка могутнього i мудрого володаря. Ярослав i справдi був мудрим i все знав, що тодi творилося в Європi, i чого був вартий той чи той король тамтешнiй. І про Францiю Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Францii, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королiвство, та й те сусiди рвали на шмаття. А бiдний король безуспiшно намагався не лише втримати свое убоге королiвство, а й розширити його, та не мав для цього достатньоi сили. Його васали були сильнiшi, тож постiйно гризлися мiж собою та проти короля свого виступали. На сусiднi держави Францiя нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самiй утриматись.
Ярослав Мудрий тодi накинув оком на Германiю – варта уваги. Далеко Францii до Германii. От за кого можна було б вiддати його доню. Але… Виявилося, що германський iмператор Генрiх, хоч i був ще удiвцем, але, казали, назнав собi якусь там принцесу i вже буцiмто посватався до неi – дiло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спiзнився Ярослав. А тут надiйшов лист вiд французького короля з проханням вiддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав i рукою махнув: ет, породичаемося з французами! Ходили чутки, що Генрiх І двiчi сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому вiдмовили (як-то на Русi та Украiнi кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого киiвського князя. Прогавивши германця, бiльш знаного i сильнiшого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогоднi вiн слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.
І дав згоду на весiлля своеi улюбленицi з французьким королем.
З давнiх-давен сватання на Русi-Украiнi було справою значною i складалося з попереднiх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченоi, потiм (якщо доходили згоди) – обмiнювалися хлiбом, далi – перев’язували нареченого хусткою, а старостiв пов’язували рушниками. А вже за тим готували весiльний коровай, вiнки та iншi весiльнi атрибути: свiчки, весiльне деревце-гiльце, розплiтали молодiй косу.
А потiм було вiнчання, обмiн дарунками мiж двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, пiснями, танцями тощо. І вже весiльний поiзд з молодою вирушав до будинку молодого, i там тривало весiлля – ще гучнiше, з жартами та пiснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горiхами, насiнням, цукерками – на знак достатку, родючостi ниви, «плодючостi» молодоi. Обох освячували хлiбом, обливали водою i що тiльки з ними не витворяли! А потiм з’еднували молодим руки, зв’язували iх рушником, аби вони отак разом, плiч-о-плiч iшли життям.
Вiнок з бiлого воску чи квiтiв, який був широко розповсюджений у стародавнiх слов’ян, символiзував молодiсть i незайманiсть. Фата – головний убiр, легке покривало з серпанку чи мережива, що вiльно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символiзувала сором’язливiсть та чистоту…
Чи я в батька не кохана була?..
…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгiгерду, вислухала князя про приiзд сватiв (думка дочки нiкого не цiкавила, як вирiшать батьки – так i буде). Розбудила дочку – був раннiй ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка понiжитись в постелi. Дочка спершу нiчого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:
– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Киiв знову напали печенiги?
– Якi печенiги? Не згадуй всуе цих грабiжникiв – цур iм, пек! Твiй батько, а наш князь, так iх вiдколошкав, що вони й носа виткнути зi своiх степiв бояться. А розбудила тебе тому, що в твоему життi, донечко моя, назрiвае важлива подiя…
Анничка, не дослухавши, позiхнула, i голiвка ii впала на подушку.
– Отакоi! Гостi вже в Киевi, з далеких краiв прибули, а вона… спати… Вставай! Вiдiспала ти свое.
– Та що таке лучилося?
– Посли приiхали…
– У Киiв до батька мого завжди посли приiздять, i це не привiд, аби я вставала так рано. Не до мене вони приiхали.
– Не до тебе, але за тобою, дiвко.
Анничка мало не прожогом схопилася.
